Показники, що характеризують спеціалізацію і комплексний розвиток економічних районів

 

Для практичних потреб все актуальнішими стають дослідження територіальних систем на різних ієрархічних рівнях районоутворення: макро- мезо-, мікрорайонування.

Макрорайонування передбачає виокремлення у межах держави великих економічних районів, які виділяються спеціалізацією господарства, тобто відіграють домінуючу роль у загальнодержавному поділі праці. В державах, невеликих за розмірами території, макрорайонування не здійснюється.

Мезорайонування фактично відповідає адміністративно-територіальному поділу держави. Мезорайонами, як правило, вважаються адміністративні області.

Мікрорайонування здійснюється шляхом поділу адміністративних областей на окремі низові адміністративні райони. В окремих випадках у мікрорайон можуть бути об'єднані кілька низових адміністративних районів за певними чи іншими ознаками (гірські, курортні, гірничі, прикордонні і т. ін.).

Особливістю мезо- і мікрорайонів є наявність в них органів управління регіональним розвитком, а також місцеве самоврядування, розробка річних планів соціально-економічного розвитку, здійснення фінансування бюджетних видатків.

На рівні макрорайонів розробляється Генеральна схема розвитку продуктивних сил України і великих економічних районів, довготермінові прогнози розвитку і розміщення продуктивних сил, програми соціально-економічного розвитку районів, а також баланси: паливно-енергетичні, продовольчі тощо.

При проведенні економічного районування використовується понад 50 показників. A.B. Поповкін пропонував ранжирувати ці показники за їх значущістю в районоутворенні, але при їх виборі варто враховувати змістовність певного показника і мінімізувати вплив цінового чинника на їх параметри.

В умовах ринкової економіки вдосконалення територіальної організації господарства відбувається з метою економії суспільних затрат праці. Для досягнення цієї мети поглиблюється галузева спеціалізація економічних районів.

Річну економію поточних витрат (Е) від спеціалізації умовно визначають як різницю між сумарними витратами (собівартість виробництва плюс витрати на транспортування готової продукції до споживача) за колишнього і нового рівнів спеціалізації:

де С1, С2 — повна собівартість одиниці продукції відповідно до і після проведення спеціалізації; Т1, Т2 — транспортні витрати з розрахунку на одиницю продукції відповідно до і після проведення спеціалізації; В — річний випуск продукції після проведення спеціалізації.

У період переходу до ринкових відносин на території країни загострюються питання зниження собівартості й підвищення якості продукції та продуктивності праці. В розвинених країнах, особливо в СПІА та Японії, спеціалізація виробництва є переважно подетальною і технологічною. Очевидно, саме в цих напрямах розвиватиметься спеціалізація промисловості в Україні, що в майбутньому сприятиме поглибленню територіального поділу праці в окремих регіонах країни.

Галузі спеціалізації визначають за системою певних коефіцієнтів: коефіцієнта локалізації галузі в районі, коефіцієнта виробництва продукції галузі на одну особу і коефіцієнта міжрайонної товарності продукції певної галузі.

Не менш важливим є показник загального рівня спеціалізації економічного району, за яким можна визначити конкретне місце, значущість господарського розвитку економічного району.

Також розраховують рівень комплексного розвитку господарства району.

Отримані показники дають лише загальне уявлення про спеціалізацію та комплексний розвиток економіки району. Більш точні й достовірні дані можна отримати, користуючись сучасними балансовими розрахунками стосовно всіх галузей матеріального виробництва та невиробничої сфери, методичними вказівками із застосування економіко-математичних методів та ЕОМ.

Економічне районування тісно пов'язане з управлінням регіонами. Виокремлення системи районів допомагає створити в межах держави раціональні регіональні TBK з урахуванням прогресивних тенденцій у територіальному поділі праці, спеціалізації господарства, внутрішньоекономічних та міжрайонних зв'язках. Управління національною економікою поєднує господарський підхід із комплексним розвитком економічних районів та адміністративних областей з метою підвищення ефективності виробництва. Особливо важливо правильно визначити стратегію розміщення продуктивних сил у кожному з виділених районів.

Перехід до ринкових відносин в економіці України супроводжується процесами реструктуризації промисловості, змінами форм організації виробництва, особливо в сільському господарстві. Істотно змінилася роль окремих регіонів у економіці держави. Не викликає сумнівів той факт, що в економіці окремих регіонів відбуваються депресивні процеси, що потребує відповідного втручання держави шляхом розроблення і реалізації регіональних програм розвитку продуктивних сил у регіоні, визнаному депресивним.

Таким чином, концепція розміщення — це система положень, кожне з яких спрямоване на вирішення певних аспектів проблеми територіальної організації продуктивних сил.

В умовах ринкової економіки концепція територіальних обмежень має враховуватись на етапі екологічного обґрунтування розміщення нових об'єктів промисловості. Територіальні обмеження можуть враховуватись на етапі обґрунтування мікророзміщення, як, наприклад, реалізація принципу обмеження концентрації виробництва у великих містах.