Нові тенденції в розвитку господарств країн Європи (остання третина XIX ст. – початок XX ст.). Маржинальна революція

 

Головна риса періоду останньої третини XIX – поч. XX ст. – перехід від капіталізму епохи „вільної конкуренції” (яка закінчується з завершенням етапу промислового перевороту) до монополістичного капіталізму. Утворення монополій відбувається внаслідок розвитку процесів концентрації й централізації виробництва і капіталу й супроводжується прогресом науки, техніки й технологій у виробництві (розпочинається епоха науково-технічного прогресу; з XX ст. – вік науково-технічної революції). Винаходяться нові технології й вироби в металургії (чорній й кольоровій), енергетиці (реактивні й активні парові турбіни), звичним явищем стає паровий транспорт (пароходи, залізничний), з’являються нові галузі (електротехнічна, хімічна, автомобільна, авіаційна, зв’язок та ін.), які революціонізують як виробництво (поява т.зв. товарів роздрібної новизни: автомобіля, телефона, радіо, полімерних матеріалів й хімдобрив тощо), так й транспорт (трамваї, метро в містах, автомобілі на дорогах, трактори, комбайни на полях та ін.). В енергетиці провідне місце займає електрифікація. Нафта й газ набувають значення стратегічних енергоносіїв, їхній видобуток нескінченно зростає порівняно з попередніми часами. Революційні змінення відбуваються й у формах організації праці (конвеєрне виробництво та ін.). НТП й НТР торкаються й виробництва озброєнь (винаходяться снаряди, гранати, новітні різновиди вибухівок, бомб тощо, автоматична зброя та перші різновиди озброєнь масового враження – хімічна й біологічна, якісно змінюються бойові гармати, кораблі, з’являються на озброєнні літаки, автотранспорт, танки тощо).

Найбільш поширені форми монополій в зазначений період: картелі (угоди про обсяги реалізації, ціни, умови збуту зі збереженням за учасниками комерційної й виробничої самостійності); синдикати (розподіл замовлень, придбання сировини й реалізація готової продукції через єдину збутову контору); трести (повне об’єднання підприємств, виробляючих однорідну продукцію з метою спільного виробництва й збуту при втраті учасниками виробничої, комерційної, а нерідко й юридичної самостійності); концерни (різнорідні об’єднання ряду трестів й підприємств промисловості, транспорту, торгівлі й банківської сфери при формальній самостійності учасників, однак фактичному підпорядкуванні контролю фінансової групи, котра й очолює концерн).

В міжнародній сфері формуються міжнаціональні і транснаціональні монополії.

3 появою класичного типу монополій (чистих; абсолютних) поняття фірма і галузь поєднуються в одне ціле. Тим самим обмежується конкуренція, так як єдиний виробник отримує необмежені можливості цінового диктату й контролю над ринком певної продукції. Так на зміну моделі досконалої (чистої) конкуренції (яка була характерною в епоху „капіталізму вільної конкуренції”) приходить перша й сама одіозна модель недосконалої конкуренції, яка згодом доповнюється іншими її різновидами: монополістичною конкуренцією (певне невелике число монополістів галузі) й олігополією (декілька однорідних монополій, які вдаються до картельних угод). Ззовні поведінка монополістів на ринку нагадує імперську поведінку могутніх держав минулого й сьогодення в політиці, тому англійський дослідник Дж. А. Гобсон назвав монополістичний капіталізм імперіалізмом, сформувавши п’ять його основних ознак, які були розвинені й доповнені В.І. Леніним:

1) концентрація й централізація виробництва й капіталу досягли такої високої ступені, що утворили монополії;

2) злиття банківського капіталу з промисловим й утворення фінансового капіталу, фінансової олігархії;

3) вивіз капіталу на противагу вивозу готових товарів;

4) утворення міжнародних монополістичних союзів капіталістів;

5) завершений територіальний (колоніальний) розподіл світу між найбільшими колоніальними капіталістичними державами (метрополіями), активна підготовка до його переділу, яка обумовлює зростання мілітаризму й агресивності імперіалізму (підготовка й початок імперіалістичних загарбань, війн, включаючи світові).

У зв’язку з прямою загрозою розвитку ринково-конкурентних механізмів в економіці провідних капіталістичних країн держава змушена вдаватись до регулюючих й антимонопольних заходів. Тим самим в епоху імперіалізму якісно змінюється її роль в економіці: від нейтрального спостерігача, третейського судді, що слідкував лише за дотриманням „правил гри” в чисто конкурентних умовах (тобто за дотриманням законодавства) і прямо не втручався в господарське життя держава стає безпосереднім суб’єктом ринково-господарських процесів, розпочинаючи державне регулювання монополістичного капіталізму. Це означає перехід імперіалізму на вищий стадії свого розвитку в державно-монополістичній капіталізм, який досягає максимального усуспільнення виробництва (при збереженні приватнокапіталістичної форми привласнення результатів виробництва), загострюючи соціальні суперечності до верхньої межі.

Якісні зміни в структурі виробництва та методах управління економікою, зрушення в структурі потреб споживачів, зростаюча індивідуалізація господарського життя – усе це обумовило появу в 70 – 80-х роках ХІХ ст. нової течії економічної думки – маржиналізму ( від французького marginal – граничний).

На відміну від класичної концепції, яка поклала в основу ціни витратний принцип, що пов’язує її величину з витратами праці або витратами виробництва, маржиналізм пов’язує ціну зі споживанням продукції, тобто враховує зміни потреб в оцінюваному продукті при додаванні кожної наступної одиниці цього блага. Ця переоцінка цінностей класичної школи настільки радикальна, що в економічній літературі характеризується поняттям „маржинальна революція”. Якщо „класики” вважали сферу виробництва первинною щодо сфери обігу, а вартість вихідною категорією економічного аналізу, то маржиналісти розглядають умови господарської рівноваги всіх сфер – виробництва, розподілу, обміну та споживання, а економіка у їх уявленні постає як система взаємозалежних господарюючих суб’єктів, які розпоряджаються господарськими благами.

У порівнянні з класичною школою, маржиналістська теорія має справу не з абстрактними категоріями (вартість, праця тощо), а з конкретними економічними поняттями, закономірності розвитку яких легко відстежувати. Це відкриває можливості для застосування математичних методів, в тому числі диференціальних рівнянь, графічного методу зображення, статистичних матеріалів, таблиць тощо. Математика допомагає маржиналізму у виборі найкращого варіанту з можливого числа рішень – тобто винаходити максимальну користь з альтернативних положень за наявності певних обмежень матеріальних благ та ресурсів.

Етапи „маржинальної революції”:

І етап (70 – 80-ті рр. ХІХ ст.) – суб’єктивно-психологічний підхід в політичній економії;

ІІ етап (90-ті рр. ХІХ ст.) – започаткування неокласичного напрямку економічної думки.

Розвиток маржиналізму відбувався в межах основних шкіл:

- австрійської (Карл Менгер, Фрідріх Візер, Ойген Бем-Баверк та ін.);

- лозаннської (Леон Вальрас, Вільфредо Парето);

- кембріджської (Альфред Маршалл, Артур Сесіл Пігу);

- американської (Джон Гейтс Кларк);

- стокгольмскої (Кнут Віксель, Густав Кассель, Ерік Ліндаль та ін.);

- математичної школи (Вільям Стенлі Джевонс, Л. Вальрас та В. Парето).

Характерною рисою австрійської школи маржиналізму – є психологізація економічного життя. Психологічні, суб’єктивні оцінки господарюючим суб’єктом результатів своєї діяльності, своїх вигід та втрат перетворюються у визначальний момент.

Інша вагома відправна позиція маржиналізму – принцип раціональної поведінки людини, яка прагне до максимізації особистої вигоди. Все ринкове господарство – це сукупність суб’єктів, які раціонально діють в інтересах власного прибутку.

І, нарешті, третя відправна риса маржиналізму – визнання виняткового значення принципу рідкості. Це означало, що з самого початку в основу всіх теорій закладалось уявлення про обмежений характер того чи іншого ресурсу, в результаті чого ціна повністю залежала від попиту, що в свою чергу пов’язувався з суб’єктивними оцінками. Для визначення величини вартості визначальне значення має корисність блага, а точніше – гранична корисність.

Засновником австрійської школи був професор Віденського університету Карл Менгер (1840–1921 рр.), який виклав основні її положення в творах „Основи політичної економії” (1871 р.) та „Дослідження про методи соціальних наук і політичної економії зокрема” (1883 р.).

Інший представник австрійської школи – Фрідріх Візер (1851–1926 рр.) розвинув ідеї К. Менгера в працях „Походження і основні закони господарської цінності” (1884 р.), „Природна цінність” (1889 р.), „Закон влади” (1926 р.).

Проте найбільш відчутно висловив ідеї цієї школи Ойген Бем-Баверк (1851–1919 рр.) – професор Віденського університету, президент Австрійської академії наук та міністр фінансів Австрії. Основні праці О. Бем-Баверка – „Основи теорії цінності господарських благ” (1886 р.), „Природна вартість”, „Капітал і прибуток” (1889 р.), „Позитивна теорія капіталу”, „Теорія К. Маркса та її критика” (1896 р.) – присвячені грунтовному викладу теорії граничної вартості.

Австрійська школа зовсім заперечувала саму категорію „вартість” замінюючи її психологічною категорією „корисність”. Корисність товару – це його здатність задовольняти потреби. Ціни залежать винятково від суб’єктивних оцінок корисності. Закон стверджує, що кожна наступна одиниця товару відповідає меншому збільшенню корисності, ніж попередня. Звичайно споживач купує товар доти, доки гранична корисність останньої одиниці не компенсує його витрати, що раціонально, якщо ціна знижується разом з граничною корисністю. Під граничною корисністю розуміється суб’єктивна оцінка індивідуумом корисності останньої одиниці запасу певного споживчого блага.

Цінність, за К. Менгером, виявляється людиною в процесі задоволення потреб. Цінність – це не є те, що притаманне благам, не їх властивість, а, навпаки, – лише те значення, яке ми приділяємо задоволенню наших потреб. Причому праця не має зв’язку з величиною цінності. Цінність визначається не в сфері виробництва як сума витрат, а в сфері споживання або використання блага суб’єктом.

Ряд положень маржинальної теорії австрійської школи, особливо теорія граничної корисності, ввійшла в сучасну економічну теорію країн Заходу. За об’єкт дослідження представники цієї школи брали окреме господарство, яке виділялося як найпростіша одиниця суспільства. Ідеалом такого господарства вважалося господарство ізольованого суб’єкта. Таким метод дослідження дістав назву робінзонада.

Певним досягненням цієї школи є постановка питання про фактор часу в розвиткові економіки. Але з розвитком господарсько-практичної функції деякі істотні вади теорії (примат споживання, ігнорування умов виробництва, метод робінзонади, суб’єктивно-психологічний підхід до економічних процесів тощо) все частіше давалися взнаки і зумовили потребу її модернізації.

Багато з недоліків австрійської школи виправив засновник так званої кембріджської школи А. Маршалл.