Поняття господарського комплексу України та його структури

 

Господарський комплекс України, його виробнича структура складалися протягом багатьох сторіч. Після здобуття незалежності Україна безпосередньо увійшла до світової системи суспільно-географічної організації праці.

У сучасний період в Україні активізуються зусилля з створення сприятливих умов для переходу до ринкової економіки. Вони включають три найважливіші складові:

–  вільний  пошук  продавців  та  покупців  на основі  об’єктивного попиту та пропозиції;

– державне регулювання ринкових процесів;

– система державного і соціального захисту.

Господарство  країни  має  територіальну,  функціональну та виробничу структури. Вони взаємозалежні, взаємодіють між собою й спільно утворюють систему суспільно-географічної організації продуктивних сил.

Господарський комплекс України сформований на засадах системи виробництва, обміну, розподілу та споживання. В єдине ціле його поєднує транспортна система, система розселення, управління та зв’язку.

Територіальна структура народного господарства країни це співвідношення різних таксономічних одиниць територіальної організації виробництва – інтегральних і виробничих економічних районів, промислових вузлів, центрів, пунктів у їхньому просторовому відношенні. Вона віддзеркалює структуру територіальної організації продуктивних сил (ТОПС).

У науковому розумінні ТОПС – взаємозалежне і взаємовигідне розміщення виробництва у виді територіальних сполучень, що дозволяє одержувати додатковий економічний ефект, завдяки комплексуванню виробничої  діяльності  на основі  раціонального  використання матеріальних, природних, трудових ресурсів.

Територіальна  організація народногосподарського  комплексу України може розглядатися на трьох рівнях: у масштабах усієї країни (макро-рівень), у розрізі окремих її регіонів (мезо-рівень), окремих низових адміністративних районів, міст (мікро-рівень).

Функціональна структура народного господарства, як і територіальна, значною мірою пов'язана й зумовлена територіальною організацією продуктивних сил. Вона віддзеркалює комбінацію взаємозалежних виробництв, що утворюють каркас господарського механізму, територіальні частини якого виконують певні функції в технологічному процесі.

Як і національні господарства більшості країн світу, господарство України має кілька підрозділів, що іменуються у світовій практиці секторами економіки. Виділяють первинний, вторинний, третинний і четвертинний сектори [19].

Первинний сектор економіки складається з видів діяльності, що займаються збором і видобутком матеріалів, які даються природою. Сюди відноситься  розробка  і  видобуток  корисних  копалин, сільське,  лісове, водне господарство, заготівля дикоростучих трав і плодів, полювання, рибальство, аквакультура.

Вторинний сектор економіки включає види діяльності, що перетворюють матеріали, отримані  в первинному виробництві  у готову продукцію. Сюди зазвичай включаються вся переробна промисловість, промислове і цивільне будівництво, електроенергетика.

Третинний сектор економіки складається з видів діяльності, що надають виробничі, розподільчі й особисті послуги.

Ч е т в е р т и нний сектор економіки включає управління, освіту, науку, охорону здоров'я, культуру.

Названі сектори економіки віддзеркалюють її функціональну структуру, що у практиці стратегічного планування і управління підрозділяється  на   сфери  виробництва, тобто  окремі  види  діяльності.

Виробнича структура господарства відображає процес суспільного поділу праці, вказує на функціональні відміни між окремими видами економічної діяльності.

Н е ви р об н ич а сфера – це сукупність видів економічної діяльності, які надають послуги нематеріального характеру суспільству та населенню [19].