Херсонес, подібно до Боспору, став частиною Митридатового царства.

  

Україна в третій період раннього залізного віку: Сарматія. Причорноморська Україна у складі Понтійської держави. Римська окупація Криму.

Сарматія.

На той час, коли скіфи ще безроздільно панували у причорноморських степах, на схід від них, за Танаїсом (Доном), мешкали близькі до них за мовою й способом життя (степовим) племена, яких греки звали савроматами, а згодом – сарматами. Згідно з легендою, після битви між амазонками й греками при Фермодонте (річка і Малій Азії), в якій перемогли греки, останні переправлялися через Чорне море на трьох кораблях разом з полоненими амазонками. Під час плавання амазонки перебили чоловіків, але, не вміючи керувати кораблями, волею хвиль і вітрів прибули до берегів Меотиди (Азовського моря), у землі вільних скіфів. Тут вони вступили у війну зі скіфами. Ті ж, заволодівши після битви трупами амазонок, побачили, що це – жінки, ще й які войовничі й дуже красиві, вирішили з ними більше не битися, а послати юнаків, щоб ті вступили з такими унікальними бійцями, як амазонки, в шлюб. Амазонки погодилися, висунувши наступну умову:

«Ми не могли б жити разом з вашими жінками, адже у нас і в них різні звичаї. Ми стріляємо з луків і мечемо дротики, їздимо верхи, жіночій же праці ми не навчені. А ваші жінки не роблять нічого з того, що ми перелічили, але, залишаючись у повозках, займаються жіночою працею, не виїжджаючи на полювання й узагалі нікуди. Так ось, ми не можемо ладити з ними. Але якщо ви хочете, щоб ми були вашими жонами й щоб ви могли вважати себе справедливими, то прийдіть до своїх батьків і отримайте свою частину майна, а потім, коли повернетеся, будемо жити самі по собі».

Усе логічно: так амазонки турбувалися насамперед про своє потомство, адже частина майна, належна чоловікам-скіфам, у такому разі в майбутньому повинна була перейти до їхніх спільних з амазонками дітей. Амазонки попросили своїх чоловіків переселитися зі Скіфії за ріку Танаїс (Дон), пояснюючи це прохання тим, що їх страхає думка про життя в країні, якій вони принесли багато бід. Юнаки погодилися. У подальшому все було. як і замислювали амазонки: вони по-старому продовжували вести свій військовий спосіб життя, разом зі своїми чоловіками. Далі Геродот повідомляє, що розмовляють савромати викривленою скіфською мовою.

«Відносно шлюбу, – каже далі він, – у них встановлене наступне: жодна дівчина не виходить заміж, доки не вб’є чоловіка з числа ворогів. Деякі з них, не здатні виконати звичаю, помирають у літньому віці, перш ніж вийти заміж».

У 512 р. до н.е., коли в Скіфію вдерлася армія перського царя Дарія І, савромати відгукнулися на заклик скіфів і вступили у війну з персами, яка закінчилася поразкою останніх. Пізніше савромати, за свідченням грецького історика Діодора Сиціллійського, посилилися й спустошили значну частину Скіфії. Але сучасні вчені виказують сумнів у тому, що розселення сарматів мало завойовницький характер і припускають, що вони зайняли залишені скіфами у ІІІ ст. до н.е. території.

Давні письменники називають кілька сарматських племен: роксоланів, язигів, аорсів, сіраків, аланів та ін. Їх стосунки зі скіфами були почасти ворожими, а почасти – миролюбними й навіть союзницькими. Збереглася легенда про Амагу, дружину сарматського царя Медоссака, яка, бажаючи допомогти союзному Херсонесу, який терпів утиски з боку скіфів, з невеликим загоном у 120 чол. подолала велику відстань й, увірвавшись до скіфської ставки, вбила царя, а царську владу вручила сину вбитого, наказавши йому правити справедливо й, пам’ятаючи про смерть батька, не чіпати сусідніх еллінів і варварів.

Наприкінці ІІ ст. до н.е. скіфи вступили у війну з понтійським царем Митридатом VІ Євпатором, в якій потерпіли поразку й підкорилися понтійському цареві. У складі його армії вони брали участь у війнах Митридата проти Римської республіки, які тривали до 63 р. до н.е. Серед союзників Митридата античні історики називають і сарматів. Відомо також, що Митридат багатьох своїх доньок повидавав заміж за сарматських царів. Це слугувало гарантією від їхніх нападів. Курганні поховання сарматів часто були дуже багаті. Одне з таких – це поховання у Ногайчинському кургані (Нижнегірський р-н Криму). Тут знайдені прекрасні зразки виробів сарматського звіриного стилю. Цей стиль відрізнявся від скіфського низкою особливостей у зображенні тварин, насамперед, застосуванням поліхромії – використанням вставок з кольорових каменів, частіш за все, бірюзи (подеколи синього скла, коралів). Інколи сарматський звіриний стиль ще називають золото-бірюзовим. Велика кількість виробів, виконаних у цьому стилі, знайдено у похованнях сарматської знаті, розкопаних археологами на Нижньому Дону, у Прикубанні і Поволжжі. Серед інших народів сармати вирізнялися доволі специфічним звичаєм – вони деформували черепи, домагаючись надати їм видовженої форми. З цією метою дітям туго перемотували голови, внаслідок чого череп з часом набував такої форми.

Цікаво, що коли такі знахідки стали відомі – на початку ХVІІІ ст., то за наказом Петра І частину дорогоцінних прикрас, що їх знаходили шукачі скарбів у давніх похованнях, стали доставляти до Петербургу. Так виникла колекція, що отримала чомусь назву «Сибірської». Але вчені виказують великі сумніви в тому, що всі ці предмети знайдені саме в Сибіру. Так у же в той час проявилася ідеологічна настанова російської влади: будь-яку багату культуру давнини за будь-що відводити, нехай і штучно, від теренів України. Ще один приклад цього – те, що коли в Афганістані були знайдені багатющі поховання І ст. н.е., приналежні, скоріш за все, представникам царського роду, який правив іраномовними племенами, що створили Кушанську державу, і в яких були численні золоті прикраси з бірюзовими вставками, дуже схожі на сарматські, то тут же була висунута думка, що й сам золото-бірюзовий стиль виник на Сході і його в українські степи принесли теж вихідці зі Сходу. Як бачимо, визнавати, що все було з точністю до навпаки, не бажають (таке замовлення), навпаки тут же почали твердити, що сармати мали нижчу за рівнем культуру, ніж скіфи, бо за останніми вже встиг закріпитися стереотип, що вони – іранці. Тож не випадково, що відразу ж проблема походження сарматів зайшла в науці у глухий кут. Але ж, якщо за основу брати неправильні вихідні положення (що і відбулося), то проблема вирішуватися й не буде. Вчені не бажають бачити очевидних речей – первинність українських степів у виникненні й розвитку такої блискучої культури.

Проникали сармати й на терени Боспорського царства, і не тільки проникали – за переконанням дослідників, боспорський цар Аспург (початок І ст. н.е.), який став родоначальником нової династії, походив із середовища сарматської знаті.