Історія політичної думки України

 

1. Витоки політичних ідей України.

2. Основні напрямки української політичної думки в XІХ ст.

3. Українська політична думка ХХ-ХХІ ст.

 

Приступаючи до розгляду першого питання «Витоки політичних ідей України» студентам необхідно прийняти до уваги, що зародження політичних ідей в Україні відноситься до IХ-Х століть, коли відбувалося об'єднання східнослов'янських племен навколо Києва і формувалася держава Київська Русь. Важливим етапом духовно-культурного і політичного життя Київської Русі стало прийняття християнства в 988 р., що сприяло зміцненню державності, розширенню міжнародних зв'язків і входженню Київської держави до кола могутніх держав раннього середньовіччя.

Основні суспільно-політичні ідеї періоду Київської Русі знайшли відбиток в таких пам'ятниках писемності як: «Слово про Закон і Благодать» київського митрополита Ілариона (1049), «Повість минулих літ» літописця Нестора (1113-1116), «Повчання Володимира Мономаха» (1096). У цих і інших документах, що свідчать про розвиток політико-правової думки Київської Русі, ставляться і вирішуються проблеми походження держави, виникнення правлячої династії, єдності й суверенності політичної влади, організації найбільш доцільних форм правління, відносин між князями, між державою й церквою.

Студенту потрібно знати, що одне із центральних місць у суспільно-політичній думці Київської Русі займала проблема князя і його влади, що знайшла відбиття у двох протилежних концепціях: колективної форми влади, яка знайшла втілення в існуванні київських дуумвіратів ХII ст., і одноособової влади. Важливе місце приділялося також представницьким органам влади. У суспільстві функціонували князівська дума, боярська дума, феодальні з'їзди, собори. Помітний вплив на князівську владу, її відносини із широкими масами мало віче - форма особистої участі народу у вирішенні спільних справ. Воно мало досить широкі повноваження, певною мірою обмежувало князівську владу, служило своєрідним інститутом захисту інтересів суспільства й свідчило про елементи демократизму політичної влади.

Студенту важливо врахувати, що з часом у Київській Русі посилюється політико-ідеологічне обґрунтування ролі одноосібної влади. У ній бачать вирішальну умову єдності і сили держави, її територіальної цілісності й подолання сепаратистських тенденцій. В «Повчанні Володимира Мономаха» говориться про повну відповідальність монарха за долю країни, про строге підданство й васальну вірність князеві його підлеглих. Зміцнення князівської влади й посилення залежності простого люду від феодалів знайшло відбиття в «Руській правді» - кодексі законів, що сформувалися протягом ХI-ХШ ст. Ідея консолідації російських земель і сильної князівскої влади з особливим пафосом захищається у видатному художньому творі кінця ХII ст. «Слово о полку Ігоревим».

Із занепадом Київської держави виникли дві гілки слов'янської державності: північно-східне і південно-західне. Остання проіснувало з початку ХШ до середини ХIV ст. як Галицько-Волинське князівство. Про те, що українська політична думка продовжувала розвиватися й у цей період, свідчать соціально-політичні погляди галичан Юрія Котермака-Дрогобича (1450-1494 ) та Станіслава Оріховського (1513-1566). Юрій Дрогобич розробив політичний прогноз розвитку суспільно-політичного життя в Західній Європі на 1483 р. і став першим українцем, який видав у Західній Європі свою книгу «Прогностична оцінка поточного 1483 року...» (Рим, 1483). Станіслав Оріховський один з перших у Європі розробляв ідею природного права, виступав за поділ світської влади, всі гілки якої повинні керуватися законом. Закон, на його думку, вище короля, сенату, суду, він душа й розум держави.

Наступний етап розвитку політичної думки пов'язаний із вступом України в новий період своєї історії, коли на її території починається процес зародження власної державності. Це знайшло втілення у формуванні українського козацтва як політичної організації опору економічній та політичній агресії Польщі, виникненні інституту гетьманату (в 1550 р. був вибраний в Україні перший гетьман Дмитро Вишневецький-Байда), створенні військово-політичного центру - Січі зі своєрідною демократичною формою правління.

Кінець XVI - початок XVII ст. ознаменувалися активізацією прогресивної визвольної боротьби українського народу, викликаної посиленням наступу на його права і свободи з боку польських магнатів. Після Люблінської унії 1569 р. більша частина українських земель виявилася під владою Польщі. Підготовка й прийняття Брестської церковної унії 1596 р. ще в більшій мірі посилили і ускладнили цю боротьбу, підвищили соціальну напруженість і загострили міжнаціональні відносини. Унія викликала гарячі дискусії між православними й католицькими мислителями й породила своєрідний вид літератури, яка одержала назву полемічної. Ця література являє собою особливий етап у розвитку української політичної думки.

Засновником полемічної літератури і її активним пропагандистом був перший ректор острозької школи Герасим Смотрицький, а найбільш відомим письменником-полемістом - автор «Апокризису» (1597 р.) Криштоф Бронський, що виступав під псевдонімом Христофор Філалет. Письменник став на захист широких верств українського народу в його боротьбі проти соціально-економічного й національно-релігійного гніту. Спираючись на європейську теорію природного права, договірного походження держави й принцип обмеження влади законом, Х.Філалет підкреслював, що дотримання монархом закону, повага до прав і свобод підданих є джерелом сили і могутності держави. Письменник-полеміст обґрунтовував право народу захищати свої інтереси і свободи не тільки пером, але і мечем, заперечував абсолютизм не тільки монарха світського, але і Папи Римського, відстоював свободу совісті стосовно будь-якої віри. Ідеї «Апокризису» стали істотним внеском у розвиток гуманістичної і ліберальної традиції в українській політичній думці.

Особливий розквіт полемічної літератури пов'язаний з діяльністю Києво-Могилянської Академії (1632 р.) та її засновника Петра Могили (1597-1647). Переклад і вивчення праць Платона, Арістотеля, Ж.Бодена, Т.Кампанелли, Н.Макіавеллі в Києво-Могилянській Академії сприяли розвитку ідей української державності, політичних поглядів українського народу, будили в ньому думки про історичну долю, незалежність і волю.

Найбільш характерними рисами української полемічної літератури були: гостра критична спрямованість, органічний зв'язок з актуальними питаннями політичної боротьби того часу, філософське осмислення суспільних проблем, творче застосування західноєвропейських суспільно-політичних теорій для обґрунтування права українського народу на свою національну ідентичність, на власну державу. Письменники-полемісти ідейно підготували національно-визвольну війну 1648-1654р. під керівництвом Богдана Хмельницького.

Варто зауважити, що Б.Хмельницький не був політичним мислителем, але він прагнув дати політико-правове обґрунтування права українського народу на боротьбу проти польського короля й шляхти. Саме в часи його гетьманства Україна максимально наблизилася до державотворення, тобто до практичного втілення провідної ідеї української політичної думки.

Зміни в суспільно-політичному житті України, які відбулися після підписання Переяславського договору 1654 р., поступова втрата нею політичної автономії, посилення кріпацтва гніта і абсолютизму, наступ реакції на освіту, культуру знайшли своє відображення в українській суспільно-політичній думці. Поразка І.Мазепи привела до переорієнтації українських політичних мислителів, зокрема, Феофана Прокоповича (1681-1736).

Студенту варто звернути увагу на теорію «освіченого абсолютизму», яка була створена Прокоповичем під впливом західноєвропейських вчень про природне право й суспільний договір. Суть її полягає в пріоритеті світської влади, підпорядкуванні церкви державі, секуляризації (передачі державі) церковних і монастирських угідь, у визначенні абсолютного монарха як верховного носія державної влади, який стоїть над усіма громадянськими законами й всі дії якого спрямовані на загальнонародну користь.

Важливим джерелом з історії політичної думки України служить проект конституції, написаний гетьманом Пилипом Орликом і його помічниками Г. Герциком і А. Войнаровським, що був прийнятий 5 квітня 1710 року в Бендерах і став першою європейською конституцією в сучасному її розумінні. Конституція певною мірою базувалася на демократичних принципах, на ідеї поділу влади, вона проголошувала православ'я державною релігією, чітко визначила кордони держави і зобов'язувала гетьмана оберігати її територіальну цілісність. Конституція П.Орлика діяла на правобережній Україні до 1714 р. і стала свідченням того, що українська політична думка ХVП - початку ХVШ століть досягла високого рівня розвитку.

У ХVШ ст. українська політична думка розвивалася в руслі філософії просвітництва, спираючись на концепції природного права і суспільного договору. Українські просвітники Г.Сковорода, Я.Козельський, С.Десницький, В. Каразін, П.Лодій проголошували феодально-кріпосницькі порядки несправедливими, такими, які суперечать нормам права, вважали, що закони суспільства повинні виростати з «природних прав», тобто із законів, вкладених у людину природою. Просвітителі створювали теорію суспільного ідеалу на принципах буржуазного суспільства, таких як свобода, рівність, недоторканність власності, вони сприяли затвердженню так званого «юридичного світогляду». Шлях до ідеального суспільства, у якому всі будуть рівні, пролягає, на їх думку, через освіту й виховання.

Переходячи до другого питання теми “Основні напрямки української політичної думки в XІХ ст.”, студент повинен звернути увагу на те, що середина Х1Х ст. для України була часом національного, культурного і етнополітичного відродження. Український національний рух виявляє себе в діяльності масонських лож, поширенні вільнодумства серед студентів, викладачів університетів, представників освічених верств населення. Інтелігенція цього часу починає діяльність по висуванню політичних вимог до уряду, одночасно прагнучи одержати підтримку своїх ідей з боку широких народних мас. Слід зазначити, що, починаючи з 40-х років XIX ст. до 20-х років XX ст., в українській політичній науці майже безроздільно панував народницький напрямок. Його представники у своїх працях головну увагу приділяли аналізу подій, пов'язаних з життям народних мас, народних хвилювань, бунтів, революцій, вважаючи народ рушійним фактором історії, а його інтереси - єдиним критерієм історичної оцінки, ігноруючи при цьому проблеми держави.

Одним з перших українських політологів і яскравих представників вищезгаданого напрямку був історик Микола Костомаров (1817-1885), який у своїх дослідженнях з історії українського народу вперше використав наукові концепції й методи аналізу, що вже одержали визнання в європейській науці. Крім того, Костомаров був і політиком-практиком, одним із засновників і ідеологів першої таємної політичної організації національного характеру - Кирило-Мефодіївського товариства (1845-1846). У цій організації об'єднався цвіт українського відродження: Н.Гулак, В.Білозерський, П.Куліш, А.Навроцький, Г.Андрузський, Т.Шевченко та ін. Політичні погляди Н.Костомарова, оформлені в концепцію слов'янофільського народництва, були покладені в основу програми цього товариства. Мрії про братню співдружність слов'янських народів, ідеалізація демократичних факторів української історії і українського «національного духу», відстоювання української культурно-національної автономії - основні складові концепції слов'янофільського народництва М. Костомарова.

Основними програмними положеннями Кирило-Мефодіївського товариства були: 1) створення слов'янської спілки християнських республік; 2) знищення кріпосного права і абсолютизму царської влади в Російській імперії, як необхідної передумови такої спілки;

3) поширення християнського суспільного ладу на весь світ.

У слов'янській федерації кирило-мефодієвці бачили засіб звільнення від національного гніту. Спілка слов'янських народів мала бути об'єднанням суверенних республік, створених на демократичних засадах. Їм гарантувалося право вільного виходу, самостійність у рішенні всіх внутрішніх і міжнародних проблем, повага до національної мови й культури. Фактично мова йшла не про федеративну державу, а про конфедеративну спілку національних держав. На чолі кожної з них повинні були стояти вибрані всенародними зборами президент і сейм; усередині республік передбачалося досягнення повної соціальної й політичної рівності громадян, здійсненої на основах громадянської свободи і свободи віросповідання. Досягнення цього суспільного ідеалу передбачалося шляхом державних реформ, освіти, християнізації світу і моральним удосконаленням особистості. Надійним гарантом намічених перетворень члени товариства вважали особисту чесність обраних правителів.

З діяльністю Кирило-Мефодіївського товариства зв'язана і поява «Нарисів Конституції Республіки» Г. Андрузського - документа, що став проявом української конституційної думки середини ХІХ в. Народницький напрямок в українській політичній думці продовжив учень М. Костомарова - В. Антонович. Від свого вчителя Антонович перейняв ідеї народного самоврядування, автономії, суверенності людської совісті, фізичної й духовної свободи.

Особливе місце в становленні і розвитку української політичної науки належить видатному ученому, суспільному і політичному діячу М.Драгоманову (1841-1895). На його формування як політичного мислителя особливий вплив мали європейські соціально-політичні течії, особливо класичний лібералізм і конституціоналізм. Драгоманов став засновником ліберального напрямку в українській суспільній думці, відстоював концепцію суспільства, що базується на ідеї об'єднання гармонійно розвинених особистостей. Шлях до цього ідеалу лежить через федералізм із максимальною децентралізацією й самоврядуванням громад і областей. М.Драгоманов так викладає своє розуміння моделі нової української держави: «Принципи сучасної світової цивілізації, які найбільш відповідають прогресу: лібералізм у його найбільш послідовній формі, федералізм - у державних справах, демократизм - у соціальних справах із самою твердою гарантією - асоціацією в справах економічних, раціоналізм - у справах письменницьких, наукових».

Найбільш повно політичні погляди М. Драгоманова втілилися в конституційному проекті «Вільний Союз - Вільна Спілка», у якому він трактує державу як «Вільну спілку» локальних самоуправ, кожна з яких окремо і усі разом становлять основу державного життя, а центральна влада - це тільки доповнення до самоврядування. Організація влади будується за принципом «знизу вгору», де всі інститути самоврядні і діють за схемою: громадянин - громада - волость - повіт - область - держава (лише державні органи не є самоврядними). Тобто в схемі організації місцевого самоврядування закладена так звана громадянська модель, що згодом стала основою Європейської Хартії місцевого самоврядування. На перше місце в цьому конституційному проекті мислитель ставить ідею формування держави на основах політичної свободи, витлумачуючи останню як систему прав людини й громадянина.

Важливе місце в політичній спадщині Драгоманова посідає національна ідея. Він переконаний, що сама по собі думка про націю не зможе привести людство до волі й правди для всіх. Національне - це лише ґрунт, метою має бути загальнолюдське, що стоїть над усіма національностями і примиряє їх. Разом з тим, на думку мислителя, не можна ігнорувати й національне в прагненні людства до об'єднання. Саме тому українська інтелігенція повинна сприяти усвідомленню України як суб'єкта історичного процесу, її орієнтації на зразки європейського демократичного соціально-політичного устрою.

Погляди М. Драгоманова мали великий вплив на формування світогляду цілого покоління вчених і політичних діячів. Його послідовниками і помічниками були І.Франко, Л.Українка, С. Подолинський, М.Павлик та ін. Серед них особливої уваги заслуговують політичні ідеї І. Франко.

Досліджуючи процес виникнення держави, І. Франко (1856-1916) розглядав його в контексті виникнення «людської спільності», що пройшла тривалу й складну історію. Він вважав, що джерелом і носієм влади в суспільстві повинна бути більшість. Влада й воля цієї більшості повинні збігатися, тільки тоді влада здобуває народний характер. Усяка влада немислима без примусу, насильства, що є необхідною ознакою влади, елементом її змісту. Тому майбутній соціалістичний лад представлявся йому як вільна федерація громад, в яких реалізується принцип самого широкого самоврядування.

Отже, політична думка України ХІХ сторіччя розвивалася в загальному контексті європейської політичної науки і у тісному зв'язку із проблемами внутрішнього соціального життя. Цей період став періодом національного відродження і формування сучасної політичної науки в Україні. Головними його проблемами були проблеми національного самовизначення, державності, влади, політичних і громадянських свобод, пошуки суспільного ідеалу.

Приступаючи до розгляду третього питання «Українська політична думка ХХ-ХХІ ст.», потрібно врахувати, що під час першої світової війни і революції 1917-1920 р. відродилися надії й прагнення створити власну національну державу. Національно-визвольний рух зі стадії культурного українофільства перейшов у стадію організації масової політичної боротьби. У центрі політичної науки стали проблеми державності.

В українській політичній думці початку ХХ ст. чітко виділяються три основні напрямки: 1) новонародницький (як продовження народницького напрямку ХIХ ст.); 2) консервативний; 3) национально-державницький.

Найбільш знаковою і яскравою постаттю серед представників народницького напрямку був М. Грушевський (1866-1934) - історик-енциклопедист, суспільно-політичний діяч, один із лідерів українського національно-визвольного руху першої чверті XX ст., перший президент України. Грушевський розробив федеративний конституційний проект, у якому пропонував здійснити децентралізацію імперії, провести прямі парламентські вибори, забезпечити регіональну автономію з гарантуванням прав національних меншин і їх пропорційного представництва в органах місцевого самоврядування. Він стверджував, що Росія - «імперія народів» - не може розвиватися вільно і успішно, поки в її устрої не буде забезпечене вільне і природне існування її складових частин. Через всі його політичні трактати проходить думка: тільки вільна спілка вільних народів моральна і економічно ефективна. У передреволюційний період своєї політичної творчості М.Грушевський вважав, що Україна на федеративних умовах повинна ввійти до складу Російської держави на правах національно-територіальної автономії. Зміст поняття автономії він виклав у брошурі «Якої автономії й федерації хоче Україна» (1917). М. Грушевський відстоював наступні вимоги: управління економікою повинне належати самій Україні; українському хліборобові має бути гарантований «якомога більший заробіток»; щоб у веденні української автономії залишалися земельний фонд, а також промислові доходи й доходи, що направляються на розвиток продуктивних сил; щоб Україна об'єдналася в єдину національну територію.

До загальнодержавних справ М.Грушевський відносив питання війни й миру, міжнародні угоди, спільне командування військовими силами, єдину фінансову систему, пошту, митницю, транспорт, охорону прав меншостей. Армія проходить службу тільки в межах України, утримується за її рахунок і не виводиться з її території, за винятком оголошення війни. Інтереси України в Російській федерації повинен представляти виконавчий комітет, обраний сеймом.

Політика, яку проводили більшовики стосовно всіх народів, що входили до складу Російської держави, змусила М.С.Грушевського змінити свої політичні погляди й перейти на позиції повної самостійності й політичної незалежності України.

Риси консервативного напрямку в українській політичній думці яскравіше за все втілив В'ячеслав Липинський (1882-1931), який все своє життя присвятив боротьбі за українську державність. Особливої уваги заслуговують його роботи «Україна на переломі» і «Листи до братів-хліборобів». Центральний елемент у теорії Липинського - поняття нації, тотожне поняттю держави. Його теза: до українського народу належать усі, хто проживає в Україні, незважаючи на етнічне або культурне походження, «расову» або «ідеологічну» генеалогію. Україна тільки тоді зможе домогтися суверенітету, коли вона стане загальною батьківщиною для всіх своїх громадян, коли кожний член суспільства буде відчувати на собі повсякденну турботу держави. Українську націю легше всього об'єднати на ґрунті територіального патріотизму, тобто пробудження почуття солідарності і єдності у всіх постійних жителів української землі.

З іншого боку, Липинський визначав націю як «реалізацію волі бути нацією». Мати окрему мову, самобутню культуру, компактно проживати на певній території, - це ще не означає бути нацією. Для цього потрібна сильна авторитетна група (еліта), здатна об'єднати навколо себе людей, створити державу, без чого нація неможлива. Він розробив типологію національних еліт, які розрізняються способом організації влади: олігархію, класократію і демократію. Класократія для Липинського є найбільш придатною для України формою організації правлячої еліти. Оскільки Україна, на думку Липинського, це потужний хліборобський клас, єдиний носій державної ідеї, то правляча еліта повинна бути створена із «залишків хліборобського дворянства і хліборобського селянства». Логічне завершення свого вчення про класократію Липинський бачив в ідеї «надлюдини», людини - державного символу, яка втілювала б у собі певну єдність нації і держави. У практичній політиці свою ідею монархії-гетьманства Липинський пов'язував з реальною людиною - Павлом Скоропадським, нащадком останнього виборного лівобережного гетьмана Івана Скоропадського.

Национально-державницький напрямок в українській політичній думці ґрунтувався на ідеї беззастережного визнання права кожної нації на власну автономію й державну незалежність. Цей напрямок представляли В.Старосольський, С.Шелухін, С.Дністрянський, С.Рудницький, О. Бочковський.

Так, В. Старосольський (1878-1942) у роботі «Теорія нації» відзначав, що нація, відповідно до своєї природи, повинна направляти зусилля на «оволодіння» державою. Вона народжується з волею політичного самовизначення і припиняє існувати як нація, коли втрачає таку волю. Відстоюючи принцип, згідно з яким політична боротьба є матір'ю націй, Старосольський у той же час різко виступав проти різних форм расизму й войовничого націоналізму. С. Шелухін (1864-1938) право України на незалежність обґрунтовував з історико-юридичних позицій тим, що в 1654 р. Україна не об’єднувалася з Московською державою, а лише визнала своїм царем московського царя і його нащадків. Тому зречення царя в роки революції - факт, який робить Україну знову незалежною. Основні підвалини державного будівництва - народ, територія, влада.

Особливе місце в історії політичної думки України належить М.І.Туган-Барановському (1865-1919) – економісту, соціологу, самобутньому політологу. Відправною точкою, центром і підсумком його політичної моделі була особистість. Мета його досліджень - знайти такі форми демократичного устрою суспільства, які найбільшою мірою сприяли б розвитку вільної особистості. Оптимальною формою соціалістичного суспільного устрою, на думку Туган-Барановського, є держава. Вона обов'язково повинна мати механізми, що перешкоджають консолідації надмірної влади «нагорі» і в силу цього - придушенню особистості. Такими механізмами він вважав кооперацію і місцеве (муніципальне) самоврядування.

В історії української політичної думки були такі напрямки, як націонал-комунізм та інтегральний націоналізм. Під назвою націонал-комунізму розуміють політичні течії і напрямки в Україні та за її межами, які намагались поєднати ідеї комуністичної перебудови суспільства і повного національного визволення України, створення суверенної української держави. Як певна політична сила цей напрямок існував в Україні з кінця 1917 по 1933 рік. Для ідейно-теоретичних основ всіх відтінків націонал-комунізму загальним було те, що національне звільнення і державну незалежність України вони виводили з марксистської теорії соціалістичної революції. Найбільш яскравими постатями його були В. Винниченко (1880-1951) і М. Хвилевой (1893-1933). М. Хвилевой закликав до створення єдиного національного фронту в боротьбі з «московським великодержавним шовінізмом», його заклик «Геть від Москви!» став гаслом цієї боротьби. Концепція Винниченко про державність України ґрунтується на принципах федералізму й соціалізму. Однак під впливом реальних політичних подій погляди В.Винниченка змінилися, що знайшло відбиття в його роботі «Відродження нації». Він дійшов висновку, що найкращою формою еволюції для кожної нації є повна державна незалежність і добровільна спілка з усіма соціалістичними державами. Осмислюючи уроки української історії радянського періоду в роботі «Заповіт борцям за звільнення» (1949) Винниченко писав, що українська державність була, її створив народ, нація в процесі великого перевороту життя в Росії. Однак існуюча українська державність не може задовольнити потреби національного відродження: вона не самостійна, не незалежна, але має в собі сили, які зберігають ідею самостійності, щоб у підходящий момент її здійснити.

Інтегральний націоналізм, як один із напрямків політичної думки, - це ідеологія з антинауковим і волюнтаристичним ухилом. Однак у свій час вона мала певний вплив на політичне життя, особливо в Галичині й в емігрантських колах. Сьогодні вона реанімується в діяльності деяких партій національно-радикального напрямку, тому студентам необхідно знати основні підвалини цієї ідеології. Для інтегрального націоналізму характерне вороже ставлення до іноземних впливів, піднесення нації над людиною, абсолютизація мілітаристських способів завоювання національної незалежності. Глашатаєм такого націоналізму був Д. Донцов (1883-1973). Найбільш систематичний виклад його ідей містять такі твори, як «Підстави нашої політики», «Націоналізм». Аналізуючи причини поразки українського національного руху в 1917-1920 р., Донцов поклав головну відповідальність за це на мислителів XIX ст. - кирило-мефодієевців, М.Драгоманова, І.Франко, М.Грушевського, які, захопившись інтелектом, не помітили найважливішого основоположного аспекту життя - волі. Це ослаблення волі може бути вилікуване, на думку Донцова, тільки світоглядом інтегрального націоналізму, основними факторами якого є: воля до життя, воля до влади, ірраціоналізм, романтизм, ідея боротьби, експансія насильства, фанатична віра в «свою правду», винятковість, твердість, інтереси нації вищі за все. Всі ці якості повинні бути втілені в «сильній людині», ідеальному діючому націоналісті, який горить майже релігійною любов'ю до своєї нації і який у своїй одержимості позбувся моралі «міщанина-буржуа». Невід'ємною частиною ідеології інтегрального націоналізму було поняття «ініціативної меншості», яка для забезпечення перемоги своєї ідеї повинна застосовувати «творче насильство» над «несвідомою» масою.

Пошук шляхів духовного відродження нації знайшов відбиток в політичних поглядах А.Шумського - Народного Комісара освіти України. Він підготував в 1926 році лист до Сталіна, у якому виступив проти принципу централізму в управлінні СРСР, наполягав на необхідності поглиблення процесу українського національного відродження й на доцільності контролю над цим процесом з боку саме українських комуністів, а не представників неукраїнського народу.

Однак, на початку 30-х років хвиля українізації, що сприяла розвитку політичної думки й пробудженню національної самосвідомості, була перервана репресіями сталінського режиму. Тільки наприкінці 50-х - початку 60-х років ХХ ст. інтелектуальна еліта України, скориставшись хрущовською політикою десталінізації, організує правозахисний рух. Були створені невеликі групи, члени яких закликали до реалізації законного права України на вихід з СРСР і створення власної держави. Це такі політичні організації як «Демократична спілка соціалістів», «Об'єднана партія звільнення України», «Український національний фронт» та ін. Серед населення почали поширюватися твори так званого «самвидаву», в яких викривалися злочини комуністичного режиму, який приніс голод, терор і знищення національної культури. Цих творців нової політичної думки стали називати шестидесятниками. Однак незабаром цей рух був підданий репресіям, його члени засуджені до тривалих строків ув’язнення.

В умовах відсутності справжньої демократії за часів перебування України в складі СРСР про існування окремої української політологічної школи говорити не доводиться, тому що політологія як така вважалася «псевдонаукою», а єдино правильним соціально-політичним вченням вважався науковий комунізм.

Тільки після проголошення незалежності України в 1991 р. починається активний розвиток національної школи політології. У перші роки незалежності була створена Українська асоціація політологів (1993), а потім і Асоціація політичних психологів України (1995), були засновані цілий ряд періодичних видань, які зіграли важливу роль у становленні української політології.

Важливим етапом становлення сучасної української політології стало прийняття Конституції України в 1996 році. У ній знайшли втілення вікові сподівання українського народу про суверенну демократичну державу, закладені основи правової й соціальної держави. Конституція закріпила правовий статус особистості, в основу якого була покладена ліберальна концепція прав людини, визначила основні форми представницької і безпосередньої демократії. Встановлений Конституцією політичний і правовий порядок створив сприятливі умови для розвитку політичної науки. В Україні були організовані кафедри політології у вищих навчальних закладах, створені наукові й дослідницькі політологічні центри, фонди, серед яких - Інститут політичних і етнонаціональних досліджень, Інститут держави і права, Центр економічних і політичних досліджень ім. Розумкова і багато інших. За роки незалежності сформувалася національна школа політології, яку представляють такі відомі вчені, як Д.Видрін, В.Карасев, В.Фесенко В.Полохало та ін.

Отже, аналіз розвитку суспільно-політичної думки України свідчить про те, що в ХХ – на початку ХХІ ст. ідеї національної державності і демократії займають провідне місце в дослідженнях науковців, суспільних діячів і політиків. Державна самостійність, політична суверенність стали вирішальним чинником національного відродження і розквіту політичної думки України.

* * *

У довідковій літературі по даній темі дивіться наступні статті:

Политология. Словарь-справочник. – М., 2000. Ст.: «Власть», «Культура политическая», «Теория возникновения государства», «Самосознание национальное»,

Краткий современный политический словарь. -К., 2004. Ст.: «Анархизм», «Либерализм», «Консерватизм».

Библиотека словарей. Политология. / Погорелый Д.Е. и др. – М., 2008. Ст.: «Анархизм», “Демократия”, «Либерализм», «Консерватизм».

Социологическая энциклопедия. В 2-т. – М.: Мысль, 2003. Ст.: «Анархизм», «Конформизм», «Либерализм».

Політологічний енциклопедичний словник. - К., 2004. Ст.: «Драгоманов», «Донцов», «Липинский», “Демократія”, «Лібералізм», «Консерватизм».

Політологія: довідник – К., 2004. Ст.: «Грушевский», «Костомаров», «Винниченко».

 

Тема 4.

ЗАРОДЖЕННЯ І ЕВОЛЮЦІЯ СУЧАСНИХ ПОЛІТИЧНИХ ТЕОРІЙ

 

1. Основні політичні доктрини ХIХ ст.

2. Становлення політології наприкінці XIX - першій половині ХХ ст.

3. Розвиток політичної науки в другій половині ХХ - початку ХХI ст.

 

Приступаючи до розгляду першого питання «Основні політичні доктрини ХIХ ст.» необхідно врахувати, що політичне життя цього періоду характеризувалося зміцненням буржуазних прав і свобод, прийняттям конституцій, створенням інститутів політичного представництва, розгортанням діяльності політичних партій. Цей період став переломним для більшості країн Західної Європи в плані тотального поширення капіталістичних відносин, росту підприємницької активності й, у той же час, розорення селян і тяжкого становища робітників. В таких соціально-економічних і політичних умовах найбільшої актуальності набули ідеї лібералізму, консерватизму й соціалізму - основних політичних доктрин, що зберегли своє значення дотепер.

Найбільш послідовну концепцію ліберальної демократії сформулював один із провідних ідеологів американської буржуазної революції Т. Пейн (1737-1803). Він відстоював право народу на революцію, яку вважав необхідною і закономірною, проявом прогресу суспільства, відкидав монархію і бачив політичний ідеал у республіканській формі правління. Для Пейна громадянське суспільство - безумовне благо, а держава - неминуче зло. Закони громадянського суспільства виражають спільний інтерес і вони за своїм значенням стоять вище законів, прийнятих і здійснюваних урядовими установами. Держава вважається законною і цивілізованою лише в тому випадку, якщо вона утворена на основі активної згоди громадян, конституційно оформлена і зафіксована за допомогою парламентських представницьких механізмів. Таке представництво і такий уряд не мають яких-небудь особливих прав, а тільки обов'язки перед своїми громадянами.

Англійський філософ і соціолог І. Бентам (1748-1832), розвиваючи ідеї лібералізму, спирався на розроблену ним теорію утилітаризму (лат. utilitas — користь). Він вважав, що в основі будь-якої людської діяльності лежить принцип користі, практичної вигоди. Кожний піклується про себе, а загальне благо являє собою сукупність індивідуальних благ. Для Бентама особистість, її вигоди і щастя виступають як мета, а держава - лише засіб її досягнення. Мислитель відстоював демократичний республіканський лад і виступав за розширення виборчого права. Разом з тим він вважав, що свобода корисна лише тоді, коли вона не порушує стабільність суспільства, якщо ж вона починає сприяти дезорганізації, то її потрібно регулювати і навіть обмежувати, але рівно на стільки, щоб вона давала максимум щастя для якомога більшої кількості людей.

Співвітчизник І.Бентама Дж.С.Мілль (1806-1873) був представником класичного лібералізму. Він підкреслював, що в центрі його інтересів стоїть не філософське розуміння свободи (англ. freedom – свобода волі), а громадянська свобода (liberty). Останній, на думку Мілля, загрожує не тільки тиранія держави, але і тиск суспільної думки. Тому демократія, як і будь-яка інша форма правління, вимагає системи внутрішніх обмежень і противаг, які б дозволили нейтралізувати «тиранію більшості», гарантувати права меншості. У кожного члена суспільства існує сфера його індивідуальної свободи - та сфера, що має безпосереднє відношення тільки до нього самого. Індивідуальність повинна стати вищою соціальною цінністю. Мілль застерігав про негативну тенденцію, яка і сьогодні спостерігається в політичному житті багатьох країн - поступовий наступ держави на громодянське суспільство і деградація індивідуальної ініціативи громадян.