У 1995 році український археолог Ю. О. Шилов підтвердив цю тезу А. Г. Кифішина лінгвістичними, археологічними, етнологічними дослідженнями, і довів версію до рівня наукової гіпотези.

Аратта (Оратта), доводять ці вчені, проіснувала на Правобережжі української Наддніпрянщини сім тисячоліть. Вузлами зв’язку між нею й спорідненими з нею культурами світу були не тільки етнокультурні традиції переселенців, а й розбудована ними система святилищ-обсерваторій, найбільш відомими з яких є британський Стоунхендж, зауральський Аркаїм та араратський Мецамор. Це були своєрідні «науково-дослідні станції», де працювала інтелектуальна еліта тогочасного людства. В Україні й Індії (тут їх споруджують і досі) збереглася їхня прадавня назва – «майдани», співзвучна з давнім «айдана» іранців. Богиню-покровительку Дану (від імені якої пішли назви річок Данапр, Данай /Дунай/, Данастр /Дністер/, а також Дон і Донець як Танаїс від Дани як Тани тощо) видно в цьому термінові. Тут велися насамперед календарно-обсерваторні та географічні роботи, основи яких були закладені, вочевидь, багато раніше, адже нині деякі фізики й астрономи починають говорити про існування єдиної якоїсь стародавньої «школи» пізньопалеолітичної астрономії та космографії. Крім того, тут проводилися, напевно, й інші роботи: селекційні, технологічні, мовознавчі, літописні. Результатами такої роботи, крім створення самих «майданів», є штучно створена мова санскрит для міжнародних спілкувань, а також періодичні мандри жерців-гіпербореїв (як про Арістея написав у своїй «Історії» Геродот). Розбудовою системи святилищ-обсерваторій переконливіше, ніж від якогось «індоєвропейського пранароду». як це сьогодні стверджується, можна пояснити існування дуже далеких і давніх культурних збігів від Британії до Індії, від Скандинавії до Палестини. Іноді ці збіги (наприклад, між українським Трипіллям і китайським Янь-Шао) проявляються і в найбільш шанованій археологами кераміці.

Цей унікальний феномен і досі ще не вивчений належним чином, і насамперед дискусійним залишається питання щодо того, чи мала Аратта (Оратта) ознаки державності. Такими ознаками вчені вважають:

– відтворююче господарство, розвинене до відокремлення ремесел від сільськогосподарської праці;

– існування обміну й торгівлі;

– суспільну ієрархію з поділом праці на виробничу (що сягає гончарного і металургійного перетворення речовини) та правлячу (з відповідними засобами: календар і писемність);

– існування міст і монументальних споруд;

– мову міжплемінних спілкувань і самоназву.

В Аратті все це існувало й було досить поширеним, що видно дослідникам просто неозброєним оком. Єдине, що відрізняє цю суспільну форму, так те, що державність тут не набула рабовласницького змісту й форми, які були характерні для ранніх цивілізацій Сходу й Заходу. Тому ця державність просто не вписується в існуючі на сьогодні уявлення про те, якою вона могла бути, але це просто справа часу – розуміння її самобутності й оцінка її місця і ролі в історії людської цивілізації. Вони були неабиякими. І людство колись усе ж таки це зрозуміє.

Слід зазначити, що досліджує Трипілля й видає монографії з його історії ще й такий український вчений, як М. Ю. Відейко. В його роботах (остання – «Трипільська культура», Харків, 2003) якраз і піддається сумніву не тільки існування державності в Аратті (Оратті), але навіть факт існування в ній писемності – хоча й не досить упевнено та аргументовано. Зокрема, щодо писемності він займає двоїсту позицію на кшталт: «начебто була, але начебто її не було». Чому так у нього виходить? А насамперед тому, що Відейко намагається порівняти не порівнюване – писемність общинної Аратти (Оратти), коли священним словом вважалося тільки усне слово – і бюрократичні записи рабовласницького Шумеру. Перша традиція й досі зберігається в Бгараті (Індії) – вглиб тисячоліть тягнеться щоразу тонша вервечка недбалих нотаток на папері, листі, кістках або на глині; величезні ж тексти й донині вчать напам’ять і передають з покоління в покоління. А друга традиція, що поширилася з Шумеру в Єгипет і далі, від самого початку була втілена в грандіозні архіви «глиняних книг». То чому других наука вважає цивілізованими й писемними, а перших – ні?

Виникнувши близько 6200 р. до н.е. (або давніше на 700 – 900 років, за іншою системою археологічного датування), Аратта (Оратта) розташовувалася ближче до малоазійського сучасного Чатал-Гююка, ніж до наддніпрянського Шу-Нуна (Кам’яної Могили). Її найдавніша історія пов’язана з археологічними культурами Подунав’я: Кереш, Старчево, Боян, Прекукутень. Потім центр Аратти почав пересуватися ближче до Дніпра, і цей рух та розквіт відомий археологам як формування культури Трипілля (за назвою села побіля Києва, де її виявили розкопки Вікентія Хвойки у 1893 – 1899 рр.), про що нині добре відомо зі шкільних підручників.

Початок просування датують нині 5400 р. до н.е. (або пізніше на 700 – 900 років) й визначають (за В. М. Даниленком) як подальший розвиток буго-дністровської культури і як Перший етап уже власне Трипільської культури. Носії цієї культури прийшли у Дунайсько-Дніпровське межиріччя з уже розвиненим господарством, металургією, будівництвом. Причини переселення нині ще встановлюються. Нині відомо 2042 пам’ятки «трипільської археологічної культури», як її називають археологи, з яких понад 1800 – поселення, як зазначає «Енциклопедія Трипільської цивілізації» (Київ, 2004) (далі: ЕТЦ).

Другий етап розпочався близько 4600 р. до н.е. В цей час уже повністю формується обличчя цієї культури як таке. Площа громадських будинків перевищила 300 – 1000 кв. км, не поступаючись величезним громадським спорудам доби енеоліту в Месопотамії (ЕТЦ, т. 1). Ці культури були в контакті між собою. Нині ведеться суперечка щодо того, звідки йшли впливи – з півдня на північ, чи навпаки – з півночі на південь? Археологи-офіціози наполягають на першому напрямку, археологи-народники – на другому. Тож, як бачимо, суперечки вчених ще тривають. Треба вказати їхню причину: одна частина вчених «віддає» Трипільську культуру семітам, наполягаючи на тому, що це протошумерське населення її створило на землях України (і ця версія нині панує в науці, хоча серед останків трипільців семітів небагато, більше – тих, хто схожий скоріш на американських індіанців майя); інша частина вчених наполягає на автохтонному (місцевому) походженні триполіян, а ті, хто відрізнявся за антропологічним типом від місцевого населення /європеоїдного/ – це прибульці з інших регіонів планети, рештки яких були поховані, а не спалені). Однак тут проблема дійсно таки існує, і я, ні на чому не наполягаючи, можу вказати тільки на той факт, що вченими якось «затирається» згаданий вище в лекції інший, ніж кроманьйонець, тип європейської людини – грімальдієць. Антропологічно він дуже схожий з південним типом людей, наука ж і констатує переміщення неолітичної землеробської культури з Кукутені (Румунія) в Праукраїну. Можливо, саме він і був її носієм і став одним з головних антропологічних первнів триполіян (араттів). З семітами й представниками інших расових груп могли бути, дійсно, просто зв’язки (інше питання – дружні, чи ні, але це вже – питання до науки, яка його, на жаль, досі просто ще не бачить). Одне положення можна констатувати абсолютно точно: після остаточного знищення Аратти (Оратти) навалою арійських племен у 1800 р. до н.е. її носії розселилися по всій Європі, почалася асиміляція (почасти – примусова), антропологічний тип перетерпів значні зміни, але там, де не було в Європі слідів Трипільської культури, там не виникло жодного слов’янського етносу. І це треба гарно засвоїти.

Третій етап розпочався десь у 3500 р. до н.е. й закінчився близько 2750 (2200 за найпізнішим датуванням) р. до н.е. Поселення Аратти (Оратти) простягалися до морського узбережжя сучасної Одещини та до лісів пониззя Прип’яті, до долин правобережного Дністра та лівобережної Десни. А центр її зосередився в межиріччі Південного Бугу, Собу, Росі, Синюхи (по карті видно – простір майже замкнений). Тут розташовувалися 23 найбільші міста Аратти, які були виявлені ще в 60-х рр. ХХ ст. Їх уже не можна називати протомістами, але цей термін в офіційній науковій літературі ще зберігається. Їх не можна порівнювати з містами Шумеру, щільність населення в яких була більшою від аратських у 3 – 5 разів, але від цього вони не переставали бути містами. Навпаки, слід розуміти, що велика кількість населення в містах призводила врешті решт до їхнього занепаду – через погане водопостачання, страшний бруд і людські фекалії, що викидалися просто на вулиці й це тягло за собою смертоносні хвороби. Мешканці Аратти віддавали перевагу переселенню – благо неосвоєних просторів, придатних для заселення, в цьому регіоні планети було ще вдосталь.

Обриси цих міст були схожі на людську стопу, або пташине яйце. Дехто з дослідників уважає, що це відображало міфи про Праяйце Всесвіту та Слід Вішну – й досі шанованих в Індії. Звідси й ідеологія постійного переселення: Бог Вішну повинен «ходити» по планеті. До речі, назва сусіднього з Тальянками села Вишнопіль, що збереглася й до сьогодні, каже нам про те, що такі поселення були полісами (порівняйте: українці схильні вимовляти назву міста Севастополь як Севастопіль). Можливо ці стародавні поліси були й доволі незалежними – як багато пізніші поліси Давньої Греції. Етнографи записали один стародавній козацький усний переказ про Скŷпу Краю «чорнухів деревляних»:

«Селились «од воза» однією вулицею крученою, кожна станиця була як столиця, ніхто не грабував і за те собі кращого не будував, усі жили сильно і щасливо, пісень-плачів не було, смерті не боялись».

У цій оповіді видні не тільки поліси, тут, на мою думку, втілено український ідеал демократичного суспільного життя. Українці не можуть жити в авторитарних державах, їм у них некомфортно – саме тому, що тисячоліття демократичного життя відбилося вже навіть у їхніх генах.

Поєднання міста, кількох довколишніх сіл чи сезонних хуторів і одного або більше святилищ-обсерваторій (майданів) означає полісний тип державності. Термін «поліс» походить від греків, а ось давні хатти називали його «кал-ламасу» (у слов’ян збереглися Колиця, Колунь, Коло), шумери – «у(н)ру» (дуже вже прикметне оте «ру», як на мій погляд), а середньовічні слов’яни й руси – «городи» і «вєсі» (і вже тут видно, що то – різні мови). Поліси Аратти (Оратти) визнавали свою спорідненість – про це свідчить схожість культових статуеток, орнаментів тощо – але дотримувалися незалежності від сусідів. Таке етнодержавне об’єднання можна вважати федеративним. Проте слід мати на увазі, що поліси зі складом «місто – село – майдан» проступають лише на аерофотозйомках, археологи такі комплекси в Україні поки що не дослідили (головно через брак фінансування української археологічної науки), а в тих майданах, що розкопані, не проведені належні астрономічні обстеження (також через брак коштів, адже астрономам треба замовляти відповідні дослідження, за що треба платити).

З особливостей Третього етапу Трипілля можна назвати ще й такі. Для виготовлення кераміки було винайдене і впроваджене гончарне коло, але воно відігравало допоміжну роль, тому що священним вважали лише посуд, виліплений вручну. «Збільшується кількість керамічних центрів та стандартизація продукції. Багато спеціалізованих поселень працюють на обмін. Гончарство виходить за межі общинного ремесла» (ЕТЦ, т. 1). Досягає найвищого розквіту мальована кераміка – характерна риса саме Трипільської культури. Скульптурні жіночі фігурки – це вже не завжди Праматір з головою змії або черепахи, – поширення все більше набувають портретні вироби. А то вже – початки світського мистецтва. Про це свідчить і такий факт: на людиноподібних фігурках і посудинах починають траплятися зображення деталей одягу, який можна порівняти з традиційним вбранням українок та молдаванок (інформація – з історико-етнографічних досліджень А. Погожевої та З. Васіної). Проте є й суттєва відмінність, почасти збережена донині населенням Індії, й яка є відмінною ознакою вже представників степових суспільств українських теренів. Це – розпис, або татуювання облич. З’являються також і нові зачіски з «козацькими оселедцями», що виявлено в курганах усатівської культури пізнього Трипілля (на Одещині). А оце вже – ніщо інше, як впливи культури арійських суспільств.

Дуже цікавими є зображення кораблів у Кам’яній Могилі. Їх порівнюють з месопотамськими, єгипетськими, крітськими. В Усатові знайдено кам’яний якір, крім того, простежені зв’язки трипільських металургів із середземноморським узбережжям Малої Азії, де кораблі ораттів («триполіян») могли зустрічатися з шумерськими та ін.

Історія Третього етапу Оратти межиріччя Дністра та Дніпра пов’язана тісними зв’язками з Шумером межиріччя Євфрату та Тигру. (Шумер просто краще вивчений). В обох державах одночасно виникають і зникають великі міста, змінюється й занепадає державність. На це звертають увагу навіть ті вчені, які й досі не визнають Трипільську археологічну культуру за стародавню державу Аратту (Оратту), з якої, до речі, й походив сучасний Шумер. Має прямий зв’язок з нею й Індія (Бгарата) – культура Мохенджо Даро.

Потрібно ще розглянути відмінність землеробської цивілізації Аратти від подібних їй суспільств річкових долин інших регіонів планети. Для нормального ведення землеробського господарства необхідно було знати закони природи, адже повені, що несли фантастичні врожаї, водночас могли й усе знищити в момент. Звідси витікає величезна роль жрецької касти в землеробських суспільствах, адже саме жерці були носіями знань, в тому числі й таких, що передавалися з покоління в покоління. Таємницю цих знань оберігали дуже ретельно. Джерела езотеричних знань давнини й досі невідомі, і немає гарантій, що вони стануть відомими хоча б коли-небудь. Ось так заховали стародавні жерці основи своєї інтелектуальної й суспільної могутності.

Створена в Азії у спосіб отримання інформації від знаючих людей – жерців – агротехніка виявилася застійною: вона не стимулювала розвиток інженерного мислення, накопичення досвіду, зростання рівня освіти, особистості. Достатньо було виконувати команди жерців, діяти за раз і назавжди встановленим алгоритмом. Тому цивілізації азіатських річкових долин виявилися стабільними, але нерухомими, позбавленими розвитку.

Принципово інша агротехнологія відтворюючого типу виникла в Аратті. Вона передбачала динамічне нарощування виробництва в порівняно суворих кліматичних умовах шляхом запровадження перелогової системи землеробства. Ланки після виснаження ґрунту залишали на 10 – 25 років «гуляти». Коли природна родючість відновлялася, землю знов засівали. Раз на 3 – 4 покоління поселення спалювалися – як вважається, ритуально. Технологія землекористування таким чином виявилася дуже життєздатною й, що важливо, духовною. Але, на жаль, спалення поселень призвело до того, що від них мало що залишилося, щоб це можна було сьогодні повноцінно вивчати.

Суспільство Аратти також управлялося інтелектуальною елітою – жерцями-брахманами (можливо, наша назва – «рахмани»). На відміну від тоталітарних жрецьких суспільств Азії, жерці Аратти випрацювали принципово іншу ідеологію свого правління країною – вони створили інститут Спасительства. Неможливо зараз сказати точно, як це втілювалося в життя. Але є дані про те, що брахман, хоча й мав за обов’язок мати статеві стосунки з багатьма жінками, щоб вони народжували від нього дітей, здібних до жрецької діяльності, й що серед жінок вважалося вищим ступенем пошани до них, мав бути безшлюбним, а наприкінці життя повинен був спалити себе на ритуальному кострищі. Можливо, так утілювалася в життя ідея Спасительства – через страшну смерть брахмана живцем у вогні. Напевне, людей, які свідомо обирали собі таку долю, можна було поважати, чи не так? Коли треба було розпалювати ритуальне вогнище, брахман визначав сам.

Правляча еліта Аратти знімала (вважається, що шляхом переселень) тенденцію до формування класів і авторитарного державного апарату. Тому Аратта й мала «первіснокомуністичну» як деякі вчені кажуть (і з чим не можна погодитися), або ж правильніше – полісно-демократичну державність. На відміну, зокрема, від рабовласницького Шумеру.

Аратта й Шумер.

Вчені «по-старинці» твердять, що першою у світі цивілізацію, що виникла близько 3500 р. до н.е. в Нижній Месопотамії, був Шумер. Однак слід зауважити, що навіть офіційна наукова версія наголошує на тому, що творцем цивілізації тут вважається «народ-мігрант невідомого походження». Та й з матеріалу наших лекцій уже видно, що розвиток цивілізацій на теренах Праукраїни в межах тієї ж Циркумпонтійської зони (а до неї, можливо, була ще більш давня Борея, що тягнеться коренями до пізньопалеолітичної доби кроманьйонців) датується більш раннім часом, ніж виникнення Шумеру.

Можливо, жерці Аратти вирішили провести переселення за своїм планом у цей регіон. А можливо, й інше. Не треба думати, що в середовищі жерців усе було ідеально і безхмарно – вони мали не тільки велику владу й значні матеріальні багатства, головним було те, що вони мали доступ до джерел стародавніх знань (можливо, й походженням від попередніх людських цивілізацій). За останнє й могла точитися в самому їхньому середовищі величезна боротьба. Зіткнення ж на релігійному ґрунті завжди були й залишаються найстрашнішими й найкровопролитнішими. Тож не виключено й таке явище, як виселення непокірних магів – тих, хто в боротьбі за владу вдався до чорної магії. Припущення, що все було навпаки й саме білих магів було виселено, а чорні залишилися, відкидається через наявність таких безспірних фактів, як: по-перше, високий рівень духовної культури Аратти, що є безсумнівним, а це було б неможливо, якби тут виникла релігійна антисистема, а по-друге, – теж незаперечний факт наявності демонічних культів у Шумері, що проявилося зовсім незадовго після переселення (за моєю версією – виселення) жерців-демонів з Аратти. Тож предки, виселяючи цих розбещених чаклунів з теренів Праукраїни, знали, що робили.

У Месопотамії шумери спочатку поплачуть за «втраченим земним Раєм», а потім обсядуть своїм ідеократичним тоталітаризмом семітів, що врешті решт закінчиться вже історично зафіксованим їх виселенням уже самими семітами (і це вже не називається в літературі «переселенням», бо занадто вже специфічним воно було, та й інформації досить). Так що, все логічно. А не треба богів зраджувати й невідомо кому поклонятися. Але жерців, які володіли дуже серйозними знаннями, не так-то просто було позбутися. Вони й довели врешті решт Аратту (Оратту) до того, що ар’ї шалено накинуться на неї й знищать – в усьому трикутнику Тріполі – Трипілля – Тріпура. В Індії, між іншим, ці розумники створили не тільки якісь «вімани», схожі на крилаті ракети, а й якусь невідому зброю. Тож, цілком можливо, що погрожуючи нею, вони вимагали підкорення своїй владі всіх і вся. Ну, й «отримали». Всі підходи до Мохенджо Даро, як свідчать індійські й англійські дослідники, спалені напалмом – так ар’ї рвалися до цієї зброї й до її власників. Але й жерці були не промах: як тільки стало ясно, що все – кінець, ось-ось ар’ї все захоплять, жерці влаштували супер-грандіозний ритуальний костер – узяли та й підірвали цю зброю, згорівши заживо й самі в ньому, й звівши на той світ усе населення Мохенджо Даро. Залишається тільки додати те, що, за свідченням тих же індійських і англійських археологів, які дуже плідно працюють в Індії, цивілізація Мохенджо Даро загинула внаслідок… ядерного вибуху. Ось вам і жерці-брахмани. За таке варто було боротися? Ще б пак! Можливо, в цій історії ми з вами маємо першу світову війну за володіння зброєю масового знищення. Тож не дай Бог, щоб сталася ще й друга…

До речі, деякі вчені зазначають, що ті ж античні греки прекрасно знали про можливості розщеплення атома, але не стали це робити (отже, по всьому, існує ще один спосіб розщеплення атома, ніж той, що на сьогодні розроблений, тільки він сучасній науці невідомий) – з морально-етичних причин. Знали, що це не призведе ні до чого доброго. А звідкіля ж вони могли це знати? Чи не від єгиптян, які прекрасно знали про все те, що сталося в Індії? Все може бути.

І тут варто порівняти цивілізаційно гуманну поведінку давніх греків з реакцією Макса Планка – одного з розробників сучасної атомної бомби: коли до нього прийшли якісь невідомі люди (цілком можливо, що представники якихось таємних орденів, які завжди існували на планеті, існують і будуть існувати завжди) і просили його не продовжувати дослідження, адже це призведе до страшних наслідків, він спересердя кинув їм: «Відчепіться! Це – просто красива фізика». Коли ж у 1946 році на Хіросіму американці скинуть свого атомного «Малюка», й Максу Планку долею буде судитися побачити, до чого призвели його дослідження, то він розчарується в житті взагалі й у недалекому часі помре. Але він встигне сказати, що, якби він знав, до чого все дійде, то ніколи не став би займатися фізикою. Це була трагедія життя великого вченого. А він же не міг не знати, його ж попереджали. Тож навіть і в кінці життя він не знайшов у собі сили визнати, що все прекрасно знав, але не послухав голосу попередження. Що поробиш, таким є західний менталітет – усі погані, гарний тільки я.   

Контакти аратських і шумерських жерців засвідчені в гротах Кам’яної Могили і в комплексі Великоолександрівського кургану, а господарські зв’язки – в металургії племен усатівської археологічної культури. Роль Наддніпрянської Аратти (Оратти) у виникненні Шумеру ще потребує ретельного дослідження. Але найголовніша причина цього зв’язку вченими називається – це розкручення, так би мовити, «генної спіралі» індоєвропейців навколо Чорного й Азовського морів. І цей шлях скоро перетворився на «азово-чорноморську лінію розвитку степового енеоліту», відкриту видатним археологом Валентином Даниленком.

Однак, по перше, Трипілля – це не степовий, а землеробський неоліт-енеоліт, а по-друге, шумери – не тільки не ар’ї, а навіть не т. зв. «індоєвропейці». Останні серед них були, але в Шумері переважав інший расовий тип. Тож українські вчені, на жаль, зайшли в цьому питанні у глухий кут. І якщо вони й далі в упор не будуть бачити чітких расових кордонів, що в давнину пролягали по території проживання їхніх предків, і наполягати на тій расовій суміші, продуктом якої є вони самі, як на тому, що начебто було заледве не «найвищим досягненням» та «омріяним ідеалом» давнини, то нічого путнього в науці не досягнуть. Оратта, можливо, й плекала таку расову суміш (скоріш за все, так і було), але саме вона й вилилася в трагедію іншої держави, що сусідила з нею – Аріани. І нащадки цієї держави не пробачили цього нащадкам Аратти (Оратти). Схоже, що вже навіть на рівні підсвідомості вони не пробачають їм цього й досі…

Це – велика й трагічна проблема: співіснування цивілізації Лісу (Захід України) й цивілізації Степу (Схід України) в історії України. Їх з’єднує Лісостеп (Наддніпрянщина). Але, на жаль, і досі – тільки географічно. Тож, хоча ландшафт України й створює географічний тетраедр: Ліс – Лісостеп – Степ, цивілізаційна, з’єднуюча роль Лісостепу (Києва) виявилася тільки в Середньовіччі (Київська Русь). І, до речі, багато більш дієво, ніж у сучасній Україні. Треба визнати.

Аріана(«Аріана Веджа»).

Географічно це – Лівобережжя, степи України й Дону, Великий Степ і Алтай; з часом «тіло» її розширювалося за рахунок вторгнень в Іран, Індію; були також спроби проходу в Афганістан, Тибет, Китай та інші регіони планети. На мій погляд, це – ніщо інше, як спроба створити стародавню світову імперію (але чи вдалося – велике й дуже непросте питання). Але «серце» Аріани – це Лівобережжя і Доно-Донецький регіон. Одразу слід зазначити, що Аріана досліджена набагато гірше, ніж Аратта (Оратта), по-перше, тому, що існує величезний політичний спротив вивченню арійської теми в науці, через що археологічні розкопки належним чином не фінансуються і не замовляються, а по-друге, тому, що, знов-таки з політичних мотивів, внесок степових народів у розвиток світової культури й цивілізації сильно применшується.

Тим не менш, виявлено немало. У той час, коли Трипілля переживало свій «золотий вік» розквіту на Третьому етапі свого розвитку (див. вище) в безкраїх степах Лівобережжя Дніпра виникла інша цивілізація – степова. Це – зовсім інший тип цивілізації, ніж землеробська, дуже суворий і войовничий. Характер її формувала сама Степ. Відсутність лісу, наприклад, змушувала шукати нові будівельні матеріали; клімат змушував винаходити інші, ніж у лісовій і лісостеповій зонах, типи жител, створювати інші форми побуту. Про воду, паливо, пасовиська, збереження запасів на зиму й багато про що інше доводилося замислюватися неабияк. Степ могла прийняти в себе тільки сильний, кмітливий і працелюбний народ. В ній до цього дуже мало селилися люди, адже занадто складне життя в Степу, занадто непривітна і своєрідна її природа.

Правда, деякі історики, які, крім власної квартири, нічого іншого в своєму житті не бачили, а вже тим більш – справжнього Степу, «відправляють» сюди різні народи, з легкістю переселяючи їх на тисячі кілометрів. Їм і в голову не приходить думка, що непідготовлена людина й кроку не ступить по Степу – загине. Без коня й сьогодні не пройти там і ста кілометрів. По-перше, не витримає взуття. По-друге, не вміючи орієнтуватися і не маючи навиків степового життя, вижити тут неможливо: це – одна з найважчих для людини природних зон планети. Навіть у пустелі простіше, бо там, крайньою мірою, не буває морозів і снігів. Тож, коли берешся вже щось писати про Степ, то треба враховувати, що сувора зима з нестерпними буранами – це Степ; спекотне літо зі спопеляючими суховіями – це Степ; нестача води й витікаючі з цього захворювання, супроводжувані вошивістю – це Степ; повне безлюддя, відсутність орієнтирів – і це наша Степ. Такою – лякаючою – постала вона перед нашими предками. І в ній вижили тільки найсильніші.

Археологи зазначають, що в час, коли на Правобережжі Дніпра квітла Трипільська культура, Лівобережжя й степи Праукраїни й Дону зайняли мисливці-скотарі хвалинсько-середньостогівської культурно-історичної спільноти. Лівобережжя Дніпра зайняла середньостогівська культура, до якої належали скелянська, квітнянська, деріївська культури, строговська й молюховобугорська групи пам’ятників.

Однак і досі немало вчених стоять на захисті похмурої «концепції» кочових цивілізацій. Важко придумати щось безглуздіше. Ніяких «кочових цивілізацій» у Великому Степу в нащадків кроманьйонців не було й бути не могло. Монголи були кочовиками, так, а ось ті, кого наука зве «індоєвропейцями» (про це нижче), ніколи ніякими кочовиками не були. Це входить, безумовно, в площину проблеми расових відмінностей, але оскільки в науці й досі не вирішено питання щодо походження людських рас, то в цій площині створилася просто велика «біла пляма».

Наші предки-степовики вели осілий спосіб життя, займалися скотарством і землеробством, були вправними ремісниками, будували укріплені поселення, зрошувальні канали, дороги й переправи. Середньовічні араби назвуть Велику Степ «Країною міст», а скандинави землі в басейні по обидва боки Дніпра – «Царством городів» – їхньою мовою Гардарік. «Кочовики» і «Країна міст» – явне протиріччя! Своя землеробська культура в степовиків існувала, просто зерно було своє – степове. А яке ж іще могло бути? Просо і ячмінь – ось головні культури степової зони, бо вони найкраще витримували суворі умови Степу. А ще – овес і гречка.

Ще одне заняття мешканців Степу – це полювання. Воно в ті часи було заняттям дуже небезпечним, своєрідним змаганням людини зі звіром. Полювання вимагало сміливості, сили, спритності, швидкої реакції, володіння зброєю тощо. Промисел поодинці був занадто небезпечним, що призводило до виникнення колективних методів полювання, а ті в свою чергу вимагали чіткого керування й дисципліни виконання. В мисливському суспільстві невідворотно встановлюється тверда ієрархічна система підпорядкування. Постійні вбивства живих істот породжували жорстокість. Подібні ж «ковбойські» якості були необхідні й власникам черід худоби, яку випасали на відкритих просторах. Від цих якостей залежало благополуччя родів, і вони культивувалися. Оскільки такі якості більше властиві чоловіку, степове суспільство було патріархальним. Тож витоково суспільство степовиків і землеробів-трипільців – народу, нічим не схожого на них, керованого жінками, доволі багатого, ситого, мирного й навіть дещо зніженого, обіцяло стати вельми проблематичним для останнього (про що нижче).

Кожен рід степовиків мав свого ватажка й кінні озброєні дружини, які охороняли й доглядали свої стада. Умови Степу викликали потребу в мобільному транспорті. Так спочатку з’являється колесо, згодом – двоколісна, а потім і чотириколісна гарба, крита наметом зі шкір, в яку впрягали спочатку волів, а потім і коней – коли кінь став використовуватися не тільки як бойова одиниця, а й як тяглова тварина (спочатку це стосувалося тільки старих чи ушкоджених тварин, які вже не могли брати участь у боях, але в людей не піднімалась рука, щоб їх убити, згодом же їх стали спеціально продукувати). Дякуючи коню й гарбі, степовики за відносно короткий історичний час оволоділи степами від Дніпра до Алтаю, Маньчжурії й Індії. Біля ватажка-патріарха гуртувалася його кінна чоловіча дружина, яка спочатку складалася з синів та онуків, а пізніше – з бояр, вишколених в обороні родового майна, загартованих у постійній боротьбі з навколишнім середовищем за виживання та з іншими родами за своє майно.

Основу спільності різних племен Аріани складала арійська релігія. Її, відповідно до ведичних переказів, більш ніж за 3 тис. рр. до н.е. приніс людям пророк Рама. Суть арійської релігії найбільш системно викладена в Законах Ману, цій «арійській Біблії». В соціальному плані її основні положення наступні.

Суспільство поділялося на чотири Варни: три двічі народжених, тілесно й від духу, і четверту, нижчу Варну – народжених тільки тілесно. До перших трьох належали: брахмани (вчителі й священнослужителі); кшатрії (царі, воїни, чиновники); вайш’ї (хлібороби, скотарі, ремісники, купці). До четвертої належали шудри – слуги. Расові характеристики ми зараз не аналізуємо. Кожна з варн повинна була сумлінно виконувати свої, чітко визначені обов’язки: брахмани – забезпечувати моральне виховання й освіту народу; кшатрії – порядок усередині суспільства і його захист від зовнішніх ворогів; вайш’ї – матеріальне благополуччя суспільства.

На доходи вайш’їв накладався податок (за сучасними мірками – досить помірний, не більше 8%). Кшатрії утримувалися на податки вайш’їв (тобто були зацікавлені в тому, щоб їх було якомога більше й вони були платоспроможними). Брахмани ж повинні були існувати тільки за рахунок доброчинних пожертв людей з інших варн (тож виконувати свої обов’язки вони повинні були бездоганно – щоб їм за це гарно платили). Прагнення вайш’ї до творчості й багатства, кшатрія – до влади й військових подвигів, брахмана – до мудрості й аскетизму заохочувалися суспільством. Але служіння кшатрія вважалося більш високим, ніж вайш’я. а брахмана – вищим, ніж служіння кшатрія. Кожен просто повинен був знати своє місце в світі й суспільстві. (Це було стрижнем послухання в суспільстві, й саме це, на мій погляд, врешті решт «порвуть» байстрюки, яких кшатрії під час військових походів пускали на світ від невільниць все більше й більше. Але й брахмани встигнуть на той час встановити просто жрецький тоталітаризм в арійському суспільстві, що викличе великий спротив. Звідтоді Аріана семимильними кроками рушить до свого кінця).

Кшатрії здійснювали світську владу, брахмани – духовну, яка шанувалася як вища, божественна влада. І брахмани, чиє матеріальне становище залежало від ставлення до них усіх інших, вважалися вищою кастою. Вони були хранителями арійського вчення, вчителями й наставниками для всіх інших суспільних верств. Ідейне підпорядкування всіх варн вимогам брахманів робило суспільство Аріани шляхетним, охороняло від проявів егоїзму: воїнів від надмірної жорстокості, чиновників – від зловживання владою, трудівників – від жадібності, слуг – від недбальства. Належність до тієї чи іншої Варни вважалась спадковою, міжварнові шлюби заборонялися, тому що якщо б їх дозволили, то стали б невизначеними обов’язки нащадків. В іншу Варну, як вважалося, людина зможе перейти тільки тоді, коли народиться в іншому житті.

Археологія свідчить, що арійське суспільство не було расово однорідним. Те, що кшатрії були «білявими бестіями», сумнівів не викликає, а ось брахмани, скоріш за все, це були жерці Аратти (трипільці, переважно динарської /середземноморської/ раси). Вайш’ї й шудри етнічно поки що не визначені, але, можливо, то було переважно місцеве населення завойованих земель. Курганні насипи Степового Подніпров’я виявилися приналежними арійському суспільству і його символами. Їхнє системне археологічне дослідження розпочалося тільки в 60-х рр. ХХ ст., а паралельно ще й велося зіставлення курганних знахідок і написів з інформацією, що містилася в «Ригведі» та інших стародавніх літературних пам’ятках.

Що стосується історичних подій на землях Праукраїни, то слід сказати, що археологія свідчить про те, що наприкінці 4 – на початку 3 тис. до. н.е. стабільність у Європі була зруйнована й велика частина населення рушила на Схід. Вчені припускають, що в цей час відбулося зіткнення на релігійному ґрунті й прихильники арійської релігії емігрували. Водночас дещо посунулися на захід і поселення трипільців. Про причини цієї епохальної події вчені сперечаються, але вочевидь то не могли бути різниці у видах господарської діяльності, навпаки, вони могли сприяти обопільному розвитку. Інша справа – розходження в укладах громадського життя, психології людей, а головне – у віруваннях. Навіть у наш час такі розходження породжують почасти непримиренні конфлікти. Зіткнення на берегах Дніпра таких різних за укладом та вірою суспільств. як землеробська Аратта і степова Аріана, теоретично могло піти шляхом мирного співіснування, але історично такого не сталося. Настав час ворожнечі й зіткнень, в яких перевагу, безумовно, мали одержати войовничі й амбіційні степовики й зробили б трипільців своїми данниками, а той рабами.

Однак все спочатку було не так. Справа в тому, що в Аріані брахмани, чи, можливо, тільки їхня частина, але дуже значна, були трипільського походження, а брахмани ж уважалися вищою кастою. Це була могутня суспільна верства, яка володіла величезним обсягом знань, в тому числі технологічного характеру. Рівень наукового пізнання був неабияким. Можна припустити, що ці стародавні жерці-брахмани чимось «придавили» кшатріїв, змусивши частину з них піти з освоєних земель. А чим можна було натиснути на кшатрія як тільки не зброєю? І в міфах існують певні натяки на те, що брахмани розробили якусь невідому зброю.