Гору: його треба було пхати, як біду, щоб біда не пхала додолу.

Сам і сам – завжди сам. Уже й пошито йому з грубого валу штани. Вже

Трубить у воловий ріг і поганяє кавулею череду. Чередник – пасе громадську

Худобу. Збирає її з одного кінця села до другого і жене греблею в ліс. Село ще

ніколи не мало такого пастуха: не кричить, не галасує: "Куди, ряба? А щоб ти

здохла й витягнулася?.." – не чути його лайки, прокльонів. Ніяких помічників

Йому не треба. Корови напасені, телята і вівці не губляться, їх не крадуть вовки.

Між людьми йде поговір: "Він щось знає…" А підліток чередникує, самуючи, і

Нікому не здогадатися, яке в нього бистре око, яке чуйне вухо.

Це лише людям здається, що він з худобою і сам, як худобина.

Він уже не хлопчик – хлопець. Гнаний, кривджений і безпритульний, – все

Шука, до кого б прихилитися й пригорнутися.

Прихилиться до берези: вона шумить, гуде, губить листячко і голубить

Його.

Пригорнеться до трави: вона шелестить, гомонить, пахне, милує.

А то викреше вогню, розкладе багаття. Сидить, гріється.

Солодкий дим нагадує землю, на якій живе.

Хіба самітний?

Блаватоокий – у тих очах назавжди поєдналися гострий розум і

Мрійливість. У них світиться стримана, лагідна, мовчазна душа.

У виразі обличчя, в найменших порухах голови вгадується чуйність,

Сторожкість, напружена увага до шурхотів і запахів. Він і птах, і мисливець. В

Його душі живуть всесвітні тривоги – великий страх, але ще більша цікавість і

Безбоязна, невтолима жадоба пізнання. Такий чередник.

Вигнавши одного разу худобу, він зупинився на галявині. Під бузиновим

Кущем синів лісовий дзвіночок. Хлопець дивився на нього, а дзвіночок на

Хлопця. Йому не хотілося зривати квітку. Він ніколи не зривав листя, не ламав

Гілля, старався не толочити постолами трави – усе живе, усе для чогось

Призначене. Навіщо ж його мучити й нівечити? Хлопець наблизився до

Дзвіночка, щоб погладити. Простягнув руку й тут повторилося те саме, що

Колись із нарцисом. Блакитна квітка сама потягнулася до нього. Він узяв її в

Руку, і вона, крутнувшись, заворушилася в його руці. Ніжні пелюстки торкнулися

До пальців, передаючи їм свою ніжність. І раптом багато дзвіночків

Розпустилися навколо – вони розцвітали із блакитним дзвоном.

– Краса… – промовив хлопець і наче онімів. Йому хотілося обняти всенький

Світ. Він відчув у собі таку силу, що перед нею не було нічого неймовірного.

Не лише дзвіночки, конвалії, сон-трава, плакун-зілля, болиголов, звіробій,

Ромашки – незчисленні лісові квіти висипали на галявину.

"Як мені зберегти цю красу? – думав вів. – Як? Щоб ця краса не боялася ні

грому, ні морозів?"

Дуби й берези, явори і сосни понахиляли до нього своє віття. Він почув

Вихлюп річки і шум полів. Паслися корови, телята і вівці. За деревами стояли

Вовк і лисиця. На скелі під хмарою завмер орел.

– Красо моя, – промовив чередник. – Я візьму й поселю тебе у свої груди.

Щойно це сказав, як бузиновий кущ затріщав, розчахнувся і з нього вийшов

Дідо – сам заввишки з лікоть, а борода в сім ліктів.

– Здоров! – вітається. – Ну й давно я на тебе чекаю: сотні літ. Я – Капуш, а

Ти, отроче, призначений мені в учні.

Хлопець злякався, але запитує:

– Ви – дідо Капуш, той, що сидить у бузині й править світом?

– Той самий, – відповідає Капуш. Повів оком в один бік – квіти перестали

Цвісти, дерева відхитнулися; повів у другий бік – дикі звірі поховалися. – Будеш

Учнем і моїм помагачем.

– Коли ж я чередник, як же я, дідусю, зможу? – відмагається хлопець.

– Ну й що з того, що чередник? – кидає дідо і хрипко сміється. – Нас із

Тобою чекають не такі череди.

– Я не можу покинути матір.

– Вона тебе сварить, а ти її любиш? – запитує Капуш, пильно дивлячись із-під кошлатих брів.

– Як би вона мене не сварила, я її все одно люблю. – Може, ти скажеш, що любиш і людей! Їхні діти обзивають тебе, кидають

На тебе камінцями, а ти їх любиш? – і він сміється ще хрипкіше. Кудлате довге