Причини сповільнення економічного розвитку Франції:

1) поразка у франко-пруській війні 1871 р. (1,5 млн. осіб. вбитими; 5 млрд. франків золотом контрибуції; втрата Ельзасу й Лотарінгії; загальна сума втрат – 16 млрд. франків);

2) значне відставання власної промисловості за технічним рівнем від головних конкурентів, моральний й фізичний знос обладнання;

3) нестача сировини й палива для промисловості;

4) складний стан в сільському господарстві, парцеляризація останнього;

5) недостатня увага електроенергетиці (хоча саме у Франції вперше застосована);

6) переважання виробництва групи „Б” (предмети споживання) над групою „А” (засоби виробництва);

7) лихварська політика французька буржуазії, яка з метою наживи вкладала грошові кошти не стільки у свою економіку, скільки – за кордон (Іспанія, Південна Америка, Україна: Кривбас, Донбас, залізниці, Російська імперія: проведення грошової реформи та ін.). За вивозом капіталу Франція знаходилась на другому місці в світі (після Великобританії), проте на відміну від британського капіталу його структура була архаїчною (90 % – фінансові і лише 10 % – виробничі інвестиції). Найтиповіші форми монополій – картелі, синдикати, концерни.

Суттєві зміни в ринковій економічній системі, що під впливом монополізації господарської діяльності, посилення дії соціальних, політичних факторів були відображені в наукових дослідженнях т. зв. кембріджської школи, засновником якої був Альфред Маршалл.

У головній праці А. Маршалла „Принципи економікс” йдеться не про політекономію як науку про виробничі відносини суспільства, а започатковано нову науку економікс, вільну від ідеологізації. Вона займається дослідженням форм життєдіяльності суспільства, пов’язаних з матеріальними основами добробуту. Сама назва цієї науки означає економізацію – пошук оптимальних умов, за яких у разі наявності обмежених ресурсів досягається максимум ефекту. Якщо предметом політекономії класики вважали багатство, то предметом економікс охоплюються ширші поняття – це і багатство, але водночас це і наука про людину, про мотиви, що впливають на поведінку людини в економічному житті, в її прагненні досягти найвищого результату за найменших витрат і в разі наявності обмежених ресурсів.

Теорія ціни А. Маршалла є своєрідним симбіозом трьох теорій: витрат виробництва, граничної корисності та попиту і пропозиції. Ринкову ціну він розглядає як результат перетинання ціни попиту, що визначається граничною корисністю, і ціни пропозиції, яка визначається граничними витратами. Два фактори, що впливають на ціни, – гранична корисність та витрати виробництва поєднуються один з одним за допомогою третього – попиту і пропозиції. А. Маршалл вважав, що ціна, яку згоден сплатити за товар покупець, визначається корисністю товару, причому корисність він вважав за максимальну вартість, що її може сплатити за товар покупець. Ціна ж, призначена продавцем товару, визначається витратами його виробництва. Ринкові ціни являють собою результат зіткнення двох оцінок – ціна, попит та пропозиція розглядаються разом, у їх взаємодії.

Ринкова ціна в ході своїх коливань, може досягти деякої сталої рівноваги, стати ціною рівноваги, за якої попит на даний товар зрівнюється з його пропозицією.

За А. Маршаллом, ідеальне становище складається тоді, коли попит і пропозиція рівною мірою впливають на зміни ціни. Проте ціна сильно змінюється в той чи інший бік залежно від тривалості відрізків часу. Коли досліджується короткий період часу, то пріоритет одержує попит. Коли ж ідеться про довгострокову перспективу, роль основного ціноутворювального фактора переходить вже до пропозиції і пов’язаних з нею грошових витрат виробництва. Аналіз ролі фактора часу в рамках концепції коротко- та довгострокових періодів є безумовною заслугою А. Маршалла, що справила істотний вплив на подальший розвиток економічної теорії, була сприйнята прихильниками сучасних теорій країн Заходу – теорії попиту та теорії пропозиції.

А. Маршалл ввів поняття „еластичність попиту”, під якою він розумів функціональну залежність попиту від зміни цін, визначаючи її як співвідношення між зростанням запасу та підвищенням ціни.

За А. Маршаллом, на еластичність попиту впливають такі фактори, як рівень цін, купівельна спроможність населення, потреба населення.

Цей аналіз дуже важливий для дослідження конкретної кон’юнктури ринку, прогнозування шляхів удосконалення господарського механізму. Він дозволив диференціювати товарні групи залежно від характерної для них еластичності попиту та визначити можливі для різних груп товарів межі зростання цін, що не призводять до їх скорочення у розмірах, які погрожують зростанню капіталістичних прибутків.

Свою загальну теорію ціни А. Маршалл ілюстрував математичними прикладами та графічно як пов’язані між собою дві криві, що відображають відповідність кожному рівню цін певного розміру попиту і пропозиції. Точка перетину кривих за умови рівності попиту і пропозиції встановлює ціну „рівноваги” – це ідея сприйнята сучасними економістами.

А. Маршалл ввійшов в історію як один з яскравих захисників теорії і практики вільного підприємництва. Але вже тоді відбувалась монополізація виробництва і він в своїх „Принципах політичної економії” робить спробу охарактеризувати суть монополії та її функції – контроль над виробництвом і встановлення монопольних цін. Проте цей аналіз мав обмежений характер і монополія вважалась поодиноким випадком на загальному тлі вільної конкуренції.

Ще одним внеском А. Маршалла в сучасну економічну науку стало обґрунтування четвертого фактора виробництва – підприємницької діяльності на доповнення до відомого формулювання Сея – праця, капітал та земля. Це положення також сприйняла сучасна „Економікс” у класифікації факторів виробництва.

До Кембріджської школи, крім А. Маршалла, належить його учень – Артур Сесіл Пігу (1877–1959 рр.), що вивчав проблеми розподілу і обігу, і одним з перших висунув теорію „загального добробуту”, вважаючи, що держава за допомогою грошово-фінансової політики здатна подолати кризи і забезпечити рівномірний розподіл доходів між членами суспільства. Його найважливіші праці – „Економіка добробуту” (1920 р.), „Дослідження державних фінансів” (1928 р.).

Кембріджську школу називають неокласичною саме тому, що вона намагалась ув’язати теоретичну спадщину англійської класичної школи з сучасними економічними поглядами.