Великий князь святослав завойовник (964 – 972 рр. ).

Уже те, що великий князь Святослав Ігоревич увійшов у історію як Завойовник, говорить про його активну зовнішню політику та її методи.

Східний напрям геополітики.

Насамперед це – іудео-Хазарія. Вона, програвши Руси ще в часи князя Олега боротьбу за дніпровий «шлях із варягів у греки», продовжувала тримати під контролем торгівельний шлях по р. Волга. Спочатку Святослав провів успішні походи на данників Хазарії – в’ятичів та державу «срібних болгар» (столиця – Булгар, поблизу Казані). Потім Святослав рушив на саму Хазарію. Перше зіткнення: на терені між Доном і Волгою знаходилась хозарська фортеця Саркел («Біла вежа», або «Білий дім»), яку іудеям допомагали будувати греки. Оволодівши Саркелом, Святослав пішов на столицю Хазарії м. Ітиль, що розташовувалось в усті Волги. Від нього Святослав не залишив каменя на камені. Справдилось давнє хозарське пророцтво, що поляни з обосічними мечами переможуть хозарів, у яких мечі були гострі тільки з одного боку. Повертаючись уздовж Каспію й Кавказу в Русь, Святослав переміг і підкорив собі гірські народи асів (осетинів) і касогів (черкесів). Такі походи відбулись у 964 – 968 рр.

У річищі цього ж напрямку геополітики Святослава було й прилучення на північному сході Європи земель, заселених угро-фінськими племенами. Святослав зробив ці землі «осадою» (колонією) Руси (пізніше вони отримають назву «Залісся», або точніше, й що маловідомо з цілком зрозумілих причин, «Заліська укрáїна» – на кшталт «Сербської країни» чи стародавньої «Укрáїни Йорданської»). Управляли тут прислані з Києва воєводи з військом та державними урядовцями. Процес колонізації цих північно-східних земель будуть продовжувати й нащадки Святослава.

Західний напрям геополітики.

Попередники Святослава не раз надавали допомогу грекам в боротьбі проти їхнього грізного північного сусіда – Болгарії, сильної держави на той час. На початку Х ст. в її руках була вже більша частина Балканського півострова. Болгарські царі змусили Східну Римську імперію платити їм данину. Остання, безумовно, шукала шляхів до знищення такого небезпечного для себе сусіда, як Болгарія.

Великі князі Олег і Ігор не забороняли своїм воїнам найматися на службу до імператорів Ромейської імперії, але Русь у цю справу втягти не дали. Святослав же необережно повівся в цій площині, що можна пояснити тим, що болгарський похід міг принести Руси багато користі, але й негаразди від того теж треба було прорахувати.

Святослав на цей час мав під своїм контролем великі шляхи по Дніпру й Дону, то ж його цікавив ще Дунай, бо тоді б уся чорноморська торгівля була б у його руках. Але важливими були не тільки торгівельні справи. Прагнення Святослава створити велику державу від Дунаю по Кавказ треба тут бачити найперше. А для того потрібні були гроші, й неабиякі. Тільки в такому аспекті можна розглядати важливість торгівельних шляхів, інакше руси будуть виглядати просто грабіжниками, яких нічого не цікавило, крім наживи. Можливо, комусь і вигідно подавати такими наших предків, ми ж, природно, з цим погодитися не можемо. Так, найманство русів, у т.ч. проти своїх же слов’ян, – величезна історична проблема, але й подавати русів набродом грабіжників – ніщо інше, як спроба фальсифікації історії.

У свій перший похід на Болгарію Святослав вирушив з величезним військом (60 тис. чол.., згідно з даними грецького історика Лева Диякона). У 968 році в битві під Доростолом (нині Силістрія) руське військо завдало нищівної поразки болгарській армії. Від розпачу болгарський цар Петро занедужав і через кілька днів помер. А руси продовжували наступ і в завзятій боротьбі завойовували місто за містом. Так під владу Святослава дісталося 80 болгарських міст. Столицею князь обрав Переяславець, або Малу Преславу (на південь від Дунаю). Літописець щодо цього походу Святослава пише так (Літопис Руський. – С. 38): «І рушив Святослав на Дунай на Болгар, і в битві одолів Святослав болгар. І взяв він вісімдесят городів по Дунаю, і сів, князюючи тут у городі Переяславці, і беручи данину в греків». Тобто Святослав просто перебрав на себе данину, що її платив Константинополь Болгарії. Оце й не сподобалось не тільки Візантії, а й болгарам. Для Східної Римської імперії то був важкий період – вона мала великі проблеми з арабами в Азії, а тут з Півночі ще й грізно насіла на неї Русь. Імператор Никифор робив усе, щоб підготувати Константинополь до захисту. Але Святослав не пішов на Константинополь, бо з Києва прийшла звістка про напад печенігів на столицю Руси, що сталося, вочевидь, зовсім не без таємної участі тих же греків.

Проблема степових орд.

Чорноморськими степами від незапам’ятних часів приходили на наші землі різні степові орди – кочовики, при цьому нищачи все, що тут жило. Землеробське населення все глибше вклинювалось у степову зону, господарсько освоюючи її і вводячи в культурне середовище. Але й Степ оборонявся, виставляючи проти осілих народів все нові й нові орди номадної людності, які палили оселі, нищили культуру й її носіїв, продавали їх у рабство. Нині академік РАН В.М.Массон пропонує розглядати вплив степових орд як «носіїв пасіонарності» позитивно – як чинник, що, на його думку, сприяв етнічним асиміляціям, культурно-генетичним мутаціям, а в цілому й розвитку культури. Не сперечаючись відносно того, що культура є явищем вельми агресивним та імперіалістичним за своєю суттю (що зазначав ще Б. Рассел), усе ж таки відмітимо, що для пасіонарності, асиміляцій і культур-генетичних мутацій людство в своєму арсеналі ще й у часи існування степових орд відпрацювало методи багато більш цивілізовані. Не будемо ми, вочевидь, далекі від істини, коли скажемо, що в академікові Массоні в цьому питанні спрацьовує підсвідомість того самого номада-степовика, а також російського імперіаліста, бо свої напади степові ординці здійснювали насамперед на терени сучасної України.

Печеніги, яких з-над нижньої Волги у Х ст. витіснили хозари, засіли на просторі від нижнього Дону до устя Дунаю й наявно загрожували русам перерізанням Степу й постійними нападами на купецькі каравани. Греки не раз використовували степові орди для нападів на невигідних у той чи інший історичний момент сусідів. На цей раз печенізький напад повинен був відтягти Святослава від Болгарії. Й інтерес Константинополя в цьому питанні бачити треба найперше.

Про напад печенігів на Київ докладно розповідає Літопис Руський (див.: С.38 – 39). Їх удалось обдурити й вони відступили від Києва, тоді кияни й вислали повідомлення про напад Святославу. Містився у ньому й вияв їхнього цілком зрозумілого невдоволення: «Ти, княже, чужої землі шукаєш, а своєї мало не втратив». То була оцінка руським суспільством того факту, що князі мало займались південно-східним напрямком геополітики, яка й містила в собі в якості першочергової проблему степових орд. Проте й логіку князя у справі зміщення центру своєї активної геополітики треба зрозуміти. Київський князь діяв у епоху становлення ранньофеодальних імперій та їх протиборства за місце в Європі. Лише за кілька десятиліть до появи Святослава на Дунаї розпалася Великоморавська слов’янська держава. У 962 році Римський папа коронував германського короля Оттона І імператорською короною. Київська держава, досягнувши вершини воєнної могутності завдяки походам Святослава Завойовника, виростала в динамічний військово-політичний організм, який мав усі шанси вирватись на авансцену тогочасного європейського політичного процесу і зіграти в ньому неабияку роль.