Мікроекономіка в системі економічних наук.

Об ’ єкти економічних відносин на мікрорівні.

Об’єктами, з приводу яких складаються відносини у мікросистемі, є фактори виробництва(ресурси) та його результати. Факторами виробництва є: Праця — ціленаправлена діяльність людини, що ви­дозмінює природну речовину, з метою надати їй необхідної для задо­волення потреб людини форми.

Капітал — всі засоби виробництва, створені людиною в попередніх виробничих процесах.

Природні ресурси, до яких належать групи предметів праці, що не піддавалися обробці, або сили природи, що використо­вуються у виробничому процесі. Часто їх називають узагальнюючим словом "земля".

Підприємницькі здібності — це особливі здібності дея­ких людей йти на мобілізацію ресурсів, свідомо йти на ризик, на ор­ганізацію виробничого процесу з метою отримання прибутку. Для розуміння мотивів поведінки економічних суб'єктів не­обхідно розглянути деякі властивості ресурсів.Обмеженість. У більшості випадків ресурси обмежені не абсолютно, а відносно: збільшення залучення цього ресурсу до ви­робництва обійдеться фірмі дорожче.

Взаємозаміщуваність ( субституційність). Це означає, що одні ресурси можуть заміщувати інші, але тільки до певної міри. На­приклад, людську працю завжди можна замінити капіталом (машина­ми), але витіснити людину як продуктивну силу взагалі з процесу ви­робництва неможливо.

Взаємодоповнюваність ( комплементарність). Ефективне використання кожного ресурсу можливе лише за певного співвідно­шення з іншими. Наприклад, кількість працівників і відповідна кількість верстатів, які вони можуть ефективно обслуговувати; кіль­кість водіїв і автомашин і т. д.

Результатом виробничої діяльності є матеріальний продукт (річ) або послуга. Вимірювати його можна як кількісно за допомогою натуральних показників, так і у вартісному виразі. Вартісний вираз за­лежить від цін, у яких розраховується результат. Ціни бувають поточни­ми, тобто такими, що склалися на момент розрахунку, або зіставними — зафіксованими на певний період.Якщо мікроекономічну систему розглядати з погляду змісту економічних відносин, які складаються в ній, то мікросистема є рин­ковою системою. Ринок - це спосіб взаємодії економічних суб'єктів, що грунтується на конкуренції. Це особливий механізм координації економічних дій.

Мікроекономічні моделі.

Кінцевим завданням мікроекономічних досліджень є розроб­ка теорій та моделей.

Економічна модель — це система взаємозв'язків між еко­номічними змінними, яка дає змогу прогнозувати результат.

Економічні змінні — це натуральні або вартісні величини, які можуть набувати можливих значень.

Метою економічного моделювання є намагання допомогти зрозуміти, як діє той чи інший сектор економіки. Помилковою є дум­ка, що чим більше модель схожа на реальний об'єкт, тим вона краща. Критерієм корисності економічної моделі є не її відповідність реаль­ним економічним процесам, а відповідність отриманих за її допомо­гою прогнозів реальним подіям. Саме тому модель повинна бути максимально простою, що дасть змогу розширити масштаби та ефек­тивність її використання.

Побудова моделі пов'язана із втратою певної частини інфор­мації про об'єкт, який досліджується. Це допомагає абстрагуватися від його другорядних елементів, сконцентруватися на основних складових системи та взаємозв'язках. Відомі величини, що вводяться у модель у готовому вигляді, називаються ендогенними. Одним з найпростіших видів економіко-математичного моде­лювання є моделювання у двохвимірному просторі — за допомогою графіків. Цей метод часто використовується у мікроекономіці. Трьох-вимірні графіки складніші для сприйняття, тому їх рідше використову­ють, а багатовимірних графіків не існує взагалі.

Рівновага споживача.

Рівновага споживача — це оптимальний набір товарів, що максимізує корисність при певному обмеженому рівні бюджету (до­ходу) споживача. Така рівновага передбачає: як тільки споживач от­римує даний набір товарів — у нього зникає стимул замінювати цей набір на інший.

 Якщо споживач не заощаджує частину своїх доходів, не бере та не дає в борг, то бюджет споживача можна  виразити через його ви­трати:  І = PxX+PyY+…+PzZ, (2.2.) де І — бюджет споживача; X,Y..Z— споживчі товари; Рx, Рy…Рz— ціни відповідних товарів. Рівність 2.2 називають бюджетним обмеженням.

Загальна умова рівноваги споживача означає, що спожи­вач розподіляє свій бюджет (дохід) на всі товари таким чином, щоб урівняти граничну корисність, що припадає на одну грошову одини­цю, яка витрачається на кожний товар. Очевидно, що при цьому покупець не досягає максимуму за­доволення. Він може скоротити споживання товару Y на 1 кг, втра­тивши 50 ютилів. Але на зекономлені 4 грн. можна купити 2 кг това­рy X, що дасть додатково приблизно 80 ютилів. Чистий виграш становитиме приблизно 80 - 50 = 30 ютилів. Із зменшенням споживання товару В збільшується його гранична корисність і, навпаки, із збільшенням споживання то­вару X зменшується його гранична корисність. Тому різниця між MUx/Px і MUy/Py буде зменшуватися. Перерозподіл витрат буде три-до тих пір, поки відношення граничної корисності до ціни для юго, реально спожитого товару не стане однаковим: MUx/Px= MUy/Py=MUz/Pz. Споживач, який максимізує свою корисність, купуватиме то-таким чином, щоб їх граничні корисності у розрахунку на 1грн. ціни були рівні. Цей підхід називається еквімаржинальним принципом.

Другий закон Госсена.

Відношення MUx/Px показує приріст загальної корисності в гаті збільшення витрат на товар X на 1 грн. Кожне відношення із рівності MUx/Px=MUy/Py=MUz/Pz=A1 (2.3.)можна вважати граничною корисністю грошей ііше, 1 гривні). Величина  А. показує, на скільки ютилівшується загальна корисність при збільшенні доходу споживача НІ 1 грн.

Нерівності MUм/ Pм<A1, MUN/ PN< A1….показують, що, якщо вже перша гривня, вит­рачена на придбання товару 2, приносить споживачу недостатньо ви соку корисність, то він взагалі відмовляється від споживання цього товару.

Рівність (2.3) показує, що у стані рівноваги (максимум корис­ності при заданих смаках споживача, цінах та доходах) корисність, отримана від останньої грошової одиниці, витраченої на придбання будь-якого товару, однакова незалежно від того, на який товар вона витрачена. Це положення отримало назву другого закону Госсена. З формули (2.3) також випливає, що ціна обернено про­порційно впливає на обсяг попиту на певний товар. Дійсно, із збільшенням ціни на товар А зменшується перше відношення рівності (2.3), щоб встановити втрачену рівність та максимізувати за­гальну корисність, споживачеві необхідно зменшувати споживання товару А. Отже, із збільшенням ціни на певний товар зменшується „попит на нього. Рівність MUx/Px= MUy/Py=MUz/Pz. можна трансформувати в MUx/MUy=Px/Py. Цю рівність називають рівнянням рівноваги з карди­нал істських позицій.

Парадокс Гіффена.

Якщо ефект заміщення має більший вплив, то зі зростанням ціни споживання товару X зменшується, а при її знижені — збільшується. Однак може виникнути ситуація, коли переважає ефект доходу, тоді при зростанні ціни зростає і споживання, а при її зменшенні споживання також зменшується. Така ситуація трап­ляється досить рідко.

Неякісний товар, для якого ефект доходу переважає над ефек­том заміщення, називається Гіффеновим товаром, а зростання споживання цього товару із підвищенням ціни на нього — парадоксом.

Таку ситуацію можна спостерігати при аналізі структури спо­ювання малозабезпечених верств населення України під час еко­номічної кризи 90-х років.Товар Гіффена повинен одночасно відповідати таким вимо­гам: - бути неякісним в уявленні споживача; - бути значною часткою його витрат. Парадокс Гіффена, на перший погляд, здається винятком із закону попиту. Проте детальніше дослідження доводить, що саме взаємодія ефектів заміщення та доходу спричиняє такий розвиток подій.

Існує ще кілька прикладів винятків із закону попиту, коли із підвищенням цін спостерігається збільшення якості продукції і збільшується його закупка. В умовах нестабільності економічної си­туації зростання цін може сприйматися і як передвісник інфляційно­го стрибка. Для отримання виграшу споживачі намагатимуться прид­бати більше продукту за сьогоднішніми цінами, поки вони ще не так зросли. Однак усі ці дії споживача можна легко пояснити, виходячи з теорії поведінки споживача.

Оптимум виробника.

Якщо у процесі виробництва використовують лише два змінних фактора: праця (Ь) та капітал (К) за відповідними цінами (Рь і Рк), то сукупні витрати (ТС) можна визначити за формулою:ТС = РЬЬ + РКК

Кг

При фіксованих цінах на фактори виробництва можна знай­ти безліч різних наборів капіталу і праці, які можна придбати за ті «, самі сукупні витрати. Графічне зо­браження таких наборів нази­вається ізокостою (рис. 7.9). Ізокоста — це лінія, що характеризує комбінації витрат змінних фак­торів при фіксованих витратах ви­робництва

Ізокоста та її властивості.

Ізокоста – цем лінія, кожна точка якої відображає однакову суму витрат за різних поєднань двох ресурсів (наприклад праці та капіталу). Рівняння ізокости як функції витрат з двома змінними має такий вигляд: ТС = L*P_L +K*P_k. Ізокоста – лінійна функція. Ціни факторів розглядаються як незмінні тому незалежно від зміни обсягів виробництва її графік завжди має вигляд прямої. Нахил ізокости дорівнює P_L/ P_k. Він визначає ринкову норму заміщення однієї одиниці капіталу додатковою одиницею праці. Властивості ізокости:

 

1. Кут нахилу ізокости за­лежить від цін на фактори виробництва. Оскільки Щ а = К/Ь, а в точ­ках перетину ізокости з осями К (Ь = 0) та Ь (К = 0) сукупні витрати (ТС) визначаються за формулами відповідно: а) для Ь = 0, ТС = РКК; * б) для К = 0, ТС = РЬЬ. То з цих формул знаходимо: К - ТС/ Рк, Ь = ТС/РЬ. Звідси: і§ а = К/Ь = • С/Рк х Р/ТС - Рь/Рк, що й треба було довести. З формули (7.6) випливає, що кут нахилу ізокости збільшу­ється при зростанні ціни праці та зниженні ціни капіталу і, навпаки, кут нахилу ізокости зменшується при зниженні ціни праці та зрос­танні ціни капіталу.

2.Усі точки ізокости відповідають однаковим сукупним
витратам факторії: виробництва.

3.Чим далі від початку координат розміщена ізокоста, тим більший обсяг ресурсів використовується у виробництві.

Як вже зазначалося, ізокоста — це множина альтернатив­них комбінацій витрат праці та капіталу, при яких витрати виробництва залишаються незмінними. Але яка ж з можливих комбі­націй забезпечить найбільший обсяг виробництва продукції? Для вирішення цього питання потрібно сполучити ізокосту з картою ізоквант.

Ефективність олігополії.

Оскільки крива попиту на продукцію олігополіста завжди має спадний характер, то для нього ціна і гранична виручка ніколи не збігаються. Тому точка перетину кривих граничної виручки і граничних витрат завжди лежатиме лівіше від мінімального рівня середніх витрат. Отже, олігополіст завжди обирає таке співвідно­шення "ціна-обсяг", де обсяг менший, а ціна вища, ніж на конку­рентному ринку. Суспільство, погодившись на існування оліго­полії, змушене як обмежувати своє споживання, так і платити більшу ціну за продукцію.

Олігополіст отримує економічний прибуток не тільки в ко­роткотерміновому, але й в довготерміновому періоді, що пов'язане з існуванням суттєвих бар'єрів на шляху вступу в галузь нових фірм-конкурентів.

На думку деяких економістів, олігополія навіть більш неба­жана, ніж монополія, оскільки чиста монополія перебуває під постійним контролем держави, а олігополія, маскуючись під моно­полістичну конкуренцію, обходить антимонопольне законодавст­во.

Деякі вчені вказують на позитивний ефект олігополії. На їх думку, певні втрати суспільства від панування олігополії перекри­ваються виграшем від впливу олігополії на НТП.

87.

Людина вкладає гроші у свою освіту та освіту своїх дітей, за­ощаджує кошти на придбання благ довгострокового використання або для розширення ви­робництва благ, дбає про довкілля і т. д.

Вибір у часі — це жерт­вування частиною сьогодніш­нього споживання для виграшу в майбутньому. Для більшості людей за інших однакових умов негайне споживання блага привабливіше, ніж очікування цьо­го самого блага у близькому чи далекому майбутньому. Змен­шення споживання нині вимагає більшої компенсації у майбутньому періоді.

Тобто гранична норма заміщення теперішнього споживання на майбутнє (за модулем) завжди буде більше одиниці.

                

Механізм формування ренти.

Обсяг землі, що пропо­нується на ринку, обмежений і не змінюється із зміною її ціни, тому пропозиція землі є зовсім нееластичною (рис. 15.3). Так само бу­дується крива пропозиції інших обмежених природних ресурсів (родовища корисних копалин, при­вабливі для туризму території, при­родні водойми, ріки тощо).

Рента — це ціна, що сплачується за використання землі та інших природних ресурсів, кількість яких жорстко обмежена. Ос­кільки пропозиція землі абсолютно нееластична, то єдиним дійовим фактором визначення ренти є попит на землю. Він залежить від ціни продукції, що вирощується на землі, продуктивності землі та цін на ресурси, що використовуються разом із землею (добрива). Відповідно крива попиту переміщується вправо і вліво.

Оскільки земля має різну природну родючість, то власник ро­дючішої землі отримуватиме додатковий економічний прибуток. Він називається диференційною рентою. Власники кращих земель мо­жуть отримувати диференційну ренту навіть у довготривалому періоді, тому що кількість землі обмежена і хтось вже користується родючою землею, а диференційна рента не може бути ліквідована за рахунок перетікання капіталу.

Однак родючість землі може змінюватися внаслідок еко­номічної діяльності людини. Економічна родючість землі може також приносити диференційну ренту. Але відмінності економічної родю­чості менш стабільні і можуть бути ліквідовані, якщо конкуренти пе­рейдуть до аналогічного використання землі. З величиною ренти пов'язана ціна землі: P=R/r, де P – ціна землі; R – рента; r – банківський відсоток.

 

Мікроекономіка в системі економічних наук.

Людині для існування необхідно виробляти життєві блага: продукти харчування, одяг, взуття, житло, транспортні засоби, меблі, засоби зв'язку, ліки та ін. Для виробництва благ потрібні економічні ресурси: сировина, земля, робоча сила, обладнання, приміщення, підприємницькі здібності. їх запаси завжди лімітовані, тому обме­жені і можливості виробництва всіх благ. Крім того, потреби людини безмежні, вона бажає покращувати своє забезпечення благами без Кінця. Ці дві особливості людської поведінки вступають у гостре протиріччя між собою, тому в людей залишається лише один вихід— економити.

Отже, предметом вивчення економічної теорії є діяльність людей, пов'язана з досягненням ефективного використання об­межених ресурсів для найкращого задоволення потреб ужиттєвих благах.

Економічні явища можна досліджувати на різних рівнях. Якщо в якості об'єкта дослідження взяти національну економіку, то та­кий підхід називають макроекономічним. Макроекономіка— це частина економічної теорії, що вивчає економіку в цілому. Вона досліджує такі проблеми, як обсяги національного виробництва (по­казники і динаміка), розподіл національного продукту, зайнятість і безробіття, інфляція і дефляція, роль держави в економічному життісуспільства та інші.

Якщо ж розглядати господарську діяльність окремих еко­номічних суб'єктів — людей, підприємств, організацій, то такий підхід називається мікроекономічним'. Мікроекономіка — це роз­діл економічної теорії, який вивчає діяльність окремих економіч­них одиниць і структур, таких як домашні господарства, під­приємства, ринки окремих благ. Головні проблеми, які досліджує мікроекономіка, — це попит, пропозиція, ціна, заробітна плата, підприємництво, конкуренція, прибуток.

Для прикладу, порівнюючи економіку з лісом, можна сказа­ти, що мікроекономіка не бачить за окремими деревами всього лісу, а макроекономіка за цілим лісом - окремих дерев. Звичайно, достатньо повне уявлення про економічне життя суспільства можна отримати лише вивчивши як мікроекономічні, так і макроекономічні проблеми. "Ви освічені менш ніж на половину, — говорить П. Самуельсон, — якщо Ви знаєте лише один розділ, але не маєте уяви про інший розділ економіки"2. У багатьох випадках взагалі важко розмежувати мікроекономіку та макроекономіку. Навіть у наш час, коли мікроекономіка визнана в усьому світі, поділ на макро- та мікроекономіку дещо умовний. Вивчення кожного розділу теоретичної економіки передбачає розуміння взаємозалежності та взаємозв'язку мікро- та макроявищ. Наприклад, ринок капіталу є ринком одного з ресурсів, а тому досліджується в мікроекономіці. Разом з тим, це одна з головних проблем макроекономіки, оскільки вона пов'язана з інвестиціями, інфляцією та соціальною стабільністю суспільства в цілому.

Також досить поширеним є ототожнювання мікроекономіки з економікою підприємства. Насправді ж ці науки лише ча­стково перехрещуються, тому що вони обидві вивчають уп­равлінські рішення підприємств щодо своєї ринкової поведінки. Але відмінностей між ними значно більше: мікроекономіка вивчає споживацькі переваги, поведінку підприємств, ринкові попит і пропозицію, залишаючи поза увагою питання самого ор­ганізаційного процесу прийняття рішень на підприємствах, їх ор­ганізаційні форми, показники господарської діяльності підприємств, що вивчаються в економіці підприємства.

Як самостійна частина економічної теорії мікроекономіка сформувалася в кінці XIX — на початку XX століття. Основи мікроекономіки виявляються ще в класичній політичній економіці. Адам Сміт заклав основи функціонального аналізу. Він також вва­жав, що багатство створюється в процесі виробництва, а розподіл праці, конкуренція, продуктивність праці, ринок підвищують ефективність виробництва. Держава, на думку Сміта, повинна здійснювати лише мінімальний вплив на економіку. Ринок він порівнював з "невидимою рукою", яка ефективно направляє індивідуальні економічні сили. Засновниками мікроекономіки вважаються вчені Жан Батіст Сей і Томас Мальтус. Теорія трьох факторів виробництва Сея та закон спадної доходності Мальтуса досі використовуються в мікроекономіці.

У кінці XIX століття з'явилась ціла плеяда економістів не­окласичного напряму: А. Маршал, К. Менгер, Ф, Візер, Дж. Б. Кларк, Е. Бем-Беверк та інші. Неокласики істотно мо­дифікували теорію цін. Зокрема, ними були введені такі поняття, як попит, пропозиція, ціна рівноваги та інші. Покупець займає у неокласиків важливе місце в ціноутворенні, у класичній же школі акцентувалась увага на головній ролі виробника у процесі ціноу­творення. До мікроекономіки у цей період активно ввійшли мате­матичні методи, графіки, психологія.

У процесі вибору, що нав'язаний суспільству обмеженістю ресурсів, люди постають перед необхідністю розв'язання трьох ос­новних проблем, вирішити які допомагає наука мікроекономіка.

1. Що виробляти? Тобто виробник завжди вирішує питан­ня, які товари і послуги та в якій кількості виробляти. Для вирішення цього питання в мікроекономіці розроблена теорія спо­живацького вибору.

2. Для кого виробляти? Оскільки життєві блага обмежені, то потрібно вивчати доходи населення та механізм їх розподілу на поточне та перспективне споживання.

Останнім часом до цих фундаментальних проблем додала­ся ще одна:

3.Коли будуть спожиті ті чи інші блага або ресурси?
Необхідно зробити вибір: споживати їх зараз чи пізніше? Викори­стаємо наші обмежені природні ресурси самі чи залишимо їх для майбутніх поколінь? Екологічна та енергетична кризи роблять да­ну проблему однією з найголовніших з погляду збереження цивілізації та виживання людства.