Степова зона виявилася найбільш придатною для скотарства. Відносна простота й невелика працезатратність при догляді за тваринами сприяли прискореному розвитку степових племен.

Зростання продуктивності виробництва до зволило не тільки забезпечувати мінімальні споживчі потреби людей, але й створювати запаси продукції. Вони поступово зосереджувалися в руках окремих осіб, що призвело до майнової нерівності серед людей, а згодом і серед родів та племен. Це спричинило загострення суспільних відносин. Виникла необхідність і в силі, здатній регламентувати внутрішнє життя колективів й захистити їх від зазіхань сусідів.

Після знищення Аратти навалою арійських племен зі Степу в 1800 р. до н.е. (це варто сполучити з тим, що приблизно в цей же час відбувалося з Мохенджо Даро) на території України в епоху бронзи домінують: ямна культура, представники якої на початок 2 тис. до н.е. зайняли майже все Південне Правобережжя, вибиваючи звідси трипільців. Вони в свою чергу поділялися на бузьку, придніпровську, приазовсько-кримську, донецьку та інші групи.

Якщо сполучити з тим, що відомо науці з міфів та іноземних історичних джерел, то можна змалювати таку картину. Наприкінці ХVІІІ ст. до н.е. згадані нами вище саки під керівництвом вищих саків – «царів пастухів» (гиг саків) вдерлися в Малу Азію. Там розпочнеться період навали т.зв. «гіксосів», а Причорноморські й Приазовські степи в цей же час порожніють, що добре демонструють археологічні карти культур ХVІІ – ХV ст. до н.е. Ці терени тут же займає населення, що в часи панування саків перебувало в тіні – можливо, нащадки венів. У той час змінилася структура суспільства, воно стало більш демократичним. Зникли багаті поховання знаті. Населення теренів України зростало й досягло максимуму в ХІV – ХІІІ ст. до н.е. Однак приблизно в цей же час частина саків, що не знайшла собі гарної долі в Азії й Єгипті, повернулася в Північне Причорномор’я. Археологи відзначають появу в цей час на території України низки нових культур: сабатинівської, ноуа, становської поряд з комарівською, східно-тшинецькою і монтенору в Східній Румунії. За часом появи, ареалом поширення та за іншими ознаками, наприклад, – зольними курганами, утворення яких можна пов’язати з описом Геродотом скіфського звичаю спалювання величезних куп хмизу, сабатинівська культура може бути ідентифікована з раннім етапом скіфської, а інші – як такі, що виникли під її впливом на основі місцевих. Вищевказані культури проіснували на терені України до кінця ХІІІ ст. до н.е., тобто до розгрому скіфів військами єгипетського фараона Рамзеса ІІ, й змінилися білогірською, яку можна ідентифікувати вже з раннім етапом кіммерійської.

У першій половині 1 тис. до н.е. у Східній Європі взагалі відбулася велика міграція населення. Племена катакомбної культури з району Сіверського Дінця почали наступ на «ямників» (можливо, останні висунули свої політичні претензії на терени проживання «катакомбників», якщо враховувати, що ті проживали якраз таки в «серці» Аріани, а можливо, й інше – якесь зіткнення на релігійному ґрунті). Напад був блискавичним, нищівним, «ямники» потерпіли поразку. Деякі з них були асимільовані, тобто розпочався процес змішування народів. На жаль, поселень цього часу знайдено мало – тільки в Донецькій, Харківській, Луганській та Миколаївській областях сучасної України. Тому цей період вивчений недостатньо навіть археологами.

У ХV – ІХ ст. до н.е. у степовій зоні України проживали племена зрубної культури, які займалися скотарством, але вели осілий спосіб життя (що дуже важливо). Лісостепову й поліську зони в різні часи населяли племена культури шнурової кераміки та бойових сокир. Їх учені точно вже зараховують до нащадків стародавніх ар’їв.

Важливо, що саме в «зрубників» виявлені найдавніші плавки заліза 1550 – 1400 рр. до н.е. (під нинішнім Воронежем). Припускається, що в той же час такі плавки існували й на території України. Варто зазначити, що залізний вік як такий датується ІХ – VІІІ ст. до н.е., з чого видно, що в «зрубників» його початки треба датувати набагато раніше.

Тим часом відбувалися важливі соціальні й етнічні зміни. Починають формуватися етнічні спільності людей, виділяється впливова племінна аристократія, посилюється її влада й впливи. В 1 тис. до н.е. в Україні настільки вже сконсолідувалося населення, що Геродот на початку V ст. до н.е. уже дає перелік численних племен, які посідали цілком визначені території. Почався активний процес формування державності у багатьох народів. Це був зовсім інший, ніж аратський (полісний) тип державності – це був тип державності, базований на домінуванні військової касти, – рабовласницький. Але на території України існували й такі племена, які не бажали відмовлятися від давніх демократичних традицій полісного суспільного устрою.

За мовними й етнографічними ознаками вчені поєднують народи Європи у три групи: германську (в якій, імовірно, превалює сакський компонент); романську (з превалюванням пеласгійського /трипільського/ компонента); і слов’янську (з превалюванням венедського компонента). Геродот не згадує венедів, але вчені припускають, що він знав їх під іншою назвою – як будинів. Домінуючий компонент ліг в основу менталітету того чи іншого народу, як також визначив і певні особливості їхнього політико-ідеологічного життя.

Сакський компонент визначив схильність германських народів до влади, дисципліни й порядку, до військових справ. Пеласгійський (трипільський) компонент визначив схильність романських народів до впорядкованого, комфортного життя, краси й мистецтв, до амурних справ. Слов’янські народи – нащадки головним чином «передчасних демократів» – венедів, також успадкували відповідні якості. Для венедів, як зазначив видатний грецький історик Прокопій Кесарійський (VІ ст.), не було характерним управління однієї людини, «вони з давніх-давен живуть у народоправстві, і тому в них щастя й нещастя вважаються справою спільною».

Але слід мати на увазі, що те, що сьогодні після 2000-літнього періоду існування християнства та християнської цивілізації вважається достоїнством, у стародавні часи було порушенням закону, на якому трималося арійське суспільство, й призвело врешті-решт його до руйнування. Тому нащадки ар’їв уже навіть на рівні генів несуть у собі упереджене ставлення до нащадків тих, хто, за уявленнями їхніх предків, став причиною руйнації Аріани. За стародавній гріх своїх предків венів – перших в історії демократів і руйнівників ідеології «чистоти каст», а з нею й рас, слов’яни розплатилися тим, що виявилися схильними до слабких форм політичного устрою, а тому періодично потрапляли під іноземне ярмо.

Негативними наслідками цього стало те, що слов’яни стали схильними до невпорядкованості життя у всіх його аспектах, від побутового до державного, неповага до законів з боку простолюду й свавілля з боку влади, готовність заради «спокійного життя» підкоритися іноземцям та інородцям і проявляти як, з боку одних, відданість такій владі, так і, з боку інших, схильність до «бунту бессмысленного и беспощадного», коли трощиться підряд усе, що було: і гарне, й погане. Приймається нове за принципом – «нехай гірше, аби інше». Минуле викреслюється з пам’яті. Історія у черговий раз починається з нуля. А можливо, так склалося тому, що предкам слов’ян венам (згодом венедам) у порівнянні з відкинутим ними суспільним ладом Аріани про наступні й згадувати було соромно? Хто знає… Можливо, й так.