Україна в бронзовому віці: розселення індоєвропейців, проблема їхнього походження та прабатьківщини («арійська проблема»).

Назву арії (ар’я) вичитали в джерелах англійські дослідники Вед – священних книг Індії, наприкінці ХVІІІ ст. Поступово з’ясувалося, що ар’ї прийшли до Індії в середині 2 тис. до н.е. звідкись із Європи. До пошуку їхньої прабатьківщини долучилися вчені різних країн.

Спочатку особливих успіхів досягла німецька школа (що й було в 20 – 30-х рр. ХХ ст. використано ідеологами німецького нацизму). Її представники вже на початку ХІХ ст. здійснили класичний переклад найдавнішої з чотирьох Вед – Рігведи («Священного знання»). Німецькі ж дослідники Р. Рот та О. Бетлінгк видали в Петербурзькій Академії наук семитомний словник санскриту – штучно створеної мови арійських брахманів-жерців. За А. Шлейхером, нащадками загадкових ар’їв стали не тільки німці, а й деякі народи Індії й Ірану, стародавні греки, італійці, слов’яни, литовці. Ці висновки підтвердилися знаходженням слов’янської Веди й ісландської Едди. Досягнення німецького арієзнавства позаминулого століття визнають у науці й понині. Але внесена й суттєва поправка: корені спорідненості пращурів указаних народів учені вбачають нині не в ар’ях, а в умовно названій «індоєвропейській мовній спільноті». Історики вважають її чи то «пранародом», чи то співіснуванням кількох споріднених народів, серед яких у 5 – 2 тис. до н.е. були й ар’ї.

Вище ми казали про Трипільську цивілізацію (як її нині звуть учені), або ж про Аратту – землеробську державу полісного типу, яка була створена у Причорномор’ї в 7000 – 6200 рр. до н.е., а розквіт свій переживала в 5400 – 2750 (або 2200) рр.. до н.е. між Дунаєм і Дніпром. Так ось, як свідчить навчальний посібник «Давня історія України в ілюстраціях і таблицях» (К., 2007), степовики, які займалися як скотарством, так і землеробством, і спільнота яких почала формуватися вздовж степових кордонів Аратти під назвою Аріана не пізніше 5 тис. до н.е., – то й були ар’ї. Про Аріану ми також розповідали вище.

Різні автори розміщували прабатьківщину ар'їв у різних місцях: Бонгард-Левін і Грантовський – у степах Євразії; Гамкрелідзе й Іванов – у Передній Азії – на терені, що був дотичний до Кавказу; Сафронов – у Східній Європі; Тілак, Асов, Гусєва, Дьомін – на Півночі; цілий рад інших учених, у тому числі українських – у Причорномор’ї. Як бачимо, заледве чи не всі європейці бажають розмістити прабатьківщину ар'їв саме на терені своїх країн. Але істина – головне.

Відкриття справжньої, Дніпро-Донецької прабатьківщини ар’їв розпочав німецький географ Карл Ріхтер. У 1820 році вийшла його праця, в якій він уперше серед дослідників звернув увагу на спорідненість назв Індії та (С)Індика, як називали місцеві племена й стародавні греки пониззя Кубані. Але в публікації 1943 року австрійський лінгвіст П. Кречмер зазначив, що ще більш давньою є Синдика, що була пониззі Дніпра. Саме тут розмістив болгарський вчений Васіл Георгієв прабатьківщину «індо-іранців» (як умовно почали називати ар’їв після Другої світової війни). Упродовж 1975 – 1999 рр. такі дослідження плідно проводив російський лінгвіст О. М. Трубачів і висвітлив їх результати, зокрема, у низці статей, що ввійшли до його книги «Indoarika в Северном Причерноморье» (М., 1999), яка моментально стала бібліографічною рідкістю.

Нині в Україні цю тему розробляє український мовознавець-індолог С. Наливайко, він висуває гіпотезу існування Дандарії («Жезлоносної Арії») між пониззями Дніпра та Кубані. Але слід звернути увагу на те, що найдавніші, до-індійські санскритські написи на горщиках зрубної археологічної культури, які відносяться до середини 2 тис. до н.е., знайдені на Донеччині. Їх нещодавно почали вже читати фахівці (В. Кульбака, В Качур, 1998). Як припускає ще один дослідник з арєзнавства – Ю. О. Шилов, ця писемність – відгалуження від протошумерської писемності Кам’яної Могили, а її продовження – у давньоруських «Київських глаголичних листках» та у своєрідному письмі «Велесової книги». В останній міститься інформація про переселення до Індії (Бгарати) п’яти арійських племен: пуру, яду (сатвати, данави), турвашу, ану, друх’ю. Це підтверджується Рігведою й Магабгаратою. С. І. Наливайко цілком справедливо зазначає, що вимова назв у писемних джерелах вже могла бути викривлена й пропонує пильно поглянути на літописних полян, ятвягів (судовитів, дайновів), туровчан, антів, дрегву (дреговичів) – це свідчить про те, що переселялися далеко не всі, а ті, хто залишився, стали основою етноґенези балтійських та слов’янських народів, серед них і українського.