Прийняття християнства як велика зовнішньополітична акція князя Володимира Святославовича.

 Ми докладно розглянули питання щодо введення християнства в якості офіційної релігії в Київській Руси у попередній лекції, Зараз же треба висвітлити зовнішньополітичні аспекти цієї акції князя Володимира Великого. На час, коли слов’янські народи впритул підійшли до прийняття християнства, Християнська церква уже виразно виказувала наявність двох конструкцій у своєму на той час ще єдиному організмі. Розбіжності між двома гілками християнства (західною й східною) мали глибинні культурно-історичні й геополітичні причини. І в цій площині Рим мав набагато тривалішу традицію апостольського авторитету римських єпископів та ієрархічного становища Римської кафедри і її організаційних принципів.

Константинополь, що постав порівняно пізно (у ІV ст.), до того ж розваливши Риму його митрополію Іраклію (Фракію) /тут зазначимо, що далеко не кожна митрополія є окремою церквою, хоча потенціал такий теоретично має, але окрема церква без митрополії неможлива, чому, власне, Константинополь і рвав Рим, забираючи Іраклію/, наголошував на своєму статусі центру єдиної на той час Християнської церкви і на цьому базував претензію на ієрархічну першість свого єпископа. Це було доволі слабо обґрунтовано, то ж не випадково, що навіть у часи свого найбільшого розквіту – в період правління імператорів Анастасія та Юстиніана І, Константинополь не досяг рівня Риму в своєму прагненні стати духовною й історичною столицею тогочасного християнського світу. Він не тільки не зміг побороти Рим і утвердитися на Заході, а навіть отримати повне визнання в межах власної держави – через опозицію більш давніх осередків церковного життя на Сході.

Принципово іншими, ніж на Заході були в Східній Римській імперії стосунки між церквою й державою. Від початку церква стала тут однодержавною і прагнула однонаціональності. Дослідники зазначають щодо Грецької церкви й те, що вона перетворилась на знаряддя досягнення державою своїх політичних цілей, що, безумовно, було явищем негативним, як також у якості негативу вчені називають те, що вона допускала втручання імператорів у свої внутрішні справи. Але слід сказати, що з цим не все так просто. Якщо уважно проаналізувати історичні джерела, то стане ясно, що подеколи втручання грецьких імператорів у справи їхньої церкви мало прогресивне значення, бо, якщо церкву не контролювати, вона доживеться не тільки до серйозних помилок у доктринальних питаннях з вельми суб’єктивних причин, а й до появи й розгулу інквізиції, що історичний досвід Західної церкви продемонстрував наявно. Тому тут треба бути обережними й розуміти, що Східна церква допускала втручання в свої справи тільки Богом даного імператора, і більше нікого з політиків. І таку настанову Східної церкви слід визнати цілком логічною, бо, якщо згідно з Кодексом Юстиніана (VІ ст.) церква і держава є рівними контрагентами взаємостосунків, то виразником інтересів держави для церкви, яка є «тілом Христовим», може бути тільки той самий Богом даний імператор, і більше ніхто.

 Таким є канон, яким уже стало відповідне положення з Кодексу Юстиніана щодо «симфонії взаємовідносин» держави й церкви, і остання його зберігає. Й сьогодні до неї в цій площині жодних претензій бути не може: церква імператорські династії не знищувала.

Втручання імператорів Східної Римської імперії у справи Східної церкви й віри отримало назву цезаропапізму, який у V ст. уже був оформлений теоретично. Згідно з ним у єдиній державі мало бути єдине право і єдина віра, а джерелом для того й іншого був імператор і архієрей в одній особі. Їх компетентність поширювалася не лише на організаційні справи церкви (призначення й усунення ієрархів), а й на догматику: імператорські едикти були обов’язковими не тільки для світських підданих, а й для духовних. Інакше складалися стосунки між політичною й духовною владами на Заході. Там також Римський імператор був репрезентантом найвищої політичної влади у романо-германському світі, але в стосунках з церквою, принаймні формально, він уважався одним з мирян. Безумовно, були періоди, коли імператорська влада чинила сильний тиск на церкву й римських пап, але у справи віри й догмати вона не втручалась. Поступово Римська курія здобула значний політичний авторитет й істотно впливала на долю окремих держав. Римо-католицька церква змогла забезпечити собі органічну незалежність від держави й набула наднаціонального універсального характеру, який спромоглася зберегти, незважаючи на політичні зміни в Римській імперії, а згодом і в середньовічній Європі, як також і пізніше – в новітні часи.

 В Руси особливо помітним стало посилення позицій християнства під час правління великої княгині Ольги, про що ми говорили вище. Як далекоглядний політик Ольга, вочевидь, враховувала болгарський досвід у боротьбі за досягнення незалежної церковної організації (маємо на увазі перш за все досягнення патріаршої гідності для єпископа Даміана з Доростолу). Підлеглість Константинопольському патріарху не могла не тягти за собою політичної залежності від імперії, правитель якої був головою своєї церкви і мав вирішальний голос у справах церковних. На Руси ж діяв у ті часи ще один різновид християнства – третього, слов’янського (кирило-мефодіївського) обряду, що здійснювався давньослов’янською мовою. В Руси тоді ще не сформувалось виразної прихильності ні до Заходу, ні до Сходу, тож не було й упередженості у ставленні ні до західного, ні до східного варіантів християнства. Русь прагнула свого власного шляху в християнському світі.

На середину Х ст., особливо після розгрому Хазарії, країни Надволжжя остаточно втрачають своє лідируюче становище в економічному й культурному житті Східної Європи. За часів князювання Ольги та Святослава Рюриковичів волховсько-дніпровський «шлях з варяг у греки» стає найважливішою торговельною магістраллю Східної Європи. Домінантою в господарському житті стає не Волга, а Дніпро й, частково, Дністер і Дунай, через які проходять головні торговельні шляхи до Східної Римської імперії та країн Західної Європи. Крім того, розгром іудео-Хазарії великим князем Святославом, об’єднання під його рукою всіх визначних слов’янських і неслов’янських племен означали остаточне згортання впливу у Східній Європі іудаїзму, поширеного серед хазарської аристократії, і мусульманства, поширеного серед волзьких болгар.

Слід відмітити, що вже на час болгарських кампаній князя Святослава християнство в процесі свого поширення дійшло вже впритул до українських земель. Наприкінці Х ст. на землях полабських слов’ян була заснована Магдебурзька митрополія з шістьма єпархіями; у 965 році прийняла християнство Польща, а Чехія на цей час уже була цілком християнською країною. Та й на теренах існуючого з початку VІІІ ст. Руського каганату з центром у Тмутаракані ще в 732 році Константинополь зафіксував існування візантійського єпископства Тамарха, яке дуже швидко стало митрополією. Боротьба за домінування «Корсунською стороною» між Києвом і Константинополем наявно проявилася вже в часи правління Київського князя Ігоря (див. вище). Отож, християнство рухалося на землі України як із заходу, так і зі сходу.