Проблеми інституту громадянства в європейських мультикультурних державах

1. Поняття «громадянство» і його сутність.

2. Політико-правові основи громадянства в країнах Євросоюзу.

3. Політико-правове регулювання громадянства в Україні.

При розгляді першого питання „Поняття «громадянство» і його сутність” студенту варто знати, що останні два десятиліття ХХ сторіччя, як і перше десятиліття ХХІ сторіччя, ознаменовані, з одного боку, економічною інтеграцією в глобальних масштабах, а з іншого - етнічною й культурною фрагментацією. Всі ці процеси так чи інакше пов'язані із придбанням або втратою громадянства. Громадянство - це постійний правовий зв'язок між фізичною особою й державою, що проявляється в їхніх взаємних правах, обов'язках і відповідальності.

Для більш глибокого розуміння сутності громадянства важливо звернути увагу на такі поняття як „мультикультуралізм”, „полікультурність”.

Поняття „мультикультуралізм” з'явилося наприкінці 80-х років ХХ ст. Воно означало шановливе відношення більшості населення до меншостей, рівний статус у суспільстві різних культурних традицій, право індивідів на вибір своєї ідентичності. У мультикультурному суспільстві людина зберігає свою ідентичність, незважаючи на вплив з боку інших культур. Мультикультуралізм означає співіснування в єдиному політичному суспільстві декількох значних (помітних) культурних груп, які бажають і, в принципі, здатні відтворювати свою специфічну ідентичність.

Мультикультуралізм проявляється в комплексі рис і особливостей. До найголовніших із них можна віднести наступні:

1) наявність у суспільстві мовного і етнокультурного плюралізму як загальної норми соціуму;

2) відкритість культури для сприйняття впливів з боку інших культур і взаємного обміну з культурами інших суспільств і народів;

3) розпад монолітних соціокультурних (у тому числі етнічних, релігійних) структур, зняття бар'єрів ізоляції і самоізоляції в контексті глобалізації культури, головним чином, під впливом нових технологій зв'язку і телекомунікацій;

4) присутність на території, яку займає дане суспільство, постійно мігруючого населення (кочового і т.п.), що утворює окремі співтовариства із власною побутовою, світоглядною, мовною і культурною специфікою;

5) поділеність держави на окремі регіони, які виникають як географічні, історичні, культурні, економічні й навіть політичні конгломерати;

6) присутність у традиційному компоненті культури і цивілізації різноманітних “нашарувань”, що є наслідком спонтанних і примусових впливів з боку інших культур і цивілізацій (вони можуть стосуватися мови, звичаїв, способів господарювання, історії, філософії, побуту, військової справи і т.п.);

7) наявність зафіксованих у суспільній свідомості наслідків взаємодії народу з іншими співтовариствами. Це можуть бути: явища емпатії (співпереживання), стереотипи поведінки, відносини, ціннісні судження, різні форми упереджень, аж до ксенофобії або комплексів реваншу;

8) наявність світоглядного, у тому числі, і релігійного плюралізму, віротерпимості.

Визначення мультикультуралізму через властиві йому риси є дескриптивним, або описовим. У дескриптивному розумінні більшість сучасних держав є мультикультурними. Але для визнання суспільства мультикультурним необхідно, щоб поряд з дескриптивними ознаками мультикультуралізму були ще й нормативні ознаки. Нормативний аспект мультикультуралізму полягає в турботі держави про права, гідність і добробут всіх її громадян, незалежно від їх етнічного, расового походження, віросповідання, мови. Нормативний підхід означає виправданість і необхідність для сучасних суспільств докладати зусилля для підтримки й сприяння матеріальному й духовному процвітанню різних культурних груп, а також поваги до їхньої ідентичності.

Термін „мультикультуралізм” нерідко вживається не тільки для означення

певної політики в полікультурному суспільстві, але й як синонім поняття „полікультурність”. Полікультурність – це реальний стан суспільства, у якому в єдиному політичному полі співіснують кілька великих культурних груп, які бажають і здатні відтворювати свою специфічну ідентичність. Мультикультурализм у такому суспільстві - це певна політика та ідеологія.

Отже, мультикультуралізм – це стан, процеси, ідеологія, політика культурно неоднорідного суспільства, орієнтовані на свободу вираження культурного досвіду, визнання культурного різноманіття; культурний, політичний, ідеологічний, релігійний плюралізм, визнання прав меншостей як на суспільному, так і на державному рівні.

Розглядаючи питання громадянства в полікультурних державах, варто звернути увагу на культурний плюралізм і його зв'язок із громадянством. Причинами бурхливого розвитку культурного плюралізму наприкінці ХХ-початку ХХІ сторіч є активізація національних і мовних меншостей, підвищення ролі правозахисних рухів, імміграційні потоки, зв'язані як із проблемами трудових ресурсів, так і з політичними й релігійними проблемами в ряді країн, боротьба «за» або «проти» входження країн у військово-політичні блоки, інституціалізація деяких субкультур, визнання на державному рівні політичного плюралізму.

Названі вище фактори змінюють культурний ландшафт полікультурного суспільства, тому що обумовлені ними процеси впливають на етнічну, релігійну, язикову структуру сучасних держав. Оскільки сьогодні міжнародні правові акти нерідко під державами розуміють нації, то згадані причини розвитку культурного плюралізму всі частіше викликають дискусії на тему „постнаціональної держави”, а також дискусії з проблем громадянства.

Класичне розуміння громадянства базується на тезі про збіг кордонів держави і кордонів громадянства. Сьогодні ж іммігрант, будучи громадянином іншої країни, політично відноситься до своєї держави, на нього поширюється народний суверенітет його батьківщини, але територіально він перебуває в чужій державі. Цей стан із громадянством на прикладі уявного експерименту німецького дослідника Райнера Баубека можна представити в такий спосіб: Курдський іммігрант, натуралізований у Франції. Він має французький і турецький паспорти. Припустимо, що він (користуючись наданим ЄС правом вільного пересування) оселився в Німеччині. Це означає, що він має право голосувати на муніципальних виборах у Німеччині і на виборах у Європейський парламент. При цьому він зберігає право голосувати на парламентських виборах у Франції й у Туреччині. Таким чином, будучи громадянином двох національних держав і одного наднаціонального союзу він у той же час може відчувати себе приналежним до курдської нації, яка не може запропонувати йому громадянства, тому що не є державою.

Концепція „мультикультурного громадянства”, яка сьогодні є предметом обговорення політологів, філософів, правознавців всіх полікультурних суспільств, передбачає, що громадянин певної держави може мати культурну ідентичність, яка відрізняється від офіційно визнаної. При цьому такий громадянин може бути повноправним членом національного політичного співтовариства. Тобто, та або інша культурна лояльність не розглядається як неодмінна умова політичної лояльності.

Держави з давніми плюралістичними традиціями проявляють більшу толерантність до культурного плюралізму, ніж держави, які недавно стали на шлях політичного плюралізму.

При вивченні другого питання „ Політико-правові основи громадянства в країнах Євросоюзу ” студенту варто знати, що за останні півстоліття дуже велика кількість іноземців одержала статус громадян у європейських країнах. В результаті більшість європейських держав відрізняється сьогодні культурним різноманіттям. Торгівля, туризм, міжнародний діалог учених, діячів мистецтв, мобільність кваліфікованих фахівців і міграція приводять до того, що в більшості держав проживає значна кількість людей, які належать до інших культур. Суспільства відрізняються не стільки самим фактом етнічної розмаїтості, скільки тим, яке значення їй надається.

Важливим моментом положення людини в сучасному світі, зокрема в державах ЄС, є те, що різним категоріям іноземців надаються різні права й привілеї. Маастріхтський договір передбачає громадянство Союзу: у паспортах громадян ЄС зазначено крім громадянства конкретної держави, – „Європейський Союз”. Це громадянство означає, що громадяни ЄС можуть оселитися в будь-якій країні на території Союзу, одержати роботу в цих країнах, голосувати на виборах, висувати свою кандидатуру на виборні посади в період проведення місцевих виборів і виборів до Європейського парламенту. Сьогодні члени Союзу ведуть полеміку про те, чи повинне громадянство ЄС передбачати комплекс соціально-економічних прав (компенсація у випадку безробіття, медичне забезпечення, пенсії за віком, ін.).

Для негромадян Союзу характерні більш суворі умови. Шенгенська і Дублінська угоди, відомі як акти політико-правової гармонізації, мали намір узгодити різні практики, які застосовувалися в державах-членах ЄС при наданні притулку і статусу біженця. Ці угоди містять правила визначення „відповідальної держави”, яка бере на себе розгляд заяви про надання притулку громадянинові країни, яка не входить до ЄС. Шенгенська угода передбачає скасування прикордонного контролю на спільних кордонах країн-учасниць і підвищення пильності органів, які відповідають за міграцію і правопорядок в аеропортах. Також передбачається створення Шенгенської інформаційної системи, у рамках якої сформована електронна база даних з метою посилення контролю за терористами.

Названі вище угоди ускладнили людям деяких країн одержання притулку в країнах ЄС. Особі, яка прагне одержати притулок або статус біженця в певній країні-члені ЄС, заборонено подавати заяву про це в іншій країні Союзу доти, доки не ухвалене рішення щодо першої заяви. На практиці, якщо людині за такою заявою відмовлено в одній країні, то навряд чи вона одержить позитивну відповідь в іншій країні ЄС.

Студент необхідно звернути увагу на те, що в кожній країні-члені ЄС існують розходження між тими, хто є іноземцем і громадянином третьої держави, і тими, хто є іноземним громадянином, але має статус членства Союзу. Тим самим встановлюється дворівневий статус чужорідності. Громадяни п'ятнадцяти країн ЄС, які постійно проживають у державах, національними громадянами яких вони не являються, можуть голосувати, а також висувати свої кандидатури на виборні посади й займати їх за результатами муніципальних виборів до виборів у Європейського парламенту. Як правило, подібні права не надаються громадянам третіх країн. Наприклад, з 1999 року в Німеччині при отриманні громадянства враховується принцип «права крові» і принцип «права ґрунту». Починаючи з 2000 р. діти, що народилися в Німеччині від батьків-іноземців, які прожили в країні не менше восьми років, одержують громадянство ФРН без втрати інших паспортів, наявних у них. Коли таким дітям виповниться 23 роки, вони повинні будуть обрати собі тільки одне громадянство. Крім того, новий закон про громадянство скорочує для іноземців при набутті громадянства ФРН перехідний період від постійного проживання до формального громадянства з 15 до 8 років.

В 1997р. країни-учасниці ЄС підписали Амстердамський договір, покликаний ще більше гармонізувати закони про громадянство і натуралізацію в окремих країнах-учасницях, а також скоротити відмінності в правовому і політичному положенні громадян ЄС і третіх країн. Відповідно до норм цього договору політика натуралізації, імміграції, надання статусу біженця і притулку усередині ЄС віднесена до „третьої опори”. „Перша опора” містить у собі закони, які є діючими для всього ЄС. „Друга опора” стосується заходів, щодо загальної безпеки й співробітництва, зокрема, боротьби з карними злочинами, з торгівлею наркотиками. „Третя опора” визначена як „міжурядове законодавство”. Вона включає окремі домовленості й форми співробітництва, а також конвенції зі сфери міжнародного публічного права.

Отже, положення жителів Європи щодо статусу громадянина регулюється комплексом міжнародних нормативно-правових актів, які надають особі можливість разом із громадянством певної держави мати законодавчо визначений статус громадянина Європи, що має не тільки політичні наслідки, але і впливає на соціально-економічне положення європейця.

Переходячи до вивчення третього питання «Політико-правове регулювання громадянства в Україні» студенту варто знати, що за Законом України «Про громадянство України» і відповідно до Конституції України громадянство в нашій країні здобувається: за народженням; за територіальним походженням; внаслідок прийняття в громадянство; внаслідок поновлення в громадянстві; внаслідок усиновлення; внаслідок установлення над дитиною опіки або піклування, направлення дитини до дитячої установи або установи охорони здоров'я, у дитячий будинок сімейного типу або прийомну сім'ю, або передачі на виховання в сім'ю патронатного вихователя; внаслідок установлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки; у зв'язку із отриманням громадянства України одним або обома батьками дитини; внаслідок визнання батьківства або материнства або встановлення факту батьківства або материнства; за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Іноземець або особа без громадянства можуть отримати статус громадянина України при дотриманні наступних умов:

- визнання й дотримання Конституції України й законів України;

- надання декларації про відсутність іноземного громадянства (для осіб без громадянства) або зобов'язання припинити іноземне громадянство (для іноземців). Іноземці, які перебувають у громадянстві (підданстві) декількох держав, представляють зобов'язання припинити громадянство (підданство) цих держав. Іноземці, які п зобов'язалися припинити іноземне громадянство, повинні надати документ про це уповноваженому органу України протягом двох років з моменту прийняття їх у громадянство України;

- безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх п'яти років. Ця умова не поширюється на іноземців або особи без громадянства, які перебувають у шлюбі із громадянином (громадянкою) України більше двох років.

- одержання дозволу на імміграцію;

- володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування;

- наявність законних джерел існування.

Сьогодні Україна прагне ввійти в європейське полікультурне співтовариство як повноправний цивілізований член такого суспільства. У зв'язку із цим державі необхідно привести своє національне законодавство про громадянство у відповідність до нормативно-правової бази Європейського Союзу, а саме: відкорегувати принципи громадянства відповідно принципів громадянства ЄС, тому що принцип єдиного громадянства суперечить європейському розумінню громадянства, а також приєднатися до цілого ряду договорів, які дозволили б громадянам України з мінімальними бюрократичними перешкодами виїжджати до європейських держав з метою працевлаштування, здобування освіти, ведення підприємницької діяльності, у туристичних цілях і т.п.

Отже, Україна є європейською полікультурною державою, властиво, як і основна маса європейських країн. Як і у всіх співтовариствах, що визнають мультикультуралізм як суспільну практику і політику існування своїх держав, в Україні, яка практично є полікультурним суспільством, виникають протиріччя між полікультурним станом суспільства. Це протиріччя може бути ліквідовано тільки шляхом гармонізації політико-правової бази, приведення її у відповідність до європейських стандартів, тому що це відповідає зовнішньополітичним цілям держави.

 

* * *

 

У довідковій літературі з даної теми дивіться статті:

Политология. Словарь-справочник. – М., 2000. Ст.: «Права человека», «Конституция», «Отношения международные», «Гражданство».

Библиотека словарей. Политология. / Погорелый Д.Е. и др. – М., 2008. Ст.: «Гражданство», «Конституционний строй», «Политический институт», “Право международное”.

Социологическая энциклопедия. В 2-х т. – М., 2003. Ст.: «Гражданство», «Право», «Правовое государство», «Международные отношения».

Політологічний енциклопедичний словник. – К, 2004. Ст.: „Громадянство”, „Громадянство України”, „Конституційні інститути”, “Конституційні права, свободи та обов’язки людини і громадянина України”.

 

 

 

Тема 19.