З теми «визволення українських земель з-під влади золотої орди й боротьба за створення незалежної української держави (хі V – перша третина Х V і ст. )» читаються лекції:

– «Галицько-Волинська держава та її внутрішня і зовнішня

Геополітика»,

– «Боротьба української політичної еліти за створення незалежної

Української держави (ХІV – перша третина ХVІ ст.)»,

– «Крим у ХІІІ – ХV ст.».

ЛЕКЦІЯ 9

Галицько-Волинська держава та її внутрішня і зовнішня геополітика

* Утворення Галицько-Волинської держави *Державотворчі традиції Галицько-Волинського князівства * Зовнішня політика Галицько-Волинської держави.

Основні поняття: феодальна роздробленість, регіоналізація, розвал (розпад) держави, князівські усобиці, князівство, королівство, церковна унія.

Утворення Галицько-Волинської держави.

У середині ХІІ ст. Київська держава розпалася на окремі феодальні князівства. Аналогічні процеси в той час відбувалися і в Західній Європі, де наприкінці ХІ – на початку ХІІ ст. не залишилося фактично жодної великої централізованої держави. Тож феодальна роздробленість (або, якщо вживати термін західної науки, регіоналізація) панувала скрізь. Вона була для всіх тогочасних багатструктурних країн цілком закономірним явищем розвитку феодального виробництва й феодальних відносин. Тому не можна це явище сприймати як щось трагічне й уважати, що це був розвал (чи розпад) держави. Окремі частини ранньосередньовічних імперій регіоналізувалися, але державність їхня не перепиняла свого існування. У Європі вона просто вступала в етап підготовки до формування централізованих держав і переростанню в державність національну.

Трагедію Руси була не стільки її феодальна роздробленість, скільки ті негативні тенденції до її дійсного розвалу, що виростали з сепаратизму основних державостворюючих князівств, які заохочувалися й оплачувалися ромейськими імператорами Коминами й здійснювалися в Руси руками греків-митрополитів. Роздробленість як органічний етап розвитку феодальних держав при цьому тільки використовувалася. Остаточний же удар по Руси, який призвів-таки до її розвалу, був нанесений навалою Орди. І оце, дійсно, був розвал. Тож зовнішній чинник у трагедії Київської Руси відіграв роль вирішальну. Але й фактор внутрішньої зради теж зробив свою справу.

Зростання економічної могутності і сили впливів місцевих феодалів викликало до життя їхнє бажання відігравати суттєвішу роль в управлінні державою (але, природно, у їх власному, а не в державному інтересі). Це спричинило виникнення численних незалежних удільних князівств, кількість яких швидко зростала. Так, якщо з початком регіоналізації кількість князівств складала 15, то на початку ХІІІ ст. (перед навалою Батия) їх було вже майже 50, а в ХІV ст. – близько 250. Не сам процес регіоналізації був страшним, страшними були його наслідки саме в Руси, адже зовнішні сили поглибили й посилили його настільки, що почався незворотній процес розділення аж до дроблення. А підкорення теренів колишньої Київської Руси ханській владі ще й зламало традиції власне руської державності.

На думку вчених, у цей період практично кожна окрема земля в мініатюрі відтворювала політичну структуру колишньої Київської держави. Князівства зберегли, наприклад, розвинутий адміністративний апарат, утримували власне військо. Продовжували діяти й основні інститути державної влади – собор, рада, ряд і т.п. Єдина держава фактично продовжувала існувати, просто одноосібна влада київських князів змінилася на свого роду колективне управління державою всіма представниками дому Рюрика. Все це згодом спокійно б з’єдналося на основі більш вищого господарського й соціально-політичного розвитку, як також і навколо якогось активного, змагаючого до централізації представника тієї ж династії Рюриковичів, адже вона тоді ще існувала.

Татари втрутяться саме в династичний принцип побудови державності, по-перше, нищачи непокірних князів, а по-друге, роздаючи ярлики на княжіння тим, хто більше плазував перед ними, а не тим, хто легітимно на це мав право. В ході роздробленості (регіоналізації) та витікаючих з неї міжкнязівських усобиць князі-суперники й так сильно понищили легітимність посідання великокняжого київського престолу, татари ж просто перевели все в режим власного «ручного управління». Законного спадкоємця великокняжого престолу князя Михайла Чернігівського було в мученицький спосіб закатовано татарами відразу ж після захоплення ними Києва. Решта руських князів не мала такої легітимності, як князь Михайло, тому в династичному відношенні вони були слабкими. Це татари розуміли й зробили ставку на «видачу милості» – ярликів на княжіння тим з Рюриковичів, які заради влади готові були йти на будь-які приниження й прислужництво ханам. Це було виродження руської династії, так. Але воно було.

І все ж таки, якою б не була нищівною навала Орди, вона не могла остаточно зупинити державотворчі процеси. Вони просто змінюють форми. Дальшому розвитку вже національного українського державотворення великою мірою сприяли створені ще наприкінці ХІІ – на початку ХІІІ ст. на українських землях два своєрідних державно-політичних центри, навколо яких починають об’єднуватися розрізнені руські землі та князівства.

Перший центр – це власне Київське князівство. Воно було сильно понищене, окупанти свідомо йому не будуть давати піднятися й стати могутнім об’єднуючим центром руських земель, але його державницький потенціал зберігався. Воно перепинить своє існування остаточно тільки в 1471 році. Отож, роль і значення Києва в історії української державності ніколи не можна применшувати.

Другий центр – це Галицько-Волинське князівство (згодом королівство), що утворилося 1099 року шляхом об’єднання в єдину державу двої земель – Галичини й Волині. Воно нас зараз і цікавить.

Формування Галицько-Волинського князівства почалося в другій половині ХІ ст. Його виникнення пов’язане з ім’ям онука Ярослава Мудрого Ростислава Володимировича, який і заснував династію князів-ізгоїв Ростиславовичів. У 40-х рр. ХІІ ст. розпорошена попередніми правителями Галицька земля була об’єднана під рукою енергійного князя Володимирка Володаревича і стала не тільки значною політичною силою в Південній руси. а й зрівнялася з тогочасними великим європейськими державами. У 1141 році Володимирко зробив столицею свого князівства м. Галич (на Дністрі). Володимирко намагався проводити надзвичайно обережну та гнучку політику, що мала за головну мету тільки одне – зростаюче посилення Галицької землі.

Проте розквіт Галицької землі припадає на правління його сина Ярослава (1153 – 1187 рр.), якого у «Слові о полку Ігоревім» названо Осмомислом («вісім смислів»), тобто мудрим, розумним. Продовжуючи політику свого батька Ярослав нормалізував відносини з Києвом, підтримував мирні стосунки з Польщею, Угорщиною, Візантією, продовжував боротьбу проти давнього ворога русів –половців. Він розширив межі свого князівства аж до гирла Дунаю, де заснував місто Новий Галич (сучасний Галац).

Головною внутрішньою проблемою всіх галицьких правителів була величезна матеріальна могутність галицьких бояр, які розвинулися не з середовища князівських дружинників (як це було в інших князівствах), а з місцевої племінного знаті. Свої маєтки вони отримали не від князя, а завдяки узурпації общинних земель. Прибувши на галицькі землі, перші Рюриковичі відразу ж зіткнулися з цієї місцевою елітою, яка тут уже добре укорінилася й не збиралася втрачати свої позиції. Галицьке боярство завжди ненавиділо Рюриковичів і врешті-решт таки зведе їх зі світу.

Галицькі бояри монопольно контролювали виробництво й торгівлю сіллю, а це в ті часи було приблизно тим же, що нині «сидіти» на енергоносіях. Капітали у них були неабиякі й вони їх активно використовували в своїй боротьбі проти посилення контролю над ними з боку князів. Нарешті, через значну віддаленість від Києва великому князю було важко втручатися у місцеві події, тоді як сусідство з Польщею та Угорщиною не лише давало приклад панування аристократії, а й можливість звертатися до чужинців по допомогу проти власного князя. Ті охоче відкликалися й починалася «метушня».

За князя Ярослава Осмомисла галицьке боярство настільки зміцніло, що взагалі почало вільно хазяїнувати в князівстві, безпардонно втручаючись не тільки в стосунки князя з іншими державами, а навіть у його особисте життя, примушуючи його жити з нелюбою дружиною. Для цього вони навіть схопили й спалили заживо коханку князя Анастасію. Ярослав був змушений підкоритися вимогам боярської опозиції й повернути законну дружину (доньку Юрія Довгорукого) Ольгу та сина Володимира.

Після смерті Ярослава Осмомисла (1187 р.) волинський князь Роман Мстиславович на запрошення тих же галицьких бояр зайняв Галич, але не зміг там укріпитися. Влада перейшла до сина Ярослава Володимира. З його смертю в 1198 р. династія галицьких князів Ростиславовичів припинила своє існування (бо Володимир не залишив наслідників).

На відміну від Галичини, Волинь тривалий період перебувала в залежності від Києва. Процес перетворення Волині в окреме князівство помітно посилюється за правління правнука Володимира Мономаха Мстислава Ізяславовича. Він, як і інші представники Мономаховичів, домагався влади в Києві й на деякий час (1167 – 1170 рр.) зміг стати київським князем. Саме в цей період він забезпечив своїй родині повний контроль над Волинським князівством, яке згодом стає незалежним від влади Києва.

Після смерті Мстислава у 1170 році правителем Волині став його син Роман, який перед цим був князем у Новгороді. Протягом майже 30-річного правління Волинським князівством Роман створив власну модель державного управління. Він чітко зрозумів, що основою сильної влади князя є незалежність від земельної аристократії, тому він послідовно й рішуче обмежував сваволю бояр, радикальними методами придушував боярську опозицію. Втім, і саме волинське боярство було набагато слабшим від галицького. Воно формувалося традиційним шляхом – отримання земель дружинниками від князя за службу. Джерел накопичення великих капіталів волинське боярство не мало. Воно цілком залежало від щедрот князя, а тому, природно, підтримувало його, було йому відданішим, ніж галицьке – своєму князеві. Власне. саме з цієї причини об’єднання обох князівств домоглися саме волинські, а не галицькі князі. В 1199 році, скориставшись смертю галицького князя Володимира, який не залишив нащадків, волинський князь Роман Мстиславович захопив Галич і об’єднав обидва князівства у Галицько-Волинську державу.

Роман Мстиславович.

Постать князя Романа Мстиславовича, творця Галицько-Волинської держави є найбільш помітною в часи міжкнязівських усобиць, що настали в Руси з другої половини ХІ ст. й продовжувались до самого знищення держави навалою монголо-татарської орди у середині ХІІІ ст. Тільки передчасна смерть не дозволила йому відіграти в нашій історії роль Володимира Великого чи Ярослава Мудрого. Роман же мав усі особисті дані для такої ролі.

Найголовнішим напрямком політики князя Романа Мстиславовича була, безумовно, геополітика внутрішня, адже за Київський великокняжий престол точилась безупинна й кривава боротьба. Її проводив засобами війни та інтриг князь Андрій Суздальський (Боголюбський). Він примусив батька Романа князя Мстислава відректись від Києва й обмежитися своєю Володимирською «отчиною». А після того, як Роман зайняв місце батька на княжінні у Володимирі, то всі свої зусилля цей енергійний князь поклав на те, щоб об’єднати Волинь і Галичину, що й удалося йому зробити у 1199 році. Щодо ж Володимиро-Суздальщини князь Роман проводив політику нейтралізації спроб володимиро-суздальського князя Всеволода Велике Гніздо утвердитись у Південно-Західній Руси.

В історію князь Роман увійшов не лише як сміливий воїн та вмілий полководець, але й як видатний політик і державотворець. Він склав проект дотримання «доброго порядку в Руси», тобто припинення великокняжих чвар і організації влади у федеративній державі. Цей «добрий порядок», як його висвітлив російський історик В. Татищев, зводився до головної умови у випадку смерті київського володаря. Нового великого князя повинні були обирати шість князів: суздальський, чернігівський, галицько-волинський, смоленський, полоцький в рязанський. Міжкнязівські війни повинні бути рішуче припинені. У разі нападу на країну ззовні великий князь може розраховувати на допомогу від усієї держави.

Щоб уникнути дальшого дроблення держави. Роман пропонував передавати престол старшому сину, а не ділити землі між усіма синами, як це було раніше. Якби пропозиції Романа були прийняті, Київську державу вдалося б зберегти. Але всі інші значні князі відмовилися приїхати на з’їзд, щоб обговорити Романів проект. Навряд чи Роман змирився б з таким становищем, але йому не судилося продовжити втілення в життя своїх планів – у 1205 році він загинув у бою.

Титулятура Романа як «самодержця всієї Руси» перегукується з титулятурою великих князів Київських, адже західний хроніст називає його «Rex Russia», тобто цесарем Руси. Це підтверджується також записом у синодику монастиря св. Петра в Ерфурті: «Romanus Rex Ruthenorum debit nobit XXX marcas» («Роман цесар руський дав нам 30 марок»). У 1204 році Римський папа Інокентій ІІІ пропонував князю Роману королівську корону, але той від неї відмовився. Роман був останнім з руських князів, який не торгував вірою предків ні за які корони.

Стосунки зі Степом.

Проти князя Романа використовував допомогу половців його тесть Рюрик – у 1203 році він навів їх на Київ і нещадно понищив його. Роман помстився тим, що скинув його з Київського княжого престолу, посадивши на нього його сина Рюрика Ростислава. Сам же Роман відійшов до Галичини й зосередився на укріпленні об’єднаної Галичини й Волині.

Князь Роман здійснив кілька успішних походів на половців і тим засвідчив свою турботу щодо цілісності тих руських земель, якими володів. Влада ж його розповсюджувалась на всі землі Руси, крім Чернігівщини, недаремно літописець називає його «самодержцем» – титулом, яким не наділив жодного з тодішніх руських князів. Отже, спокій на східному напрямку зовнішньої геополітики князем Романом був забезпечений.