Цивілізації раннього залізного віку на теренах України.

*Україна в перший період раннього залізного віку: Кіммерія, Таврика. *Україна в другий період раннього залізного віку: Велика Скіфія; грецькі міста-держави в Північному Причорномор’ї. Боспорське царство, Херсонес. *Україна в третій період раннього залізного віку: Сарматія. Причорноморська Україна в складі Понтійської держави. Римська окупація Криму * Україна в першій половині І тис. н.е.: Готія, Кримська Готія (Країна Дорі, Феодоро, Готські Клімати); Гунська імперія, Антське царство.

Основні поняття та назви: кіммерійці, таври, скіфи, «Велика Скіфія», сармати, грецькі міста-держави на території України, колонізація, окупація, готи, готи-тетраксити, гуни, анти, античний, прабатьківщина, «Велика Свитьод», веди, «Слов’янська веда», «Старша Едда», «Молодша Едда».  

Україна в перший період раннього залізного віку: Кіммерія, Таврика.

Необхідний вступ.

В історико-правовій науці існує два основних підходи до питання про походження держави. Перший полягає у твердженні, що держава створюється штучно, у результаті волевиявлення особистості чи групи людей. Цей підхід лежить у основі теологічної й договірної теорій та теорії насилля. З нього витікає, що держава – це явище, яке нав’язується суспільству ззовні. Другий підхід полягає в поясненні походження держави природним шляхом, у ході об’єктивного історичного процесу: соціально-економічний розвиток призводить до перетворення суспільної влади первісного суспільства в публічну, державну владу. Теоретики національних держав базуються саме на цьому підході й твердять, що сенс існування будь-якого етносу полягає саме у творенні держави. Якщо держави не вдається досягти, етнос перетворюється в релікт і поступово сходить з етнічної карти планети.

Вказані підходи до питання походження держави на сьогодні є найбільш теоретично розробленими, хоча їх уже можна вважати застарілими. Втім, інших теорій, рівноцінно розроблених, поки що немає, тому розглядаємо ті, що є.

У сучасній офіційній науці прийнято вважати, що народи, які населяли територію сучасної України, встали на шлях державотворення або з ІХ ст. до н.е. (кіммерійці), або (вже упевнено) – з середини 1 тис. до н.е. (скіфи, сармати, готи, гуни та ін.). Але це були народи, які не відносилися до землеробських, до яких належали слов’яни. Тому їх офіційна наука вважає такими, що не мали відношення до українців.

Однак у цьому питанні потрібна обережність, адже вказані степові народи цілком могли мати відношення до русів (про нетотожність русів і слов’ян і велику дискусію щодо цього в науці ми будемо говорити докладно пізніше). Руси ж мали й до часу виникнення Київської Руси вельми розвинене державне утворення степового типу – Руський каганат (VІІІ – ІХ ст.), або Гардарік. Тож з висновком, що давні народи українських теренів з їх державами не мають відношення до українців, поспішати не треба. Українці є різні, дихотомія Схід /Захід існує й нині не тільки в політиці й культурі, а й на рівні менталітету, тож вона не може не мати об’єктивних причин.

Історична картина ґенези державності на території України й досі залишається розірваною. І однією з причин цього є якраз ототожнення слов’ян і русів. Але ж чітко можна побачити не тільки виразні етнографічні відмінності між русами й слов’янами (що прекрасно описав Л. М. Гумільов у своїй праці «Древняя Русь и Великая Степь». Зокрема: руси брили голову, залишаючи «оселедець», були войовниками, кіннотниками, одягалися в шовкові штани, взували шкіряні чобітки; слов’яни стригли голову «в кружок», були землеробами, одягалися в білі полотняні шати), а й інші. Зокрема:

1) відмінність релігійної приналежності:

а) слов’яни – язичники,

б) руси – християни (це точно вже фіксується в ІХ ст.);

2) відмінність культури:

а) слов’яни – селянська культура,

б) руси – міська культура.

Руси складуть панівний прошарок у державі Київська Русь і вона ввійде в історію як урбаністична міська цивілізація. До речі, дві з трьох світових релігій – християнство й іслам – є за походженням релігіями міськими. Тож не випадково, що руси набагато раніше від слов’ян приймають християнство. Не випадковим є й те, що вчені відмічають певну схильність самого Хрестителя Руси князя Володимира Святославовича до ісламу (в час, коли він князював у Новгороді). Міська культура й буде тяжіти до міських за природою релігій.

Відповідно, цивілізація як така (а значить, і державність) – це міста. Зафіксовуємо й запам’ятовуємо це як важливу ознаку і підвалину державності, бо щось невивчене, але глибинне підмітив український вчений, академік Омелян Пріцак, сказавши, що «село не потребує держави». Тож, вочевидь, не випадково, що слов’яни як землеробський народ важко й доволі пізно входять у державотворчі процеси на землях України. Тут поставали класові держави, в яких панував військовий прошарок войовничих степових народів, він же й надавав династії створеним на контрольованих ним територіях державам.

Виходячи з того, що нам уже відомо про стародавні Аратту й Аріану, ми вже можемо зрозуміти, чому слов’яни важко пристосовувалися до типу держав «військової демократії», з яких згодом постали монархії – цей тип державності був для них чужим, вони були схильні до іншого типу – полісно-федеративного, що коренями тягнувся до традицій стародавньої Аратти, в якій панівним прошарком були не військовики, а жерці. Для русів же навпаки військовий. династичний тип правління був цілком прийнятний. Вони й створили спочатку Каганат у Руському степу, а згодом об’єднали під рукою своєї династії (Рюриковичів) східних слов’ян у державу. якій дали ще й свою назві – Русь.

Одним з супер-негативних наслідків навали Орди на Русь наука завжди називала саме знищення татарами руських міст на землях властивої Руси (Україна й Білорусь). Це зламало сам тип києво-руської культури й державності на цих землях, стало причиною подальшого «оселянщення», а відповідно й ослов’янення місцевої культури й потягло за собою великі проблеми з утвердженням державності. Розвиток міст – це розвиток шляхів сполучення, у тому числі доріг, а це полегшує формування централізованих держав. Європа у цьому має завдячувати римлянам, які будували дороги на її території. Знищення міст Руси татарами, а цим і перепинення розвитку шляхів сполучення між ними. на кілька століть загальмувало цивілізаційний, а відповідно й державницький розвиток українських і білоруських земель (з майбутньою Московією справа обстояла по-іншому – там міста збереглися, бо правлячі на час навали Орди князі Залісся всі загинули, а їхні молодші брати поклонилися хану).

Повертаючись же до проблеми відношення ранніх державних утворень на українських землях до українського етносу, треба просто ретельно дослідити, яке відношення мали кіммерійці, скіфи, сармати й гуни до русів (з готами в русів були непримиренні стосунки). І тоді картина державотворчого процесу на українських землях перестане бути розірваною

Кіммерія.

Кіммерійці – народ історичний. Давньогрецький поет Гомер (роки життя точно невідомі, датуються від ХІІ до VІІ ст. до н.е.) у поемі «Одіссея» писав про кіммерійців, країна яких знаходиться біля входу до потойбічного світу: «Закотилося сонце й покрилися тьмою усі шляхи, а судно наше досягло кінця глибокого океану. Там народ і місто людей кіммерійських…». Як бачимо, Геродот фіксує наявність міст у кіммерійців. Реальність їх підтверджують ассірійські клинописні джерела: у 722 – 715 рр. до н.е. вони зафіксували перемогу кіммерійців над урартським царем Руссою.

Кіммерійці в Х – середині VІІ ст. до н.е. посідали територію між Тіром (Дністром) і Танаїсом (Доном), а також Кримський і Таманський півострови. Назва держави, як вважається, – Кіммерія. Столиця – м. Кіммерік (Керченський п-ов).

Кіммерійці одними з перших почали виплавляти залізо спочатку тигельним, а потім сиродутним способом за допомогою горна. Їхні майстри навчилися кувати залізо й виготовляти високоякісну сталь. У Суботівському городищі (поблизу Чигирину) знайдено кіммерійський меч довжиною 1 м 8 см з бронзовою рукояттю. Виготовлялися також залізні наконечники для стріл.

Видатний український археолог і антрополог Вадим Щербаківський у праці «Формація української нації» подає один дуже цікавий факт:

«Під час розкопок на Херсонщині мені пощастило знайти в одній могилі корчений вохровий кістяк, п’яткова кістка якого чомусь була зелена. Приглянувшись уважніше, виявилося, що в тій п’ятковій кістці стреміла тригранна бронзова стрілка т.зв. скитського типу. Це нагадувало оповідання про Ахіллесову п’яту; покійник, видно, помер так, як і Ахіллес, від стріли, яка потрапила в п’яту. Таких тогочасних, себто одночасних із скитами, «корченців» можна назвати кіммерами. Але це могла бути лише частика кіммерів, яка залишилася в Україні, як інша частина перейшла в Малу Азію».

Тож можна сказати, що Вадиму Щербаківському належить честь знайдення унікального поховання, яке можна назвати похованням «Кіммерійського Ахіллеса». Але і він, і багато вчених після нього не були впевнені в тому, чи дійсно таки кіммерійці існували. На сьогоднішній день українська археологія й історична наука значно просунулись у своєму розвитку порівняно з часами, коли жив В. Щербаківський, і все одно кіммерійці і досі, хоча археологам відомо вже більше 200 кіммерійських пам’яток, як і в часи В. Щербаківського, вважаються в навчальній літературі, яка зобов’язана базуватись тільки на устійнених в науці положеннях, народом таємничим (Давня історія України, 2005, т. 1). Їхнє коріння прийнято відносити до зрубної археологічної культури. Але сучасні дослідники підкреслюють, що археологи просто домовилися вважати її кіммерійською. Так буває в науці, коли є величезна проблема, яка не піддається рішенню (наприклад: домовилися, що людина походить від мавпи і все тут, нічого заперечити неможливо).

Тож таємниця кіммерійців залишається. Справа в тому, що загальновизнано, що для кіммерійців головним заняттям була війна, а це не вкладається в поняття «народ», адже жоден народ не живе війною, це – доля окремих людей чи каст. Учені й ставляться до кіммерійців дуже обережно насамперед через це.

Політична історія кіммерійців відома дуже мало. Вони мали своїх царів, а значить, і державність, здійснювали успішні військові походи на Урарту, Ассирію. Єдині, проти кого вони не встояли, були скіфи. Під їхнім тиском вони почали відходити з теренів України в Передню Азію. У 676 – 674 рр. до н.е. в союзі вже з минулими ворогами – урартцями вони розгромили Фрігію, а потім, очолена царем Лігдамісом (Лігдамою) завоювали Лідію. Остаточно кіммерійці зникли з політичної арени після поразки від військ лідійського царя Аліата (615 – 565 рр. до н.е.).

Неможливо досліджувати кіммерійців засобами мовознавства, оскільки з їхньої мови до нас дійшло тільки три слова. Це імена кіммерійських царів Теушпа, Лігдаміс, Сандакшатру. До кого тільки не залучали кіммерійців учені – до фраків, кельтів, германців, слов’ян, кавказців! Хоча вже в імені царя Сандакшатру чітко видно закінчення «кшатр», тобто кіммерійці мали пряме відношення до одного з народів давньої Аріани. Ведичний санскрит мав дві гілки – сатемну (м’яку) й кентумну (тверду) групи мов. Вадим Щербаківський і ряд інших учених відносили кіммерійців до кентумістів. Тож ті вчені, які вважають кіммерійців предками германських народів, вочевидь, праві однозначно. Зі слов’янами складніше, адже та ж українська мова відноситься до сатемної групи мов ведичного санскриту, але слід враховувати терен посідання кіммерійців до приходу скіфів – українські землі, і далеко не факт, що абсолютно всі кіммерійці покинули свою землю. Частина їх могла залишитися, ввійти в касту «скіфів-кочовиків» і просто змінити мову. В українських народних сказаннях «Про Хату-Русу» та «Про Землю Руську-Полянскую» згадуються не тільки Кельчі (кельти), а й Комиреї (кіммерійці). І нині в Україні живе багато людей з прізвищами Комиріни, Комиренки.

Зазначу, що, можливо, таємниця кіммерійців витікає ще й з того, що вчені в їхньому питанні занадто йдуть за джерелами й шукають народ, а кіммерійці себе народом не проявляють. Термін «кіммерійці» ж на Х – VІІ ст. міг зовсім не означати назву народу, або держави (тому вказана вище назва їхньої держави цілком може вважатися умовною). За інформацією описів схоже на військовий орден, можливо, релігійного призначення. І думка про те, що «кіммерійці» – це назва не народу, а військових загонів, у науковій літературі вже присутня. Деякі середньовічні ордени теж були державницькими (Мальтійський, Тевтонський. Запорізька Січ також буде засновуватися як військовий орден. Тож маємо перед собою тут уже ніщо інше, як традицію), так що з державністю у кіммерійців явно все було в порядку (але як вони називали свою державу, невідомо).

Головною ознакою кіммерійця (див.: Давня історія України, 2005, т. 1) були металеві бляшки у вигляді лицарських щитів з солярним (спастичним) орнаментом. Схоже, що як згодом одразу можна було впізнати середньовічного лицаря по нашитих на плащах хрестах, так і одного погляду було досить, щоб відрізнити кіммерійця від будь-кого з кіннотників – начищена до блиску і яскраво сяюча на сонці золота свастика просто позбавляла спостерігача будь-якого сумніву в тому, хто саме з’явився перед ним.

Окремо слід сказати про готів-тетракситів, які контролювали Крим і Керченський півострів. Як тільки вчені не напружуються, щоб розшифрувати, що таке «тетраксити», чого тільки при цьому не придумують! А розшифровка проста – від головного їхнього символу – «готської тетраскеле», чорної свастики. Ось і трактовка: готи-свастики. Чорний же колір свідчить про те, що то були не воїни, чиїм символом була золота сварга, а спецзагони, які виконували поліцейські функції.

(Можливо, такими ж були й стародавні амазонки, зважаючи на те, що, по-перше, «готська тетраскеле» – символ жіночої негативної енергетики, а по-друге, в їхній самоназві присутній корінь «зона». Жіночі поліцейські загони, які охороняли певну територію /зону/. Не виключено, що між ними й кіммерійцями точилася запекла боротьба за право на чорну свастику).

Кіммерійці пішли з наших степів під тиском скіфів. Геродот і оповідає нам про те, як це сталося. Надаю свою версію цієї події. Скоріш за все, завойовницькі зазіхання кіммерійців занепокоїли кайсаків, держава яких простягалася від Волги до Алтаю, мала свої терени і в Індії (плем’я шак’їв, з якого походив Будда Шак’я Муні – Сідтхартха Гаутама). Але той, хто претендував на володіння теренами розселення індоєвропейських (арійських) народів, повинен був володіти Лівобережжям Дніпра і Подонцов’ям – тереном, геополітично й, скоріш за все, сакрально ключовим. Тому кайсаки висунули умову розпустити Орден. Думки кіммерійців розійшлися: ідеалісти змагали до військових дій, прагматики – до ліквідації Ордену, щоб зберегти життя, терени, право хоча б часткового володіння ними.

Геродот свідчить, що війни між кіммерійцями й кайсаками не було. Справу вирішив Суд Божий: кіммерійці-антагоністи розбилися на дві групи й улаштували турнір. Перемогли прагматики. Ті ж, для кого ім'я, честь, влада, воля були в житті головним, покінчили життя самогубством – всі до одного. Так кіммерійці втратили всю свою родову аристократію, без якої будь-які завойовницькі, колоніальні геополітичні претензії висувати було годі (бо не можна звідтоді висунути зі своїх лав володаря такого високого походження, влада якого була б визнаною населенням, на терени проживання якого, власне, й висувалися претензії, а то – важливий аспект легітимізації влади).

Так на землі Праукраїни прийшли іраномовні кайсаки (сатемної санскритської мовної групи – на відміну від кентумістів-кіммерійців). Утім, їхня іраномовність може на ділі виявитися теж міфом, адже не слід скидати з уваги й тюркські мови також. Одними з нащадків тих геродотових кіммерійців, якщо покладатися на автора «Історії Русів», можна з великою долею вірогідності вважати готів. Ми з ними ще зустрінемося, а відповідно, можна побачити, що ніхто не віддає терени проживання, які вважає своїми, просто так, без помсти й прагнення повернення. Й готи стануть яскравим прикладом того.

Геродот повідомляє, що частина кіммерійців пішла в ту частину Малої Азії, де на його час існувало місто Синопа. Це – терен майбутньої Східної Римської імперії, відомої всім під назвою «Візантія», хоча, як твердять учені, греки приклали її до імперії «Новий Рим» тільки в своїй пізній історіографії. Значить, самі ромеї так себе не називали. А як? Римляни. А як іще вони мали себе іменувати, якщо їхня держава мала назву «Новий Рим»? Тож з назвою «Візантія» фіксуємо цікаву проблему. Вона може виявитися просто запозиченою, відомості про що могли бути «затертими» самими ж греками.

Термін «ант» греки знали (фіксується в одному з боспорських написів ІІІ ст., як також і в джерелах). Вважається, що це означало «союзник». Але у І ст. з племен венедів виділяться склавини й анти, й останні створять Антське царство, яке на ІV ст. уже досягне свого розквіту. Тож, схоже, що «ант» – це самоназва, а не грецький термін. Звідки ж термін «Віз-антія» у греків? Від містечка Візантій, який у ІV ст. стане столицею «Нового Риму» й отримає назву Константинополь, так. Але звідки взялася сама назва того Віз-антія? А ось про це вже – повна німота в літературі.

Ми так звикли до терміну «античний» стосовно стародавніх греків і римлян, що навіть не замислюємося над його етимологією. Дивимося навчальний посібник «Історична наука: термінологічний і понятійний довідник» (К., 2002): термін «античність» походить від лат. antiquitas – давнина, старовина. Однак:

1) чому ведемо етимологію від латинського терміну, адже римська цивілізація розвинулася пізніше від грецької? Ось – доказ того, що в греків не було нічого схожого з поняттям «ант» без прив’язки до назви народу з теренів України. Значить, і назву «Віз-антія» вони привласнили. Тож не випадково вона з’являється тільки в пізній історіографії. А ще пізніше – вже в часи Відродження з’являється й термін «античний». Це – кабінетний термін самих науковців;

2) якщо термін «античність» походить від латинського antiquitas (давнина, старовина), то чому ми кажемо «античність», «античний», а не так, як правильно було б вимовляти вслід за римлянами – «антиквітас», «антикварність», антикварний»? Ось і виходить, що, якщо правильно трактувати латинський термін, то стародавні греки й римляни – не «античні», а «антикварні», що є правильним: «давні», «старовинні» – природно, для тих, хто їх так нарікав (історики часів Відродження, а точніше антиквари). Але, все ж таки, як бути з назвою «Візантія», якої в такому разу в греків ніяк виникнути не могло, бо їй немає ніякого відповідника в давньогрецькій мові?

Ось – те, що нам треба. В історії ви зустрінете багато чого запозиченого й просто вкраденого у предків українців і в їхній історії практично всіма їхніми сусідами. А ось іще один такий сусід проявився – греки.

Чому ми кажемо про це в частині наших лекцій, де йдеться про кіммерійців? А тому, що треба раз і назавжди встановити, хто саме й коли приніс на територію Анатолії назву «Віз-антій», кореня якої в грецькій мові ніколи не було. І тоді дуже багато чого проявиться. Але це – проблема для майбутніх дослідників.

Таврика.