Виробничий і науково - технічний потенціал

Виробничий потенціал України визначає можливості виробництва щодо вирішення комплексних завдань соціально- економічного розвитку країни.

Завдяки, великим запасам залізної руди, вугілля, поіужних чор­ноземів, значним площам земельних угідь, сприятливим агроклі- матичним умовам і зручному географічному положенню в Украї­ні переважають промисловість та сільське господарство. В про­мисловості нині працює понад 9100 підприємств, що знаходяться на самостійному балансі. Тому ця галузь є головною і найваго­мішою часткою виробничого потенціалу України. Вона забезпе­чує потреби господарського комплексу країни у паливі, енергії, сировині, матеріалах, а також постійне переозброєння всіх сфер і галузей економіки, задовольняє потреби населення в своїй про­дукції та робочих місцях. У промисловості створюється 50 % на­ціонального доходу країни. На її основі нарощується виробничий потенціал галузей як самої промисловості, так і господарського комплексу країни в цілому.

Частиною виробничого потенціалу України є основні вироб­ничі фонди, які включають засоби праці, що функціонують у сфері матеріального виробництва і використовуються у виробни­цтві матеріальних благ. Зношуючись, вони поступово переносять свою вартість на створений продукт частинами у вигляді аморти­заційних відрахувань. Так, ступінь зносу основних виробничих фондів за 2001—2007 рр. збільшився із 44 %, у тому числі в про­мисловості — з 49 % та в сільському господарстві — з 47 % до відповідно — майже 52, 59 і 48 %. Це значною мірою зумовлено відсутністю фінансування. Різко зменшилося реальне оновлення основних виробничих фондів. Скоротилися інвестиції в основний капітал за період кризи у вугільній, нафтовій та газовій промис­ловості, чорній і кольоровій металургії, хімічній, нафтохімічній, деревообробній та харчовій галузях і промисловості будівельних матеріалів. Найбільше таке скорочення відбулося в останній пе­ріод у машинобудуванні та легкій промисловості країни. У зв’яз­ку з цим вітчизняні товари, за винятком продукції сировинних галузей, окремих високотехнологічних виробів воєнно-промис­лового комплексу (ВПК) і ракетно-космічної галузі, не зайняли чільного місця на європейському та світовому ринках.

Кількісний та якісний рівень основних виробничих фондів (машин і обладнання) характеризують виробничий потенціал гос­подарства країни. Виробничі фонди нині становлять дві третини вартості всіх основних фондів і майже половину національного багатства країни. Одним з головних показників, що характеризу­ють основні виробничі фонди, є виробнича потужність — здат­ність засобів праці виробляти максимальну кількість продукції.

Виробничий потенціал територіально розподіляється у вигляді заводів, фабрик, транспортних засобів, сільськогосподарських підприємств, що є важливою умовою розвитку й розміщення продуктивних сил. Реконструкція і розширення виробничого по­тенціалу, створення нових виробництв, удосконалення та пріори­тетний розвиток наукомістких галузей, електроенергетики, ма­шинобудування, металургії впливають на зрушення в розвитку і розміщенні продуктивних сил країни та її регіонів. Господарсь­кий комплекс України характеризується значним виробничим потенціалом. У структурі основних виробничих фондів країни майже 50 % припадає на промисловість, до 24 % — на сільське господарство, 16 % — на транспорт і зв’язок і та близько 4 % — на будівництво.

Разом з виробничим потенціалом зростав, змінювався, одер­жував свій розвиток і науково-технічний потенціал України. В цілому він характеризується як сукупність ресурсів і можливос­тей сфери науки будь-якої системи (колективу, галузі, міста) ефективно вирішувати завдання соціально-економічного розвит­ку країни та її регіонів. Науково-технічна сфера суспільного роз­витку в типових умовах глобалізації набуває стратегічного зна­чення для економіки України та її регіонів, особливо у конку­рентному оточенні світової економіки.

Складовими наукового потенціалу є кадри, фінанси, матеріаль­но-технічна база, інформаційне забезпечення. Поняття «науковий потенціал» можна поширювати на будь-яку сукупність наукових організацій у міністерствах, відомствах, а також на сукупність галузевих наукових організацій, розташованих на відповідній те­риторії. Науковий потенціал — невід’ємна частина всього науко­во-технічного потенціалу суспільства, а найважливішим його елементом є кадри.

З метою виявлення відмінностей у ресурсному забезпеченні на­уково-технічної діяльності регіонів України використовують дані, які характеризують кадровий потенціал, матеріально-технічну ба­зу та фінансове забезпечення наукових і науково-технічних орга­нізацій регіонів (науково-дослідних, дослідно-конструкторських, проектно-конструкторських, технологічних та геологорозвіду­вальних організацій і дослідних заводів, науково-дослідних та дослідно-конструкторських підрозділів підприємств і організа­цій, віднесених до числа наукових установ, вищих навчальних закладів, архівів, бібліотек, музеїв, дослідних полів і станцій, гід­рометеорологічних служб та інших служб незалежно від їх під­порядкування і форм власності).

Проведений аналіз статистичних даних свідчить про те, що основна маса наукових і науково-технічних організацій (ННТО) України зосереджена в економічно розвинутих регіонах: у м. Києві (25,2 % їх загальної кількості по країні), Харківській (майже 15 %), Донецькій, Дніпропетровській, Львівській та Одеській об­ластях (по 7—5 % у кожній). Загалом, у названих регіонах функ­ціонує 949 організацій, або близько двох третин наукових уста­нов України. Частка Луганської, Миколаївської, Запорізької областей, АР Крим, Київської, Черкаської та Вінницької областей коливається в межах 3—2 %, а разом складає 20 %. Питома вага кожного іншого регіону не перевищує 2 %. Майже в усіх регіо­нах України кількість організацій дещо збільшилася, а чисель­ність працюючих скоротилася майже вдвічі. Це спричинило ви­никнення невеликих і малопотужних наукових колективів.

Частка фахівців, зайнятих виконанням науково-дослідних та дослідно-конструкторських розробок (НДДКР) з фундаменталь­них і прикладних досліджень у природничих, технічних, гумані­тарних та суспільних науках змінювалася від 43 % у Миколаївсь­кій до 74 % у Полтавській області проти 62 % у середньому по Україні.

Як уже зазначалося, в Україні спостерігається зменшення за­гальної чисельності кадрів науково-технічної сфери. При цьому відбувається найбільше скорочення числа зайнятих серед провід­них фахівців, аніж з числа допоміжного персоналу. В регіональ­ному аспекті це — Черкаська та Кіровоградська області, де кіль­кість наукових кадрів знизилася більш ніж на 65 %.

У середньому на 10 тис. осіб постійного населення України налічувалося 50 наукових працівників. Найбільш «наукомісткий» склад населення спостерігається в м. Києві (282 науковця на 10 тис. осіб), Харківській області (145) та м. Севастополі (100). Вищі за середньоукраїнські показники мають Миколаївська, За­порізька та Львівська області, а найменші — Хмельницька, Рів­ненська, Житомирська, Закарпатська, Івано-Франківська, Волинсь­ка і Кіровоградська області (в межах 5—12 осіб). При цьому про­стежується загальне підвищення якісного складу наукових пра­цівників.

Для української науки характерною є досить висока частка фахівців з науковими ступенями: 3,2 % фахівців з дипломами док­торів та 13,7 % — кандидатів наук. Найвищий кваліфікований склад мають наступні регіони України: м. Київ — відповідно

5,9 % і 21,2, АР Крим — 3,4 і 16,0, Закарпатська область — 3,2 та

20,6 %. В Київській області частка кандидатів наук становить

18.4 %, а відсоток докторів наук нижчий за середньо українсь­кий показник (2,4 %). Незадовільне соціально-економічне ста­новище наукових працівників держави зумовлює зростаючу тен­денцію до сумісництва основної наукової діяльності з іншими видами робіт.

Важливою складовою наукового потенціалу, від якої залежить виконання НДДКР, є матеріально-технічна база — основні фон­ди, що знаходяться в розпорядженні наукових і науково-техніч­них організацій, у тому числі наукове обладнання, машини, устат­кування, за допомогою яких здійснюються дослідження та розро­бки. Так, вартість основних фондів наукових організацій пе­ревищує 6,6 млн грн, причому 36,5 % припадає на м. Київ,

14.5 % — на Харківську область, високу частку мають Дніпропет­ровська, Львівська, Донецька та Одеська області (8,3—4,9 %). На північно-західні регіони (крім Львівської області) України припадає менше 0,2 % загальної вартості основних фондів.

Важливе значення для забезпечення ефективного розвитку на­укової сфери має оновлення її матеріально-технічної бази. Біль­шість машин і устаткування знаходяться в експлуатації 11— 20 років (52 % усієї кількості), а понад чверть їх — більше 20 ро­ків. На всі види устаткування, які знаходяться в користуванні від одного до п’ять років, припадає лише 6 %. Понад 80 % машин та устаткування, якими користуються 11 років і більше, мають: м. Київ, м. Севастополь, Чернівецька, Херсонська, Луганська, Запорізька, Миколаївська, Кіровоградська, Волинська та Черні­гівська області. За питомою вагою нового устаткування (до п’яти років) відзначаються Львівська, Київська, Сумська, Івано-Фран­ківська та Рівненська області.

У формуванні фінансового забезпечення наукової сфери від­булися певні зміни. Затрати на виконання науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт з усіх джерел фінансування по­рівняно з ВВП у середньому становили по Україні 1,2 % ВВП (у розвинутих країнах — 2,3—3,0 %). Однак по регіонах спосте­рігаються значні відмінності: в м. Києві цей показник складає

7,1 %, Харківській області — 4,0, Миколаївській — 2,1, м. Севас­тополі, Львівській та Одеській областях — 1,8—1,3 %. Фінансу­вання наукових і науково-технічних організацій Хмельницької, Рівненської, Полтавської, Житомирської областей знаходиться на рівні лише 0,2 %.

В Україні фінансування виконаних НДДКР нині забезпечуєть­ся переважно за рахунок коштів замовників та Держбюджету. Частка Держбюджету стабілізувалася на рівні 30 %, на кошти за­мовника (зарубіжного і вітчизняного) — майже 60 % усієї суми фінансування. Решту витрат покривають позабюджетні фонди, Держіннофонд, фонди науково-технічного розвитку, власні кош­ти тощо. Загальні обсяги фінансування в розрахунку на одного працівника ННТО становлять 8,5 тис. грн, і лише Запорізька, Лу­ганська, Дніпропетровська, Миколаївська, Херсонська області та міста Севастополь і Київ відрізняються дещо вищим рівнем фі­нансування, тому мають можливість стати в подальшому цент­рами наукового зростання в науково-технічній сфері України.