Держава в політичній системі суспільства

1. Політична система суспільства: сутність, структура, функції.

2. Держава - основний елемент політичної системи суспільства.

3. Правова держава і проблеми її становлення в Україні.

При розгляді першого питання «Політична система суспільства: сутність, структура, функції», необхідно виходити з того, що з моменту свого виникнення людське суспільство еволюціонує у бік ускладнення й диференціації внутрішньої структури. У процесі еволюції людської цивілізації перманентно змінюються соціальні зв'язки між людьми, з'являються нові потреби і, відповідно, нові види діяльності по їх задоволенню. Поряд із внутрішніми змінами, змінюється середовище перебування, міжнародні умови існування держав. Все це вимагає пристосування до умов, що змінюються, адекватної реакції на нові фактори, що проявляються в різних сферах громадського життя. Саме суспільство трансформується в складну систему, що складається з багатьох підсистем (економічної, соціальної, культурної та ін.). Політична система - одна з них. Саме вона забезпечує адаптацію суспільства до середовища, його функціонування, що змінюється.

Політична система суспільства являє собою впорядковану сукупність політичних інститутів, політичних відносин, підпорядкованих кодексу політичних, юридичних, моральних норм, історичних традицій конкретного суспільства. Політична система – це сукупність установ і організацій, які використовують широкий набір засобів для реалізації влади, для керування справами суспільства на основі правових норм і принципів, що діють у даному суспільстві.

Сутність політичної системи характеризують наступні особливості:

- Верховенство в суспільстві, тому що через політичну систему здійснюється влада, приймаються найважливіші рішення стосовно всіх сфер життя суспільства.

- Обумовленість іншими сферами життя. Це означає, що політична система, незважаючи на свою керівну роль у суспільстві, не може обійтися без економічної бази й інших сфер життя соціуму. Політична система - надбудова, що не може існувати без базису.

- Залежність від активності мас, оскільки політичні рішення приймаються не самі по собі, а при особистій участі в цьому людей.

- Мобільність, що означає схильність системи до перетворень за структурою і цілями, у зв'язку зі зміною ситуації.

Політична система для вирішення своїх завдань використовує широкий спектр методів, від роз'яснювальних, пропагандистських до примусових, насильницьких, залежно від спрямованості політичних інтересів.

Політична система виконує наступні функції:

· управлінську, тобто політичне керівництво всіма сферами життя

суспільства;

· регулятивну, щоприпускає вироблення і впровадження норм поведінки

людей у політичному житті;

· інтеграційну, тобто згуртування всіх верств суспільства навколо

спільних завдань і цінностей;

· мобілізаційну, тобто виявлення і приведення в дію певних сил для

досягнення своїх цілей;

· інформаційну, що передбачає ознайомлення населення з результатами

своєї діяльності й завданнями на наступний період;

· прогностичну, тобто визначення на основі аналізу політичного життя

подальших можливостей і перспектив розвитку даного суспільства.

Студенту необхідно звернути увагу на те, що в політичній науці переважаючою точкою зору на структуру політичної системи є виділення таких підсистем як інституціональна, нормативна, функціональна, комунікативна, культурна.

Інституціональна підсистема складається з політичних інститутів, кожний з яких у свою чергу є державною, партійною, суспільно-політичною підсистемами. Фундаментальною основою політичної системи в цілому і її інституціональної підсистеми є держава. У межах політичної системи діють різні політичні партії, суспільно-політичні рухи, професійні союзи, молодіжні організації, організації підприємців, творчі об'єднання, усілякі лобістські організації в структурах законодавчої і виконавчої гілок влади, релігійні об'єднання і т.п.

Нормативна підсистема включає в себе політичні і правові норми і правила. Особливе місце серед них займають Конституція й норми права, які є головним регулятором суспільних відносин, забезпечують нормальне функціонування не тільки державних органів, але й громадських організацій, не втручаючись у внутрішню діяльність останніх. Нормативна підсистема, крім політичних і правових норм, містить у собі, мораль, етичні цінності, звичаї й традиції, які передаються від покоління до покоління.

Функціональна підсистема виражається у формах і напрямках політичної діяльності, у способах і методах здійснення влади, що забезпечують зв'язок держави, суспільства, індивіда, тобто в політичному режимі. У сучасній науці виділяються демократичні, авторитарні, тоталітарні режими.

Комунікативна підсистема включає різноманітні форми й принципи взаємодії як всередині політичної системи, так і між політичними системами різних країн. Важливим елементом комунікативної підсистеми є засоби масової інформації, які служать одним з головних каналів гласності, формування й вираження суспільної думки, у тому числі, інформування населення про події поза і усередині країни, про діяльність держави, партій, рухів.
Культурна підсистема являє собою комплекс цінностей і зразків поведінки, що відповідають потребам розвитку даної політичної системи й, передбачають участь громадян у політичному житті, схвалення і підтримку ними існуючої влади, участь у процесах прийняття рішень, виборах і т.п.

На функціонування політичної системи великий вплив справляє політична свідомість - сприйняття і усвідомлення світу політики, політичних процесів і подій особистістю, соціальною групою, суспільством у цілому. Найважливішим об’єднуючим фактором політичної системи є політичні відносини, які виражають відношення до публічної влади великих груп людей - класів, націй, соціальних груп.

Таким чином, політична система являє собою не тільки організаційну сторону політичного життя, але й такі фактори, як свідомість, ідеї й світогляд. Рівень розвитку політичної системи демонструє характер взаємин між суспільством і державою, а також між різними соціальними силами на державному й недержавному рівні.

При розгляді другого питання «Держава – основний елемент політичної системи суспільства», варто пам'ятати, що для вираження й представництва загальнозначущих інтересів суспільства соціальні групи й індивіди створюють різні політичні інститути. Найбільш значимим інститутом політичної системи виступає держава. Вона концентрує у своїх руках владу й відповідні ресурси, які дозволяють їй ефективно впливати на соціальну поведінку суспільства.

Існує багато теорій походження держави. Так, теократична теорія розглядає державу як божий промисел, ґрунтуючись на тезі, що «вся влада від бога». Патріархальна концепція трактує державу як велику родину, в якій відносини монарха і його підданих ототожнюються з відносинами батька і членів родини. Ідею держави як концепцію суспільного договору розробили видатні мислителі минулого Дж. Локк, Т. Гоббс і Ж. -Ж. Руссо в XVII – XVIII ст. Відповідно до даної теорії держава трактувалася як суспільний договір, у якому люди з метою забезпечення своїх природних прав і свобод, захисту особистості і власності погодилися створити саме таку форму правління. Соціально-економічна концепція (марксизм) пояснює походження держави розколом суспільства на антагоністичні класи. Економічно панівний клас створює державу для підпорядкування незаможних класів. Теорія завоювання (Л. Гумпловіч, К. Каутський) стверджує, що перші держави з'являються в результаті впливу зовнішнього фактору – завоювання войовничими кочівниками або вікінгами землеробських суспільств.

У названих теоріях головний наголос зроблений на один з істотних аспектів соціальної спрямованості держави: вона або служить інтересам суспільства і особистості, або виступає засобом придушення незаможних класів заможними.
Таким чином, держава - це особлива форма організації політичної влади в суспільстві, що має суверенітет, монополію на застосування легітимного насилля і керує суспільством за допомогою спеціального апарату. Економічною основою держави виступає система пануючих виробничих відносин. Держава -це унікальний суспільно-політичний інститут, який відрізняється від родового ладу і від недержавних організацій суспільства властивими йому ознаками:

1. Територіальна організація населення. У ранніх суспільствах приналежність індивіда до того або іншого роду обумовлювалася кровною спорідненістю без чітко визначеної території. Держава має чітко локалізовану територію, на яку поширюється її суверенна влада, а населення перетворюється на підданих або громадян держави. Виникають просторові межі держави, в рамках яких формується новий правовий інститут - підданство або громадянство.
2. Публічна (державна) влада. Публічною вона називається тому, що, не співпадаючи з суспільством, виступає від його імені, від імені всього народу. Влада існувала і у первісному, додержавному суспільстві, але це була безпосередньо суспільна влада, що виходила від усього роду і використовувалася ним для самоврядування. Вона не потребувала ніякого апарату. Принципова особливість публічної (державної) влади полягає в тому, що вона втілюється в чиновниках, тобто в професійному стані управителів, з яких комплектуються органи керівництва і примусу. Без фізичного втілення державна влада не може існувати. Уособлена в державних органах і установах, публічна влада стає тим реальним чинником, що забезпечує державний примус, насилля.

3. Стягнення податків. Оподатковування становить одну з основних ознак держави, оскільки без податків, інших обов'язкових платежів держава не може утримувати свій апарат. Тільки держава вправі встановлювати податки і поширювати обов'язок їх сплати абсолютно на всіх, хто перебуває на її території, або звільняти від них окремі категорії людей і організацій.

4. Державний суверенітет. Поняття «державний суверенітет» з'явилося в той період, коли треба було відокремити державну владу від церковної і надати їй монопольного значення. Сьогодні суверенітет стає обов'язковою ознакою будь-якої держави. Суверенітет як властивість (атрибут) державної влади полягає в її верховенстві, самостійності і незалежності.

5. Нерозривний зв'язок держави і права. Без права держава існувати не може. Право юридично оформлює державу і державну владу і тим самим робить їх легітимними. Держава здійснює свої функції в правових формах. Право вводить функціонування держави й державної влади в рамки законності, підпорядковує їх конкретному правовому режиму. Результатом такої підпорядкованості держави праву стає формування демократичної правової держави.
Залежно від характеру взаємин влади і особистості, втілення в державному устрої раціональності, принципів свободи і прав людини, політична наука виділяє наступні типи держав: традиційні, які сформовані переважно стихійно і мають необмежену владу над підданими, і конституційні, в яких влада обмежена правом (конституцією) і побудована на принципі розподілу влад.

Верховенство державної влади всередині країни поширюється на все населення, всі партії й громадські організації. Для цього вона має такі засоби впливу, якими ніяка інша суспільна влада не володіє (армія, поліція або міліція, в'язниці та ін.). Самостійність і незалежність державної влади від усякої іншої влади всередині країни і поза нею виражається в її винятковому, монопольному праві вільно вирішувати всі свої справи.

Держава виконує ряд внутрішніх і зовнішніх функцій, які відрізняють її від інших політичних інститутів. До внутрішніх функцій держави можна віднести економічну, соціальну, організаторську, правову, політичну, освітню, культурно-виховну і т.д.

Економічна функція виражається в організації, координації, регулюванні економічних процесів за допомогою податкової й кредитної політики, створення стимулів економічного росту або здійснення санкцій, у забезпеченні макроекономічної стабільності.

Соціальна функція держави проявляється в турботі про людину як члена соціуму: в задоволенні потреб людей у житлі, роботі, освіті, охороні здоров'я; підтримці незахищених груп населення.

Організаторська функція полягає в упорядкуванні всієї владної діяльності: підготовці, прийнятті, виконанні рішень, здійсненні контролю за дотриманням законів, координації діяльності різних суб'єктів політичної системи.

Правова функція включає забезпечення правопорядку, встановлення правових норм, що регулюють суспільні відносини і поведінку громадян.

Політична функція держави складається в забезпеченні політичної стабільності, здійсненні владних повноважень, виробленню програмно-стратегічних цілей і завдань розвитку суспільства.

Освітня функція реалізується в діяльності держави по забезпеченню демократизації освіти, її безперервності, наданні людям рівних можливостей її одержання.

Культурно-виховна функція держави спрямована на створення умов для задоволення культурних запитів людей, формування духовності, громадянськості.

Зовнішні функції держави зводяться до розвитку відносин економічного, науково-технічного й культурного співробітництва з іншими державами, а також захисту країни від нападів ззовні. Зовнішні функції державипредставляють собою наступні напрямки її діяльності на міжнародній арені: взаємовигідне співробітництво з іншими державами, а саме, установлення й розвиток рівноправних дипломатичних, економічних, політичних, культурних відносин, відстоювання власних національних інтересів; участь держави в міжнародному розподілі праці, кооперації й спеціалізації виробництва, обміні технологіями, кредитно-фінансових зв'язках; участь у великомасштабних проектах, які не під силу реалізувати одній окремо взятій державі. До таких відносяться боротьба з міжнародним тероризмом, спільне освоєння космосу, проведення військово-миротворчих операцій; участь держави в різних міжнародних організаціях, блоках, союзах(ООН, МВФ і ін.); національної оборони - містить у собі зміцнення оборонної могутності держави, підвищення боєготовності і боєздатності збройних сил, розробку військової доктрини, охорону державних кордонів, зовнішню розвідку й контррозвідку, організацію цивільної оборони; захист громадян, що перебувають за межами держави, оскільки держава зобов'язано забезпечувати своїм громадянам постійну підтримку й заступництво незалежно від місця їхнього проживання.

Для реалізації своїх функцій держава використає певні форми державного правління. Під формою правління розуміють спосіб організації верховної державної влади, принципи взаємин її органів, ступінь участі населення в їхньому формуванні.

По структурно-владній ознаці держави діляться на монархії й республіки. Існує кілька різновидів монархічної форми правління: абсолютна монархія, що означає всевладдя глави держави; конституційна монархія - держава, у якій повноваження монарха обмежені Конституцією. Конституційна монархія ділиться на дуалістичну, і парламентську. В першій, дуалістичній, монарх наділений переважно виконавчого владою, і частково-законодавчою. Він формує уряд, який підзвітний як монарху, так і парламенту. В другій, парламентській, монарх хоча і вважається главою держави, але фактично має лише представницькі функції і частково виконавчі, а іноді має також право вето на рішення парламенту, яким практично не користується. Переважна більшість сучасних демократичних монархій - парламентські монархії. Уряд формується в них парламентською більшістю й підзвітний не монархові, а парламенту.

Друга основна форма правління – республіка, джерелом влади в якій є народна більшість. Тільки в республіці вищі органи держави обираються громадянами. У сучасному світі існує три основні різновиди республіки: парламентська, президентська й змішана, або напівпрезидентська.

Президентська республіка: президент обирається вибірниками або народом, він одночасно глава держави і уряду. Президент призначає членів уряду, має право накладати вето на закони, прийняті парламентом. У парламентській республіці парламент формує уряд, уряд підконтрольний парламенту, парламент може висловити недовіру уряду, що спричиняє його відставку. Президент обирається парламентом, має представницькі функції, а також функції, якими наділяють його парламент, уряд. У республіці зі змішаною формою правління президент пропонує склад уряду, повноваження якого не дійсні без затвердження парламентом. Президент обирається на всенародних виборах. Виконавчу владу очолює прем'єр-міністр. Уряд несе подвійну відповідальність - перед президентом і перед парламентом. (Франція, Фінляндія, Австрія, Болгарія, Україна, Польща).

Далі студенту варто звернути увагу на те, що різні держави мають різні форми територіального устрою. У сучасному світі історично склалися наступні основні форми державного устрою: унітарна держава, федерація, конфедерація.

Унітарна держава характеризується високим ступенем централізації політичної влади. В унітарній державі діє єдина конституція, централізована судова система; єдина система вищих органів державної влади; єдине громадянство і єдина система права. Територія унітарної держави поділяється на адміністративно-територіальні одиниці (департаменти, області, райони), які не мають політичної самостійності.

У федерації об'єднуючим началом виступають: єдиний соціально-економічний простір, єдина грошова система, федеральне громадянство, федеральна конституція, федеральні органи влади й керування. Поряд з ними є громадянство окремих суб'єктів федерації (штатів, республік, земель) із власними конституціями й законодавством, власними законодавчими й виконавчими органами влади. Між федерацією і її суб'єктами встановлюються особливі відносини, при яких діє принцип верховенства конституції й законів федерації. Суб'єкти федерації мають пряме представництво в парламенті країни.

Конфедерація – це союз суверенних держав, створений для досягнення спільних, переважно зовнішньополітичних, цілей. Держави, що утворять конфедерацію, повністю зберігають свою незалежність, мають свої органи влади. Рішення приймаються на підставі консенсусу й набувають чинності після затвердження центральними органами влади відповідних держав. Відсутні єдина податкова й правова системи. Конфедеративний договір можна розірвати за бажанням однієї зі сторін.

Переходячи до третього питання «Правова держава і проблеми її становлення в Україні», варто врахувати, що реалізація природних і невід'ємних прав людини можлива тільки там, де досягнуте близьке до оптимального співвідношення держави і громадянських інституцій.

Громадянське суспільство - це форма організації суспільного життя, яка заснована на дотриманні індивідами, їхніми об'єднаннями й державою встановлених взаємних прав і обов'язків. Матеріальною основою існування й успішного функціонування громадянського суспільства є розвинена промисловість, науково-технічне забезпечення виробництва, зростання міст, формування нового типу особистості.

Студенту важливо звернути увагу на те, що в наш час поняття «громадянське суспільство» змістовно збагатилося і є багатозначним. До основних принципів життєдіяльності громадянського суспільства можна віднести наступні: рівність прав і свобод всіх і кожного; гарантований юридичний захист прав і свобод людини; економічна незалежність індивідів; гарантована законом можливість громадян створювати незалежні суспільні об'єднання за інтересами і професійними ознаками; свобода громадян у створенні партій і цивільних рухів;

забезпечення необхідних матеріальних і інших умов для розвитку науки, культури, утворення й виховання громадян; свобода створення і діяльності засобів масової інформації; існування механізму для стабілізації відносин між державою і громадянським суспільством (механізм консенсусу) і забезпечення безпеки громадянського суспільства.

Громадянське суспільство має складну структуру. Для неї характерна наявність так званих горизонтальних і вертикальних зв'язків. Найважливішими з горизонтальних зв'язків є економічні відносини, засновані на різноманітті й гарантованості всіх форм власності. Варто враховувати і сімейно-родинні, етнічні, релігійні зв’язки. Істотну роль у формуванні нових соціальних контурів громадянського суспільства відіграє культурний плюралізм, що вбирає в себе всі елементи духовного життя і забезпечує рівноправну участь індивідів у творчій діяльності. Верхній прошарок громадянського суспільства утворюють відносини, пов'язані з індивідуальним вибором, з політичними і культурними відмінностями груп за інтересами. Існування громадянського суспільства неможливе без наявності у членів суспільства громадянських якостей і громадянської культури. Громадянська культура охоплює все різноманіття інтересів різних соціальних верств і визначає фундаментальні цінності громадянського суспільства.

Вертикальні зв'язки громадянського суспільства характеризують його взаємодію з державою. Тісні відносини з державою встановлюють партії, еліти що панують, підприємницькі асоціації та інші соціальні організації і соціальні інститути, що утворилися в надрах громадянського суспільства. Інтереси і потреби різних соціальних і політичних суб'єктів громадянського суспільства нерідко приводять до конфліктів, протистояння між ними. Знімати гостроту соціальних протиріч покликана держава. Без вільного громадянського суспільства держава ніколи не буде демократичною. Поняття «громадянське суспільство» і «демократична держава» характеризують різні, але внутрішньо взаємозалежні сторони суспільства як єдиного соціально-політичного організму. Громадянське суспільство виступає першоосновою демократичної політичної системи, а держава забезпечує буття громадянського суспільства. Потреби громадянського суспільства неминуче проходять через волю держави, щоб у формі законів одержати загальне визнання.

Кожна держава має правову систему, але не кожна може називатися правовою. Правова держава – це організація політичної влади, що створює умови для найбільш повного забезпечення прав і свобод людини й громадянина, а також для найбільш послідовного обмеження державної влади за допомогою права з метою недопущення зловживань.

У правовій державі реалізуються: права і свободи людини; рівність всіх перед законом; принцип поділу влади; розв’язання конфліктів через справедливий суд. Правова держава є політичне оформлення громадянського суспільства, сфер громадського життя, в яких діють розвинені демократичні інститути, мають місце самоврядування, ініціатива й активність громадян і їхніх організацій. Діяльність громадянського суспільства в правовій державі захищена законами від довільної регламентації його з боку владних органів. У такій державі дотримуються права і свободи людини і суспільства, право має пріоритет перед державою, яка визнає і дотримується незалежності суду як захисника громадянина в його стосунках з державою.

Сьогодні в Україні відбувається активний процес становлення нового типу політичної системи, що відображається у формуванні системи органів місцевого самоврядування, введенні інституту президентської влади, поділі політичної влади і в наявності механізму стримувань і противаг. Україна перебуває на перехідному етапі, що характеризується економічною нестійкістю і політичною нестабільністю. Початок формуванню політичної системи в Україні поклала Декларація про державний суверенітет (червень 1990 р.), потім у серпні 1991 року була проголошена незалежність України. 24 серпня 1991 року всенародний референдум підтвердив це рішення. У грудні 1991 року був обраний Президент України. З 1992-1996 р.р. йшла розробка Конституції України, яка була прийнята 28 червня 1996 року. Україна була проголошена демократичною, соціальною, правовою державою. Відтепер формою правління в Україні стала республіка, її єдине джерело і носій влади – український народ. Обрано змішану модель державного управління – президентсько-парламентську республіку. З 1 січня 2006 року модель управління змінена на парламентсько-президентську. Законодавчу владу представляє Верховна Рада України, що обирається раз на 5 років і працює постійно. Виконавчу владу представляє Президент, що обирається на 5 років, і Кабінет Міністрів. Судова влада представлена Верховним Судом України, Конституційним Судом України, Вищим Спеціалізованим Судом України. Конституція забезпечує незалежність і недоторканність судів.

У цей час в Україні розроблені і реалізуються наступні основні напрямки формування і розвитку політичної системи: побудова демократичної соціальної правової держави; утвердження громадянського суспільства; подальший розвиток і вдосконалення політичних відносин, політичних принципів і норм; зростання політичної свідомості й політичної культури суспільства і особистості; удосконалювання діяльності засобів масової інформації.

Одночасно в Україні відбувається становлення громадянського суспільства. Цей процес проявляється в проголошенні прав і свобод особи вищою соціальною цінністю. До числа передумов створення громадянського суспільства можна віднести розвиток ринкової економіки, багатопартійної політичної системи, реалізацію принципу поділу влади. У той же час в Україні громадянська культура населення тільки починає складатися. Суспільному впливу на державу перешкоджає низький рівень розвитку економіки, слабість і неорганізованість політичних структур, відсутність харизматичних національних лідерів, національна бюрократія. Незважаючи на демонтаж тоталітарних інститутів минулого, домінування політичної системи над громадянським суспільством триває. Це гальмує не тільки розвиток громадянського суспільства, але є потужною перешкодою на шляху до успіхів у розвитку економіки. Сам перехід до нових прогресивних форм господарювання супроводжується значним майновим розшаруванням суспільства, зростанням на цьому ґрунті соціальних і інших конфліктів.

Сьогодні в Україні на перший план виступають проблеми консолідації суспільства, соціальної захищеності населення, реалізації принципів соціальної справедливості. Прискорити процес створення громадянського суспільства й правової держави можливо при єдиній умові – створенні, насамперед, відповідної законодавчої бази, абсолютного дотримання і виконання законів, розвитку суспільної інфраструктури. Початок зазначеному процесу покладено проголошенням незалежності України і прийняттям Конституції.

* * *

В довідковій літературі з даної теми дивиться наступні статті:

Политология. Словарь-справочник. – М., 2000. Ст.: «Политология», «Политология прикладная», «Методы политология», «Психоанализ политический».

Библиотека словарей. Политология. / Погорелый Д.Е. и др. – М., 2008. Ст.: «Политология»,”Политика”, “Процесс политический”, “Институт политический”.

Социологическая энциклопедия. В 2-х т. – М., 2003. Ст.: «Анализ бихевиористский», «Анкетирование», «Общество», «Парадигма», «Политология».

Політологічний енциклопедичний словник. --К.: Генеза, 2004. Ст.:

“Арістотель”, “Американська політологія”, “Біхевіоризм” “Демократія”, “Політика”, “Політична думка”, “Політичні сили”, “Політологія” “Соціальний процес”.

 

Тема 8.

ПОЛІТИЧНІ РЕЖИМИ

 

1. Поняття і критерії типології політичних режимів.

2. Демократичний режим: ознаки і основні теорії.

3. Авторитаризм і тоталітаризм як політичні режими.

 

Розглядаючи перше питання «Поняття і критерії типології політичних режимів» необхідно зрозуміти, що входить у визначення поняття політичного режиму. Політичний режим – це сукупність засобів і методів реалізації влади, наявних відносин між державою й суспільством, що домінують форм ідеології, стану політичної культури. У політичній науці одне з перших визначень політичного режиму дав французький учений М. Дюверже. Він розумів політичний режим як «певне сполучення систем партій, способу голосування, одного або декількох типів прийняття рішень, однієї або декількох структур груп тиску». Французький політолог Ж-Л. Кермонн уточнив формулу М. Дюверже, включивши до змісту поняття «політичний режим» принцип легітимності, структуру інститутів, партійну систему, форму й роль держави. Дане розуміння політичного режиму стало загальновизнаним у європейській політичній науці.

На відміну від категорії «політична влада», поняття «політичний режим», крім впливу владних органів на суспільство, фіксує також зворотній вплив громадян на державу. Тому суть політичного режиму можна визначити як характер і зміст взаємодії держави й громадянського суспільства – двох основних систем суспільного організму. Політичний режим являє собою форму держави, тобто сукупність засобів і методів реалізації державної влади. Його також можна визначити як спосіб функціонування політичної системи суспільства: принципи побудови й діяльності політичних інститутів, роль ідеології в політичному процесі, стан і тип політичної культури, характер взаємодії із соціальним середовищем.

Студенту потрібно знати, що основними типами політичних режимів виступають: демократичний, авторитарний і тоталітарний. Поряд з основними типами існують проміжні: авторитарно-демократичний, анархо-демократичний і охлократический. У політології нерідко при класифікації режимів виділяють дві форми політичної організації суспільства: демократію й олігархію. Іноді розділяють політичні режими на: політичну демократію, опікунську демократію, традиційну олігархію, тоталітарну олігархію, модернізовану олігархію.

Специфічну соціальну роль грає тип режиму, характерний для суспільства в даний історичний момент. Наприклад, в умовах суспільної кризи, воєнних дій політичний режим набуває більш суворого характеру. Це проявляється в наданніособливих повноважень органам виконавчої влади, обмеженні прав і свобод громадян (умови прийому на роботу, комендантську годину).

Політичний режим покликаний забезпечувати управління суспільством, стабільність політичної влади, спрямування розвитку економіки й інших сфер громадського життя, реалізацію інтересів народу й правлячої еліти. Особливий вплив на характер, сутність і зміст політичного режиму може мати особистісний фактор - нічим не стримуване прагнення окремих особистостей за всяку ціну зберегти свою владу й вплив, а в ідеалі - досягти абсолютної влади над суспільством.

У науці конкурують, в основному, два підходи до трактування режиму: юридичний, який робить акцент на формальних нормах і правилах відправлення влади інститутами держави, і соціологічний, що спирається на аналіз тих засобів, за допомогою яких здійснюється реальна публічна влада і які, тією чи іншою мірою, обумовлені соціокультурними традиціями, системою поділу праці, характером комунікацій і т.д.

Як показав практичний досвід, найбільш адекватним способом відображення політичного режиму є другий підхід, що дає можливість зпівіставляти офіційні й реальні норми поведінки суб'єктів у сфері влади, відображати реальний стан справ в області прав і свобод, з'ясовувати, які групи контролюють процес прийняття рішень. При соціологічному підході в якості агентів влади розглядаються не тільки уряд та інші офіційні структури, але часом і не володіють формальним статусом, але які реально впливають на прийняття рішень. Як певна характеристика режиму може розглядатися й діяльність опозиції, а також інші, у тому числі антисистемні, компоненти політики.

Більшість режимів у якості одного з найпоширеніших засобів зміцнення власних позицій вибирає популізм. Так називається тип політики, що ґрунтується на постійному висуванні владою необґрунтованих обіцянок громадянам, на використанні демагогічних гасел, методів загравання із суспільством заради росту популярності лідерів.

Однак, незалежно від того, режим якого типу складається в їй або іншій конкретній країні або який політичний курс їй пропонується, вся діяльність влади, в остаточному підсумку, підпорядковується цілям збереження стабільності контрольованих нею політичного порядку в країні.

Таким чином, можна сказати, що політичний режим показує, яким чином реально розподіляється влада між різними силами й політичними організаціями, які виражають їхні інтереси, хто й чому має найбільшу частку влади в суспільстві. В остаточному підсумку економічно пануючий клас стає тим механізмом держави, який володіє основними важелями політичної влади, а отже, може реалізовувати повною мірою свої інтереси. Також політичний режим розкриває, хто і як контролює й реалізує здійснення влади. Демонструє, під яким контролем перебувають носії владних повноважень (контролюючий вплив «знизу» чи потужне керівництво «зверху»), або ж вони зовсім практично безконтрольні. Залежно від співвідношення методів примусу і методів переконання, політичний режим може бути або переважно заборонним, або переважно дозвільним.

При вивченні другого питання «Демократичний режим: ознаки і основні теорії», необхідно виходити з того, що даний режим основою походження влади називає народ, який безпосередньо, бере участь у суспільно-політичному житті, будучи основним суб'єктом діяльності. Крім того, він забезпечує рівноправність громадян, пріоритет прав людини над правами держави, формування органів представницької влади шляхом виборів, наявність тільки у парламента права приймати законодавчі акти, повагу до прав меншостей, поділ влади й інше. Отже, демократичний режим – спосіб функціонування політичної системи суспільства, що базується на визнанні народу джерелом влади і передбачає його активну участь у вирішенні державних і суспільних справ.

Істотне значення для формування того або іншого разновиду демократичного режиму мають тип партійної й виборчої систем, форма державного правління й устрою, тип виконавчої влади, однопартійний або коаліційний парламент, відносини між виконавчою владою й парламентом, консолідація громадянського суспільства. Сучасний американський політолог Оренд Лейпгарт у своїй роботі «Демократія: типи парламентського й консенсусного правління у двадцять однієї країн» виділив дві основні проблеми, що виникають перед творцями нових демократій: 1) вибір між системами формування керівних органів, що базуються на принципі більшості або принципів пропорційного представництва, і 2) вибір між парламентськими і президентськими формами правління.

У реальному політичному житті ці підходи комбінуються по-різному, створюючи певні моделі демократичних режимів. Наприклад, мажоритарна виборча система діє в США (президентська республіка), а також у Великобританії й Індії, де парламентська форма правління; пропорційна виборча система використається в президентських республіках Латинської Америки й у Західній Європі, де домінує парламентська форма правління. Як істотно відрізняющие моделі демократичного режиму Лейпгарт визначає мажоритарну або Вестмінстерську модель, прикладом якої виступає Великобританія. Вона характеризується правлінням більшості й підходить для гомогенних (однорідних) суспільств. Друга модель – консенсусна, що діє у Швейцарії, Нідерландах і інших країнах, і допомагає успішно вирішувати проблеми гетероге