Партії, громадські організації і рухи

1. Сутність і функції політичних партій.

2. Типологія політичних партій і партійних систем.

3. Сутність і функції суспільних рухів і організацій.

 

При розгляді першого питання "Сутність і функції політичних партій" необхідно виходити з того, що поряд з державою важливими політичними інститутами, суб'єктами політичного життя суспільства є політичні партії. Вони виражають інтереси соціальних спільнот і виступають головною ланкою, що зв’язує громадянське суспільство з державою, забезпечує представництво соціальних інтересів у політичній сфері суспільства. Різноманітність соціальних інтересів спричиняє наявність у суспільстві різних політичних партій. У взаємодії - співробітництві або боротьбі між собою вони прагнуть до завоювання, утримання й використання державної влади.

Партія - це добровільна організація певної соціальної групи або класу, яка виражає політичну волю своїх членів і прихильників, ставить своїм завданням участь у визначені політичного курсу держави і формуванні органів державної влади і управління. Партія - це громадська організація, інститут політичної системи, головним завданням якого є завоювання, утримання й використання державної влади.

Політичні партії пройшли тривалий шлях формування і розвитку. Вони є продуктом соціально-економічних і соціально-політичних процесів. Перші спроби створення прототипів сучасних партій мали місце ще в Стародавній Греції. Вони являли собою нечисленні й вузькі за складом угруповання, які не відрізнялися стійкістю й не були організаційно оформлені. Вони виражали, в основному, інтереси різних груп в середині класу рабовласників. Подібного роду об’єднання існували й у середні віки. Однак у суспільстві з деспотичними, абсолютистськими формами державного устрою, вони не могли грати і не грали ніякої значної ролі.

Політичні партії в сучасному їх розумінні виникли в другій половині XІХ століття. Соціальною базою політичних партій у період їх виникнення були суспільні верстви які мали ті чи інші суспільно-політичні інтереси. При цьому варто пам'ятати, що сам розподіл суспільства на соціальні верстви і класи став наслідком певних відносин власності на засоби виробництва, різного положення і ролі людей в історично сформованій системі матеріального виробництва й розподілу.

Партія – це найактивніший елемент політичної системи суспільства. Її роль як суб'єкта політики виявляється, насамперед, у тих функціях, які партія виконує в суспільстві. Функції партії в політології поділяються на внутрішні й зовнішні. До внутрішніх функцій відносять: формування партійного бюджету, вибори керівництва, підтримку відносин партійної бюрократії й рядових членів та ін. Зовнішні - виражають її націленість на боротьбу за завоювання і використання політичної влади в інтересах тієї групи населення, яка підтримує партію.

Найважливішими функціями партії є наступні:

- функція представництва інтересів - представлення на державному рівні інтересів виборців, що голосували за партію, забезпечення зв'язку населення з державними структурами, інстанціями, з місцевими і центральними органами влади,

- теоретична - розробка політичних доктрин, концепцій, політичних програм;

- організаторська - різні форми практичної роботи з організації мас для вирішення тих чи інших політичних завдань, досягнення тих або інших політичних цілей,

- агітаційно-пропагандистська - формування політичних стереотипів, пропаганда і роз'яснення політичної доктрини і програмних цілей партії,

- виховна - формування масових політичних стереотипів, спрямованих на зміцнення і розширення соціальної бази партії, формування політичної моралі, норм і цінностей,

- політична соціалізація громадян – формування в них відповідних якостей, системи орієнтирів, навичок і досвіду участі в політичних процесах,

- кадрова - селекція політичної еліти, підбір кандидатів для делегування їх до державних органів управління,

- функція керування - депутатами (представниками) партії в системі державних організацій і установ (законодавчих і виконавчих), систем представницьких органів влади,

- прогностична функція – передбачення ймовірного розвитку політичних подій.

Головна функція політичної партії в умовах демократії – це боротьба за владу або контроль над нею.

Найбільш яскраво функції партії проявляються у передвиборчій і виборчій кампаніях. Партія, що перемогла на виборах, одержує можливість зі своїх представників формувати правлячу еліту, а через неї брати участь у прийнятті рішень і здійснювати контроль за їх виконанням. Повнота і масштабність реалізації партією зазначених функцій залежить від того, у якому типі держави партія функціонує, які соціальні сили даного суспільства представляє, які цілі ставить, якими методами і засобами їх здійснює.

При вивченні другого питання "Типологія політичних партій і партійних систем" студенту варто пам'ятати, що важливим моментом дослідження політичних партій є проблема типологізації.

Залежно від соціальної основи, організаційної структури, характеру членства, ідеології, місця в системі влади, цілей, методів і способів діяльності виділяють наступні типи політичних партій:

- З огляду на те, інтереси якої соціальної спільноти захищає партія розрізняють: буржуазні, дрібнобуржуазні, селянські, пролетарські (робітничі), національні, молодіжні, жіночі, партії соціальних груп (гротескні партії) і т.д.

- Залежно від ставлення до характеру політичних перетворень: реформістські (ліберальні, соціал-демократичні, християнсько-демократичні і т.п.), консервативні, революційні, реакційні.

- З позиції ідеології: ліберальні, консервативні, соціал-демократичні, лівосоціалістичні, комуністичні, націоналістичні, фашистської і напівфашистської спрямованості.

- Відповідно до виконуваних функцій і місця, яке займає партія в політичній системі: пануючі, правлячі, опозиційні.

- З погляду режиму: воєнізовані, автократичні, демократичні.

- Залежно від правового положення в партійній системі суспільства: легальні, нелегальні.

- Залежно від організаційної структури: централізовані - зі строгою внутріпартійною субординацією, єдиним керівним центром; децентралізовані - із широкою автономією структурних підрозділів; кадрові - (нечисленні), у яких відсутній механізм організованого прийняття в партію й уставне регулювання внутріпартійних відносин; масові - з фіксованим членством, із широкою мережею місцевих партійних організацій, що орієнтуються на залучення у свої ряди максимально великої кількості членів.

У країнах, де партії існують тривалий час, сформувалися партійні системи. Партійна система - це політичний простір, який складається з політичних партій і впорядкованої певним чином сукупності відносин між ними, а також між партіями і державою. Ці відносини можуть виражатися в суперництві або в спільному здійсненні влади.

Поняття "партійна система" характеризує уклад політичних організацій, зв'язаних механізмом боротьби за владу і її реалізацію, зв'язок між партіями й апаратом держави, визначені правила стосунків між суб'єктами політичного життя. Від типу партійної системи певною мірою залежить стабільність і ефективність політичної системи, державних інститутів, зміст політичного режиму, механізм і рівень розвитку демократії.

Існує наступна типологія партійних систем:

· Однопартійна система. Для неї характерна монополія однієї партії на владу,

утворення інших партій не дозволяється.

· Двопартійна система, характеризується постійною конкуренцією між

двома основними партіями, а створення інших партій надзвичайно ускладнено (США, Великобританія).

· Багатопартійні системи. Цей тип партійних систем поділяється на: а) системи

з однією домінуючою партією, коли крім правлячої партії існують інші партії, але вони не грають істотної ролі в державі (Японія); б) двоблокові системи, у яких домінують два приблизно рівних блоки партій (ФРН); в) поляризовані системи, у яких існує безліч партій, і немає явно лідируючої партії, де спостерігається вільна і не передбачувана гра партійних сил (Росія, Італія, Україна).

Багатопартійна система, яка сформувалась в Україні, відповідає перехідному періоду суспільства від тоталітаризму до демократії. Внаслідок ресурсної недостатності громадянського суспільства багатопартійна система української держави суттєво відрізняється від багатопартійних систем європейських суспільств. Головна відмінність від класичних партійних систем полягає в тому, що більшість впливових українських партій постійно знаходиться в процесі перетворення, розпаду, об’єднання в блоки, реорганізації, або припиняють своє існування, що обумовлює крайню нестійкість партійної системи. Важливим недоліком партійного будівництва та формування партійної системи в цілому є відсутність серйозної, науково обґрунтованої програми підготовки партійних кадрів.

У світі не існує єдиного стандарту ефективності партійних систем. У той же час найважливішими факторами її є забезпечення політичній системі чутливості до соціальних запитів і потреб населення, можливості включення в процес прийняття рішень якомога більшої кількості громадян, здатності населення до демократичного контролю за діяльністю правлячих еліт.

Процес радикального реформування нашого суспільства викликав до життя нові суспільно-політичні рухи, партії та їх об'єднання. Розвиток ринкових відносин істотно трансформує соціально-політичну структуру суспільства, посилюється процес соціальної диференціації, що знаходить відображення у виникненні широкого спектра об'єднань.

Переходячи до третього питання "Сутність і функції суспільних рухів і організацій" варто зрозуміти що, поряд з політичними партіями, важливе місце у функціонуванні політичної системи демократичного суспільства займають громадські організації й масові рухи громадян. Вони виступають своєрідними формами політичної участі населення у вирішенні різноманітних питань. Ці об'єднання виникають у зв’язку із зростанням потреб громадян брати участь у політичних справах суспільства.

Суспільна організація – це добровільне об'єднання людей, що виникає внаслідок їхнього волевиявлення на основі загальних інтересів і потреб. Це відносно автономна група людей, орієнтована на досягнення визначеної мети, реалізація якої вимагає спільних і конструктивних дій на основі визначених процедур і правил.

Як правило, суспільні організації є масовими, мають свою програму або устав, характеризуються чіткою структурою, а також зареєстровані в органах влади. Вони діють на принципах добровільності, доступності, гласності, незалежності й відкритості. Більш успішно діють ті організації, що мають чітко організовані структури, конкретні цілі, завдання і механізми їх виконання й спираються на активність населення.

Найпоширенішими різновидами суспільних організацій є: профспілки робітників та службовців, селянські кооперативи, об'єднання підприємців, жіночі і молодіжні організації, екологічні, благодійні, спортивні, культ- просвітні спілки.

На відміну від політичних партій, суспільні організації не ставлять своїм завданням боротьбу за владу (виключенням була діяльність польських профспілок "Солідарність"). Головна мета таких організацій - задоволення і захист соціальних, професійних, економічних, культурних і інших інтересів їх членів. Виконуючи цю задачу, деякі масові об'єднання здійснюють тиск на державну владу, у тому числі шляхом організації демонстрацій, страйків, голодувань. Такі об'єднання в політології називаються "групами інтересів" і "групами тиску" (лобі).

Поняття "громадська організація" співвідноситься з поняттям "групи інтересів". Громадські організації виступають як групи інтересів тоді, коли виконують політичні функції, взаємодіють з політичними інститутами. Групи інтересів - це об'єднання людей, які виходячи з певних інтересів або потреб, висувають вимоги до інших груп суспільства або суспільства в цілому, з метою підтримати або поліпшити свої позиції, досягти певних цілей. Часто групи інтересів класифікують за сферами їх діяльності. Групи тиску - це суспільні об'єднання, які прагнуть до задоволення власних інтересів шляхом впливу на органи державної влади або політичні партії. Виділяють наступні основні ознаки груп тиску: існування і діяльність групи за межами офіційних структур і органів влади; здійснення тиску на політичні інституції з метою прийняття державними органами певних рішень; вимоги групи відображають специфічні інтереси тих або інших прошарків або об’єднань громадян.

Характер здійснення функцій групами тиску залежить, у першу чергу, від того, законні вони чи ні. Законні дії передбачають: а) участь в урядових і парламентських консультаціях; б) участь в офіційних слуханнях, що проводить уряд або парламент; в) безпосереднє представництво громадян у парламенті; г) заяви, рекомендації напередодні слухань у парламенті; д) субсидування політичних партій або окремих кандидатів у депутати; е) технічну чи організаційну допомогу під час проведення виборчих компаній.

До незаконних форм діяльності відноситься закулісна парламентська діяльність, у ході якої впливові особи і політики - лобісти - прагнуть здійснити тиск на законодавців з метою відстояти вигідний певним групам законопроект. При цьому для досягнення мети вони не гребують ніякими засобами: підкупом, хабарами, наданням послуг, погрозами, шантажем і ін. До не правових методів діяльності також варто віднести фінансову підтримку нелегальних об'єднань, контроль над приватним життям політиків з метою збору компромату.

Динаміка розвитку суспільної організації бере свій початок від суспільного руху з наступним поступовим посиленням організаційних принципів. Слід зазначити, що завжди існує небезпека посилення централізації керівництва на практиці це приводить часто до переростання суспільної організації в бюрократичну. Однак, якщо в організації існує контроль над керівництвом з боку рядових членів; реалізується принцип виборності і змінюваності, якщо керівництво діє гласно і відкрито, вона здатна ефективно вирішувати існуючі проблеми.

Суспільні рухи - це спільне прагнення людей до реалізації спільної мети. Студенту варто звернути увагу, що суспільні рухи відрізняються від громадських організацій тим, що можуть бути структурно не оформлені, не мати статуту, постійного членства, централізованого керівництва, не завжди поєднують однодумців, можуть включати групи і течії, що об'єдналися з тактичних розумінь і розходяться в програмних установках. У той же час між суспільними рухами і суспільними організаціями багато спільного: і ті й інші є масовими, створюються добровільно для певних цілей.

Суспільні рухи в політичному житті виконують наступні функції: беруть участь в утворенні державних структур, в обговоренні і прийнятті політичних рішень; представляють і захищають інтереси громадян; здійснюють соціальний контроль; формують суспільну думку.

Аналіз виникнення і розвитку суспільних рухів показує, що вони мають свій життєвий цикл. Польський політолог Єжи Вятр виділяє п'ять стадій їх становлення і розвитку:

1. Стадія створення умов для виникнення громадських рухів. Мова йде про виникнення визначеного соціального занепокоєння з приводу тієї чи іншої не вирішеної проблеми. Це може бути загроза тероризму, проблеми війни й т.п. З одного боку, в масах відчувається невдоволення існуючим станом справ, а з іншого боку - з'являється невелика група людей, яка здатна відчути це невдоволення і надати йому цілеспрямованого характеру.

2. Стадія формулювання цілей і задач, створення програмних документів, які відображають об'єднані індивідуальні устремління.

3. Стадія агітації, на якій відбувається вербування прихильників руху. Пропаганда цілей, роз'яснення задач руху виходять на перший план. На цій стадії рух заявляє про себе, привертаючи увагу співчуваючих.

4. Стадія розгорнутої діяльності - головна в розвитку руху. На цій стадії реалізується його програма.

5. Стадія загасання руху - настає тоді, коли його цілі здійснені або виявилися нездійсненними.

Розрізняють суспільні рухи неполітичного характеру, тобто ті, які не ставлять за мету змінити або зміцнити існуючу систему політичних відносин у даному суспільстві (рухи пенсіонерів, домогосподарок, феміністичний рух і ін.) і суспільні рухи політичного характеру, тобто ті, які намагаються змінити існуючі умови, закріпити їх шляхом впливу на уряд.

Серед різноманітних суспільних рухів, використовуючи в якості критерія їх соціальну базу, виділяють наступні типи: робітничий, селянський рух, рух інтелігенції, фермерів, дрібних власників і т.п. Усі вони створюються з метою захисту інтересів окремих соціальних верств і домагаються поліпшення їх положення, підвищення соціального статусу, престижу.

За відношенням до існуючого суспільного ладу виділяють консервативні, реформаторські і революційні рухи. За способами і методами дії суспільні рухи поділяються на насильницькі і ненасильницькі. Представники першого допускають в ім'я високих, на їх думку, цілей, застосування терору, партизанських дій і т.п. Другі орієнтуються на викорінювання конфліктів і встановлення соціального миру. Свій протест вони здійснюють у формі невиконання офіційних приписів, привертанням суспільної уваги до військової, екологічної і т.п. проблем.

Суспільні рухи класифікуються також за статево-віковими ознаками. Так, у сучасному політичному житті діють рухи на захист прав жінок, рухи молоді, пенсіонерів. В останні десятиліття відбувся поділ суспільних рухів за професійними ознаками.

Всі суспільні рухи можна розділити за основними цілями і сферам діяльності. Все більш помітну роль у соціально-політичному житті грають масові демократичні рухи. Вони переслідують найрізноманітніші цілі: виключення ядерної війни, розвитку економічного, культурного і політичного співробітництва народів, запобігання екологічної катастрофи, збереження культурної спадщини і т.п. Характерною рисою масових суспільних рухів стала діяльність, спрямована на національне відродження, розвиток держави, зміцнення суверенітету.

З величезної різноманітності рухів можна виділити декілька найбільш популярних, які ставлять перед собою загальнолюдські завдання і мають міжнародний характер. До їх числа можна віднести міжнародні суспільні рухи, які ставлять за свою мету збереження і розвиток загальнолюдських цінностей: миру, прав людини, морального і фізичного здоров'я людей, охорону природи. На ці цінності орієнтовані люди різних світоглядних і політичних переконань у різних країнах і на різних континентах. Наприклад, Всесвітній рух прихильників миру, правозахисні об'єднання "Гельсінська спілка», "Міжнародна амністія", молодіжні об'єднання "Всесвітня федерація демократичної молоді", "Міжнародна спілка студентів", екологічний рух "Грінпис", антиглобалістський рух.

Незважаючи на розмаїтість демократичне рухів, у них виділяють спільні риси, які характеризують їх як складову політичної системи суспільства. Для них характерні: розширення соціальної бази, високий рівень активності, широкі масштаби діяльності, цілеспрямованість у відстоюванні висунутих вимог, широкий спектр позицій учасників; відсутність структурної організованості, можлива непогодженість дій; зневіра в ефективності існуючих форм парламентської демократії, відмова від традиційних парламентських форм боротьби; надання переваги активним методам протесту.

У країнах з розвиненою демократією суспільні організації й рухи швидше реагують на нові явища в соціальній дійсності, відгукуються на зміну ситуації, орієнтуються на сьогочасні потреби народу. Політичні ж партії відстають від потреб дня, тому що діють згідно з партійною ідеологією, або політичною доцільністю. Партійна ідеологія не може швидко мінятися. Вона залишається незмінною протягом тривалого часу. У той же час громадські організації привертають увагу політичних діячів до нагальних проблем, які виникають у соціумі.

Студенту необхідно пам'ятати, що громадські організації і рухи виконують соціально важливу роль у становленні і функціонуванні громадянського суспільства, тому що виражають інтереси, потреби широких верств населення і, з метою їх реалізації, впливають на політичну владу.

* * *

В довідковій літературі з даної теми дивиться наступні статті:

Политология. Словарь-справочник. – М., 2000. Ст.: «Партия политическая», «Система партийная», «Элита политическая».

Политология. Энциклопедический словарь. – Спб., 2005. Ст.: «Политическая партия», «Политическая организация».

Библиотека словарей. Политология. / Погорелый Д.Е. и др. – М., 2008. Ст.: «Партийная система», «Партия политическая», «Движения общественные», «Лоббизм».

Социологическая энциклопедия. В 2-т. – М.: Мысль, 2003. Ст.: «Партия политическая», «Лоббизм», «Движения общественные», «Движение

политическое».

Політологічний енциклопедичний словник. – К, 2004. Ст.: „Політичні організації”, “Політична партія”, „Партійна система”, „Лобізм”.

Короткий оксфордський політичний словник.- К., 2005. Ст..: „Групи тиску”, „Групи інтересів”, „Партійна система”, „Політичний рух”.

 

 

 

Тема 11.

ПОЛІТИЧНА СВІДОМІСТЬ

 

1. Політична свідомість: сутність і основні функції.

2. Політична свідомість і її структура.

3. Типологія політичної свідомості.

 

При розгляді першого питання «Політична свідомість: сутність і основні функції» необхідно виходити з розуміння сутності поняття «політична свідомість» і актуальності проблеми. Політична свідомість є однією з найважливіших форм суспільної свідомості. Вона виникає разом з появою політичної влади і державності і відбиває політичне буття людей. Політична свідомість - це сукупність знань, ідей, поглядів, ориентаций і установок індивідів, соціальних общностей щодо політичної системи і їхнього місця в ній. Це психічне відображення політики і засвоєння політичної реальності з урахуванням соціальних інтересів, норм і інших поглядів людини, на які вона орієнтується і які використовує для адаптації до механізмів влади і виконання в політиці властивих їм функцій. У політичній свідомості формуються регулятори політичної поведінки й вибудовується мотиваційна база відносин і дій.

Політична свідомість безпосередньо детермінується політичним буттям (всією системою політичного життя, практики, політичних відносин), однак на її характер впливають соціально-економічні, історичні, національні й культурні особливості суспільства, а також глобальні загальнолюдські проблеми.

Політична свідомість не є пасивним відображенням політичного буття. По-перше, вона здатна випереджати практику, прогнозувати і моделювати розвиток політичних процесів. По-друге, вона впливає на політичне життя, а через нього - на економічні, духовні, культурні відносини. По-третє, визначає спрямованість політичної діяльності соціальних спільнот і індивідів.

У сучасній науці політична свідомість досліджується різними напрямками політичної думки. Так, прихильники біхевіористського підходу розглядають політичну свідомість як форму раціонального мислення людини, всю ту сукупність її поглядів і уявлень, які вона використовує при здійсненні своїх ролей і функцій у сфері влади. Іншими словами, з цього погляду політична свідомість з'являється як розгорнуте і ніби накладене на політику мислення людини. При такому підході відсутні будь-які спеціальні вимоги до вироблення людиною своїх їдейних позицій, оцінки політичних подій. А, отже, знімається й проблема формування політичної свідомості.

Прихильники аксіологічного підходу ставляться до політичної свідомості як до певного рівня соціального мислення. В цієї точки зору суть політичної відомості визначається здатністю і умінням людей виокремлювати свої групові інтереси, півставляти їх з іншими груповими інтересами, а також бачити шляхи і способи використання держави для їх реалізації. Тобто, політичну свідомість розуміють як рівень уявлень, на який може піднятися людина для оптимізації своєї політичної участі й виконання необхідних функцій у сфері влади.

Студенту важливо звернути увагу на те, що політична свідомість тісно пов'язана з іншими політологічними категоріями. Так, політична свідомість є похідним від політичної культури, її вищим рівнем, стрижневим компонентом. У співвідношенні з політичною поведінкою політична свідомість виступає як раціональна основа такої поведінки. Виділяють два блоки компонентів політичної свідомості: мотиваційні (політичні потреби, цінності, установки, почуття й емоції) і пізнавальні (знання, інформованість, інтерес до політики, переконання).

Величезне значення в політичній свідомості належить вольовому началу. Емоційно-вольове відношення людини пов'язане з активністю, цілеспрямованістю, рішучістю дій соціальних індивідів при досягненні цілей. Зміст політичної свідомості індивідів, соціальних спільнот, урядів реалізується, як правило, у їх конкретних політичних діях і вчинках, які залежать від наступних факторів: політичних потреб, інтересів, настроїв, традицій.

Формування й розвиток політичної свідомості залежить від ряду умов і вимог: 1) усвідомлення людиною своєї групової приналежності, ідентичності; 2) розуміння неможливості реалізації своїх групових інтересів без вступу в певні відносини з політичною владою; 3) визначення людиною своєї приналежності до певних політичних позицій, усвідомлення свого громадянського статусу як суб'єкта, наділеного правами, свободами, можливостями впливати на владу.

Студенту необхідно звернути увагу на функції політичної свідомості, тобто основні напрямки її впливу на політичну систему суспільства. До них відносяться:

Пізнавальна – політична свідомість є системою знань про навколишню політичну дійсність.

Когнітивна – пізнання політичної дійсності, завдяки чому формулюються політичні теорії, концепції, суб'єкти одержують певні політичні знання.

Прогностична – створює основу для передбачення змісту й характеру розвитку політичного процесу.

Моделююча – визначає способи, методи й форми змін в політичній системі суспільства або змін в самому суспільстві.

Регулятивна – дає орієнтири щодо участі в політичному процесі, активності й інтенсивності діяльності суб'єктів політики.

Інтегруюча – сприяє об'єднанню соціальних груп суспільства на базі спільних цінностей, ідей, установок, ідеалів.

Репрезентативна – представлення певних політичних інтересів, потреб і очікувань у політичній сфері.

Нормативна – створює загальноприйнятий образ майбутнього політичного устрою суспільства.

В практиці управління суспільними процесами дуже важливо враховувати стан політичної свідомості як суспільства в цілому, так і окремих соціальних верств, груп і класів, прагнути до досягнення консенсусу в політичних позиціях, сприяти формуванню такої свідомості, яка б відповідала потребам соціального прогресу країни.

При вивченні другого питання «Політична свідомість і її структура» необхідно враховувати, що політична свідомість є багатогранним, багаторівневим, неоднорідним, внутрішньо суперечливим утворенням, яке відображає ступінь інтеграції суб'єкта в політику й раціонального до неї відношення.

У політичній свідомості розрізняють два структурних елементи (сфери): політичну психологію і політичну ідеологію.

Політична психологія – це сукупність настроїв, почуттів, установок, емоцій, волі,, особистісних рис характеру індивідів і соціальних груп, як виражають їх відношення до політичних інститутів, здійснення влади. Зміст політичної психології індивідів і соціальних спільнот проявляється в їх політичній поведінці.

Політична психологія має певну структуру. Вона включає політичні потреби, інтереси, почуття, настрої, традиції. Політичні потреби є базовим елементом політичної психології. Це ті потреби, задоволення яких пов'язане зі здійсненням влади. Вони можуть тим або іншим чином ставитися до влади, а можуть проявлятися безпосередньо в прагненні до завоювання й здійснення влади. Політичні інтереси – це усвідомлені політичні потреби. Вони є реальними причинами дії учасників політичного процесу. Залежно від розбіжностей політичних інтересів одні і ті самі явища політичного життя можуть по-різному сприйматися його учасниками, що формує відповідні політичні почуття, настрої, емоції, а також відповідну політичну поведінку. Політичні настрої – це стан почуттів щодо політичних процесів і явищ. Настрої включають як емоційні, так і раціональні елементи й значно впливають на політичну поведінку людей. Вони більш динамічно й чуттєво відображають вплив економічних і соціальних факторів на політику. На відміну від настроїв політичні традиції найбільш стійкі складники політичної культури. Це усталені норми політичної поведінки, політичні цінності, ідеї, звичаї, які передаються від покоління до покоління. У традиціях концентруються ті елементи політичного досвіду, які об'єктивно відповідають інтересам і цілям суспільства, визнаються ним і закріплюються як нормативні настанови. Змінюються вони або поступово (у процесі тривалого суспільного розвитку), або швидко (у період корінних суспільних перетворень, коли на зміну усталеним приходять інші ідеї й цінності).

Другий найважливіший структурний елемент політичної свідомості – політична ідеологія. Політична ідеологія являє собою систему поглядів, ідей, інтересів, цілей, намірів і умонастроїв людей, соціальних груп, класів, партій, суб'єктів політики й влади тих або інших епох, поколінь і суспільних рухів. Вона виступає у вигляді систематизованих ідей, поглядів, уявлень тієї або іншої соціальної групи (спільності), які містять теоретичне (концептуальне) осмислення політичного життя і захищають інтереси і цілі певних соціальних спільнот.

Політична ідеологія характеризується повнотою і глибиною відображення політичної реальності, її відрізняє здатність до прогнозування, систематизації поглядів. Вона покликана виробити обґрунтовану політичну програму, спираючись на економічну і соціальну практику. Ідеологія націлена активно впливати на суспільну свідомість. У теоретичній політичній свідомості конкретні політичні погляди і інтереси класу або соціальної групи мають бути представлені у вигляді досить стрункої та переконливої теорії, придатної як для сучасного функціонування суспільства, так і на його перспективу. Прогресивна ідеологія здатна прискорити соціальний і економічний розвиток суспільства так само, як реакційна може гальмувати його. При цьому слід зазначити, що роль ідеології в суспільстві не повинна бути перебільшеною, тобто політична ідеологія не може йти попереду економіки.

Виробленням ідеології займаються фахівці (ідеологи), які присвятили себе політичній творчості й займаються осмисленням законів суспільного життя. При цьому слід зазначити, що на вироблення теоретичної політичної свідомості мають значний вплив особистісні якості самих авторів.

Пануюча політична ідеологія здатна суттєво впливати на суспільну свідомість в цілому, бо вона є не тільки системою поглядів, але й має державну силу, свою систему пропаганди, використовуючи при цьому науку, право, мистецтво, релігію, всі засоби масової інформації. Однак у сучасних умовах розвитку демократії і гласності необмежений і неконтрольований вплив пануючої ідеології поступово стає неможливим.

Важливою особливістю сучасного етапу соціального розвитку стало відновлення традиційних ідеологій, поява їх неокласичних форм: неомарксизму, неолібералізму, неоконсерватизму. Вони зберігають основні характеристики колишніх ідеологічних напрямків, але в оцінці економічної діяльності держави й деяких інших проблем життя соціуму здатні радикально перебудовуватися.

Взаємовідносини політики і ідеології характеризуються рядом особливостей. Обидві вони ґрунтуються на культурних і духовних процесах, які безпосередньо включені в соціальне життя суспільства.Ідеологія, як і політика, здатна охоплювати різні області знань, діяльності, поведінки і визначати їх напрямок, мету і засоби. Ідеологія вказує політиці систему ідеалів і цінностей, до яких та повинна прагнути, орієнтує на вибір певних цілей. Зважаючи на те, що в сучасному світі відбулася глобалізація політичної ідеології, цей вибір, як процес мислення й дії, є дуже складним, обумовленими багатьма обставинами.Суттєву роль при цьому віді грають види політики, яка може бути консервативною, ліберальною, прогресивною або реакційною.

Ідеологія є своєрідною духовною підвалиною політики. Вчасно сформульовані ідеї, ідеологічні доктрини дозволяють розробляти адекватні підходи до оцінки соціальних процесів, до визначення поточних і перспективних цілей політики. Політика невіддільна від ідеології в тому розумінні, що являє собою по своїй суті прагнення керувати, контролювати в ім'я певної ідеї, тих або інших інтересів, цілей і потреб. Разом з тим існують певні межі взаємопроникнення ідеології в політику, за якими політика стає нездатною вирішувати суспільно важливі завдання. Виникає проблема політичних, а не ідеологічних рішень, що породжує тоталітарні режими, кризи й війни.

Запровадження ідеології в масову політичну свідомість і її перехід у переконання - процес індивідуальний, заснований на політичній і соціальній практиці суб'єкта. У зв'язку із цим студенту необхідно більш докладно ознайомитися з наступними рівнями функціонування політичної ідеології:

Теоретико-концептуальний, в основі якого лежить формулювання основних положень, що розкривають цінності, ідеали, бачення світу певного етносу, групи, класу, народу.

Програмно-політичний, на якому соціальні принципи й ідеали переводяться в гасла, програми й вимоги політичних еліт, спрямовані на прийняття управлінських рішень і орієнтацію політичної поведінки громадян.

Актуалізований, який характеризує ступінь освоєння громадянами принципів і цілей ідеології та виражається в політичній участі.

Політична психологія й політична ідеологія перебувають у взаємодії і єдності. Особливістю цієї взаємодії є те, що обидві вони відображають інтереси одних і тих же соціальних спільнот, але з різним ступенем глибини й узагальнення. Якщо політична психологія відбиває політичне буття безпосередньо, то політична ідеологія – опосередковано, через політичну психологію й систему соціально-економічних відносин. Політична ідеологія спирається на політичну психологію, інакше вона перетворилася б у відірвану від життя систему ідей.

Політична свідомость функціонує на двох рівнях: емпіричному (повсякденному) і теоретичному (науковому).