Таким є мовознавчий пошук арійської прабатьківщини. А що нам каже про це Археологія.

Спочатку археологи прилаштовували свої висновки до висновків мовознавців: порівнювали з вірогідними ар’ями археологічні культури різних ареалів і часів. Безсумнівно арійськими стали вважати найдавніші кургани, кістки коней біля людських поховань, наявність червоної фарби, існування кремації небіжчиків, кам’яні та бронзові сокири човновидної форми, зображення свастя (сварги). Походження цих виразних ознак німецькі дослідники намагалися вивести з території майбутніх німців, і довгий час цю версію ніхто не міг опротестувати. Але в 50-х рр. ХХ ст. український учений Валентин Миколайович Даниленко (1913 – 1982 рр.) відкрив появу курганів та ін. у Степовій Україні (праці: «Енеоліт України, 1969, «Кам’яна Могила», 1986 та ін.). Формування ар’їв розпочалося, на його думку, в тій «азово-причорноморській лінії розвитку степового енеоліту, яка пов’язала Трипілля з цивілізаціями Месопотамії». На жаль, Даниленко «змішав» трипільців з ар’ями. Безумовно, він урятував честь української науки як від аматорських спроб розібратися в нашій непростій минувшині, так і від іноземних повчань щодо витоків цивілізації Наддніпрянщини. Але й він не уник помилок, що теж є правдою.

Дещо іншої думки були попередники Даниленка – чесько-український археолог В. Хвойка, англійський – Г. Чайлд, польський – Г. Сулімирський. Перший ототожнював з ар’ями відкриту ним Трипільську культуру, два інші – «культуру скорчених і пофарбованих кістяків», як називали в їхній час поховання ямної й катакомбної культур зі степових курганів епохи міді та бронзи. Надалі американська дослідниця М. Гамбутас назве ті ж поховання в ямах, катакомбах і зрубах «курганною культурою». На думку сучасного українського дослідника арійської спадщини Ю. О. Шилова (праці 1979, 1995, 2001 рр.), арійська спільнота виникла на основі сурсько-дніпровської культури (6050 – 5300 рр. до н.е., за новітніми датуваннями) і первинно визначилася в послідуючій середньостогівській (за Д. Я Телєгіним, азово-дніпровській, за В. М. Даниленком) культурі, з якої похідними стали наступні ямна й зрубна археологічні культури.

Попри цей багатоетапний генетичний стрижень, простежується, що арійську спільноту чітко відобразили такі культури, як: дніпро-донецька, новоданилівська, нижньомихайлівська, кемі-обинська та деякі інші. Першу відмічаємо особливо: вона так і стоїть на теренах Дніпро-Донецької прабатьківщини ар’їв, яка й може бути визначена як ядро («серце») Аріани. Традиція арійської прабатьківщини проіснувала в українських Лівобережжі й Степу аж до Дандарії й таврійської Дандаки (або Арсанії, Артанії) ІІ – ІV ст. н.е., а можливо, й пізніше.

Щодо розселення ар’їв, то вченими встановлено (В. О. Сафонов, 1999), що ямна археологічна культура характерна для іранського відгалуження ар’їв («індо-іранців»), а індійським відгалуженням можна вважати дніпро-кубанську культуру, що сформувалася навколо відкритого Ю. Шиловим «старосільського типу алазано-беденської культури» хурритів, деякі роди яких прийшли до Дніпра із Закавказзя внаслідок північного походу військ шумеро-аккадського правителя Саргона І. Дослідження з арієзнавства в Україні продовжуються.

Бронзова доба в українській історії відрізняється від попередньої багатьма рисами. Насамперед – це винайдення й поширення виробів із бронзи. Доба бронзи припадає на другу половину 3 – початок 1 тис. до н.е. Бронзові вироби були твердіші за мідні, тому й замінили їх, але й вони не змогли витіснити кам’яні знаряддя праці та зброю й існували поряд з ними протягом кількох тисячоліть. Оскільки в Праукраїні не було необхідних для вироблення бронзи руд, бронзові предмети надходили сюди ззовні. Спочатку – з Кавказу, а згодом – з Карпато-Дунайського регіону. Але місцеві майстри доволі скоро навчилися робити зі сплаву міді й олова, цинку та інших компонентів сокири, серпи, голки, мечі, вістря списів та стріл тощо. Відтоді в Україні починає розвиватися металургія.

 Необхідність постійно мати гарну зброю викликала розвиток металургії та зброярства. І дуже цікаво, що «ниточка» тут тягнеться до наших країв. Так, газета «Сегодня» у 2003 році повідомила, що «фахівці гірничої справи з України, Росії, США, Німеччини, Польщі та Іспанії в рамках польового семінару «Проблеми гірської археології» досліджують результати розкопок, проведених у районі Бахмутської угловини на заході Луганської обл. Тут знайшли кілька древніх шахт, де добували мідну руду, і кар’єр, де видобуток руди вели відкритим способом. Причому інших подібних кар’єрів, як стверджують археологи, на Євразійському континенті більше немає. За словами гірників, давні шахти обладнані за всіма правилами гірничої справи, що вказує на високий технічний рівень рудокопів». Знайдено також поховання стародавнього гірника. На думку вчених, цьому похованню близько 3,5 тис. років.

Тож, можливо, регіон Донецького кряжа міг бути і в ще давніші часи зв’язаний із джерелом давніх технологій (адже більше нічого подібного знайденому в Євразії немає), яке просто загинуло внаслідок катаклізмів планетарного порядку. Як саме був зв’язаний – можна тільки припускати, але нам видається, що відповідь можна буде знайти, якщо досліджувати присутню в історичних джерелах тему якогось «тунелю» вздовж ріки Ра (Волги), що вів до «далекої північної країни». При цьому треба обов’язково зважати на те, що Волга в давні часи, як припускає дехто з географів, впадала в Азовське море.

Замість соціальної стабільності попередньої епохи приходить строкатість і калейдоскопічна змінюваність населення, почасти різного за своєю етнічністю. Різні народи приходили сюди як неначе щось шукаючи, при цьому немилосердно винищуючи один одного. Якщо враховувати, що в ті часи міфологія відігравала заледве не вирішальну роль в житті давніх людей, то розгадка загадки, що саме могли шукати в землях Праукраїни різні давні етноси, слід шукати саме в ній. Ми ж звернемо увагу саме на тему прабатьківщини ар’їв, про яку йшлося вище, та на тему можливого ядра Аріани – Дніпро-Донецький регіон. У давніх могла існувати певна ідеологічна «фішка» – той, хто володів «серцем» Аріани, ставав «найкрутішим» з усіх і всі повинні були йому підкорятися. Ось це, на мою думку, було головною Великою ідеєю нащадків ар’їв, яка простежується в історії протягом кількох тисячоліть, і ми її в історії України зустрінемо ще не один раз.

Тож переконуємося ще раз, що далеко не все в історії можуть пояснити археологія й антропологія. Останніми ж встановлено, що найхарактернішою ознакою соціально-економічного життя бронзової доби був суспільний поділ праці – виразне відокремлення скотарських племен від інших. В його основі лежали як соціально-економічні, природно-географічні, так і інші чинники.

Постійною зоною мешкання землеробів став Лісостеп з його родючими ґрунтами й достатнім запасом вологи. Започатковане трипільцями орне землеробство вдосконалюється й поширює свої межі. Було віднайдено соху (знайдена в с. Токарі на Сумщині, Сергієвському на Стародубщині та в інших місцях) і вже в час, що розглядається, займалися землеробством навіть у зоні сучасного Полісся. Перехід до орного землеробства значно підвищив продуктивність праці. Це дало можливість збільшити виробництво зерна, яке стало основним продуктом споживання. Разом з тим землеробство вимагало значних працезатрат, періодичної зміни земельних площ і певної кількості тяглової сили.