Біді – зналася на зіллях і коріннях, лікувала від усіляких хвороб,  які знімаючи,

які проганяючи, а які заклинаючи…

Не розпитуючи, не вивідуючи, що в нього болить, і не оглядаючи його,

Лише спозирнувши на нього краєчком ока, як умудрені досвідом дивляться на

Звичайне, заходилася качати й виливати яйце.

Малий зиркав за її руками, виразом очей і безголосим порухом губів. Хоча

Знахарці не вперше качати й виливати яйце, але кожен її рух не був механічним,

Дарма, що засвоєний і завчений, бо вона не просто чесно й уважно, а зі всією

Пристрастю сповняла нелегке ремесло перед людьми, не домагаючись

Особливої платні, задовольняючись тим, хто що принесе.

Чорноброва, кароока, запальна – творила своє чаклунство.

Чаром дивної втаємниченості розгорялися її карі очі і наче аж

Побільшувалися.

Їм немов стало тісно під бровами. А чорні брови піднялися. Обличчя

Просвітилось, руки зласкавіли, і вона, одухотворившись, наче літає на крилах,

Мовби у неї справді виросло два крила.

Куряче яйце, яке торкалося до лоба, до грудей, до рук хворого, враз мовби

Само розбилося й розпустилося у кухлику з водою.

Знахарка пильно глянула, що там. Не повірила, поставила свої долоні

Дашком. Приглянулася і швидко щось зашепотіла.

– Краса… Краса… – видобувала із себе раз за разом це єдине слово, то

Захоплюючись, то жахаючись.

Раптом спохмурніла, замахала руками, начеб від чогось сахаючись, а тоді

Повернулася до хлопчика й стала перед ним на колінах, як перед святим.

– Краса безборонна і беззахисна у світі, а тобі її утверджувати… Іди… –

Сказала.

Її очі погасли, брови насупилися, обличчя потемніло. Вона зробилася

Звичайною молодицею – в очіпку, у широкій спідниці, в запасці.

Вони не могли второпати, чому вона стала на коліна і що сказала.

– Йому полегшає? Він виздоровіє? – допитувалася мати.

Знахарка шумливо підвелася а колін.

– Я вам усе сказала! Я вам більше нічого не скажу! – закричала. Знявши із

Кошелика пілочку, мати заходилася із приносинами.

– Це вам, голубонько, за ваш труд.

Молодиця не хотіла й чути – вхопила кочергу й прогнала їх.

– Малий? Хай він і без штанів, але більше знає іншого старого, більше за

мене! – гримала, стоячи на порозі й постукуючи кочергою.

Вони забралися собі. Щойно відійшли від знахарки, як хлопчикові

Полегшало, а мати ніяк не могла взяти до тямку: чому привітна чаклунка ні сіло

Ні впало розгнівалася й відмовилась від приносин? Не знала чи їй радіти, чи

Печалитися. Чому знахарка стала на коліна? Видать, недобре це. Та, бачачи, що хворий, захирілий – сходи ледве плентався, доводилося тербищити на руках,

Тепер весело підскакує, біжить вистрибцем, сміялася й плакала.

Малий виздоровів, одужав – про знахарку й про її слова можна було

Забути.

Він знову пас гусей. Начесав з корови шерсті й зробив собі м’ячика. Сільські

Вітрогони прийняли його до свого гурту: ніхто не вмів скачати такого м’ячика.

Але й ніхто не міг зрівнятися з ним, граючи у гилки. Діти розсердилися на нього,

Викрали м’ячика, а його прогнали.

Він запитав маму, чому його проганяють, кривляються, кидають у нього

Камінцями, й дістав за це між плечі штурхана.

– Рік неврожайний, подушне плати, кріпаччину відробляй, а тут ще й ти? –

Заголосила мати.

Прогнаний дітьми, нагриманий матір’ю, він посмутнів,  став журно

Задумуватись. Чи в ньому щось зламалося, що перецвів, не доцвівши, як побита

Градом квітка – його нарцис?

Нипав по селу приблудою.

Матері як за ним приглянути? Її мучило: вивезти, витягнути, щоб не

Опухнути з голоду та не замерзнути від морозу – ось чим переймалася. Якось

він поважно, мовби цілком дорослий, а тому суворо обізвався до неї:

– Я, мамо, виплекаю квітку – я стану над громом… – Вона, кваплячись із

Серпом на поклик ланового, теж сердито обізвалась до нього і сварливо

Наказала пильнувати хату й пташву.

Від цього став ще сумніший. Жура шелестіла йому над головою, як сухе

Листя на тому дубі, що замели сніги. Візок дитинства не котився згори, а під