Політична модернізація і прогнозування

1. Поняття і типи політичної модернізації.

2. Демократизація як складова частина політичної модернізації.

3. Сутність, принципи й типи політичного прогнозування.

 

Прирозгляді першого питання «Поняття і типи політичної модернізації» варто звернути увагу на те, що усвідомити сутність політичних змін, які відбуваються в сучасному світі дозволяють такі поняття як „політичний процес”, „політичний розвиток”, „політична модернізація” та інші.

Політичний процес (лат. processks - просування) – це діяльність суб'єктів політичних відносин, що відображає стадії змін політичної системи. Політичний процес визначається характером політичних змін, під якими розуміють: перехід політичної системи від одного стану до іншого; перетворення, що відбуваються в політичній структурі суспільства, політичній культурі і політичній поведінці; трансформація політичних інститутів; ускладнення форм політичної взаємодії.

Політичний процес, який характеризується високою інтенсивністю тих або інших політичних змін називають політичним розвитком. Політичний розвиток являє собою таку зміну (або набуття) якостей і характеристик політичної системи, які дозволяють їй адаптуватися до нових умов соціально-політичного життя. Режим розвитку політичного процесу супроводжується істотною зміною структури й характеру політичних відносин, механізмів функціонування елементів політичної системи, а також характеру її взаємодії із зовнішнім середовищем.

Прагнення вчених зрозуміти джерела, характер і спрямованість політичних змін у суспільстві, наслідком яких є зміна моделі економічного й політичного розвитку, привело до створення теорії політичної модернізації.

Політична модернізація (фр. moderne – сучасний) – це процес, пов'язаний з формуванням або відновленням інститутів політичної системи, а також характеру політичних відносин.

На відміну від поняття „політичний розвиток”, термін „політична модернізація” вживається стосовно країн, які здійснюють перехід від традиційного (доіндустриального, аграрного) до індустріального суспільства. У більшості розвинених сучасних країн політична модернізація відбулася в період з кінця XVII до початку ХХ ст., протягом якого виникли нові політичні інститути, з'явилися різні форми політичної участі громадян у політичному житті, формувався новий тип політичної культури.

Виділяють два основних типи модернізації: первинна (оригінальна) або органічна модернізація; вторинна (відбита) або неорганічна модернізація.

Первинна модернізація реалізовувалася в США, а також у країнах Західної Європи шляхом еволюційного розвитку всіх сфер громадянського життя, що привело до формування громадянського суспільства і виникнення нового типу політичної системи. Так, в Англії процес модернізації політичної системи бере свій початок у середині XVII ст., коли там були істотно розширені повноваження парламенту та уряду і, тим самим, закладені основи політичної системи нового типу. У середині XVIII ст. в Англії формуються нові прообрази політичних партій - торі і вігів, а політичні реформи приводять до остаточної ліквідації абсолютизму і встановлення конституційної монархії. Інституційні зміни англійської політичної системи закінчуються тільки в середині ХIХ ст. з утворенням перших політичних партій-ліберальної і консервативної. Остаточне становлення громадянського суспільства пов'язане з прийняттям наприкінці ХIХ ст. закону про місцеве самоврядування.

Вторинна модернізація (Росія, Бразилія, Туреччина) здійснювалася шляхом запозичення досвіду розвинених країн, які вже пройшли цей етап. Даний тип модернізації заснований на впливі зовнішніх факторів. Він відрізняється більшою інтенсивністю й істотною нерівномірністю змін, що відбуваються в суспільстві.

Спочатку в політичній практиці і політичній науці політична модернізація сприймалася винятково як вестернізація (анг. west - захід), тобто безумовна орієнтація на американський або західноєвропейський спосіб життя, західні моделі політичної поведінки, духовні й політичні цінності. Однак спроби прямого запозичення західних політичних стандартів, заміна цінностей традиційного суспільства цінностями західної цивілізації не завжди були ефективними на практиці. Це привело до переосмислення теорії політичної модернізації в 70-90 роки ХХ ст., з урахуванням своєрідності історичних і національних умов реформування традиційних політичних систем. Перехід до демократії вимагає не копіювання конституційних законів або парламентської політики якоїсь існуючої демократії, а вимагає здатності проаналізувати свої специфічні конфлікти і вміння знайти або запозичити ефективні механізми їх вирішення.

Внаслідок удосконалення самої теорії модернізації виникли концепції «часткової модернізації» (яка допускає можливість включення традиційних інститутів і цінностей у нові політичні структури), «кризової (регресивної) модернізації» і, навіть, «тупикової модернізації».

Тенденції до здійснення культурної та політичної модернізації стимулюють громадянську активність, легітимацію політичної влади, прагнення до поліпшення життєвих умов. Модернізація завжди відбивається на стабільності суспільства, його політичної системи, підриваючи традиційні основи легітимності і політичного порядку, змінюючи звичний життєвий уклад, цінності, норми поведінки.

На початку ХХІ ст. наслідками процесу політичної й соціокультурної модернізації стало придбання сучасними державами Західної Європи і Північної Америки рис постіндустріального суспільства: соціальна рівність, захист навколишнього середовища, культурний плюралізм і самовираження. Постматеріальні цінності стали джерелом виникнення нових соціальних груп (таких, як екологічні і феміністичні, різні асоціації по захисту суспільних інтересів). Це мало сильний вплив на політичний порядок індустріальних демократій: все більше громадян висувають вимоги до політичної влади, пов'язані із захистом довкілля, розширення свобод, гарантіями соціального захисту.

Підбиваючи підсумок, можна відзначити, що під політичною модернізацією розуміється процес, пов'язаний з формуванням або відновленням інститутів політичної системи, а також характеру політичних відносин. Термін «політична модернізація» вживається стосовно країн, які здійснюють перехід від традиційного до сучасного суспільства. Виділяють два основних типи політичної модернізації: первинну (оригінальну) і вторинну (відбиту) модернізацію.

При розгляді другого питання «Демократизація як складова частина політичної модернізації» студенту варто врахувати те, що востанні десятиліття ХХ ст. у рамках теорії політичної модернізації активно вивчається проблема демократизації – переходу від різних форм недемократичного політичного режиму до демократії. Багато в чому інтерес до даної проблеми породжений політичними процесами, які відбувалися в країнах Східної Європи в 90-х рр. минулого століття.

Демократизація (гр. demos – народ; kratos – влада) – це процес зміни політичної системи. Він характеризується розширенням політичних прав і свобод громадян, виникненням політичного й ідеологічного плюралізму, збільшенням форм участі населення в політичному житті, децентралізацією державної влади, реалізацією принципу поділу влади і побудовою громадянського суспільства.

Перехід до демократії не буває легким і швидким. Він супроводжується різними конфліктами й кризами. Необхідний досить тривалий період для того, щоб не тільки інституювалися ті зміни, які відбулися в структурі політичної системи, але й у свідомості людей закріпилися нові для них цінності, норми й форми поведінки.

Ще в ХІХ ст. французький учений Алекс де Токвіль звертав увагу на небезпеку швидкого переходу до демократичної системи. Він відзначав, що встановлення рівності серед народу, який не звик до політичної свободи, неминуче приводить до тиранії більшості. Від неї до тиранії одноосібної - один крок. Це підтверджується і подіями у Франції після революції ХVIIІ в., і подіями на початку ХХ ст. у Росії, коли революція 1917р. привела до встановлення в країні тоталітарного режиму.

Оригінальною сучасною концепцією демократизації є концепція «третьої хвилі демократизації» американського політолога С. Хантингтона. Виділяючи певні періоди («хвилі») збільшення й скорочення кількості переходів до демократичних режимів, Хантингтон розглядає в цілому процес демократизації як глобальний, здатний в остаточному підсумку, охопити всі політичні системи світу. Третя хвиля демократизації, за його теорією, починається з 1974 р. у Південній Європі (Греція, Португалія, Іспанія). Наприкінці 1970-х рр. хвиля демократизації докочується до Латинської Америки (Еквадор, Перу, Болівія), а потім демократичний рух заявляє про себе в Індії, на Філіппінах, у Південній Кореї, Пакистані. Наприкінці 1980-х рр. демократична хвиля охопила Східну Європу, що привело до розпаду комуністичної системи і виникнення ряду нових держав, які стали на шлях демократичного розвитку. Пік третьої хвилі демократизації прийшовся на 1991-1992 рр.

Розвиваючи дану теорію, відомий англійський соціолог Е. Гіденс відзначає, що демократія - очевидно, одна з найбільш потужних ідей ХХ ст. При цьому, на думку вченого, у сучасному світі виникає так званий парадокс демократії. Він полягає в тому, що поки демократія поширювалася в усьому світі, в зрілих демократичних країнах усе більше наростало розчарування в демократичних процесах. Це пояснюється тим, що традиційні для демократії механізми правління все менше відповідають новим умовам життя, у тому числі гнучкості й динамізму, які необхідні у постіндустріальному світі, що ґрунтується на активному обміні інформацією. Колишні механізми управління не працюють у суспільстві, громадяни якого перебувають у тому ж інформаційному середовищі, як і ті, хто ними керує. Тому, на думку Гіденса, для підтримки існування демократії необхідна демократизація самої демократії. Така демократизація може також сприяти і розвитку нових демократій. Так, у Росії в результаті збереження сильних авторитарних елементів минулого, неможливо побудувати відкрите і демократичне суспільство винятково «зверху». Таке суспільство необхідно терпляче створювати через відродження громадянської культури.

Отже, демократизація - це процес зміни політичної системи, який характеризується розширенням політичних прав і свобод громадян, виникненням політичного та ідеологічного плюралізму, збільшенням форм участі населення в політичному житті, децентралізацією державної влади, реалізацією принципу розподілу влади, побудовою громадянського суспільства.

Розглядаючи третє питання «Сутність, принципи й типи політичного прогнозування», варто знати, що люди самі творять свою історію й вони завжди прагнуть знати результати своєї діяльності, передбачати майбутнє, бачити перспективи розвитку країни, держави. В самому загальному виді прогнозування – це випереджаюче відбиття дійсності. Прогноз - це науково обґрунтоване судження про перспективи, можливі стани того або іншого явища в майбутньому або про альтернативні строки його існування.

Політичне прогнозування - це процес науково обґрунтованого припущення про можливі шляхи розвитку політичних подій у майбутньому, розробки рекомендацій для практичної діяльності. Прогноз розробляється з метою запобігання небажаних результатів розвитку подій. Він спрямований на їх сприятливий плин. Політичне прогнозування - це частина практичної політики.

Розрізняють два типи прогнозів: пошукові і нормативні.

Пошуковий прогноз спрямований на визначення майбутнього стану явища або процесу шляхом екстраполяції властивих цьому явищу тенденцій з урахуванням історичного досвіду і керівного впливу.

Нормативний прогноз також спрямований на визначення майбутнього стану процесу або явища, але при цьому цілі, норми, ідеали й засоби досягнення задаються заздалегідь. Такий прогноз відповідає на запитання: якими шляхами досягти бажаного?

Особливо важливий політичний прогноз для політичних лідерів, які приймають рішення і, що впливають на політичні процеси, в окремих регіонах і країні в цілому. Здійснення політичних прогнозів дозволяє їм бути в курсі політичних змін у суспільстві, напрямків цих змін, вчасно реагувати на них або попереджати несприятливий розвиток політичних процесів. Вірогідність прогнозу, як правило, залежить від знання і ретельного аналізу властивих явищу або процесу тенденцій, глибини прогнозу за часом, знання закономірностей суспільного розвитку, вірогідності і повноти інформації, яка використовується.

Політичне прогнозування як сфера теоретико-прикладного знання вивчає динаміку зміни політичної системи, її елементів у часі. Тобто, предметом політичного прогнозування є політичні процеси, а саме: трансформація політичної системи, її структури, активності; розвиток держави, зміна її форми, функцій, напрямків діяльності; форми і методи діяльності політичних партій і організацій; зміна політичної свідомості і політичних орієнтацій різних груп населення, поведінка електорату; еволюція міжнародних пріоритетів, напрямків зовнішньої політики, міжнародних відносин; функціонування й розвиток суспільної думки.

Протікання політичних процесів навіть у стабільній політичній системі зі стійкою структурою має складний характер, опис якого в рамках твердої теоретичної схеми неможливий. У сучасних умовах політична наука поступово відмовляється від спроб фіксації знання в термінах універсальних законів, які засновані на твердому зв'язку „якщо - то”. Усвідомлення відсутності однозначної запрограмованості розвитку політичного процесу породило утвердження таких понять, як „закономірність” і „тенденція”. Жодна майбутня стадія політичного процесу, хід певних подій не можуть бути запрогнозовані зі сто відсотковою ймовірністю. Завжди є спектр альтернативних майбутніх станів політичного об'єкта, які можуть наступити з певною мірою ймовірності. Визначення основних альтернатив розвитку політичних процесів і встановлення ймовірності їх здійснення є головним завданням політичного прогнозування. Тому базовим принципом політичного прогнозування є принцип альтернативності.

Принцип альтернативності пов'язаний з можливістю розвитку політичного життя і його певних ланок у різних напрямках, при різних взаємозв'язках і структурних відносинах. Альтернативність виходить із припущення про можливість якісно різних варіантів розвитку політичних подій. Головне завдання практичної реалізації принципу альтернативності полягає у тому, щоб відокремити здійсненні варіанти розвитку від тих варіантів, які за даних умов не можуть бути реалізовані.

Принцип системності прогнозування означає, що, з одного боку, політика розглядається як цілісний об'єкт, а з іншого боку - як сукупність відносно самостійних напрямків прогнозування.

Принцип безперервності прогнозування полягає в тому, що завданням суб'єкта прогнозування є безперервне корегування прогностичних розробок у міру надходження нової інформації.

Принцип верифікації (перевіряємості) спрямований на визначення ймовірності розробленого прогнозу. Верифікація може бути прямою, непрямою і дублюючою.

Названі принципи прогнозування не можуть бути ізольованими один від одного, вони реалізуються в нерозривному взаємозв'язку через конкретні методи науково-прогностичних досліджень.

Методів прогнозування дуже багато. У політичному прогнозуванні використовуються не більше 15-20 методів, які умовно розділяють на п'ять груп: екстраполяція, аналогія, сценарії майбутнього, моделювання, експертні оцінки.

1. Метод екстраполяції. Він заснований на поширенні висновків, отриманих зі спостереження над однією частиною явища, на інші його частини. Сутність методу полягає в тому, що для здійснення прогнозу використовують минулі і нинішні тенденції, властиві явища і процеси. На основі аналізу цих тенденцій і врахуванні інших факторів реалізується прогноз. При цьому даний метод застосовується для процесів, тенденції яких мають безперервний характер. Вважається, що чим більший часовий проміжок досліджується при цьому прогнозі, тим більш достовірним виходить прогноз досліджуваного процесу.

2. Метод експертних оцінок. Цей метод заснований на використанні інтуїції та досвіду фахівців у певній області. Для прогнозу використовуються експертні оцінки як індивідуальні, так і групові. Найпоширенішим є метод, при якому для здійснення прогнозу відбирається група експертів і їм пропонується зробити самостійний прогноз у певній області. Отримані дані узагальнюються й доводять до кожного експерта. На основі цієї інформації кожний з них коректує дану на першому етапі оцінку. У такий спосіб група домагається більшої згоди, що дозволяє їй прийти до „усередненого” прогнозу. Крім даного методу в експертних оцінках широке застосування знайшов метод мозкового штурму. Сутність його полягає в тому, що група з 5-12 чоловік висуває найнеймовірніші прогнози і оцінює їх важливість і ймовірність. Метод особливо широко застосовується при висуванні нових ідей і підходів.

3. Розробка сценаріїв. Даний метод застосовується у випадках, коли досліджуються процеси і явища, в яких відсутня безперервність. Метод дає можливість представити наочно весь процес і врахувати при цьому основні й додаткові фактори. Він дозволяє визначити ймовірні напрямки розвитку процесу.

Як правило, для здійснення прогнозу розробляються три сценарії: оптимістичний, песимістичний і ймовірний. Їх складання відбувається в кілька етапів. На першому етапі розглядаються основні фактори, що впливають на політичні події; визначається рівень розвитку процесу або явища; аналізуються його сильні і слабкі сторони. На другому етапі визначається напрямок розвитку політики, події; вивчаються основні тенденції, визначаються фактори невизначеності, складаються моделі розвитку найбільш значимих факторів і дається їхня оцінка. На третьому етапі розробляється політичний сценарій: складається 2-3 сценарія, здійснюється їх оцінка, виробляються політичні рекомендації. Цей метод використовують для опису картини розвитку конфліктних ситуацій, під час підготовки політичних рішень, розрахованих на більш-менш тривалу перспективу.

4. Метод аналогії застосовується для порівняння стану справ у тій або іншій державі з подібним досвідом інших держав, подібними ситуаціями в історії. На основі подібності умов, що викликали ту або іншу подію в минулому, можна зробити висновок про можливість події в майбутньому.

5. В останні десятиліття набули популярності методи імітаційного моделювання. Створюється спрощена модель досліджуваного об'єкту (наприклад, системи міжнародних відносин). Потім за допомогою комп'ютера досліджується його еволюція, при цьому розглядаються альтернативні варіанти тієї або іншої ситуації шляхом введення в модель можливих суб'єктивних реакцій учасників подій.

Залежно від того, на який період розрахований прогноз, розрізняють оперативні (поточні), короткострокові, середньострокові, довгострокові та наддовгострокові прогнози. Оперативний прогноз розрахований на перспективу, протягом якої не очікується ні кількісних, ні якісних змін об'єкта дослідження.

Короткостроковий прогноз розрахований на перспективу кількісних змін об'єкта дослідження. Цей прогноз здійснюється, як правило, за допомогою математичних методів, які буває важко застосувати при здійсненні довгострокових прогнозів. Довгостроковий прогноз передбачає переважно якісні зміни.

Середньостроковий прогноз охоплює перспективу між коротко- і довгостроковим прогнозами, з перевагою кількісних змін над якісними. Наддовгостроковий прогноз розрахований на перспективу, коли очікуються настільки значні якісні зміни, що, по суті, можна говорити тільки про найбільш загальні перспективи розвитку в області політичних відносин.

Незалежно від того, який метод застосовується для здійснення прогнозу і на який проміжок часу він розрахований, логічна послідовність найважливіших операцій прогнозу зводитися до наступних основних етапів: допрогнозна орієнтація, побудова базової моделі - збір даних фонду прогнозування, побудова серії попередніх пошукових моделей методом пошукового аналізу, побудова серії нормативних моделей, оцінка вірогідності прогнозу, вироблення рекомендацій для ухвалення політичного рішення, експертиза підготовленого прогнозу.

Ефективне політичне прогнозування можливе тільки за умови постійного корегування прогнозів за допомогою новітньої інформації. Широке використання можливостей, які надає політичному керівництву прогнозування, дозволяє ефективніше вирішувати політичні проблеми, що виникають у суспільстві на шляху прогресу й демократії.

В наш час в Україні прогнозуванням займається кілька десятків дослідницьких груп, секторів, відділень різних установ. Провідне місце серед них належить Національному інституту стратегічних досліджень, Інституту соціології НАН України, Інституту міжнародних відносин Київського національного університету ім. Тараса Шевченко та ін. Регулярно проводяться міжнародні конференції і симпозіуми вчених-політологів, які сприяють подальшому вдосконаленню політичного прогнозування, що сприяє модернізації суспільства, його поступальному руху по шляху соціального прогресу.

* * *

У довідковій літературі з даної теми дивіться статті:

Политология. Словарь-справочник. – М., 2000. Ст.: «Модернизация политическая», «Глобалистика», «Глобальные проблемы современности».

Библиотека словарей. Политология. / Погорелый Д.Е. и др. – М., 2008. Ст.: «Демократизация», «Политическая модернизация», «Футурология политическая».

Социологическая энциклопедия. В 2-х т. – М., 2003. Ст.: «Моделирование», «Теория модернизации», «Предвидение социальное».

Політологічний енциклопедичний словник. – К, 2004. Ст.: „Демократія”, „Політична доктрина”, „Реформа політична”, „Футурологія”.

 

 

Тема 20.