Пріоритети інвестування для стратегічних бізнес-одиниць

№	Ринковий потенціал	Внутрішній інвестиційний потенціал	Інвестиційний потенціал партнерів	Ранг пріоритету	Вид фінансування інвестицій
1	В	В	Н	1 ранг	Власний
2	В	В	В	1 ранг	Рівномірний
3	В	Н	В	2 ранг	Партнерський
4	В	Н	Н	2 ранг	Державний
5	Н	В	В	3 ранг	Мінімальне рівномірне інвестування
6	Н	В	Н	3 ранг	Мінімальне інвестування з власних засобів
7	Н	Н	В	4 ранг	Відмова від інвестування
8	Н	Н	Н	4 ранг	Відмова від інвестування

 

У таблиці використовуються такі позначення: В – високе значення відповідного потенціалу, Н – низьке значення потенціалу.

При розрахунку ринкового потенціалу можна використовувати показники місткості і темпів зростання ринку, рівень вхідних бар'єрів, показники конкурентного середовища, схильність до сезонних коливань і т. ін. Внутрішній інвестиційний потенціал підприємства і інвестиційний потенціал партнерів розраховується на основі інноваційного, виробничого і фінансового потенціалів. З огляду на генерацію грошових потоків слід зважати на те, що бізнес, пов'язаний з виконанням проектних робіт і розробкою нових зразків продукції характеризується тривалим циклом, що, в загальному випадку, призводить до відвернення значної частки фінансових ресурсів підприємства. В свою чергу, післяпродажне обслуговування і модернізація вироблюваних зразків продукції забезпечує стабільний грошовий потік, що слід враховувати при плануванні і реалізації довгострокових інвестиційних програм.

Вищенаведена процедура оцінювання інвестиційної привабливості СБО може практично використовуватися для визначення напрямів інвестиційного розвитку підприємств в умовах нестабільності ринкової кон'юнктури, а методика вибору форми взаємодії інвесторів у разі потреби залучення великого обсягу зовнішніх інвестицій слугувати основою для формування інвестиційного портфеля при управлінні інвестиційним потенціалом підприємства.

ТЕМА 3. ФОРМУВАННЯ
ПОТЕНЦІАЛУ ПІДПРИЄМСТВА

3.1. Методичні та організаційно-економічні засади формування потенціалу підприємства як економічної системи

3.2. Особливості формування потенціалу підприємства залежно від специфіки підприємницької діяльності

3.3. Значення, чинники і обґрунтування економічної ефективності розміщення промислового виробництва

 

3.1. Методичні та організаційно-економічні засади формування потенціалу підприємства як економічної системи

Формування потенціалу підприємства – це процес структуризації та побудови певної підприємницької організаційної форми на основі інтеграції сукупних ресурсів з метою стабільного розвитку та ефективного відтворення.

Потенціал підприємства є складною економічною системою і йому притаманні такі властивості економічної системи[245]:

· цілісність – потенціал підприємства є цілісною системою, властивості якої виявляються лише за взаємодії її елементів;

· поліструктурність – потенціал підприємства складається з певної кількості елементів;

· складність – елементи потенціалу є неоднорідними, взаємозв’язки між ними є ієрархічними та різнохарактерними;

· нестаціонарність – параметри потенціалу є постійно мінливими;

· адаптивність – параметри потенціалу здатні адаптуватися до змінних умов;

· граничність – елементи потенціалу мають граничний характер і обумовлюють його форму.

Вищенаведені властивості слід враховувати при формуванні потенціалу підприємства і вони є основою наступних постулатів:

– потенціал підприємства не можна формувати на базі механічного додавання елементів, оскільки він є динамічним, тобто, змінюється в просторі і часі;

– під час формування потенціалу діє закон синергії – сукупність взаємопов’язаних елементів володіє більшою силою, ніж прості складові;

– потенціал підприємства – це складна система кількісних і якісних характеристик елементів, які здатні певною мірою заміщати одна одну;

– елементи потенціалу мають функціонувати одночасно і в сукупності, що зумовлює необхідність збалансованого оптимального співвідношення між ними;

– складові потенціалу підприємства мають бути адекватними характеристикам продукції, робіт і послуг, на яких спеціалізується підприємство.

В процесі формування потенціалу підприємства використовують такі основні наукові підходи[113]:

· системний підхід, який передбачає формування потенціалу підприємства як складної відкритої соціально-економічної системи;

· маркетинговий підхід, який передбачає орієнтацію формування потенціалу підприємства з огляду на потреби споживачів продукції;

· функціональний підхід, який передбачає визначення функцій (наприклад, маркетинг, постачання, виробництво, фінансування і т.п.); вибір декількох альтернативних варіантів формування потенціалу для виконання зазначених функцій та вибір того із них, який забезпечує максимальну ефективність сукупних витрат;

· відтворювальний підхід, який орієнтується на постійне поновлення виробництва з меншими витратами ресурсів та вищою якістю продукції;

· інноваційний підхід, який передбачає активізацію інноваційної діяльності, засобами якої повинні бути засоби виробництва та інвестиції;

· нормативний підхід, який полягає у встановленні науково обґрунтованих нормативів (якості та ресурсоємності продукції, завантаженості технічних об’єктів, ефективності використання ресурсів і т.ін.), відповідних вимогам обґрунтованості, комплексності, ефективності та перспективності застосування;

· комплексний підхід, який передбачає необхідність урахування технічних, економічних, організаційних, соціальних та інших аспектів діяльності підприємства;

· інтеграційний підхід, який при формуванні потенціалу націлений на посилення взаємодії і взаємозв’язку між окремими елементами;

· динамічний підхід, який передбачає розгляд елементів потенціалу у діалектичному розвитку в просторі і часі;

· оптимізаційний підхід, який через застосування економіко-математичних та статистичних методів обробки інформації дозволяє здійснювати кількісне оцінювання та встановлювати залежності між окремими елементами потенціалу підприємства;

· адміністративний підхід, який передбачає регламентацію у нормативних актах функцій, прав, обов’язків, витрат, нормативів якості, пов’язаних з реалізацією елементів потенціалу;

· поведінковий підхід, який має на меті підвищення сукупного потенціалу підприємства через підвищення ефективності його кадрової складової;

· ситуаційний підхід, який в процесі формування потенціалу забезпечує на основі альтернативності досягнення цілей максимальну адаптацію до умов і обставин конкретної ситуації;

· структурний підхід, який передбачає структуризацію і визначення вагомості і значимості окремих елементів потенціалу та визначення серед них пріоритетних для раціонального розподілу ресурсів.

Формування потенціалу підприємства є складним динамічним процесом, орієнтованим на максимальну взаємодію із зовнішнім середовищем, тому надзвичайно важливим є врахування зовнішніх факторів, які впливають на формування та розвиток елементів потенціалу. Це економічні, соціальні, політичні, юридичні умови, які створюються обмежувальними або стимулювальними заходами, здійснюваними різними державними органами управління, фінансово-кредитними установами, інвесторами, політичними силами, громадськими організаціями через закони, податкові і процентні ставки, етичні і суспільні норми, політичний тиск. Потребують урахування також умови конкуренції на ринках ресурсів і капіталів та умови конкурентної боротьби в галузі діяльності.

Внутрішніми факторами впливу на формування потенціалу підприємства є: стратегія підприємства; знання, досвід, вміння і навички керівників та функціональних спеціалістів; принципи організації та ведення бізнесу, яких дотримуються власники та керівники підприємства; моральні цінності та організаційна культура.

З урахуванням вищенаведених властивостей, підходів, передумов і факторів, формування потенціалу підприємства може набути вигляду багаторівневої структурної моделі, наведеної на рис. 3.1.

Кожен з елементів підприємства підпорядковується досягненню загальних цілей, і внаслідок їхньої взаємодії за законом цілісності системи з’являються нові якості, яких не має кожен окремий елемент чи вид ресурсів. Однак, не всі види ресурсів відіграють однакову роль у формуванні потенціалу. Залежно від ролі конкретного фактору (ресурсу) у досягненні мети та цільових орієнтирів підприємства вітчизняні науковці виокремлюють машино, трудо, матеріало та енергодомінаційні виробництва[245] і подають структуру потенціалу підприємства залежно від галузевої специфіки наступним чином (рис.3.2), а також пропонують

Рис. 3.1. Багаторівнева структурна модель формування потенціалу підприємства[136]

Рис. 3.2. Структура потенціалу підприємств залежно від галузевої специфіки [245]

розглядати загальну структуру потенціалу підприємств різних галузей на основі графоаналітичної методики «Квадрат потенціалу» (докладніше див. джерело[245]).

Відносна роль живої праці, споруд, устаткування, фінансових ресурсів, сировини і матеріалів в процесі формування потенціалу підприємства визначається характером виробничих процесів. До прикладу, у машинодомінаційних виробництвах працівники виконують обслуговуючі та контрольні операції, а матеріали відіграють пасивну роль. До такого типу належать добувна промисловість, хімічна, важке машинобудування, гідро та атомна енергетика, поліграфія.

В трудодомінаційних виробництвах верстати, обладнання, устаткування та інші види основних фондів є допоміжними засобами для ручних виробничих процесів. Сировині та матеріалам також належить пасивна роль, вони, як правило, обробляються ручним способом. Це підприємства сфери обслуговування, громадського харчування, побутових послуг, фінансово-кредитні установи.

Конкурентоспроможність матеріалодомінаційних виробництв визначається унікальними характеристиками матеріалів та сировини. Саме їхня якість та специфічні властивості обумовлюють конкуренто-спроможність продукції на ринку. Дообробка сировинних і матеріальних ресурсів при цьому може здійснюватись за допомогою ручної праці та із залученням технічних засобів. Прикладом можуть слугувати підприємства харчової промисловості, виробництво ювелірних прикрас, парфумерії.

Електроенергетика, нафтохімічна промисловість залежать насамперед від забезпечення енергоносіями, а інші ресурси не відіграють суттєвої ролі. Підприємства цих галузей належать до категорії енергодомінаційних.

 

3.2. Особливості формування потенціалу підприємства залежно від специфіки підприємницької діяльності

Особливості формування потенціалу підприємств потребують розгляду з двох основних аспектів – галузевого та ресурсного.

Галузевими особливостями формування потенціалу підприємств є: специфічність технічних процесів; особливості організації виробництва; відмінність в ресурсах, які споживаються у виробничому процесі; відмінність в характеристиках готової продукції; відмінність в ринках збуту тощо.

Насамперед галузі та підприємства за ознакою впливу на предмет праці поділяються на добувні та обробні. Підприємства добувної промисловості є машино та капіталодомінаційними. Фондомісткість продукції у добувних галузях у 2-2,5 рази перевищує середній показник по народному господарству. Склад, структура, технічний стан і рівень прогресивності основних фондів на 60% визначають розмір потенціалу добувних підприємств.

Капіталодомінаційність зумовлюється проблемою компенсації витрат на геологорозвідувальні та пошукові роботи. У нафтовидобувній галузі витрати на ці види робіт сягають 40% інвестицій, а у пошуку газових родовищ – до 50%.

Інша важлива особливість формування потенціалу добувних підприємств – це вплив природних чинників на рівень витрат на окремих підприємствах. Це гірничо-геологічні умови (обсяг корисних копалин; глибина залягання; товщина шару; сукупні поклади копалин); властивості корисних копалин (вміст корисного компоненту в сировині, зольність, вологість, масляність тощо); географічні чинники (віддаленість від транспортних шляхів і споживачів, віддаленість від джерел енергії, кліматичні умови, освоєність регіону).

Надзвичайно важливим для України є видобуток паливно-енергетичних ресурсів. Обсяги наявних ресурсів палива в Україні у вигляді розвіданих і підготовлених до розробки запасів і тих, які можуть бути реально видобуті та використані в національній економіці, є істотно меншими, ніж існуючі потреби в енергетичних ресурсах підприємств, організацій і населення. Статистика свідчить, що нині задоволення цих потреб в Україні за рахунок власних ресурсів забезпечується тільки на 35%. Це вимагає вжиття екстрених і радикальних заходів, спрямованих, насамперед, на підтримку галузей промисловості, які визначають перспективу і реальність піднесення економіки в цілому. До важливих галузей промисловості України відноситься вугільна промисловість. Жодна галузь паливно-енергетичного комплексу не володіє такими потенціальними можливостями, як ця. Розвідані власні запаси нафти і газу є обмеженими. Вугільна промисловість має вірогідні запаси, яких вистачить при видобуванні 140-150 млн. т на рік (орієнтовна максимальна потреба національного господарства) на 300 років.

Існує три напрями переробки вугілля у рідкі і газоподібні продукти, які відповідають сучасним вимогам. Це наземна і підземна газифікація вугілля, технологія прямого одержання рідких продуктів з вугілля шляхом біологічних процесів. Найбільший інтерес становить підземна газифікація вугільних пластів, яка нині є єдиною альтернативою традиційним способам видобутку вугілля і, безумовно, перспективною. Енергетичні переваги підприємств підземної газифікації вугілля у порівнянні з вугільними шахтами й розрізами виявляються не тільки при їхньому створенні, а й під час усього циклу експлуатації, а газ, що видобувається, і його подальша переробка забезпечують різке зменшення забруднення довкілля.

Крім того, витрати на будівництво такого підприємства вдвічі нижчі, ніж на будівництво шахти такої ж потужності, а строки будівництва скорочуються у 2,5-3 рази. Переваги підземної газифікації вугілля, порівняно з підземним газогенератором, виявляються не тільки в її вартості, яка вдвічі-втричі нижча, а ще й в тому, що Україна має досвід проектування і створення підземних газогенераторів, а також необхідний потенціал.

На території України є чималі запаси вугілля для будівництва підприємств підземної газифікації, які найбільш ефективні в екологічному та економічному відношенні порівняно зі звичайними шахтами, водночас у країні накопичилась велика кількість відходів, що мають вуглець, у вигляді відвалів вуглевидобутку та вуглезбагачення, які створюють реальну загрозу екологічній безпеці. Наявність потужного науково-технічного потенціалу створює необхідні умови використання його для запровадження сучасних технологій у переробці вугілля та іншої сировини. Таким чином, з'являються альтернативні шляхи у розв'язанні питання про закриття шахт і пов'язаних з цим соціально-економічних проблем. Є реальна можливість забезпечити енергетичну незалежність України за рахунок максимального й раціонального використання вугілля і сучасних технологій, що дають змогу скоротити імпорт нафти і газу.

Формуючи потенціал підприємств добувної промисловості особливу увагу слід приділяти діагностиці наявного фондового потенціалу та урахуванню можливостей його кількісного та якісного зростання, зважуючи при цьому на природні чинники та можливість інвестування.

Величина потенціалу електрогенерувальних підприємств формується в основному під впливом таких чинників:

· рівень забезпеченості енергоносіями (нафтою, мазутом, газом, вугіллям, торфом, атомним паливом);

· якісні характеристики енергоносіїв (теплота горіння, вологість тощо);

· технічний стан та рівень прогресивності генерувальних пристроїв;

· рівень забезпечення лініями електромереж.

Енергетичний комплекс – це базовий сектор економіки, де виробляється важливий ресурс, який забезпечує включення до процесу виробництва всіх інших ресурсів держави: виробничого апарату, сировини, матеріалів, кадрового потенціалу, високих технологій тощо.

Енергетичній галузі притаманні специфічні особливості, пов'язані з одномоментністю вироблення і споживання енергії, надзвичайно складним технологічним циклом її вироблення, необхідністю централізованого диспетчерського оперативно-технологічного управління всім комплексом у цілому, забезпечення надійності і безпеки функціонування обладнання. Все це робить енергетику галуззю надзвичайно матеріало, енергомісткою, з великим інвестиційним циклом, і, що дуже важливо, інтелектуально- і наукомісткою.

Електроенергетика належить до енергодомінаційних і частково машинодомінаційних галузей. Ця галузь впливає не тільки на розвиток усіх галузей народного господарства, а й на територіальне розміщення продуктивних сил. Майже третина електроенергії в Україні виробляється в районах її споживання, решта – в районах концентрації видобутку енергоносіїв. Урядом держави стратегічним визнано розвиток атомної енергетики.

Підприємства чорної та кольорової металургії належать до машинодомінаційних виробництв. Розташовуються вони, як правило, поблизу рудних родовищ, що дає змогу мінімізувати транспортно-заготівельні витрати.

В загальній структурі металургії виділяють підприємства повного циклу та підприємства переробки. Розміщення цих підприємств різниться між собою. Підприємства повного циклу розміщуються біля джерел рудної сировини і палива. Переробна металургія розміщується біля джерел вторинної сировини – брухту і промислових відходів чорних металів.

Основним виробництвом у металургії є випуск готового металу, допоміжним – виробництво сплавів, у чорній металургії – феросплавів, переробка вторинної сировини (металобрухту) і прокат чорних та кольорових металів.

До чорної металургії належать такі виробництва:

– виробництво чавуну, доменних феросплавів, сталі і прокату;

– виробництво електроферосплавів;

– повторна переробка чорних металів;

– коксування кам'яного вугілля;

– видобуток сировини і виробництво вогнетривких будівельних матеріалів;

– випуск металевих конструкцій тощо.

Чорна металургія України - дуже матеріаломістка галузь, яка споживає близько 30% палива, майже 20% електроенергії та води, які використовуються в господарстві країни.

Чорна металургія характеризується наявністю підприємств із повним і неповним металургійним циклом. Повний металургійний цикл включає виробництво чавуну, сталі і прокату. Заводи неповного циклу мають, як правило, один або два з трьох технологічних циклів: виробництво чавуну і сталі, сталі і прокату, тільки чавуну, тільки сталі, тільки прокату.

Крім зазначених металургійних підприємств є ще і так звана «мала металургія». Вона представлена окремими цехами з виробництва сталі і прокату на деяких машинобудівних підприємствах, які створюються з метою використання відходів металу і забезпечення безперебійного постачання конструкційного матеріалу.

Підприємства кольорової металургії здійснюють виробіток, збагачення і металургійну переробку руд кольорових і рідкісних металів. До їхнього складу входить виробництво сплавів, прокат кольорових металів і переробка вторинної сировини. Слід зауважити, що кольорова металургія – енергомістке виробництво. Наприклад, на виготовлення 1 т магнію треба до 22 тис. кВт год електроенергії. Дане співвідношення пояснюється тим, що руди кольорових металів містять у своєму складі в десятки і навіть сотні разів менше корисних компонентів, ніж залізна руда. З метою максимального зниження витрат на виробництво кольорових металів і зменшення забруднення навколишнього середовища, рудну сировину треба використовувати комплексно. Так, виробництво алюмінію з нефілінів поєднується з виробництвом цементу, соди, поташу, титаномагнієве виробництво – з випуском соляної кислоти, емалі.

Чорна і кольорова металургія в нашій державі належать до експортно-орієнтованих галузей, тому при формуванні потенціалу цих галузей разом із регіональними, галузевими та державними факторами необхідно враховувати маркетингову складову потенціалу, а саме прогнозування зміни попиту на світових ринках.

Підприємства вітчизняного машинобудування залежно від специфіки діяльності можуть мати характер трудодомінаційних або машинодоміна-ційних, що спричиняється рівнем механізації і автоматизації виробництва.

Залежно від специфіки діяльності підприємства машинобудівельного комплексу повинні формувати власний потенціал виходячи з наступного:

· у машинодомінаційних підприємствах, зокрема важкого машино-будування, загальна величина потенціалу формується за рахунок наявності технічних засобів, прогресивності та інтенсивності машин і обладнання;

· у трудодомінаційних підприємствах точного машинобудування потенціал формується за рахунок забезпечення кількісних, професійних і кваліфікаційних характеристик персоналу;

· для всіх галузей машинобудівного комплексу, особливо для автомобілебудування, сільського машинобудування, верстато і авіабудування важливою складовою потенціалу є маркетинг, а саме заходи, спрямовані на поліпшення збуту продукції, оскільки потенціал цих галузей найбільше залежить від ринкових факторів.

Розміщуються машинобудівельні підприємства, як правило, або поблизу джерел сировини або поблизу споживача (наприклад, виробництво бурякозбиральних комбайнів). В цій галузі існують і підприємства, залежні від природних умов, наприклад, морське та річкове суднобудування. Машинобудування має тісні прямі зв'язки з підприємницькими структурами інших галузей (металургійною, хімічною, агропромисловим комплексом), одержуючи від них енергію, сировину і матеріали, постачаючи їм машини.

До категорії машино та матеріалодомінаційних можна віднести хімічну промисловість та промисловість будівельних матеріалів. Хімічна і нафтохімічна промисловість включає спеціальне виробництво конструкційних матеріалів і сировини для багатьох галузей. Вона забезпечує національне господарство мінеральними добривами, содою, фарбами, паливно-мастильними продуктами, пластмасами, синтетичними волокнами та багатьма видами сировини і матеріалів і тому є найскладнішою з точки зору використання машин, апаратів, агрегатів та технологій. З метою зменшення витрат на транспортування природних ресурсів, що використовуються у виробництві, більшість підприємств цього комплексу зосереджені біля шахт, кар'єрів або відповідних басейнів, що видобувають необхідну сировину.

Хімічна промисловість включає гірничохімічну (добування мінеральної сировини), основну хімію, промисловість хімічних волокон і тканин, промисловість синтетичних смол і пластмас, лакофарбову, фармацевтичну промисловість та промисловість синтетичних барвників. Нафтохімічна промисловість включає виробництво продуктів органічного синтезу, глиняну промисловість, гумово-азбестову.

Хімічна промисловість має дуже складну галузеву структуру, що охоплює майже 200 взаємопов'язаних виробництв з великою номенклатурою продукції. Ці виробництва об'єднані в три великі групи галузей: неорганічна або основна хімія, хімія органічного синтезу та гірничо-хімічна промисловість.

Основна хімія розвивається в місцях видобування сировини та в районах споживання готової продукції. Вона представлена виробництвом мінеральних добрив, неорганічних кислот, лугів, соди.

До органічної хімії входять виробництва вуглеводної сировини, органічних напівфабрикатів, синтетичних матеріалів. Основною сировиною для хімії органічного синтезу є вуглеводні нафти, природний та супутні гази. Використовуються також вуглеводисті сполуки, що одержуються з вугілля.

Гірничо-хімічна промисловість утворює сировинну базу передусім для неорганічної хімії. Ця галузь спирається на власні мінеральні ресурси калійних солей, самородної сірки, кухонної солі, фосфатної та карбонатної сировини мінеральних фарб.

Найбільш поширеними видами продукції в хімічній промисловості є: аміак, сірчана кислота, каустична та кальцинована сода, мінеральні добрива, карбід кальцію, бензол, метанол, капролактам, пластмаси та синтетичні смоли, волокна та нитки хімічного походження.

Продукція хімічної промисловості використовується в таких галузях промисловості як гірничодобувна і нафтопереробна, машинобудування, енергетика і будівництво.

Розвиток хімічної і нафтохімічної промисловості сьогодні стикається з такими проблемами:

– відсутність або недостатність важливих сировинних ресурсів (нафта, природний газ, фосфати, віскоза, целюлоза, каучук, напівфабрикати, субстанції для лаків тощо);

– загальний спад промислового виробництва;

– низький технічний та технологічний рівень виробництва, хронічне недовантаження виробничих потужностей;

– неконкурентоспроможність продукції більшості підгалузей комплексу;

– неефективна галузева структура: переважають фондо та енергомісткі виробництва, дуже низький рівень наукомістких технологій;

– висока матеріало та енергомісткість при майже монопольній залежності від імпорту енергоносіїв;

– значний негативний вплив на природне середовище в районах високої концентрації хімічних і нафтохімічних виробництв.

Легка промисловість – складова частина національної промисловості. Характерною її особливістю є перевага масового типу виробництва, випуск економічно однорідної продукції, яка призначена, головним чином, для задоволення особистих потреб споживачів.

Легка промисловість є комплексною галуззю, до якої входять текстильна, швейна, взуттєва, шкіряна, хутрова, шкіргалантерейна і дубильно-екстрактна промисловості, промисловість штучних шкір.

Найбільша частина натуральної та штучної шкіри, хутра, дубильних екстрактів безпосередньо використовується в таких галузях легкої промисловості, як взуттєва, швейна, шкіргалантерейна та ін.

Крім того, продукція легкої промисловості знаходить використання в багатьох галузях промисловості: автомобільній, авіаційній, електро-технічній, хімічній, нафтохімічній, поліграфічній та машино-будуванні.

Різноманіття матеріалів, що використовуються, індустріальний характер виробництва породжують досить складні і різноманітні виробничі зв'язки галузей легкої промисловості з сільським господарством, машинобудуванням, хімічною, м'ясною, текстильною промисловістю та звіроводством.

Основними чинниками негативного впливу зовнішнього середовища на підприємства легкої промисловості є:

– загострення проблеми забезпечення виробництва сировиною багатьох видів (бавовною, вовною, шкірою, тканинами тощо). Тому підприємства змушені перехо­дити на давальницьку схему випуску товарів;

– незахищеність вітчизняного ринку від експансії дешевих, низькоякісних імпортних товарів, у багатьох випадках ввезених нелегальним шляхом або вироблених у тіньовому секторі економіки, частка продажу яких становить понад 80%;

– низька конкурентоспроможність українських товарів, якщо не за якістю, то за ціною. З одного боку, низька купівельна спроможність споживачів змушує їх купувати дешевий імпортний товар, з іншого, нижча, порівняно з вітчизняною продукцією, ціна часто зумовлена нелегальним походженням товару, без сплати податків;

– невиважена митно-тарифна політика, яка поглибила сировинну проблему для шкіряних і взуттєвих підприємств. Так, незважаючи на окремі обмеження, продовжується експорт шкірсировини, причому 80% експортується до країн СНД та Балтії, з якими Україна має відповідні угоди про вільну торгівлю. Як наслідок вітчизняні виробники змушені витрачати валютні кошти на закупівлю шкірсировини за кордоном.

Галузі легкої промисловості можна віднести до трудо та матеріалодомінаційних. Вони, як правило, розміщуються поблизу споживачів продукції. Значний вплив на функціонування підприємств легкої промисловості здійснюють ринкові чинники, тому потенціал цих підприємств формується і за рахунок маркетингового потенціалу.

Підприємства торгівлі, громадського харчування, побутового та житлового комунального обслуговування, туристичні підприємства, заклади освіти і охорони здоров’я мають чітко визначений трудодомінаційний характер.

Торгівля як сфера товарного обігу виконує великий комплекс різних народногосподарських функцій. Перша і основна її функція у тому, що, обслуговуючи процес обігу, торгівля доводить товари від виробника до споживача. Це означає, що вона вивчає попит населення, дає замовлення виробництву, здійснює зберігання потрібних товарних запасів, комплектує потрібний асортимент товарів, додатково доробляє їх, сортує, розфасовує і пакує. Весь цей складний організаційно-господарський процес спрямований на задоволення попиту населення.

Другою функцією торгівлі є здійснення обміну товарів, оскільки в умовах товарного виробництва виготовлену продукцію до споживачів не можна доводити без зміни форм вартості, без продажу і купівлі, без обміну товару на гроші й грошей на цей товар. Виконуючи одночасно першу і другу функції, торгівля реалізує товари і тим самим покриває затрати, пов'язані з їх виробництвом.

Крім цього, структура виробництва не збігається безпосередньо із структурою споживання як за часом, так і за розміщенням. Якщо виробництво спеціалізується на випуску окремих товарів, то потреби населення виникають одночасно на багато видів товарів. Розміщення виробництва територіально не збігається з розміщенням покупців.

Нарешті, сезонність виробництва не завжди збігається із сезонністю споживання: ряд продовольчих товарів споживається безперервно, а їхнє виробництво має сезонний характер; окремі непродовольчі товари, навпаки, споживаються сезонно (одяг, взуття), а виробляються безпе­рервно. Усе це вимагає перетворення виробничого асортименту товарів у споживчий. Ці функції й виконує торгівля, яка пов'язує виробництво із споживанням.

З точки зору окремих стадій у процесі обігу товарів розрізняють гуртову торгівлю як посередницьку ланку між галузями, підприємствами, територіями, між виробництвом і ринковою ланкою, і роздрібну торгівлю, яка є кінцевою ланкою у сфері обігу, що реалізує товари безпосереднім споживачам.

Роль і значення гуртової торгівлі в тому, що вона є посередником між виробництвом і роздрібною торгівлею. Потреба в такому посередництві зумовлена кількома об'єктивними причинами: по-перше, промислові підприємства, які випускають товари народного споживання, розміщені в різних районах країни, і тому роздрібні торговельні підприємства мають обмежену можливість встановлювати з ними безпосередні зв'язки; по-друге, виробничі підприємства спеціалізуються на випуску продукції вузького асортименту, а роздрібним підприємствам торгівлі потрібен широкий асортимент товарів; по-третє, виробництво і споживання багатьох товарів має сезонний характер, а роздрібні торговельні підприємства не мають можливості створювати великі запаси таких товарів. Таким чином, гуртова торгівля здійснює посередництво за допомогою гуртового товарообігу і договірних зв'язків з виробництвом, з одного боку, і роздрібною торгівлею – з іншого.

Гуртові торговельні підприємства дають замовлення промисловості з виробництва потрібних товарів, укладають з ними договори на їх поставку, організують гуртові ярмарки, перевіряють асортимент і якість одержаної продукції. Цим вони впливають на виробництво, змушують його випускати більше товарів, розширювати асортимент і поліпшувати їхню якість.

Гуртова торгівля впливає не лише на виробництво, а й на роздрібну торгівлю, яку забезпечує широким асортиментом товарів. Вона одержує від виробництва товари і перетворює виробничий асортимент у торговельний. Гуртова торгівля збирає і зберігає товарні запаси для поповнення поточних запасів у роздрібній торгівлі.

Через роздрібну торгівлю реалізують більшу частину загального фонду споживання. У сфері торгівлі населення країни витрачає майже 30% усіх своїх грошових доходів, виторг становить приблизно 90% усіх надходжень наявних грошей у каси установ банків. Як правило, товари продають через роздрібну торгову мережу - магазини, крамниці, лотки, їдальні, кафе, ресторани та інші підприємства.

Галузь побутового обслуговування є сукупністю підприємств і організацій, що надають такі послуги: роботи щодо збереження і відновлення виробів (ремонт побутових машин і приладів, транспортних засобів; одягу, взуття, меблів, хімічна чистка одягу, прання білизни і т. ін.), виготовлення нових предметів споживання на замовлення населення (одяг, взуття, меблі та ін.), послуги, пов'язані з особистою гігієною людини і створенням зручностей у побуті (перукарні, лазні, прокатні пункти).

Сучасне побутове обслуговування займає серед галузей сфери обслуговування одне з провідних місць за кількістю працюючих і за обсягом наданих населенню послуг. На його частку припадає 25% загального обсягу платних послуг.

На практиці всі послуги, що надають підприємства побутового обслуговування, поділяють на три групи:

– послуги, пов'язані зі створенням нових споживчих вартостей (пошиття одягу, трикотажних виробів, виготовлення меблів, будівництво житла та ін.);

– послуги, спрямовані на підтримання раніше створених вартостей, - це різні послуги ремонтного характеру (ремонт взуття, одягу, трикотажу, радіотелевізійної апаратури, побутової техніки, хімчистка, ремонт меблів, житла та ін.);

– послуги, пов'язані зі створенням або підтриманням споживчих вартостей, - це послуги особистого характеру (послуги перукарень, лазень та ін.).

При формуванні потенціалу підприємств побутового обслуговування слід враховувати характерні особливості основних фондів – високу питому частку будинків і відносно низьку – машин і обладнання, значний обсяг оренди будівель і споруд, необхідних для розміщення прийомних салонів, демонстраційних залів та ін.

Зосередження населення, промисловості, торговельних організацій і навчальних закладів, органів адміністративного та господарського управління на відносно невеликій території міст викликає потребу у правильній організації міської території, оснащення її інженерними спорудами, необхідними для життєдіяльності населення, роботи підприємств. Ця потреба зумовила виникнення і розвиток підприємств житлово-комунального господарства.

Житлово-комунальне господарство – це складна сукупність підприємств, служб, інженерних споруд і мереж, розташованих на території населеного пункту і призначених задовольняти повсякденні комунальні, побутові, матеріальні та соціально-культурні потреби жителів міста, містечка, селища.

При формуванні потенціалу підприємств зазначеної галузі слід зважати на те, що складовою частиною міського господарства населеного пункту є житлово-комунальне господарство, яке включає:

· житлове господарство (управління будинками, житлово-експлуатаційні дільниці, ремонтно-