Майже одночасно з кіммерією – у ІХ ст. До Н. Е. Виникає у Криму ще одне державне утворення – таврика. Воно проіснувало багато довше від кіммерії й припинило своє існування у і ст. До Н. Е.

По відношенню до Криму назва «Таврида» використовувалося здавна й продовжує використовуватися. При цьому дехто з учених наголошує на тому, що існував кримський місцевий народ, який звався «таври».

Багато хто вважає, що назва «Таврика» походить від грецького tauros – «бик». На цій підставі робився висновок, що греки звали так місцевих мешканців Криму, оскільки у них був культ бика. Висувалося припущення, що кримські горці називали себе якимось невідомим словом, яке було співзвучне грецькому слову «бики». Нарешті, згідно з третьою версією, Тавром греки звали гірську систему в Малій Азії. Освоюючи Крим, елліни, за аналогією з Малою Азією, назвали Тавром і Кримські гори. Від гір отримав свою назву народ, що проживав у них (таври), а також і півострів (Таврика), на якому вони розташовувалися.

Неоднозначно вирішувалося й питання щодо походження таврів. У письмових джерелах є лише згадка про «туземний кочовий народ». Автори кінця ХІХ ст. вважали, що таври були потомками чи гілкою кіммерійців, яку відтіснили у гори скіфи під час вторгнення у Крим. Висувалася версія, що таври сформувалися на межі бронзового і раннього залізного віків унаслідок змішання місцевих і прибулих, зокрема, кавказьких племен. Археологічно краще за все обґрунтована версія, згідно з якою таври як самостійний народ склалися в Криму на основі місцевого населення епохи бронзи.

Найраніші свідчення про таврів як мешканців Криму подає Геродот. Причому, їх він згадує у зв’язку зі знаменитою скіфо-перською війною кінця VІ ст. до н.е. Не відчуваючи впевненості протистояти полчищам Дарія І власними силами, скіфи прикликали в союзники царів сусідніх племен. Один з них погодився допомогти, а інші, в тому числі й таври, – відмовилися, звинувативши скіфів утому, що не перси, а саме вони є розпалювачами війни. Повідомивши про місце проживання таврів – Таврику (гірська і передгірська частина Скіфії, яка видається мисом у Понт і протягається від Каркинитиди до Скалистого півострова (тобто від Євпаторії до Керченського п-ва), – Геродот описує також вдачу й звичаї таврів: вони приносять у жертву богині Діві потерпілих кораблекрушення і захоплених у морі еллінів; б’ють жертву дубинкою по голові, тіло скидають зі скель у море, а голову насаджують на кіл. Голови своїх ворогів вони відрубують і виставляють на довгих жердинах над будинками, називаючи ці голови «охоронцями дому»; живуть вони грабіжництвом і війною.

Після Геродота про таврів писали й інші античні автори, підкреслюючи їхню жорстокість і любов до життя в горах. Історик І ст. до н.е. Діодор Сиціллійський, прославляючи діяння боспорського царя Евмела (кінець ІV ст. до н.е.) з очищення Чорного моря від піратів, назвав серед піратствуючих народів і таврів. Його сучасник географі Стратон розповів, що неподалік від Херсонесу (Севастополь), у гавані Символів (Балаклавська бухта) таври «влаштовують свої розбійницькі притони» і нападають на тих, хто намагався укритися в бухті. Римський історик Тацит також розповідає про нищівні напади таврів на римських солдат, бурею закинутих на береги Криму.

Починаючи з кінця ХVІІІ ст. вчені намагалися відкрити сліди таврів у Криму і вони були знайдені. В гірських місцевостях Криму були відкриті стародавні цвинтарі (могильники), які складалися з кам’яних ящиків довжиною біля 1,5 м і висотою – близько 1 м. Крім могильника Мал-Муз у Байдарській долині, всі гірсько-кримські пам’ятники (а їх близько 60-ти) розгромлені й пограбовані.

Кам’яні ящики використовувалися як сімейні усипальниці, куди померлих складали у скорченому положенні на боці до тих пір, доки ящик не заповнювався доверху. Після цього його звільняли від кісток, залишаючи тільки черепи (у одному тільки ящику Мал-Муза їх зафіксована 68) і продовжували наповнювати далі. Разом з небіжчиком у могилу клали бронзові прикраси: нашивні бляшки, кільця, персні, серги, браслети й нашийні гривни, а також буси з раковин каурі, які були привезені з далеких південних морів. Значно менше в ящиках знаходять зброю й деталі кінського спорядження. Але з тих, що є, можна побачити бронзові наконечники для стріл, залізні мечі-акінаки й вудила – точно такі ж, якими користувалися скіфи-степовики.

Однак якщо могильники були знайдені, то з місцями поселення жорстоких горців виявилася проблема. На сьогодні знайдене в гірському Криму лише одне поселення, яке зв’язують з таврами (на горі Кішка, що біля Сімеїзу). Його площа складає 1,5 га, тут збереглися залишки кам’яних домів. Таке явище свідчить, напевне, про досить рухливий спосіб життя, що добре зіставляється з повідомленнями давніх авторів про любов таврів до кочового життя в горах. Якась частина таврів, вочевидь, здобувала собі засоби до існування грабунками, розбоєм і піратством. Остання обставина, між іншим, породила загадку, що не піддається рішенню: куди поділися награбовані таврами цінності, адже саме заради них таври робили напади на грецькі кораблі? З предметів же античного вироблення у могильниках знайдені тільки скляні буси, ризикувати заради яких навряд чи було варто. Втім, пояснення цього може корінитися саме в тому, що практично всі могильники таврів були пограбовані.

У радянські часи археологічні дослідження активізувалися й у 20-х рр.. видатний археолог Г. О. Бонч-Осмоловський заявив про відкриття кізил-кобінської археологічної культури, яку пов’язав із таврами. Це довго було безспірним в археології. Але нещодавно дехто з археологів висловив сумнів у тому, що ця археологічна культура має взагалі якесь відношення до таврів, а залишена іншим народом, ім’я якого невідоме. Так, кізил-кобінці займали передгір’я, а таври – гори. При цьому в передгір’ях переважають поселення VІІІ – ІІІ ст. до н.е., а в горах – могильники VІ – V ст. до н.е. Кизил-кобінці були пастухами й землеробами, тоді як таври – кочовиками, грабіжниками й піратами. Це питання в науці досі залишається спірним.

Стосунки таврів з греками, мешканцями міст яких інколи таври ставала (навряд чи зі своєї волі), не давали підстав таврам сильно радіти таким сусідам – основна маса таврів у античних містах Криму мала статус рабів та інших соціально пригнічених верств населення. Значно тісніші стосунки були в таврів між ними й скіфами – не рідкими були змішані шлюби, про що свідчать матеріали поховань – воїн-скіф зі своєю зброєю і поруч – його дружина з таврськими прикрасами й посудом.

Найпізніші знахідки таврських пам’ятників – це ІІІ ст. до н.е. Але це зовсім не означає, що таври зникли. Крім розповіді Тацита про напад таврів на римських солдат у 49 р. н.е., про збереження таврського компонента серед населення Криму і в І – ІІІ ст. н.е. свідчать написи. У двох з них (початок І ст.) прославляється боспорський цар Аспург, який «підкорив скіфів і таврів». З напису на херсонеському кладовищі І чи ІІ ст. над могилою двох вільновідпущеників дізнаємося, що один з них – лікар Ведій Трепт – був убитий таврами.

Куди поділися таври, однозначної відповіді немає. Можливо, якщо виходити з термінології давніх авторів, оскільки на межі ер з’явилися назви «тавро-скіфи», або «скіфо-таври», то вони просто асимілювалися скіфським етнічним масивом. Остаточна асиміляція таврів, коли вони перестали існувати як окремий народ, треба думати, завершилася до ІІ – ІІІ ст. н.е.

Україна в другий період раннього залізного віку: Велика Скіфія; грецькі міста-держави в Північному Причорномор’ї, Боспорське царство, Херсонес.

Велика Скіфія.

«Народ сильний, народ, мови якого ти не знаєш, і не будеш розуміти, що він каже. Колчан його як відкритий гроб, всі вони – люди хоробрі. І з’їдять вони посіви твої і хліб твій; з’їдять синів і доньок твоїх… розгромлять мечем укріплені міста твої, на які ти сподіваєшся».

Так розповідається у Біблії, в книзі пророка Єремії, про могутніх північних кочовиків, які, переслідуючи кіммерійців, у 70 рр. VІІ ст. до н.е. вдерлися в Передню Азію й вона здригнулася перед їхньою силою й жорстокістю. Вавілоняни й ассірійці називали їх ішкуза, греки – скіфами, а самі себе вони звали сколотами.

Очевидців подій і давніх істориків хвилювало питання походження цього грізного народу. Грецький історик V ст. до н.е. Геродот виклав три версії походження скіфів, дві з яких мають міфологічний характер, а в третій зазначається, що скіфи прийшли «з глибин Азії». Але для греків таке поняття могло означати що завгодно. Відсутня єдина точка зору й серед сучасних учених. Вважаючи що скіфи були частиною величезного світу іраномовних кочовиків степів Євразії, одні з них зв’язують їхнє походження з Північним Причорномор’ям, інші вважають, що скіфи прибули зі східних ареалів Великого Степу. Нині дехто з тюркологів доводить, що вони були тюрками. І дійсно, якщо порівняти реконструйовані ще М. Герасимовим обличчя скіфа з Неаполя Скіфського і обличчя гуна, що жив майже 1000 років по тому, у ІV ст. н.е., то ви побачите просто близнюків (див.: Мурад Аджи. Азиатская Європа, М., 2008, с. 14). Так чи інакше, ясно одне – те ж саме, що було ясним і давнім грекам: у VІІ ст. до н.е. скіфи населяли степи Північного Причорномор’я і Передкавказзя, а також Крим.

У 70-х рр. VІІ ст. до н.е. скіфи вдерлися у Передню Азію, укладаючи й віроломно порушуючи союзи, спустошуючи розбійницькими походами Месопотамію, Сірію, Палестину, доходячи до кордонів Єгипту. Кінець скіфському володарюванню в Азії поклав лідійський цар Кіаскар, який, прикинувшись «овечкою», запросив вождів скіфів з аристократами до себе на свято і по-зрадницьки знищив їх. Позбувшись династів і своєї аристократії, скіфи мусили повернутися туди, звідки вийшли – до Скіфії. Вони й повернулися – у степи Північного Причорномор’я. Ото й усі «глибини Азії», чого вчені чомусь і досі неначе й не бачать. Тому, напевне, скіфи у 512 році до н.е. виступають у ролі ніяких не завойовників, а захисників своєї землі: у Скіфію вдерлася величезна армія перського царя Дарія І. Скіфи показали себе гарними воїнами й змусили персів рятуватися втечею.

Відомо, що скіфи ділилися на кілька соціальних прошарків (схоже на касти): царських скіфів, скіфів-кочовиків (ці два прошарки були упривілейованими), скіфів-землеробів і скіфів-орачів. Описаний у джерелах спосіб життя скіфів – виразно степовий. Знайдені в скіфських курганах (не пограбованих) знамениті нині на весь світ скіфські золоті вироби, в тому числі виконані в неперевершеному «звіриному стилі», свідчать про заможність суспільства, яке мало кошти, щоб замовляти у грецьких майстрів золоті вироби для себе. Золото просто кидалося в очі тому, хто бачив скіфського вершника. Але поблизу очам глядача являлася страшна картина: підвішені до вузди коней скальпи, зняті з убитих ворогів, які скіфи використовували як рушники, чаші на поясі, зроблені з черепів, а деякі їхали з розтягнутою на жердинах шкірою вбитих ворогів як з прапором. Скіф’янки одягалися дуже гарно, особливо аристократки, використовували вони також і косметику та парфуми.

Скіфські кургани проіснували недоторканими тисячоліття. Відомо, що перський цар Дарій І хотів наругатися над ними, але скіфи не тільки їх захистили, а ще й помстилися персам. Однак після знищення Запорозької Січі в 1775 році за наказом Катерини ІІ, а потім після приєднання Криму до Російської імперії у 1783 році вже нікому було їх охороняти. Їх почали грабувати «чорні археологи» ще в 30-ті рр. ХІХ ст. З цього часу почалася справжня «золота гарячка» на теренах, де були кургани. Найвідомішими їх руйнівниками в часи Миколи І були археологи Д. Корейша та А. Б. Ашіка. Вони тривалий час навіть змагалися у справі руйнування та грабунку курганів. Їхньою метою було одне – догодити цареві й якомога скоріше знайти якнайбільше золота й переслати його до Петербурга. Як пише Д. Яворницький, а згодом Дражньовський, розкопувачі, змагаючись, шукали в могилах тільки золоті й срібні речі та зрідка порцеляну, а залізні чи дерев’яні предмети залишали й вони з часом проіржавіли й прогнили. В такий спосіб були знищені неоціненні вартості, які могли б стали дуже важливим предметом дослідження історії і культури України.

Тож від 30-х рр. ХІХ ст. до початку Першої світової війни (1914 р.) було розрито й пограбовано більше 2500 скіфських курганів. І тільки Тарас Шевченко підняв свій голос протесту проти такого глуму над предківськими могилами – у вірші «Розрита могила»:

«І могили мої милі

 Москаль розриває.

 Нехай риє, розкопує –

 Не своє шукає.

 На четверто розкопана

 Розрита могила…

Чого вони там шукають

Що там схоронили

Старі батьки?

Ех, якби то…

Якби то знайти ти,

Що там поховали,

Не плакали б діти,

Мати б не ридала…»

Те, що було знайдене в пограбованих росіянами скіфських курганах, – як те, що вдалося зберегти в російських музеях та приватних колекціях, так і те, що було продане й знищене, – це одні з найбільших археологічних і культурних цінностей в усьому світі. Вони – головний доказ величі скіфського історії. Варто замислитися: понад 2500 могил царів і вельмож! Тож протягом якого часу все це було побудоване? Скільки віків і тисячоліть потрібно було, щоб стільки поховань виникло? Скільки династій і царів там спочило?

Навіщо російська влада наказала нищити скіфські могили? Бо вони були великим і неспростовним запереченням ідеологічної доктрини про «триєдину Русь». Напевне, з тією ж метою після завоювання Криму в 1783 році було знищено могилу «Альтин-Оба», в якій був похований великий воїн і правитель Митридат VІ Євпатор – щоб насадити в історіографії й свідомості людей думку, що Митридат був завойовником Боспорського царства, а не улюбленим царем сколотів. Він воював зі скіфами, так. І вони врешті решт покорилися йому. Теж цікаво: а чому? А потім, осягнувши всю непересічність цієї владної особи, брали участь у далеких походах і грандіозних битвах з римськими арміями в Греції й Малій Азії. Після смерті Митридата VІ Євпатора скіфи знов набули незалежності (столиця – м. Неаполь Скіфський, Крим), але цьому великому полководцю вони зі вдячності насипали величну могилу. І така подія говорить не тільки про його виняткові військові й правлячі здібності, а й про те (і це, схоже, було головним), що корені роду Митридата VІ Євпатора слід шукати серед царських скіфів. На це, до речі, багато що вказує, але це – тема для наукових досліджень.

Крім українських земель, сколотські могили знайдені на північ від Китаю (у Маньчжурії), на Алтаї (Мінусінськ), в Індії, Афганістані (в одній з них знайдено 20 тисяч золотих предметів роботи скіфських майстрів!) та в північній Німеччині. Вони демонструють напрямки експансії сколотів. Але царів своїх і найвидатніших аристократів сколоти ховали в нашій землі – у величних курганах. Ніхто з них, напевне, й думки не допускав, що в нащадків підніметься на їхні могили розбійницька рука.

Ареал же знахідок скіфських могил – від Рейну до Алтаю, дає підстави до припущення, що у Великій Скіфії ми теж маємо спробу, і здійснену дуже вдало, відновлення Імперії на цьому географічному терені. Деякі римські автори (Юстиніан Трог, зокрема) не схильні були обмежувати початок історії скіфів часом їхнього витіснення кіммерійців з земель Праукраїни. Вони розглядали їх як один із двох (поряд з єгиптянами) найстарших народів світу. І вважали скіфський народ найсправедливішим у світі. Напевне, до їхньої думки теж треба прислухатися.

Військова жорстокість скіфів могла бути вимушеною – вона могла спалахнути як помста за те, що сусіди почали зазіхати на їхню Імперію й нищити її. Охоплені ж почуттям помсти, предки були немилосердними. Це підтримувалося ще й фізіологічно – скіфи мали за ритуал пити кров своїх жертв.

З нечисленних окремішніх свідчень писемних джерел відомо, що в перші століття н.е. скіфи, як і раніше, неодноразово загрожували Херсонесу й вели часті війни з Боспорським царством. Останні завершилися для них у кінці ІІ ст. н.е. поразкою й підкоренням боспорським царям. За це їм помстяться споріднені їм же сармати, стерши Неаполь з обличчя планети. Все логічно з точки зору логіки непокірних степовиків: символ утрати гідності й підкорення чужинцям не мав права залишатися на землі. Скіфи припиняють своє існування в середині ІІІ ст. н.е.