Міжнародні відносини і зовнішня політика

1. Зовнішня політика: сутність, цілі та функції.

2. Міжнародні відносини як історичне явище.

3. Проблеми міжнародної безпеки і збереження миру в сучасний період.

Прививченні першого питання «Зовнішня політика: сутність, цілі та функції» варто почати з поняття світова політика. Під світовою політикою розуміють сукупну діяльність держав на міжнародній арені.

Суб'єктами світової політики, крім держав, є міжнародні організації, недержавні об'єднання, суспільні рухи, політичні лідери й, нарешті, самі народи, як джерела й носії вищого державного суверенітету. Сукупність держав, міждержавних об'єднань, міжнародних організацій, які є суб'єктами міжнародного права й добровільно встановлюють між собою політичні, економічні, правові й інші відносини, називається міжнародним співтовариством. Міжнародні відносини виходять за межі офіційних відносин між головними суб'єктами зовнішніх зв'язків, ролі яких виконують офіційні інстанції. Системою міжнародних відносин є вся система політичних, економічних, культурних, військових, дипломатичних і інших взаємозв'язків між державами й народами.

Зовнішня політика держави – це комплекс розроблюваних нею конкретних заходів, спрямованих на встановлення й підтримку відносин з міжнародним співтовариством з метою захисту своїх національних інтересів і розширення впливу на інших суб'єктів міжнародних відносин.

Розглядаючи сутність зовнішньої політики, Студент варто мати на увазі, що вона включає наступні основні моменти:

· Залежність зовнішньої політики від суспільно-політичного

устрою. Будучи складовою частиною загальної політики держави, зовнішня політика прямо залежить від політичної системи, політичного режиму держави. Демократичний режим є гарантом зваженої зовнішньої політики, тоталітарний – здатний до агресії.

· Поєднання інтересів пануючих верстів і суспільства в цілому. В

основі зовнішньої політики лежать інтереси панівного класу. Однак, тільки цим зовнішня політика визначатися не може. У ній відбиваються інтереси всіх соціальних верств і груп - інакше невдоволення частини суспільства негативно відіб'ється на її здійсненні.

· Співвідношення класового характеру зовнішньої політики з

загальнолюдськими цінностями. Класові відносини і інтереси ще зберігаються, однак пріоритетними поступово стають загальнолюдські цінності.

· Співвідношення внутрішньої й зовнішньої політики. Політика держави

єдина й неподільна, і реалізується в різноманітній політичній діяльності (у тому числі в міжнародних відносинах, що виходять із загальної політики).

· Співвідношення сили і політичних методів. Історія розвитку

міждержавних відносин буяє фактами, коли ці відносини будувалися на використанні сили: сильні держави диктували свою волю слабким. Тенденція сучасного розвитку вимагає, щоб сила перестала служити єдиним аргументом у міждержавних відносинах; силові методи повинні уступати позиції дипломатії.

Істотну роль у зовнішній політиці держави грають національні інтереси. Національні інтереси - це національна безпека (оборона країни), національні економічні інтереси (міжнародне партнерство, нарощування експортного потенціалу і міжнародних інвестицій, захист внутрішнього ринку), зміцнення міжнародного авторитету й позицій держави. Боротьба за реалізацію національних інтересів дозволяє державі зайняти в міжнародному співтоваристві положення, що відповідає її силі.Національний інтерес – поняття, що не має чіткого визначення. Розглядаючи національні інтереси кожної окремої країни, варто враховувати конкретну ситуацію, об'єктивні і суб'єктивні критерії, які на них впливають. У той же час національний інтерес – важлива концептуальна категорія, що допомагає зрозуміти загалом, що штовхає ті або інші держави до певних дій на міжнародній арені. Національний інтерес містить у собі відносини захисту, збереження і збільшення тих цінностей, які є фундаментальними для існування і прогресивного розвитку держави.

Зовнішня політика будь-якої держави - це сукупність зовнішньополітичних інтересів. Зовнішньополітичні інтереси - ті істотні проблеми, які визначають зовнішню політику, конкретні зовнішньополітичні акції держави.

Підсумовуючи міжнародну практику, до стратегічних цілей міжнародної політики більшості держав з урахуванням національного інтересу варто віднести: забезпечення миру і національної безпеки; нарощування, потенціалу держави в цілому; співробітництво з іншими країнами й створення умов для успішного вирішення внутрішніх завдань; зміцнення міжнародних позицій держави й зростання її ролі й престижу на міжнародній арені.

Діяльність держави по досягненню поставлених цілей опирається на різні ресурси, які концентруються в певних сферах внутрішньої й зовнішньої діяльності: політичні, економічні, військові, інформаційно-пропагандистські, науково-технічні.

До політичної сферивідноситься, у першу чергу, дипломатія. Дипломатія - це офіційна діяльність держави в особі спеціальних інститутів і за допомогою спеціальних заходів, прийомів, методів, які мають конституційно – правовий статус і прийнятні з позицій міжнародного права.

Економічна сфера зовнішньої політики має на увазі використання економічного потенціалу даної країни для досягнення зовнішніх політичних цілей. Держава з сильною економікою, фінансовою міццю займає міцне положення на міжнародній арені. Діючими економічними засобами є ембарго, або навпаки, режим найбільшого сприяння в торгівлі, надання інвестицій, кредитів і позик, іншої економічної допомоги або відмова в її наданні.

До військової сфери зовнішньої політики прийнято відносити військову міць держави, до якої відносять армію, її чисельність і якість озброєння, моральний стан, досвід успішних воєнних дій, наявність військових баз, володіння ядерною зброєю. Військова міць може використовуватися як засіб прямого впливу, так і непрямого. До першого відносяться війни, інтервенції, блокади.Так, за останні 55 століть людство жило у мирі всього 300 років. Протягом цих століть відбулося 14,5 тис. воєн, у яких загинуло 3,6 млрд. людей.

Інформаційна сфера містить у собі весь арсенал сучасних засобів масової інформації, пропаганди і агітації, які використовуються для зміцнення авторитету держави на міжнародній арені, забезпечують довіру з боку союзників і можливих партнерів.

Гарантія безпеки держави - це ціль, що випливає з необхідності задоволення самих насущних потреб її існування й збереження. У період самих серйозних випробувань, особливо у випадку проведення оборонної війни, держава віддає всі сили досягненню цієї головної мети.

Реальність і раціональність зовнішньої політики визначаються засобами, достатніми для досягнення поставлених цілей. Звичайно виділяють наступні види засобів проведення зовнішньої політики:

- Політичні засоби, які включають міжнародні відносини в широкому сенсі слова, - переговори, участь у конференціях, співробітництво в міжнародних організаціях і участь у союзах.

- Економічні засоби: використання економічного потенціалу країни, яке залежить від рівня розвитку промисловості, фінансів, що дозволяє впливати на економіку, а також на політику інших держав;

- Військові засоби, серед яких такі, як чисельність армії, стан її озброєння, дислокація, моральний дух.

Велике значення для досягнення поставлених цілей зовнішньої політики і ефективного використання її засобів мають принципи міжнародної політики держави. Вони становлять сукупність правил або основ поведінки на міжнародній арені. Своє вираження вони знаходять у загальнодемократичних принципах міжнародних відносин, сформульованих у Заключному Акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 р. Учасники Заключного Акту прийняли на себе зобов'язання непорушно дотримувати права людини.

Зовнішня політика виконує три основні функції: охоронну, яка полягає в захисті прав і інтересів своєї країни та її громадян; представницька - інформаційна відіграє важливу роль у формуванні правильних уявлень про місце держави в розміщенні сил на міжнародній арені, дає можливість проведення реалістичної зовнішньої політики; переговорно-організаційна функція проявляється у вигляді ініціативних організаторських дій, а також в ефективному використанні зовнішніх контактів держави.

Зовнішня політика держави зі своїми функціями й цілями становить органічну частину системи міжнародних відносин. Саме в цих відносинах безпосереднім чином виражається воля держави і її апарату. Міжнародні відносини не є механічною сумою зовнішніх політик держав-учасниць міжнародного життя. Однак політика держави (особливо наддержави) має найбільший вплив на формування цих відносин.

Студенту необхідно розуміти, що зовнішня політика держави здійснюється не тільки в руслі міжнародних політичних відносин. Її цілі та функції підтверджують, що вона повинна охоплювати всі види відносин, оскільки тільки в такий спосіб вона може виконувати службову роль, що стосується внутрішньої політики як єдиного цілого.

При розгляді другого питання «Міжнародні відносини як історичне явище» необхідно виходити з того, що міжнародні відносини – це система політичних, економічних, науково-технічних, культурних, військових, дипломатичних і інших стійких взаємозв'язків і взаємодій суб'єктів міжнародних відносин, до яких відносяться держави, народи, міждержавні урядові й неурядові об'єднання й організації, партії, рухи, окремі особи або групи осіб.

У сучасних умовах без знання процесів, що відбуваються у світі, без розуміння цілей зовнішньополітичної стратегії держави не може бути справді наукового світогляду, активної життєвої позиції, правильного сприйняття нинішнього перехідного етапу в житті нашого народу.

Міжнародні відносини беруть свій початок у далекій давнині. Споконвічна необхідність у них з'явилися вже на зорі людської історії. У процесі розвитку і удосконалення суспільства між сусідніми родоплемінними громадами поступово складалися певні типи відносин, які виходять за рамки внутрішньосуспільних проблем. Дозвільні можливості таких відносин охоплювали вузьке коло питань, серед яких найважливішим було забезпечення безпеки кожної суспільної групи, розмежування території проживання й господарювання, примітивний обмін результатами праці й полювання.

У новій якості міжнародні відносини сформувалися зі створенням перших держав, коли з'явилися контакти між країнами й народами Ближнього й Далекого Сходу, Месопотамії і Єгипту, Древньої Греції і Риму.

В історії Європи міжнародні зв'язки встановлюються одночасно з виникненням у часи Середньовіччя централізованих держав. Тоді так звана освічена співдружність великих і малих християнських держав сприяло інтенсивному розвитку взаємних зв'язків і відносин, поступово перетворюючи Європу в центр міжнародних відносин, який став на довгий час домінантою світової політичної системи того часу. Поряд з такими соціальними контактами в часи Середньовіччя існувала безліч політичних, економічних, культурних і суспільних взаємин між різними організаціями, групами, рухами й окремими людьми.

Отже, міжнародні відносини виходять за межі офіційних відносин між головними суб'єктами зовнішніх зв'язків, ролі яких виконують офіційні інстанції.

У широкому розумінні міжнародні відносини - це певні практичні відносини держав і інших учасників міжнародного життя, тобто будь-яка активність, що проявляється за межами держави. В більш вузькому розумінні міжнародні відносини визначаються, насамперед, сферою політичних зв'язків, які звичайно іменуютьсяміжнародною політикою.

Сучасні міжнародні відносини беруть свій початок за часів другої світової війни. Крім держав, помітну роль у них грають міжнародні організації (міжурядові і неурядові), кількість яких безупинно росте. Найбільш значна роль у системі сучасних міжнародних відносин належить Організації Об'єднаних Націй (ООН). Вона стала практично першим у людській історії організаційним механізмом багатогранної взаємодії різних держав, створеним з метою підтримки миру й безпеки, сприяння економічному й соціальному прогресу всіх народів. Утворена в 1945 р., ООН перетворилася в невід'ємну частину міжнародної політики. Жодна велика подія у світі не залишається поза увагою Організації Об'єднаних Націй.

Величезний вплив на світовій арені здобувають міжнародні монополії або транснаціональні корпорації (ТНК). До них відносять підприємства, установи й організації, метою яких є одержання прибутку й надприбутку. ТНК діють через свої філії одночасно в багатьох країнах.

Головною особливістю міжнародних відносин є відсутність у них єдиного центру влади і управління. Міжнародні відносини – це воістину широка сфера інтернаціонального спілкування, укладеного в рамки міждержавних, міжнаціональних, міжособистісних відносин. В історичному процесі вся розмаїтість взаємодій держав і народів, що реалізують свої національні інтереси, розвивається і міцні завдяки дипломатичним, економічним, соціально - культурним, інформаційним і іншим зв'язкам, здійснюваним державами, різними організаціями і окремими людьми.

Тенденції, що сприяють розвитку сучасних міжнародних відносин:

1. Найважливішою тенденцією сучасного життя є інтернаціоналізація абсолютної більшості областей міжнародного життя. Вона виражається в кількісному і якісному збільшенні, розширенні й поглибленні контактів між країнами й народами, безперервному зростанні міжнародних обмінів і взаємозв'язків, взаємозалежності в економіці, освіті, культурі, науці, охороні здоров'я, захисті прав людини, забезпеченні всіх аспектів її безпеки.

2. Другою основною тенденцією світового розвитку є глобалізація. Вона породжує проблеми, розв’язання яких можливе тільки в результаті перманентної взаємодії світового співтовариства в цілому. До таких відноситься проблема збереження миру шляхом зменшення військової небезпеки і загрози тероризму, колективний захист навколишнього середовища, включаючи боротьбу з голодом і епідеміями, науковий пошук і розробку нових джерел продовольства, енергії і комунікації, успішне освоєння космічного простору, рішення проблеми інтеграції у зв'язку з неконтрольованою міграцією населення.

3. Демократизація і демілітаризація як тенденції розвитку - це, з одного боку, обраний більшістю розвинених країн шлях поступової відмови від військово-силових методів вирішення виникаючих проблем, оскільки вони виявляється менш ефективним і більш небезпечним, у тому числі, і для сторін, що його застосовують, а з іншого боку, визнання і повага прав і свобод всіх суб'єктів міжнародних відносин, незалежно від їх географічної й демографічної величини й економічного стану.

У цей час на планеті співіснує більше 200 держав. Вони відрізняються одна від одної за релігійно-світоглядним сприйняттям світу, за рівнем соціально - економічного розвитку і, особливо, за рівнем включення в демократичні процеси, що породжує деякі складнощі і протиріччя в міжнародних відносинах, у зовнішньополітичній діяльності в цілому. У той же час жодна країна не існує ізольовано, поза залежністю від світового співтовариства. Поширення демократії приводить до зміни уявлень про сучасний світ. Завдяки інформаційним технологіям центр ваги в розумінні сучасного світопорядку в суспільній свідомості усе більше зміщується. На очах сучасників відбувається перехід від песимістичного визнання неминучості протиріч і поділу світу на різні цивілізації і суспільні системи до оптимістичного розуміння спільності долі, цілісності світу й реальної можливості подальшого прогресу людської цивілізації на основі мирного співіснування. «Наш світ єдиний у житті і у смерті», - дуже точно помітив ще в середині минулого століття всесвітньо-відомий борець за права людини, видатний індійський політик Джавахарлал Неру.

Переходячи до третього питання «Проблеми міжнародної безпеки і збереження миру в сучасний період» варто враховувати те, що головною й незмінною проблемою сучасності залишається збереження миру і міжнародної безпеки. Поняття «безпека» є багатозначним. Під ним розуміють положення й умови, при яких не існує загрози зовнішнього нападу або є достатньо засобів для відбиття такого нападу. Загроза може мати військовий, економічний і політичний характер, причому вона не завжди може бути ліквідована військовими засобами. Фундаментальне значення для безпеки мають два елементи: територіальна недоторканність і політична незалежність. На них спираються інші атрибути незалежної держави, головним з яких є суверенність і здатність оберігати основні ідеали й цінності, тобто основу суспільно-політичного устрою.

Після закінчення другої світової війни докладались серйозні зусилля для створення системи колек­тивної безпеки в світі. За цей період було прийнято ­чотирі миротворчих проекти. Організація Об’єднаних Націй з моменту свого створення заявила про себе як про систему колективної безпеки, яка під керівництвом держав-союзниць по антигітлеровської коаліції прийняла на себе обов’язок карати потенційного агресора і забезпечити мир у всьому світі. Проголошення ООН Декларації прав людини (1948 г.) мало стати основою мирного обладнання планети. Однак, із зростанням суперечностей і силового протистояння Сходу і Заходу, ООН все частіше демонструвала свою нездатність виконувати свою миротворчу місію. Їй доводилось виступати на боці одного з блоків, як це було під час війни в 1950-1953 рр. між КНДР та Південною Кореєю, коли військо ООН зупинило агресію проти Схід­ного блоку.

В умовах «холодної війни» виникла й одержала розвиток система залякування, що спиралася на ядерну зброю. Політика «рівноваги страху» утримувала від використання ядерної зброї обидві наддержави - суперниці (СРСР і США) і не давала виникнути ядерному конфлікту. Берлінська криза (1948 р.), яка виникла внаслідок політики СРСР, спрямованої на блокування шляхів постачання і комунікацій Західного Берліну з країнами Західної Європи й США, і Кубинська криза 1962 р., яка вибухнула у зв'язку з доставкою радянських ракет на Кубу й вимогою США вивести їх із цієї країни, виразно свідчили, що політика «балансування на грані війни» може привести світ до самого краю прірви - всесвітньої атомної катастрофи.

Розуміння небезпеки політики конфронтації, а також зростаюче усвідомлення переваг тісного співробітництва (у першу чергу в економічній сфері) привело до створення і реалізації нової політичної концепції «Схід – 3ахід». Ця політика, хоча і не вела до радикального розв’язання конфлікту між Сходом і Заходом, але все-таки наголошувала на аспектах співробітництва у відносинах між двома протилежними блоками. Така політика одержала назву політики розрядки міжнародної напруги. Її методом стали переговори по забезпеченню міжнародної безпеки, обмеження озброєнь, а також розробка системи контролю над озброєнням. Результатом її стало підписання договорів про припинення випробувань ядерної зброї на Землі, у небі й під водою, про нерозповсюдження ядерної зброї та інших.

З початком перебудови (1985 р.) керівник СРСР М.Горбачов виступив з тезою про «нове мислення» у міжнародній політиці. Були підписані важливі угоди між СРСР і США про знищення двох класів ракет з ядерними боєголовками. Після них були підписані інший угоди, у тому числі стосовно скорочення звичайних озброєнь. Незважаючи на вперту протидію верхівки військово-промислового комплексу й вищої номенклатури КПРС, радянська армія була виведена з Афганістану в 1989 р.

Проголошення незалежності України і розпад СРСР відкрили нову еру в розвитку міжнародних відносин. З моменту свого народження українська держава заявила про свій без'ядерний статус, про добровільну готовність ліквідувати на своїй території ядерну зброю - як стратегічну, так і тактичну. Ця ініціатива високо оцінена в усьому світі і зіграла значну роль в «ланцюговій реакції» роззброювання, у зниженні рівня збройного протистояння не тільки в Європі, але і в усьому світі.

Україна заявила про свою неучасть у будь-яких військових і військово-політичних блоках. З метою зміцнення своєї незалежності, зміцнення європейської безпеки Україна, як і ряд інших країн Східної Європи (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Болгарія), вступила в створену під егідою НАТО програму «Партнерство заради миру».

Студенту необхідно звернути увагу на те, що Україна не може і не повинна бути відгороджена від цивілізованої Європи митними і іншими бар'єрами. Щоб забезпечити свою безпеку, вона повинна приєднатися до системи міжнародних угод, а потім і союзів. З моменту здобуття незалежності Україна перебуває в зоні динамічних, істотно важливих для неї, геополітичних перетворень. Прискорене поглиблення і розширення процесів інтернаціоналізації вимагає від держав, які прагнуть до зміцнення свого міжнародного становища, зримих успіхів не тільки і не стільки в зростанні валового національного продукту, але і у сфері демократизації внутрішнього життя, затвердженні верховенства права, створенні ефективної економіки, що сприяє розвитку соціальної сфери і зростанню добробуту народу. Крім того, щоб залучати міжнародні інвестиції й створювати можливість інвестувати за кордон, Україна повинна розвивати широку правову базу для зовнішньоекономічної діяльності, що викликає довіру економічних партнерів. Одночасно для досягнення гармонії зі своєю культурою, історією і устремліннями своїх еліт, Україні необхідно, максимально зближуючись із Заходом, зайняти гідне місце в слов'янському світі.

Держава зобов'язана постійно піклуватися про це, а суспільство повинне безупинно висувати із своїх рядів нових авторитетних лідерів, здатних оцінювати й направляти суспільні настрої, пропонувати реалістичні, соціально й економічно привабливі, шляхи розвитку країни. Саме цього вимагають національні інтереси народу України. Досягнення зазначених показників є критерієм успішного входження в цивілізоване міжнародне співтовариство і все більше перевершує своєю вагою традиційні геополітичні параметри визначення місця країни в системі міжнародних відносин.

* * *

Більш докладно в довідковій літературі дивіться статті:

Политология. Словарь-справочник. – М., 2000. Ст.: «Отношение международное», «Права человека», «Безопасность глобальная», «Геополитика».

Библиотека словарей. Политология. / Погорелый Д.Е. и др. – М., 2008. Ст.: «Геополитика», «Международное право», «Международные организации» «Международные отношения», “Нейтралитет”.

Социологическая энциклопедия. В 2-х т. – М., 2003. Ст.: «Геополитика», «Географическая политика», «Международные отношения», «Независимое государство»

Політологічний енциклопедичний словник. – К, 2004. Ст.: «Зовнішня політика», «Міжнародні відносини», «Дипломатія», “Національна безпека”.

 

 

Тема 18.