З’явилася хмарка. Пливла, відкидаючи тінь. Що діялося в небі, те відразу ж,

По-своєму, починало діятися і на землі – було подібне, але переінакшене:

Чудернацьке. Сяяло сонце, і земля блищала. Набігали хмарки, скидаючись то на

Білих гусей, то на кучерявих баранців, і скрізь лягли косуваті рухомі тіні. Йому

Ввижалося: хмарки – це худоба сонця. Сонце виганяє свою худобу, а вона

Розбродиться чередами. Сонце пасе її в небі, як він гусей на землі. Вражений

тим, що сонце – пастух! – втупився оченятами ввись, про все забувшись.

Він і не помітив, як з мокрого кутка – з північного заходу насувалося рогате

Хмарище, мовби чорний-пречорний  бугай. І лише тоді, коли знявся шалений

Вихор – бугай крутнув головою, пастушок скочив на ноги. А бугай уже над ним,

Заступаючи собою вигін, озеро, річку, ліс. Він хльоскав вогняним хвостом, ревів,

Наставивши роги, з-під його ратиць сипався дощ із градом.

Не чекаючи, коли пастушок цвьохне лозиною, гуска загелготала, забила

Крильми, скликала гусенят, і вони вервечкою побігли за нею з вигону додому.

Дощ із градом сікли, били в обличчя й по голові. Він згадав про свою квітку:

Зробив з торбинки каптура, підняв поділ сорочини і через калюжі погнав зі всієї

Сили додому.

Ковзаючись і зашпортуючись, прибіг на город і запізнився: висока ніжка

Нарциса зламалася. Голівку їй відтяло, пелюстки розкидало й прибило болотом,

А сам кущик розпався. Його присипало градом. Квітка перестала жити.

Малий почервонів, зціпив зуби і міцно стиснув кулаки. Впершись ногами в

Землю, він підняв угору голову. З нього знесло каптура й відкинуло геть. Зроду

Не стрижене волосся, намокнувши, прилипло до чола, до вух та шиї. Він підняв

Свої міцно стиснуті кулаки і, грізний, похмурий, пішов проти хмари. Сорочка

Розпанахана, а очі палають.

Блискавки ламалися над його головою – на якусь мить робилось так ясно,

Що аж боліли очі. З дерев опадало, згорнувшись, молоде листя, а цвіт згорав й

Іржавів. Небо темніло, бив грім, аж земля вгиналася. Ще густіше полив дощ. Як

З відра. І град, завбільшки з горобині яйця, знищував городину.

Хмара облягла, накривши світ, і стояла непорушно.

Хлопець вдивлявся в чорний небозвід, наче хотів розняти хмару, і,

Несамовитий, пробивав її закляклими кулаками. Не схилявсь, не ховав свого

Лиця від дощу й граду.

Ще раз різонула блискавка. Малий відчув, як йому осмалило брову. Брова

Аж зашкварчала. Гучно тріснув грім і подаленів. Хлопець кинув очима через

Плече – там, за річкою, на горі, зайнялася сосна.

– Туди і йди! – крикнув до хмари. – Посувайсь! – і дивився ще різкіше, і ще

Нахрапистіше гнав її кулаками.

Вгорі заклекотіло, загуло. Невблаганна холодна хмара зрушилася з місця.

Хлопчик побачив, як це сталося: хмара зворохобилася, заклубувала,

Піднімаючись над ним.

Він стояв на городі, врісши по коліна в землю.

Гроза перейшла на ліс. Виглянуло сонце, і світ обновився.

Кинувшись за ним, мати знайшла його на городі. Він стояв. І коли мати

вихопила його з глею[12] – забрьоханого, в порваній сорочці,– узяла на руки,

він зашептав, наче в гарячці:

– Я, мамо, бився з бугаєм…

–  Ой, синку, нам городину вибило. Десь-то і поле наше пропало. Ми

загинули… – бідкалася, несучи його, мати. – Я думала, що ти в клуні або в хлівці.

А він вишептав:

– І я його подужав, мамо… – та й заснув у неї на руках.

– Ой, бідна моя головонько… – голосила жінка, думаючи своє і не слухаючи

Його.

Але він не переспав своєї пригоди, захворів, зліг і мусив переслабувати.

Мати пересіювала-пересаджувала город, а поле не було чим. Рідко

Вступала до хати, щоб набрати й поставити хворому кухлик свіжої води, а він

допитувався в неї:

– Як там, мамо, моя квітка?

Мати відповідала:

– Ой, не мороч голови, хоч би ти мені швидше піднявся, синку…

Хлопчик хирів: не обійшлося без знахарки. Випав присвяток, і мати повела

Його, не дочекавшись неділі. Пішли левадами, через ліси. Аж на третє село.

Трохи вона його несла, трохи ішов.

Знахарка була ще не стара. Стримана і поважна, нікому не відмовляла в