Еліта і бюрократія в політичній системі суспільства

1. Еліта в політичному житті суспільства.

2. Соціально-економічна сутність бюрократизму.

З. Проблеми боротьби з бюрократизмом.

 

Розгляд першого питання теми «Еліта в політичному житті суспільства» варто почати із ключового поняття «еліта». Термін «еліта» походить від французького elite - кращий, добірний, вибраний. Починаючи з XVII століття, він вживався для позначення товарів найвищої якості, а потім і для іменування «вибраних людей», насамперед вищої знаті.

В сучасній політології існують два підходи до визначення поняття „еліта”: ціннісний і структурно-функціональний. Прихильники першого пояснюють існування еліти певною перевагою інтелектуального, морального і т.д. одних людей над іншими. Прихильники другого підходу пояснюють наявність еліти важливістю функцій управління, які й визначають виняткову роль людей, що виконують ці функції. Незважаючи на різноманітність підходів до визначення сутності еліти, можна сказати, що еліта -це невелике замкнуте коло, осіб об'єднаних сильними внутрішніми зв'язками, які мають ті або інші переваги порівняно з людьми, що їх оточують. При сприятливих умовах еліта може монополізувати свій вплив у своїй соціальній спільноті і в цілому в суспільстві.

Політичні еліти породжуються економічно пануючими соціальними верствами або класами, До їх складу входять вищі керівники ідеологічної сфери, керівники засобів пропаганди, інтелектуали, судження й думки яких мають значний авторитет. До складу еліт входять також члени родин впливових осіб. Сильний вплив на умови функціонування еліти справляє механізм особистих, сімейних зв'язків і протекцій.

Варто також враховувати, що пануюча соціальна група або клас, не являється чимось недиференційованим, нерозчленованим усередині себе. Вона містить у собі ряд верств, роль яких у забезпеченні влади різна. Пануюча соціальна група не може здійснювати свою владу вся, у своїй цілісності або сукупності. Інтерес цієї групи усвідомлюється й виражається найбільш активною її частиною, що спирається на певну організацію - державний апарат, партію. Ту частину панівного класу, верстви (страти), що безпосередньо здійснює керування суспільством, називають політичною елітою. До неї відносять найбільш впливових і політично активних членів пануючої страти, включно з верствою функціонерів її політичних організацій, інтелектуалів, які виробляють її політичну ідеологію, та людей, які безпосередньо приймають політичні рішення.

Студент повинен знати, що причини існування політичних еліт обумовлені наступними факторами: психологічною й соціальною нерівністю людей, їх неоднаковими здібностями, можливостями і бажанням брати участь у політиці; законом поділу праці; високим суспільним значенням управлінської праці і її відповідним стимулюванням; широкими можливостями використання управлінської діяльності для одержання привілеїв; політичною пасивністю широких народних мас, головні інтереси яких звичайно лежать поза політикою.

Політична еліта неоднорідна й внутрішньо диференційована. Вона істотно розрізняється на різних історичних етапах і в різних країнах. Залежно від джерел впливу, еліти поділяються на:

- спадкоємні, наприклад, аристократія;

- ціннісні - особи, що займають державні і високопрестижні позиції;

- владні – ті, що безпосередньо володіють владою;

- функціональні - фахівці, які мають необхідну для заняття керівних

посад кваліфікацію.

Серед еліт розрізняють правлячу або владну, таку, що безпосередньо володіє державною владою, і опозиційну (контреліту).

У свою чергу ці еліти діляться на вищу і середню. Вища еліта безпосередньо впливає на прийняття рішень, значимих для всієї держави. У західних демократіях на кожний мільйон жителів приходиться, приблизно, 50 представників вищої еліти. Серед вищої еліти часто виділяють ядро, яке характеризується особливою інтенсивністю комунікацій взаємодії, що нараховують, зазвичай 200 - 400 чоловік. До середньої еліти відносять приблизно 5% населення, яке виділяється трьома ознаками - прибутком, професійним статусом і освітою.

Характеризуючи відносини політичного суб'єкта до «владної еліти», варто мати на увазі, що еліта поділяється на «відкриту» і «закриту». Перша допускає спонтанний прихід нових членів, здійснює саморегуляцію. «Закриті» еліти, як правило, регулюють мобільність своїх членів відповідно до традицій, передачею в спадщину, за допомогою спеціальних органів тощо.

Приналежність до відкритої еліти визначається економічною вагою, політичним статусом, владою й популярністю. Приналежність до закритої еліти визначається особистими якостями, які, хоча і мають певне значення, але поступаються головному - відданості системі або вождеві. Для відкритої пріоритетне значення має найвищий фаховий рівень у своїй області, для закритої - абсолютна ретельність.

«Відкрита» еліта - публічна, її члени відомі, вона є предметом дослідження вчених і фактором публічної думки. Тому вона змушена піклуватися про свій авторитет. Закрита еліта байдужна до суспільної думки й недоступна для наукового дослідження.

Функції, які виконує еліта, різноманітні, складні й пов'язані з великою відповідальністю. Найбільш істотні з них: стратегічна, комунікативна, організаторська й інтегративна.

На першому місці стоїть стратегічна функція. Її сутність полягає в розробці стратегії й тактики розвитку суспільства, визначенні політичної програми дії. Вона проявляється в генеруванні нових ідей, у визначенні стратегічного напрямку суспільного розвитку, у виробленні концепцій назрілих реформ.

Комунікативна функція передбачає ефективне подання, вираження в політичних програмах інтересів і потреб різних соціальних груп і їх реалізацію в практичних діях. Ця функція містить у собі вміння бачити особливості настроїв різних соціальних спільнот, швидко і точно реагувати на зміни в суспільній думці. Комунікативна функція передбачає також захист соціальних цілей, ідеалів і цінностей.

Організаторська функція. Політична еліта за всіх часів зіштовхувалася й буде зіштовхуватися з необхідністю організовувати маси. Організаторська функція передбачає здійснення на практиці виробленого курсу, втілення політичних рішень у життя.

Інтегративна функція політичної еліти - одна з найбільш важливих. Її сутність полягає в зміцненні стабільності суспільства, стабільності його політичної й економічної систем, у недопущенні конфліктів, деформації політичних структур. Важливими елементами цієї функції є: згуртування різних верств населення, гармонізація їхніх соціальних інтересів, досягнення співробітництва й тісної політичної взаємодії всіх чинників суспільства.

Існує дві основні системи рекрутування еліт: система гільдій і антрепренерська (підприємницька). У чистому виді вони зустрічаються рідко. Антрепренерська система переважає в демократичних державах, система гільдій - у країнах недемократичних (тоталітарних), хоча її елементи поширені й на Заході, особливо в економіці й адміністративній сфері.

Кожна з цих систем має свої специфічні риси. Для системи гільдій характерні: закритість відбору претендентів на більш високі пости, головним чином з нижчестоячих верств еліти, повільний поступовий шлях нагору; наявність численних інституціональних фільтрів - формальних вимог для отримання посад, типу: партійність, вік, стаж, освіта, характеристика керівництва; невелике, відносно закрите коло електорату, в яке, як правило, входять члени керівного органу більш високого рівня або один перший керівник - глава уряду, фірми; тенденція до самовідтворення існуючого виду еліти.

Антрепренерську систему рекрутування еліти відрізняють: відкритість, широкі можливості для представників будь-яких суспільних груп; невелике число формальних вимог; широке коло електорату; висока конкурентність відбору, гострота суперництва за керівні посади; першорядна значимість особистісних якостей, індивідуальної активності. Ця система більше цінує видатних людей. Вона відкрита для молодих лідерів, нововведень.

Підбиваючи підсумок розгляду першого питання, можна відзначити, що існування еліт у сучасному суспільстві - необхідна реальність. Для демократичної держави має першорядну значимість не боротьба з елітарністю, а формування найбільш результативної, корисної для суспільства еліти, забезпечення її соціальної показовості, своєчасне оновлення, недопущення перетворення її в замкнуту пануючу привілейовану касту.

При розгляді другого питання теми «Соціально-економічна сутність бюрократизму» студентам варто з'ясувати сутність даного явища, урахувати, що феномен бюрократії є однією з першопричин багатьох негативних явищ, що виникають у суспільстві. XXI століття - найбільш динамічне століття в історії людства - поряд з найбільшими соціальними і науково-технічними досягненнями демонструє і дивну живучість бюрократії, її здатність до самовиробництва і пристосування до суспільного ладу.

Бюрократизм явище владне. Він породжується владою і являє собою далеко не найкраще її вираження. Де немає влади, там немає й бюрократії. Дослівно бюрократія (фр. bureau – бюро, канцелярія; гр. kratas - влада) означає владу канцелярії. Бюрократія - це система політичного, економічного і соціального управління, заснована на відриві центрів виконавчої влади від волі членів суспільства. Можна дати і таке визначення цього феномену. Бюрократія — це система фактичної влади, заснована на сукупності формальних і неформальних зв'язків чиновництва в політичних, економічних, соціально-культурних областях діяльності держави і суспільства. Ці зв'язки формують всесильний, замкнутий, діючий за законами ієрархії твердий механізм влади, який стоїть над законом і волею членів суспільства і управляє методами категоричних команд.

Найбільш загальні причини бюрократизму містяться у відносинах нерівності в економічній, політичній і духовній сфері життя суспільства. Базові корені бюрократизму необхідно розглядати через призму основного економічного інтересу бюрократа. Не будучи безпосереднім учасником виробництва матеріальних благ, бюрократ зацікавлений у перерозподілі їх на свою користь. А це неможливо виконати без відчуження від безпосередніх виробників цілого ряду функцій - як владних, так і відношення до власності. Історія розвитку суспільного виробництва показує, що процеси розподілу праці і її спеціалізація є постійно діючим фактором підвищення ефективності виробництва. Іншими словами, процес цей об'єктивно необхідний. Разом з тим, саме цей процес приносить із собою в сферу управління деякі риси, які визначаються як найбільш загальні причини бюрократизму в надбудові суспільства. Це, насамперед, поступове відсторонення, відчуження мас від складного, розділеного на безліч операцій управління, яке вимагає особливої, складної підготовки. Це рівносильне відчуженню мас від влади. Ідеал чиновницького управління полягає в тому, щоб самим видавати нормативні акти, примушувати суспільство до їх виконання і самих себе контролювати. Головний політичний інтерес бюрократа полягає в реалізації і захисті монопольних владних функцій у суспільстві.

Студент повинен мати на увазі також загальну для всіх суспільних систем соціально-культурну передумову бюрократизму - це низький рівень культури і малограмотність. Некультурна, залякана, байдужа до управління людина, з низьким рівнем суспільних потреб - ідеальний об'єкт впливу бюрократичних установ.

Суб'єкт адміністративного управління - чиновник не завжди реальний бюрократ. Бюрократ - це працівник управління, відірваний, відокремлений від широких трудящих мас, відчужений від функцій управління, будучи лише формальним виконавцем їх волі. Відірваний, відокремлений від мас керівник монополізує функції економічного і соціального управління і тому стає над працюючими масами, а це вже не тільки необхідна, але і достатня ознака бюрократизму.

Бюрократизм не тільки прямо, але й побічно сприяє формуванню нетрудових доходів у суспільному секторі економіки. Бюрократія економічно реалізує своє, фактично безконтрольне, монопольне положення в сфері управління різними методами, починаючи з офіційних доходів, які істотно перевищують середній рівень, і кінчаючи цілою системою прихованих каналів одержання додаткових привілеїв, а також можливостей безконтрольного використання службового становища в особистих цілях.

Аналіз економічного коріння бюрократії (монополізації права розпорядження власністю) і форм його економічної реалізації (присвоєння нетрудових доходів) дозволяє сформулювати основний соціально-економічний інтерес бюрократії. Ним є зміцнення і розширення своїх повноважень у справі розпорядження суспільним багатством, ухиляння від контролю з боку широких мас трудящих, виправдання свого привілейованого положення.

Бюрократія представляє особою замкнену верству (страту) у структурі державного апарату, що реалізує функції влади. Особливим інтересом бюрократії є бажання зберегти свою корпоративну владу як противагу владі іншої корпорації, «чужого» особливого інтересу. Практично бюрократія ідентифікує себе з державним апаратом, а свої інтереси - з державними інтересами. Можна сказати, що будь-яка система управління тією або іншою мірою несе в собі елементи бюрократичних відносин. Спільні інтереси бюрократів штовхають їх один до одного, примушуючи до співробітництва. У результаті виникає бюрократична система управління. В умовах, коли бюрократичним відносинам загрожує небезпека, корпоративний інтерес бюрократії приймає форму захисту бюрократичної системи управління. Це дає бюрократії перевагу в протистоянні іншим соціальним силам суспільства.

Фактором, який виділяє бюрократизм, є підпорядкування інтересів справи інтересам кар'єри. Робота цікавить бюрократа тільки як засіб просування, як спосіб проявити незрадливість, показати, що він заради начальства готовий на все. Такі люди надзвичайно небезпечні для колективу, тому що створюють нездорові обставини. У випадку, коли егоїстичні інтереси стають домінуючими в діяльності організації, то вся система відносин у ній перетворюється в природне середовище розвитку егоїстично-конкурентних відносин. Відповідно всі інструменти, норми, традиції, властиві даній організації, починають деформуватися. Фальш, демагогія, лицемірство стають провідними в психологічній атмосфері колективу. Уражена бюрократизмом організація, у свою чергу, стає фактором розширеного відтворення індивідуалістичних орієнтацій. Негативне соціальне значення цих явищ тим більше, чим важливіша соціальна роль, яку дана організація повинна виконувати.

Отже, студент має усвідомити, що соціально-економічне коріння сучасного бюрократизму лежать в об'єктивному характері суспільного виробництва. Іншими словами, бюрократизм - природне явище там, де об'єктивно виникла необхідність свідомої суспільної організації економічного життя, управління виробництвом у великих масштабах, а функція управління самими трудящими не може бути реалізованою.

При розгляді третього питання теми «Проблеми боротьби з бюрократизмом» студенту варто мати на увазі, що викорінювання бюрократизму як негативного соціального явища є складною й важливою проблемою. Найбільш складним у практичній боротьбі з бюрократизмом є питання про виділення власне бюрократа з маси урядовців-керівників.

Обвинувачення в бюрократизмі, кинуте в обличчя чиновнику, викликає у відповідь обурення і докори в неправді і обмові. Тому подібне твердження вимагає надійних доказів. Вихідним пунктом у міркуванні про «обличчя бюрократа» може стати положенням про те, що бюрократ не існує в чистому виді, у своїй «абсолютній субстанції». Будь-який керівник поєднує у собі (звичайно, у різних пропорціях) дві функції: раціональну функцію управління і бюрократичну функцію антиуправління, що робить його деякою мірою бюрократом.

З огляду на двоїсту сутність управління, визначимо найбільш істотні ознаки бюрократизму. Бюрократизм може бути синонімом поганого, не ефективного управління. Тому важливою ознакою поняття „бюрократ” є низький рівень суспільної ефективності його діяльності. У зв’язку із заміною суспільного інтересу корпоративним, ефективність праці чиновника падає. Ним виробляється все менше споживчих вартостей у вигляді необхідних для суспільства управлінських рішень. Поряд із ємним, гідно визначеним поняттям – „влада”, завжди або часто стоїть поняття «найважливіший фактор відповідальності». Вони діалектично взаємозалежні (саме поєднання слів - безвідповідальна влада - ріже слух, хоча це і буває реальністю).

Характеризуючи бюрократизм, необхідно відзначити таку його рису як відірваність від мас. Відсутність контролю знизу, не підзвітність чиновників трудящим приводить до того, що будь-яке, у тому числі і помилкове, рішення професійного управляючого, будучи єдиним і незаперечним, стає істиною в останній інстанції. А якщо практика сигналізує про допущену помилку, тим гірше для практики: її сигнали «тонуть» у бюрократичному океані.

Класичне визначення трудової діяльності говорить: праця - це доцільна діяльність людини, спрямована на видозміну й пристосування предметів природи для задоволення своїх потреб. У випадку неефективного управління з даного визначення випадає основний компонент - доцільність дії. Якщо доцільна діяльність людини не задовольняє потреби людей - ні особистих, ні суспільних, виходить, це не праця, а щось прямо протилежне. Результати такої дії в кращому разі марні, а частіше - шкідливі. Таким чином, вимальовується одна з найважливіших характеристик бюрократизму як суспільного відношення - його паразитична сутність.

Студенту варто врахувати, що проблема викорінювання бюрократизму вимагає тривалих і постійних зусиль, терплячої і кропіткої роботи. Безумовно, свою роль можуть зіграти і жорсткі вольові заходи, але вони ефективні лише в боротьбі з найбільш різкими й крайніми формами прояву бюрократизму. У загальному виді система заходів з дебюрократизації суспільства полягає у відновленні і розвитку основних факторів саморегуляції суспільства.

По-перше, повернення значної частини владних, керівних функцій трудящим. Сила і міць командно-адміністративної системи визначається гранично бюрократизованим господарством і максимально націоналізованою власністю. Ліквідація відчуження власності від працюючих мас, власників - найважливіша умова дебюрократизації.

По-друге, введення ринкових регуляторів управління дозволить почати пошук поєднання стихійного й свідомого в механізмі управління, надання цій сфері стійких тенденцій саморегулювання, хоча елемент свідомого управління існує і в умовах ринку.

По-третє, глибока демократизація всіх сторін життя суспільства, вільне волевиявлення всіх соціальних верств і груп, можливість їхньої участі у формуванні оптимальних концепцій управління на рівні політичної конкуренції.

По-четверте, дійовим заходом для викорінювання бюрократизму, є боротьба із привілейованим положенням чиновників. Про нього було не прийнято говорити в минулому, та і зараз це часто замовчується.

По-п'яте, боротьба з бюрократом і, насамперед, боротьба з відірваністю управлінського апарату від маси, монополізацією нею функцій керівництва економікою і суспільством, вимагають проведення в життя цілої системи профілактичних заходів. Один з найпростіших, але необхідних кроків на цьому шляху - виборність осіб, що приймають управлінські рішення від імені держави на різних рівнях.

По-шосте, ефективне функціонування механізму виборності немислиме без широкої гласності, періодичної звітності, контролю знизу, які повинні бути поставлені на практичну основу. Правові гарантії гласності повинні включати не тільки можливість висловити свою думку з будь-якого питання громадського життя, але і можливість бути проінформованим про будь-який аспект діяльності посадових осіб і виконавчих органів.

По-сьоме, умовою боротьби з бюрократизмом повинна бути висока і різнобічна культура всього суспільства. Найважливішими характеристиками моральної культури особистості є розвинене почуття обов’язку і відповідальності, гуманізм, чесність, принциповість. Кожна із цих якостей окремо, і всі вони разом не сумісні з бюрократизмом. Можна стверджувати, що моральна людина не стане бюрократом, вона просто не зможе ним бути.

Підводячи підсумок, можна сказати, що бюрократи, діючи у своїх інтересах, навчилися відстоювати їх професійно, згуртовано і часто досить ефективно. Перемогти це можна тільки систематичною, добре організованою боротьбою в політичній, соціальній, економічній сферах, всенародним відторгненням бюрократизму.

* * *

У довідковій літературі з даної теми дивіться статті:

В справочной литературе по данной теме смотрите статьи:

Политология. Энциклопедический словарь. – Спб., 2005. Ст.: «Демократия», «Элита».

Социологическая энциклопедия. В 2-х т. – М., 2003. Ст.: «Бюрократия», «Теория элит», «Элита».

Библиотека словарей. Политология. / Погорелый Д.Е. и др. – М., 2008. Ст.: «Аппарат государственный», «Бюрократия», «Властвующей элиты теория», «Группы давления», «Группы интересов», «Элита политическая».

Політологічний енциклопедичний словник. – К, 2004. Ст.: „Бюрократія”, „Біхевіоризм політичний”, „Демократія”, „Закон”, „Харизма”.

 

 

Тема 15.

ПОЛІТИЧНІ КОНФЛІКТИ І КРИЗИ

1. Поняття політичного конфлікту і причини його виникнення.

2. Основні типи політичних конфліктів.

3. Шляхи розв’язання політичних конфліктів.

 

При вивченні першого питання «Поняття політичного конфлікту і причини його виникнення» необхідно виходити з того, що проблема політичних конфліктів ніколи не втрачала своєї актуальності у зв'язку з тим, що розвиток будь-якого суспільства неминуче пов'язаний із зіткненням інтересів різних соціальних груп і окремих особистостей. При всій різноманітності тлумачень сутності конфліктів загальним для них є визнання того, що в основі соціального, соціально-політичного конфлікту лежать протиріччя і зіткнення інтересів. Це необхідна, але далеко не основна умова для розуміння його сутності. Конфлікт передбачає усвідомлення протиріччя й суб'єктивну реакцію на нього.

Суб'єктами конфлікту стають люди, які усвідомили протиріччя і вибрали як спосіб його вирішення зіткнення, боротьбу, суперництво. Подібний спосіб розв’язання протиріч стає неминучим, коли зачіпаються інтереси і цінності взаємодіючих груп, коли мають місце відверті спроби зазіхнути на ресурси, вплив, територію з боку індивіда, групи, держави (коли мова йде про міжнародний конфлікт). Суб'єктами конфліктів можуть виступати індивіди, великі і малі групи, організовані в соціальні (політичні, економічні) структури, об'єднання, які виникають на формальній і неформальній основі у вигляді заполітизованих соціальних груп, економічних і політичних груп тиску, кримінальних груп, що переслідують певні цілі.

Конфлікти, які торкаються всієї держави - базис політичної системи - у політології іменуються політичними кризами. У найбільш загальному змісті криза - це перерва у функціонуванні якої-небудь системи, що має позитивний або негативний результат. У політологічному змісті політичний конфлікт - це стан політичної системи суспільства, що виражається в поглибленні і загостренні наявних конфліктів, у різкому посиленні політичної напруженості. З одного боку, політичний конфлікт може бути основою кризи. З іншого - криза також може спровокувати політичний конфлікт. Політичний конфлікт за часом і довжиною може містити в собі кілька криз, а сукупність конфліктів може становити зміст кризи.

Сучасна політична конфліктологія - наука про конфлікти - це результат тривалого нагромадження знань про сутність конфліктів і шляхи їх вирішення. Хоча людство почало здобувати досвід політичних конфліктів ще в далекій давнині, основні теорії конфліктів виникли порівняно недавно - у ХIX - XX ст. Сьогодні основними підходами до вивчення політичних конфліктів є наступні:

- Визнання принципової неминучості і неможливості усунення конфліктів з життя соціуму, тому що ідея про загальну гармонію інтересів є розповсюдженим міфом (К. Маркс, В. Ленін, Р. Дарендорф, Г. Спенсер, Л. Гумплович);

- Неприйняття конфліктів, що проявляють себе у формі воєн, революцій, класової боротьби, соціальних експериментів, визнання їх аномаліями соціального розвитку (П. Сорокін, Т. Парсонс, Е.Дюргейм, В. Соловйов, Н. Бердяєв, І.Ільїн);

- Розгляд політичного конфлікту як одного з багатьох видів соціальної взаємодії й суспільних контактів поряд з конкуренцією, кооперацією, солідарністю, партнерством (М. Вебер, Г. Зіммель, Р. Парк, Ч. Міллс).

Найчастіше причиною виникнення політичного конфлікту виступає зіткнення інтересів, поглядів, цілей у процесі придбання, перерозподілу і використання політичної влади, оволодіння ключовими позиціями в державному апараті, завоювання права впливу на процес прийняття рішень і розподілу влади і власності. При цьому часто позиції сторін є несумісними, а можливість задоволення їх запитів - обмеженою. У той же час слід зазначити, що самі по собі інтереси зовсім не обов'язково приводять до виникнення кризової ситуації.

Політичні інтереси можна розділити на три типи: консервативний, що полягає в зацікавленості збереження діючих політичних систем і зміцнення консервативних установок; конформістський, що передбачає терпиме відношення до існуючого ладу, політичних інститутів і їх рішень; критичний, в основі якого лежить негативне відношення до політики, яка проводиться, а також до існуючої політичної системи в цілому.

У розвитку конфлікту виділяють наступні стадії:

1) потенційний конфлікт (можливість виникнення конфліктної ситуації,

коли ще немає передумов для виникнення конфлікту, але вже є напруженість);

2) перехід потенційного конфлікту в реальний (усвідомлення зазіхання на

свої інтереси, наявність тертя у відносинах, негативні висловлювання і т.п.);

3) стадія конфліктних дій (сам політичний конфлікт);

4) рішення конфлікту.

Дана схема багато в чому є умовною, оскільки кожна зі стадій може бути у свою чергу розділена на кілька етапів залежно від конкретної конфліктної ситуації. Конфліктна ситуація не завжди переростає в конфлікт, але за початком конфлікту йде його ескалація до кульмінаційної точки, а потім - спад і завершення.

Конфлікту властива ще одна стадія або етап – постконфліктний синдром, що характеризується напругою у відносинах сторін. Цей синдром у випадку загострення може спровокувати новий конфлікт.

При вивченні другого питання «Основні типи політичних конфліктів» варто враховувати, що в політичній науці найпоширенішим є поділ конфліктів на наступні типи: конфлікт цінностей, інтересів і ідентифікації.

Конфлікт цінностей —зіткнення різних ціннісних орієнтацій (ліві – праві, ліберали – консерватори, інтервенціоністи – ізоляціоністи.) Розходження в цінностях - це одна з передумов конфлікту. Коли ці розходження виходять за певні рамки, виникає конфліктний потенціал, формується доконфліктна ситуація. Так, у радянській Україні конфлікт цінностей був хронологічно першим. У процесі свого формування він пройшов наступні стадії: девальвації колективістських цінностей радянського суспільства; відносної перемоги індивідуалістичних цінностей демократичного суспільства; реанімації колективістських цінностей у ліво- і право-тоталітарних формах.

Конфлікт інтересів пов'язаний із зіткненням різних, насамперед, політичних і соціально-економічних інтересів. Визрівання конфліктних інтересів у посткомуністичних суспільствах дало початок процесу приватизації. Правлячі верхи, утримуючи владу, визначали свої інтереси як номенклатурно-бюрократичну приватизацію. Це дозволило їм перетворитися в економічно домінуючий клас. Такі інтереси вступили в конфлікт із інтересами широких мас населення, настроєного на народну приватизацію.

Конфлікт ідентифікації — протиріччя щодо визначення вільним громадянином своєї етнічної і громадянської приналежності. Цей конфлікт властивий, насамперед, тим країнам, які виникли на пострадянському просторі. Він спостерігається також у країнах, де національні меншості проживають компактно в районах, які раніше належали до їхньої етнічної батьківщини (наприклад, проблема трансільванських і словацьких угорців). Визрівання конфлікту ідентифікації обумовлене тим, що з тих або інших причинах люди одержали право самостійно визначати свою етнічну й громадянську приналежність. Через це в багатьох країнах значна частина населення не захотіла визнавати себе громадянами держави, на території якої проживала.

Іноді конфлікти розділяють на неантагоністичні (примиримі) і антагоністичні (непримиренні). Втрачені можливості вирішення неантагоністичного конфлікту сприяють його переходу в іронічну форму і навіть переростання в антагоністичну, у той час як пошук взаємних компромісів, способів урегулювання конфліктів може привести до зняття гостроти і перетворення конфлікту в неантагоністичний.

Відомі ситуації імітації конфлікту як способу ідеологічного, політичного, морального тиску. Такі конфлікти називаються уявними, однак вони можуть стати реальними, якщо виникне протиборство між сторонами, чиї інтереси виявилися під загрозою.

В об'єктивному історичному процесі розрізняють конфлікти, що несуть позитивний і негативний потенціал. Вони можуть бути позитивними, продуктивними, а за певних умов - негативними, такими, що гальмують історичний розвиток і деструктивними щодо суб'єктів - учасників конфліктів.

Політичні кризи можна розділити на зовнішньополітичні та внутрішньополітичні. Зовнішньополітичні кризи обумовлені міжнародними протиріччями і конфліктами і зачіпають кілька держав.

До внутрішньополітичних криз ставляться наступні типи:

1) урядова криза - втрата урядом авторитету, невиконання його розпоряджень місцевими виконавчими органами;

2) парламентська криза - розбіжність рішень законодавчої влади з думкою більшості громадян країни або зміна співвідношення сил у парламенті;

3) конституційна криза - фактичне припинення дії конституції;

4) соціально-політична (загальнонаціональна) криза включає в себе всі три вищевказаних кризи, зачіпає основи суспільного устрою і найчастіше приводить до зміни влади.

Переходячи до вивчення третього питання «Шляхи розв’язання політичних конфліктів», варто знати, що рішення політичного конфлікту може здійснюватися різними шляхами. Існують різні методи й прийоми розв’язання конфліктів, але при цьому вони завжди спрямовані на рішення загальних завдань, таких як виведення прихованих конфліктів у відкриту форму з метою попередження раптових і неконтрольованих процесів; проведення профілактики можливих політичних конфліктів; локалізація конфлікту, а також соціально-політичного збудження, що його супроводжує, недопущення проникнення політичного конфлікту в інші сфери життя суспільства; облік внутрішніх і зовнішніх факторів виникнення конфлікту з метою пошуку найбільш ефективного методу його розв’язання або врегулювання.

Розв’язання конфлікту - це повне його вичерпання, а також зміна ситуації й обставин, що приводять до протистояння сторін. Конфлікт вважається розв’язаним, якщо знайдено консенсус між його учасниками.

У політиці зустрічаються ситуації, коли консенсус неможливий у зв'язку з відсутністю комунікації між учасниками конфлікту. У цьому випадку вдаються до допомоги посередника. Роль посередника полягає у формуванні, налагодженні й забезпеченні каналів організаційних, інформаційних і інших зв'язків. Завдяки такій активності відновлюється внутрішня цілісність того або іншого соціального середовища й задовольняються інтереси кожного з учасників конфлікту. Серед безлічі різних типів посередників найпоширенішими є «третейський суддя» і «граючий тренер».

«Третейського суддю» відрізняє підкреслено незалежна поведінка і нейтралітет. Йому властивий офіційний стиль поводження, він вимагає уваги і поваги до своїх рекомендацій. Під час переговорів він бере на себе роль ведучого, регламентуючи виступи конфліктуючих сторін. Для цього типу посередника головним є дотримання законів, правил і інструкцій. Що стосується посередництва «граючого тренера», то його відрізняє більш демократичний стиль поведінки, а його рекомендації скоріше нагадують наради, ніж інструкції. Посередник сприяє зближенню позицій конфліктуючих сторін. У ролі посередника можуть виступати слідчі і погоджувальні комісії, а також спеціально підготовлені фахівці - менеджери з конфлікту.

Урегулювання конфлікту - це зняття гостроти і напруги в боротьбі сторін з метою попередження негативних наслідків. Іноді розв’язання політичного конфлікту відбувається природно, якщо зникає його предмет. Але частіше існує потреба застосування спеціальних методів, прийомів і стратегій. Вважається, що конфлікт може бути врегульованим при наступній взаємодії сторін:

- Бойовище. У цьому виді взаємодії учасники конфлікту намагаються заподіяти якнайбільше шкоди своїм суперникам з метою здобуття перемоги. Це нераціональна модель поведінки: у ній відсутній розрахунок витрат і результатів, а також відсутня система цінностей, яка могла б стати основою для компромісу.

Гра. У цьому виді взаємодії учасники розраховують свої сили і дії. Основа стратегії при цьому полягає в прагненні набрати як найбільше очків і обігнати свого супротивника. Гра також припускає інституціональну підтримку певних правил.

Дебати. На цьому шляху розв’язання конфліктів основний наголос робиться на подоланні конфлікту шляхом пошуку спільних підстав у системах цінностей. У дебатах важливо не тільки розраховувати витрати і придбання, володіти правилами гри, але і уміти аналізувати ці правила, модифікуючи їх відповідно до інтересів учасників конфліктів. При цьому часто налагодити комунікацію досить важко й сторони вдаються до допомоги посередника - суб'єкта, що займає нейтральну позицію відносно конфліктуючих сторін.

Успіх розв’язання політичного конфлікту значною мірою залежить від стратегії поведінки конфліктуючих сторін. Існує чотири типи поведінки сторін у конфліктній ситуації:

1. «Стратегія страуса» полягає в невизнанні конфлікту. Її послідовники воліють не помічати доведених до граничної гостроти зіткнень інтересів конфліктуючих сторін.

2. «Стратегія голуба» полягає в соціально-політичній позиції підпорядкування й поступок начальству. Основна мета цієї стратегії - дійти згоди будь-яким шляхом, навіть ціною односторонніх втрат. Така стратегія є вимушеною і використовується, як правило, в ситуації поразки.

3. «Стратегія яструба» ставить своєю основною метою перемогу над супротивником за всяку ціну. Під час переговорів сторона, що використовує таку стратегію, прагне змусити опонента прийняти єдиний варіант вирішення проблеми - той, котрий запропонований нею самою.

4. «Стратегія згоди» полягає в тому, щоб переконати учасників конфлікту виробити спільний підхід до проблеми з метою досягнення компромісу. При цьому переговори важливі незалежно від ступеня довіри між їх учасниками. Поступка у відповідь на раціональні доводи опонента сприймається в такій ситуації не як поразка, а як вирішення проблеми.

У процесі розв’язання політичних конфліктів застосовується ряд методів:

· Метод залагодження конфлікту. Якщо слабка сторона визнає

пріоритет найсильнішої й жертвує своїми інтересами, це не означає їхнього зникнення. По мірі накопичення сил і сприятливих обставин, вона знову мож