Україна в пізньопалеолітичну та мезолітичну добу.

  Культура Оріньяк (40 – 25 тис. до н.е.). Це час дуже холодного клімату в Європі. На терені України встановилися холодні зими з сильними морозами. Печери мало допомагали в боротьбі з холодом, і це змусило людину будувати теплі житла, вдосконалювати зброю і заготовляти харчі на зиму. В цей час людина навчилася видобувати й переховувати вогонь, користуватися ним для опалення й освітлення свого житла, а також для приготування їжі. Маючи вогонь, людина могла розселюватися в більш холодні місця, де жив олень. В розкопках ст. Костенка над р. Дон було знайдено кістяк людини, посипаний вохрою, а біля нього кістяну голку з вушком, кремінні скребачки та намисто з продірявлених звірячих зубів. Там же знайдено 43 жіночі фігурки з кісток мамонта, які свідчать про культ прародительки-матері. Житла людей тоді мали круглу форму, криту шкірами звірів знизу догори, з отвором нагорі, щоб ним виходив дим (подібні до індіанських). Щоб пом’якшити суху шкіру, жінка, шукаючи дубильних речовин, ще в ті часи знайшла хінін у корі верби й тополі – ліки проти гарячки.

Український археолог і антрополог Федір Вовк ще на початку ХХ ст. знайшов побіля с. Мізиня, що над Десною, залишки селища, в якому відкопав кістки мамонта, північного оленя, крем’яне знаряддя та вироби з мамонтових іклів. Між останніми особливо цікаві орнаментовані ритим меандром (жіночий символ, оскільки означає воду) браслети – єдині свого роду в світі. Вони були прикрашені фігурками пташок, фалічнимі фігуркамии, стилізованими тваринними фігурками. А також були знайдені лопатка та дві нижні щелепи мамонта, прикрашені розписом, виконаним червоною вохрою. Знахідка датується 25 – 20 тис. до н.е.

Вохра – це оксид заліза, змішаний з глиною. Вохра має червоний, або жовтий колір. Це – символ вогню, як також і крові.

Людина цієї доби прекрасно відчувала існування вищої космічної сили, що керувала її життям. Ознакою розумної істоти є існування віри, що простежується вже в неандертальця. Ознакою людини є релігія. З часів пізнього палеоліту в побуті українського народу збереглися статуетки жінок, тварин, зображення пташок (з тіста на короваях), меандрових композицій (на писанках), які є ознакою існування великих і витончених культів у предків, і ці зображення є точно такими, якими були прикрашені браслети з Мізині. Померлих ховали в певному обряді, що свідчить про те, що в предків були розвинені релігійні уявлення про потойбічний світ. З цієї доби залишилися малюнки на стіні печери Кам’яна Могила (поблизу Мелітополя), зокрема, зображення отари бізонів.

Встановлені й спроби надати якісь складні композиції. Зокрема, в Києві при розкопках кирилівського узгір’я, знайдено мамонтове ікло, на якому вирізблені: ставок, хвилі води, очерет, птахи й черепаха на березі.

Слід зазначити, що вже палеолітична людина знала, що є сили, далекі, які творять галактики, системні сили (творять сонячні системи), планетарні сили й локальні. Галактичні сили уособлювалися в образах Лади й Дива-Сварога; системні – в образах їхніх дітей Лелі (втіленої води) й Полеля (Сонця), Зорі (Венери) й богів сузір’їв Зодіаку – Перуна, Тура, Овна і т.д., усього – 12. Планетарні сили уособлювалися в образах прапредка Дідуха (Місяця) й Берегині (Землі); локальні – це домовики, лісовик, водяник, русалки, мавки тощо. Культи вказаних божеств були розроблені просто блискуче.

Оріньяцька людина жила в свій час по терену всієї нинішньої України, включаючи регіон аж до Волги. Тож, напевне, вчені, які твердять, що кроманьйонець розселився по Європі саме з теренів України, а не навпаки – звідти сюди прийшов, мають вагомі підвалини до таких висновків.

Пізньопалеолітична культура Солютре, яка в Європі постала виразно у 28 – 25 тис. до н.е. й якщо й проявляє певний прогрес у технології обробки каменя, то в культурі це був явний регрес. Причини цього невідомі. Значна частина українських археологів і істориків (переважно «народників») не виділяє цю культуру окрему в періодизації археологічних культур України.

Культура Мадлен (25 тис. – 8000 рр. до н.е.). У цей час кроманьйонець заселяє всю Європу. Внаслідок інтенсивного нищення мамонтів (бо це була кормова база неандертальців, з яким кроманьйонець вступив у глобальну війну планетарного рівня), ці тварини зникають, і тільки невелика їх частина тікає в ліси й багнисті північні терени. Але неандер іде за ними й сюди.

Кроманьйонець полював на північного оленя, який мав смачне м’ясо й легку до виправки м’яку шкіру. Олені жили стадами в малодоступних місцевостях і лише взимку сходили на рівнинні степи, де було достатньо сухої трави. Так, полюючи на оленя, людина й розселялася по всій Європі. Технічна складність у полюванні на прудконогих тварин змусила людину шукати різноманіття в їжі – кроманьйонець вдається також і до рибальства, яке поновлює запаси фосфору в його організмі й сприяє розвитку мозку, ловлі птахів та збирання молюсків.

Це кардинально відрізнило кроманьйонця від його сусіда по планеті – неандертальця, який їв м’ясо й тільки м’ясо, в тому числі своїх одноплемінників і того ж таки кроманьйонця, у результаті чого став нездатним до різноманіття й будь-яка природна зміна могла його знищити, що врешті-решт і сталося приблизно 20 тис. рр. тому. Ця істота загинула, не залишивши після себе жодного гена. Вона вимерла разом із мамонтами, так і не спробувавши змінити саму себе, кроманьйонець же їй у цьому тільки «допоміг». Предок звільняв життєвий простір планети від страшного людожера-неандертальця, винищуючи безжально його кормову базу – мамонтів. Хто хоч на секунду може собі уявити, що таке орда людожерів, пануюча на всій планеті (а залишки неандера знайдені по всій планеті, дехто з археологів називає Землю його часів «планетою неандертальців) зрозуміє, що предок діяв цивілізаційно правильно.

Близько 10 тис. до н.е. людина створила спеціальне знаряддя для полювання – лук і стріли. Це був епохальний винахід далекобійної зброї – кращий від списа й пращі, який проіснував аж до винаходу вогнестрільного пороху.

В цій добі помітного потепління археологи знаходять розсіяні по всіх українських землях невеликі оселі –степ і рівнина. Багато менше їх у Західній Європі. В цих оселях – центрах осілого життя, починає розвиватися первісна культура. В українських землях вона взагалі вже набирає власного обличчя, як показують розкопки у тій же Кирилівці, що побіля Києва, Гонцях поблизу Полтави, в Студениці над Дністром, у Чулатові й Мізині над Десною. Усе це, між іншим, було розкопане ще на початку ХХ ст., але належного осмислення в науковій літературі так і не знайшло – через тиск панівної ідеології, яка не допускала й думки про те, що витоки європейської історії слід шукати не деінде, а в Україні.

Тим часом зразки мізинської культури археологи продовжували виявляти по всій Україні: від Карпат, через Подністров’я до Подніпров’я і над Десною. Мушлеві намиста, бурштин, гірський кришталь, фігурки праматері-жінки й птахів (Мізиня) – єдині на всю Європу. А предок був таки дуже художньо розвинутим, а значить, і господарсько-культурно теж. В цей час людина не тільки полює, ловить рибу в плетені з лози коші, збирає гриби, овочі та горіхи, але подекуди продукує й зерно, хоча ні плуга, ні сохи ще не винайшла. Тіла померлих у той час або спалюють – там, де є дерево (враховуйте: щоб спалити до останку тіло однієї людини треба 24 кубічних метри дерева! Не можна ж було її тільки «підсмажити»…), або ховають у скорченій позі (Васильківка над Дністром) у могилах.

 За роки незалежності України копітка праця цілого ряду українських учених дозволила поповнити наші знання про ті далекі часи на українських землях. Вони не тільки подарували науці багато нових археологічних знахідок, але й змогли по-новому поглянути на вже відомі артефакти, які або не вивчалися, або належного значення їм не надавалося. Так, зокрема, в офіційному навчальному посібнику «Давня історія України» / Гол. ред. акад. П. П. Толочко, Т. 1 міститься інформація про те, що на Приазовському узвишші, між Донецьким кряжем і Дніпровськими порогами височать серед трав поодинокі гранітні пагорби, їх українці називають «могилами». І серед стертого часом гірського хребта виділяється Кам’яна Могила, що на березі річки Молочної. Цей пагорб – застигле жерло гейзера, або «грязьового вулкану». З часом він перетворився на прибережний пагорб і його численні печери та гроти обрали мисливці за мамонтами для своїх потреб, у тому числі обрядових. У вказаному посібнику говориться про малюнки в його печерах та їхню культурну цінність. Подається, що, можливо, це було стародавнє святилище, але ось, власне, й уся інформація.

Інші ж учені доводять, що то було не просте святилище, а таке, яке притягувало до себе цілі делегації жерців з величезного географічного простору від Алтаю до Піренеїв. За гіпотезою А. Г. Кифішина, Кам’яна Могила називалася Шу-Нун – «Закон Володарки світу», і в ній з часом накопичилися перші кам’яні книги – «скрижалі». Для цього відбирали невеличкі природні камені, дещо підправляли їх і вкривали малюнками, календарними й іншими пам’ятними позначками. Знайдено також виточені з каменю таблички. Археологи дослідили 65 місць і понад 160 скрижалей. Віділено 7 історичних періодів, які розпочалися 22 тис. (за визначенням археолога Б.Д. Михайлова), або 19 тис. (за шумерологом А. Г. Кифішиним) тис. рр. до н.е. і завершилися в 1 тис. до н.е. Тут склалася писемність і майже до кінця 3 тис. до н.е. укладали найдавніший у світі літопис. Копії його уривків знайдено серед перших писемних пам’яток Анатолії, Зауралля, Месопотамії.

Слід зазначити, що про Кам’яну Могилу було відомо давно. Першим, хто звернув на неї просвітницьку увагу й узяв під охорону, був генералісимус О. В. Суворов. «Чудо природи» – так позначив її полководець на своїй військовій карті. В 1778 році він заснував біля Могили поштову станцію, а при ній – козачий пост. Саме це зберегло пам’ятник від його розбору на каміння для будівель у перші десятиріччя освоєння Новоросії – Південної України, відбитої у татаро-турецьких загарбників у 1783 році. І вже в 1837 році, коли в Російській імперії проводили першу реєстрацію старожитностей Північного Причорномор’я, академік П. І. Кьоппен записав:

«Кам'яна Могила. В одному місці поміж скель, покритих мохом, є проміжок, схожий на вулицю, два або три аршини завширшки. Тут колись був вхід до печери, в якій один із моїх проводирів… бачив на стінах написи, серед яких один був завдовжки майже аршин, а то й більше, становлячи один рядок. В інших місцях було позначено окремі слова».

Ось так. А наука продовжує запевняти, що перша писемність з’явилася в Шумері, і взагалі вся історія – як записана минувшина людства, виникла наприкінці 4 тис. до н.е. теж саме там…

 Дослідження Кам’яної Могили розпочалося в 1889 році. Тоді професор Петербурзького університету М. І. Веселовський у своєму археологічному щоденнику записав, що місцеві жителі почали «викопувати пісок з печер і в пошуках кладів підривають їх порохом». Іменем Імператорської археологічної комісії вчений суворо заборонив це варварство.

Однак системні дослідження Кам’яної Могили розпочалися тільки в радянський час. Від 1932 року Кам’яну Могилу вивчали співробітники Мелітопольського історико-краєзнавчого музею. Найвидатнішим дослідником Кам’яної Могили був Валентин Миколайович Даниленко (1913 – 1982 рр.). З 1954 року територію Кам’яної Могили розпорядженням Ради міністрів Української РСР було оголошено заповідником, підпорядкованим Академії наук УРСР. У 1996 році пам'ятка отримала статус «Державного історико-археологічного музею-заповідника». Але вона заслуговує на багато вищій статус – включення її до списку ЮНЕСКО Найважливіших святинь усіх часів і народів. Про це ніхто не дбає, а значна кількість інформації про цю пам’ятку продовжує замовчуватися. Так, ще в 30-ті рр. професор О. М. Бадер висловив здогадку про зв’язок писемних знаків Кам’яної Могили й Шумеру, але вона не була опублікована. У 90-ті рр., вже в незалежній Україні вчені А. Г. Кифішин, Ю. О. Шилов привнесли багато нового в дослідження Кам’яної Могили, але у виданій у 2004 році монографії Б. Д. Михайлова («Петрогліфи Кам’яної Могили»), який сам особисто досліджував цю пам’ятку і все там у ній бачив, немає згадок про результати досліджень вказаних учених. А вони доводять, що Кам’яна Могила – найперший (принаймні серед відомих сьогодні) архів планети. Писемність тут була сформована 14 – 10 тисячоліть тому. Багато написів розшифровано. В літописі Кам’яної Могили, як твердить А. Г. Кифішин, є свідчення про 11582-й рік, а згадки сягають аж 19 тисячоліття до н.е.

Комп’єнська доба (8000 – 5000 рр. до н.е.), або мезоліт. В цей час на просторах басейну Дністра з’являється гончарний глиняний посуд, поверхня якого помережана ямками або відбитками зазубленої мушлі. Кераміка ямно-гребінцевого стилю цієї доби стала основою пізнішої трипільської кераміки. В цей період розпочався буйний розквіт хліборобської трипільської культури, в якій сформувалися найвиразніші ознаки української своєрідності – фізичної, духовно-культурної й етнічної.

Винахід глиняного посуду був спричинений насамперед потребою консервації риби. Сіль на той час на терені Праукраїни була вже відома. Людина в той час примітивним способом починає обробляти землю і сіяти зернові культури, приручати (доместикувати) диких тварин (собаку, вівцю, свиню, рогату худобу), а близько 4.350 років до н.е. доместикує й коня. В Україні відкрито такі поселення тієї доби: поблизу с. Погоріле на Чернігівщині, Минєвки на Ізюмщині, поблизу Кам’яної Могили на Мелітопольщіні, у Збанках на Волині та ін.

І тут виникає вже проблема назв. Виринає назва «самари». «Сама» означає «зима», або санскритське «гіма (звідси – Гімалаї). Щось на кшталт «люди зими» (це працює на «північну теорію» походження індоєвропейців, про яку нижче). Втім, а як іще мали називатися люди (кроманьйонці), що розпочали своє масове розселення по планеті саме в період піку похолодання (40 тис. рр. тому), адже тому ж таки неандертальцю в цей час стало вельми непереливки з відповідними для нього наслідками? Кельтською зустрічаємо – «кимграй», латинською – «hiema», грецькою – «кіма». Тож, напевне, й назва «кімри» є дуже стародавньою. Між іншим, запорозькі козаки свій хутір називали дуже прикметно: «зимовик». Є виходи цього терміну і в назви річок (які є дуже стародавніми): Самара – лівобережна притока Дніпра і така ж Волги (Ра). Зустрічаємо самарів як «сумерів» – у долині Іраку, в Палестині, дві назви самар є на Філіппінах; є самураї в Японії, самари-кімбри в Шотландії, а вже про кіммерійців, що проживали в степовій зоні України, годі й казати. Тож усе це – вихідці з одного регіону, які в своїх далеких мандрах несли з собою свою відвічну назву, що тяглася ще до «людей зими» – кроманьйонців (європеоїдів).

Тотемом самарів (кімрів) був олень (Ру). Його м’ясом живилися, його шкіри захищали від холоду, в них одягалися. Частина самарів пішла з земель Праукраїни, а частина залишилася – з-за проблеми солі, яка буде актуальною ще багато й багато століть. Невідомо, чи взагалі людина сучасного виду колись живилася сирим м’ясом (можливо, але це – тільки якщо умови її виживання складалися унікально суворими), але якщо так, то вона якийсь час обходилася без солі. Згодом же, коли людина під час неолітичної революції перейшла на хліборобські продукти, і з винаходом горщика, в якому можна було варити м’ясо, потреба в солі стала дуже відчутною. Людина без солі почувалася безсилою, охлялою, сонною. Сіль дає енергію організму людини. Крім того, що людина помітила більш приємний смак посоленої печеної чи вареної їжі, вона ще помітила, що посолене і в’ялене м’ясо чи риба довше зберігається й не псується. Людина від 8000 тис рр. почала це робити.

Сіль видобувалася на Прикарпатті й у Закарпатті, в Криму й на Донеччині. Її з тих місцевостей і привозили в інші. Згодом сіль узагалі стала заледве чи не культом, її почали вважати даром Бога Сонця. Чи не тому в усіх віруваннях слов’ян говориться про сіль як про щось святе, а ми й досі на святкуваннях особливо дорогим гостям підносимо хліб-сіль, тобто дар Бога Сонця, а Сонце на санскриті називалося «сол»? Не завжди сучасна людина розуміє глибинний зміст того, що сама робить у дні свят, традиції яких були вироблені за багато тисячоліть до її народження. У пізніших віках римляни завойовували всі ті краї, де була сіль, щоб мати монополію на неї. Це в давні часи, а навіть ще й у Середньовіччі, було таким, що сьогодні можна зіставити тільки з торгівлею енергоносіями. В античні й середньовічні часи на цьому будуть робитися величезні капітали й світова геополітика.

Ті країни, які мали власну сіль, пшеницю, рибу, мед, віск, худобу й шкіри, зараховували себе до багатих. До них належали й суспільства Праукраїни, причому, до дуже багатих. Пізніша історія цієї землі всіма її завоюваннями підтвердить це. А як буде дуже скоро, коли техногенна цивілізація та її економіка проявлять всю свою конечність і на землі нарешті знов постане цінність тільки тих земель, які будуть у змозі дати людям саме сіль, пшеницю, рибу, мед, віск, худобу, шкіри тощо? Можна спрогнозувати: знов на землі України підуть тепер уже з усіх боків планети завойовники. І щоб бути в змозі захистити свою землю від них, треба мати свою державу і знати правдиву історію своєї країни, а не ту, яку написали на замовлення тих, хто приходив раз-по-раз сюди відбирати у місцевого населення сіль, пшеницю, мед, віск, худобу, шкіри тощо, торгувати ними, накопичувати величезні капітали, трактуючи місцеве українське населення за «бидло», а потім ще й ставити це населення в залежність від енергоносіїв, які в той чи інший період домінували на планеті. Однак енергоносії колись таки, але закінчуються, потенціал же українських чорноземів – невичерпний: доки буде існувати планета, доки вона буде підтримувати родючий потенціал своїх земель.

Гомер писав, що грецький бог Зевс під час Троянської війни (тобто вже в час, з якого вчені починають відлік давньої історії Європи, 1190 – 1180 рр. до н.е.), важив на вагах долю Трої, він поглянув на правітчизну троянців – Кіммерію, і подумав, що там далеко на півночі, на берегах Чорного моря живуть кровні брати троянців:

«Там кіммерійці живуть і їхні міста і ціле їхнє царство хмарами оповите і вічним туманом, бо ясне сонце не поглядає на той край ніколи, де живуть славні кобилодоїльці, молокоїди убогі – найсправедливіші між людьми на світі».

Такою – уже дуже непривітною, на той час була природа Північного Причорномор’я. Далі Гомер твердить, що кімри мали величезні череди рогатої худоби, їли багато молочних і м’ясних страв, а з кобилячого молока робили п’янкий напій – кумис. Кімри ділилися на три групи: на Правобережжі Дніпра, Волині й Галичині жили хлібороби й скотарі; на Лівобережжі Дніпра і в Криму – скотарі й рибалки; північніше цих двох груп – на півночі, аж до вічних лісів і боліт, жили мисливці й скотарі. Зіставляючи з даними Геродота, можна сказати, що перші – це предки сколотів; другі – царські скіфи, пізніші сармати, гали, меоти та сінди; треті – це меланхлени, пізніші сівери, сіверці, сіверяни.

 Люди з теренів Праукраїни посувалися на Дон, Волгу, Урал, Алтай, в Індію й далі. Дуже цікавою є цивілізація нещодавно віднайдена в Таримському басейні сучасного Китаю. Це все були європеоїди, які прийшли сюди з різних регіонів й існували тут тисячі років. Безумовно, людський рід розростався, а його надлишок змушував до займання щораз нових просторів. Влітку в тому безмежному морі лісів і трав жили олені, бізони, дикі коні, лосі, а далі на північ – ведмеді, леопарди, лисиці, бобри, видри, горностаї, зайці й усякий інший звір. У повітрі літали незліченні породи всякої пташні, а в ріках, озерах і морях плавала неймовірна кількість всякої риби. А коли до цього додати родючий чорнозем і всілякі зернові культури (пшеницю, просо, ячмінь тощо), то стане ясно, що то був справжнісінький рай для людей і тварин – мешканців цих неозорих рівнин.

З прирученням коня у другій половині 5 тис. до н.е. можливості людини стали ще більшими, бо рух і комунікація в Степу стала швидшою й мобільнішою. Тому не дивно, що європейська людина завоювала цілу Європу, Азію й частину Африки. І у всіх цих колоністів побут, устрій, одяг, звичаї, віра й ремесло – однакові. Їхні корені тягнуться до земель Праукраїни.

Однак нашу увагу привертають ті, хто залишився на благодатних землях майбутньої України. Ті, що перейшли на лівий берег Дніпра, потім випасали свої череди, а на зиму зганяли їх у зимівники, де їх чекали їхні сім’ї. Такими зимовищами були: Великий Луг, Пантикапея та Кіммеріон у Криму, Більське городище (Гелон) та Буди на Полтавщині, Немирів та Кагальник на Поділлі, Миронівка та Гуляй-город над Тясмином та ін. Всі вони були окопані захисними валами та ровами. Неспокійно було в цих землях уже звідтоді. Сюди ще з початку 7 тис. до н.е. прибували переселенці, особливо з регіонів, в яких наставали тривалі посухи (Мала Азія). Спочатку приходили з миром, і так було доволі довгий час, а потім почали з’являтися й претенденти на володіння цими благодатними землями.