Вихоплювалася з-під шлюзу. За високою греблею розлилось озеро, затопивши

Широку долину. Ні гомону, ні хвилі – суцільне синє плесо. Біля цього берега, на

Мілководді, росли очерети, а за озером відразу починався ліс. Червоний сосняк

Вкриває гору, знімаючись у небо. Він не заступив неба, бо було високе. На

Широкоспадистій, похилій горі, на її білому камені, де не могли вчепитися ні

Трава, ні кущ, там і сям стриміли поодинокі карячкуваті сосонки, а за ними, з

Далини, виднілися руїни замку і білостінний собор – в Острозі. Шпиль на мурі

Фортеці і соборні бані висіли над землею, наче в самому небі. Не тільки річка,

Гребля, озеро, а й ліс і безмежні поля навколо наче знялися увись і ширяють,

Дивуючи своєю красою весь білий світ, наповнюючи його вщерть своєю

Неповторністю. І нема цьому ні кінця ані краю.

І все, що я бачив, що спивав своїми очима й не міг одірвати зору, не було б

Таке вразливе, пам’ятне й живе, якби не було Олени Вулиги. Стара не просто

Висувалася в незвичайну картину, здавалося: не будь її, спиниться Вілія, зміліє

Озеро, повсихають сосни, гори западуться, спустіють поля, а далекі обриси

Замку й собору розтануть у небі. Вона була невід’ємною частиною всього цього.

І як не можна уявити собі без неї ні хати, ні городу, ні кількох курок –

"інкубаторів", ні погордливого кота – її малого світу, так годі уявити і той

Великий навколишній простір. Тут усе її знає, запам’ятавши назавжди, – від

Напилюченої споришиночки під порогом і до зірки у небесах, яка купається в

Озері, вигойдуючись на вервечках своїх променів.

Нам гарно й добре вечерялося. Не заважала гуркітлива траса і гук

Тракторів. Гори, ліс, поля й озера вловлювали, поглинали й гасили скрегіт заліза

І надсадність моторів.

Теплими травневими вечорами Олена Булига зосереджено й помірковано

Оповідала мені легенду про Планетника, оповиту чарами давніх часів і наче

Облиту мінливим сяйвом місяця.

А почалося з квітки, з нарциса. Планетник був малим хлопчиком. Він, як усі

Ми, прилетів з вирію казки на свій берег. Тоді й не помишляв, що йому судилося

Стати бурівником, хмарником. Бо хто знає, що йому написано на роду? Ми всі,

Мов листя на дереві – кожен листочок інакший.

Мати порпалася на городі, він сидів у хаті, у вікні, бо ще було зимно. Не

Знав, що таке штанці: тоді довго ходили у самих грубих та довгих сорочках.

Спостерігаючи, як мати працює заступом, певно, починав дещо розуміти. Мати,

Не розгинаючись, розпушувала холодну землю, лазила на колінах, розминаючи

Кожну грудочку, дихала, хукала на неї, віддаючи їй своє тепло і свій дух;

Вправно пробивала пальцями ямки і жваво та побожно тикала й тикала,

Набираючи з прополу насіння, яке вигрілося у численних вузликах за зиму. Так з

Кожною весною творилася грядка. Коли вона була чорна й м’яка, рівненько

Заскороджена і коли мати, схилившись на держално важких дерев’яних

Грабель, дивилася на сонце та усміхалася, кличучи його до себе й до своїх

Грядок і сама пориваючись до нього, впускала сонце собі в коси, в голову і в

Саму душу, – хлопчик танцював у вікні, теж поривався до сонця. Його

Охоплювала така радість, що вибігав босоніж, в одній сорочині, на поріг, лепетів

Щось незбагненне. І, кинувшись у поривистий танець, вибивав ногами

Дрібушечки й ляскав у долоні. За те був битий і голосно плакав.

Минав час.

Цілу зиму сидів у курній хаті, наче ота насінинка, запхнута й зав’язана у

Торбинку. Чимало вузликів висіло у сухих кутках під сволоком і лежало в

Кобашці. Втішався, гріючись у теплому просі на печі. А ще було втіхою, коли

Корова привела теля й окотилися вівці. Маленьке телятко, дрібні ягнятка жили в

Хаті. Хлопчик розумів їхню мову, сам мукав і бекав: разом чекали тепла. З

Ранньої весни й до морозів не хотів повертатися до хати, навіть у ній спати, бо

На те була клуня. Він ріс, як біб на городі, як журавель на болоті.

Найбільшою мрією стало самому щось посіяти і щоб воно зійшло. Хлопчик і