Економічний район та економічне районування , їхня суть та основні ознаки

Місце і роль Поліського економічного району в економіці країни

До складу Поліського економічного району входять: Волинська, Житомирська, Рівненська та Чернігівська області. Площа району становить майже 102 тис. км². Район розташова­ний у зоні Полісся. Переважно рівнинний характер місцевості, висока для України лісистість, задовільна забезпеченість водни­ми ресурсами створюють сприятливі умови для розвитку галузей аграрного виробництва, промисловості та інфраструктури. Однак наявність досить значних лісових ресурсів, великої кількості пе­резволожених місцевостей, у тому числі боліт (на Полісся припа­дає до половини заболочених земель України) у багатьох випад­ках потребує здійснення комплексу меліоративних робіт для підвищення ефективності господарської діяльності. Район знахо­диться вздовж північного кордону України з Білоруссю, межує з економічно розвинутими районами країни. Через нього прохо­дять важливі транспортні мережі, що з’єднують Україну з Біло­руссю, Росією і країнами Західної Європи. Таким чином, Полісь­кий економічний район є сполучною ланкою, з одного боку, між Україною і Білоруссю, Польщею, країнами Північної Європи та Балтії, а з другого, між Росією та Західною Європою. Стратегічне положення району дає змогу активно залучати його до торгове­льних та виробничих взаємовідносин України з іншими держава­ми, до створення вільних економічних зон, зон міжрегіонального і міждержавного співробітництва

Спеціалізація промислового комплексу району характеризу­ється значною часткою продукції переробних галузей АПК. Галузями спеціалізації Поліського економічного району є де­ревообробна й целюлозно-паперова промисловість, будівельна галузь та легка промисловість. Крім перелічених галузей, ве­лике значення в розвитку господарства району мають електро­енергетика, хімічна, нафтохімічна та паливна промисловість, які й визначають місце району в міжрегіональному поділі пра­ці в Україні.

Сільське господарст­во району спеціалізується на скотарстві молочно-м’ясного на­пряму, свинарстві, вирощуванні цукрових буряків, картоплі, льо- ну-довгунця, зерна, зернобобових, плодів, овочів, ягід, культур­них грибів та консервів з них. У районі добре розвинуто птахів­ництво, а навколо міст і промислових центрів — приміські АПК з потужними переробними галузями АПК: м’ясо-молочною, борош­номельною, консервною, цукровою, маслосироробною, спирто­вою, кондитерською, тютюновою промисловістю. Експортне значення мають крохмальна, комбікормова, виноробна, плодо­овочева галузі, виробництво горілчаних, слабоалкогольних та безалкогольних напоїв, мінеральні води.

Транспортний комплекс Поліського економічного району до­сить розвинутий і вигідно відрізняється від інших регіонів краї­ни. Через район проходять важливі залізниці та автомобільні шляхи, в тому числі транспортні коридори міжнародного значен­ня.

Розвиток соціальної сфери району помітно відстає від серед- ньоукраїнського рівня: низькі доходи населення, у тому числі заробітна плата працівників усіх сфер економіки, обсяги роздріб­ного товарообігу на душу населення є меншими, ніж в Україні в цілому.

Машинобудівний комплекс

Машинобудівний комплекс — це складний, багатога­лузевий комплекс, що об’єднує понад 70 спеціалізованих галузей, які інтегруючись між собою, здійснюють виробництво різних машин, обладнання, устаткування, приладів та інструментів для виробничої і невиробничої сфер, різноманітні апарати й прилади побутового і культурного призначення для населення, а також спеціальну продукцію оборонного комплексу.

Особливо важливе значення мають спеціалізація і кооперу­вання виробництва, які визначають ефективність функціонування та раціональну територіальну організацію комплексу. Спеціаліза­ція — це зосередження виробництва конкретного виду продукції на окремих підприємствах. Існують різні види її:

— предметна — характерна для підприємств, на яких зби­рають (виробляють) кінцеву готову продукцію (автомобілі, літаки, радіоприймачі). Це головні підприємства в системі комп­лексу;

— технологічна — полягає у виробництві напівфабрикатів, заготовок, штамповок, з яких потім виготовляють деталі та вузли;

— подетальна і вузлова — полягає в тому, що підприємства виготовляють окремі деталі, вузли, частини та агрегати для ком­плектування машин на головних підприємствах.

Найвищим рівнем розвитку машинобудування виділяються чотири області: Харківська, Донецька, Дніпропетровська і Запо­різька та м. Київ, які разом виробляють більше 55 % товарної продукції, а також концентрують майже 48 % промислово-вироб­ничих фондів та 47 % промислово-виробничого потенціалу галу­зі. Другу групу регіонів, де сконцентровано близько четверті продукції всього машинобудування України, складають Полтав­ська, Сумська, Луганська, Львівська, Миколаївська й Одеська об­ласті. Таким чином, в інших десяти областях і АР Крим зосере­джено не більше четвертої частини виробництва продукції ма­шинобудування країни.

Найважливішою галуззю машинобудування України залиша­ється важке машинобудування, яке дає 30 % загального обсягу товарної продукції машинобудівного комплексу.

Основними центрами виробництва металургійного обладнан­ня в Україні є Краматорськ, Луганськ, Дебальцеве, Маріуполь, Кривий Ріг, Марганець та ін. Гірничошахтне і гірничорудне ма­шинобудування зосереджено в районах наявності споживача та виробництва металу: Донецькому (Донецьк, Горлівка, Красний Луч, Дружківка, Ясенувата, Торез, Слов’янськ, Луганськ), При­дніпровському (Кривий Ріг), Східному районі (Харків, Конотоп). Виробництво бурових машин для нафтової і газової промислово­сті розвивається в Конотопі, Сумах, Чернівцях і Дрогобичі.

Приладобудівні під­приємства зосереджені також у Житомирі, Івано-Франківську, Умані.

Енергетичне машинобудування України спеціалізується на виробництві енергетичних машин і теплообмінних апаратів, тур­бінних трубопроводів, устаткування для атомних електростанцій, генераторів, дизельних моторів.Основними центрами є Харків, Полтава, а виробництво дизелів зосереджено в Первомайську (Миколаївська область), Токмаку (Запорізька область), Бериславі (Херсонська область). Електро­ізоляційні матеріали виготовляють у Львові, Луганську, Перво­майську.

Електротехнічна промисловість охоплює виробництво елект­ротехнічних машин, кабельну промисловість, електролампову, електроізоляційну, виготовлення електрозварювального устатку­вання, апаратів та інших виробів виробничого призначення. Ос­новними регіонами електротехнічної промисловості є Харківсь­ка, Запорізька, Донецька, Луганська, Хмельницька й Херсонська області, а головними центрами — Харків, Київ, Донецьк, Лу­ганськ, Полтава, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Хмельницький, Тернопіль, Львів, Олександрія (Кіровоградська область), Сло­в’янськ (Донецька область) та ін.

Транспортне машинобудування є провідною галуззю в струк­турі машинобудування України. Наявність достатнього і місткого ринку металу, основних фондів, кадрів та інших чинників сприя­ла розвитку цієї галузі в багатьох регіонах України. Транспортне машинобудування представлено автомобіле-, локомотиво- і ваго­нобудуванням, судно- й літакобудуванням та ін.

Сучасне автомобілебудування України включає підприємства, що випускають вантажні та легкові автомобілі, автобуси, автона­

вантажувачі, причепи і напівпричепи, агрегати для автомобілів, мотоцикли, мопеди, велосипеди. Всього в Україні діє понад 40 підприємств автомобільної промисловості. Найбільшими цент­рами автомобілебудування є: Кременчук (великовантажні авто­мобілі), Запоріжжя (легкові автомобілі), Луцьк (автомобілі для сільської місцевості), Львів (автобуси), Черкаси (мікроавтобуси), Мелітополь (автомобільні мотори), Лубни (мікроавтобуси швид­кої допомоги), Київ (мотоцикли), Харків і Чернігів (велосипеди), Дніпропетровськ (тролейбуси).

Автомобільна промисловість кооперується із заводами, які випускають двигуни, окремі вузли й агрегати для автомобілів (Мелітополь, Херсон, Сутиска (Вінницька область), запасні час­тини (Чернігів).

Центрами виробництва тепловозів є Харків та Луганськ, магі­стральних електровозів — Дніпропетровськ.

Виробництво вантажних вагонів зосереджено у містах Кре­менчук і Дніпродзержинськ, а цільнометалевих вагонів — у м. Стаханові. В Кременчуці створюється виробництво достатньо конкурентоспроможних пасажирських вагонів. У Маріуполі ви­готовляється 100 % цистерн в Україні. Виробництво тролейбусів налагоджено у Дніпропетровську і Києві.

Найбільшими центрами мор­ського суднобудування є Миколаїв (три суднобудівні заводи, які випускають різноманітні океанські та морські судна), Херсон та Керч.

Україна є великою авіаційною державою світу, яка виробляє крупні пасажирські і найкрупніші в світі вантажні літаки. Тому основ­ними центрами літакобудування є Київ і Харків.

Тракторобудування об’єднує підприємства, які виробляють різні види тракторів, самохідні шасі, двигуни для тракторів, а та­кож агрегати, вузли, деталі та запасні частини до них. В Україні діє понад 20 об’єднань і заводів галузі, зосереджених переважно в Харкові й Харківській області (Куп’янськ, Лозова). Колісні трак­тори випускають в Дніпропетровську, а тракторні агрегати — у Вінниці, Кіровограді та Рівному. Деталі і вузли виробляють у Одесі, Луганську, Києві та Харкові.

Сільськогосподарське машинобудування України об’єднує під­приємства, що виробляють для сільськогосподарських потреб машини, вузли, деталі та запасні частини, агрегати. Ці підприєм­ства розміщуються, як правило, з орієнтацією на споживача гото­вої продукції, причому спеціалізація їх відповідає профілю сіль­ського господарства регіону, в якому воно розміщується. Но­менклатура сільськогосподарської техніки включає в себе під­приємства з виробництва різних видів машин — від землеоброб- них до збиральних. В Україні діє понад 40 спеціалізованих під­приємств галузі, які зосереджуються майже в усіх регіонах, за винятком Луганської і Закарпатської областей. Основними цент­рами є Одеса (виробництво плугів), Кіровоград (сівалки), Бер­дянськ (жниварки).

Особливе значення має виробництво комбайнів — бурякозби­ральних (Тернопіль і Дніпропетровськ), кукурудзозбиральних (Херсон), зернозбиральних комбайнів (Херсон та Олександрія).

 

Хімічний комплекс

Хімічний комплекс України — це комплекс галузей промисловості, що виробляє продукцію для багатьох галузей го­сподарства та побуту. Для хімічного комплексу характерною є широка різноманітність продукції, взаємозалежність і комплекс­на переробка сировини, досить розгалужені внутрішньогалузеві і міжгалузеві зв’язки, значні можливості комбінування й кооперу­вання виробництва.

 

Хімічний комплекс України у 2007 р. налічував понад 7964 під­приємства на самостійному балансі, на яких працюють 362 тис. осіб. До його складу входять постадійно взаємозв’язані галузі:

— гірничо-хімічна промисловість (видобуток мінеральної си­ровини);

— основна хімія (виготовлення мінеральних добрив — азот­них, фосфатних, калійних, складних), виробництво солей, кислот, соди;

— хімія органічного синтезу (виробництво синтетичних смол і пластмас, хімічних волокон);

— переробка полімерних матеріалів (виготовлення виробів з пластмас, шин, гуми та гумових виробів);

— інші галузі хімічної промисловості (лакофарбова, виробни­цтво синтетичних барвників, побутова хімія тощо).

Україна має надзвичайно різноманітну сировинну базу для розвитку хімічного комплексу: калійні солі, кухонну сіль, сірку, фосфорити, кам’яне і буре вугілля, нафту, газ, торф, крейду, гіпс. У хімічному комплексі в якості сировини широко використову­ються відходи інших галузей промисловості (перш за все, чорної та кольорової металургії, вугле- і нафтопереробки, лісової та де­ревообробної промисловості), застосовується також сільськогос­подарська сировина, повітря (азот і кисень атмосфери, вода).

Гірничохімічна промисловість включає видобуток хімічної сировини, а саме: самородної сірки, калійних і кухонних солей, фосфоритів. Самородна сірка — головна сировина для виробни­цтва сірчаної кислоти. Великі запаси її розвідано ще в 1950-х р. у Прикарпатті (Роздольське, Яворівське). Розвідані запаси сірчаної руди на кінець 1990-х р. становили понад 800 млн т. На базі цих родовищ працювали потужні гірничо-хімічні підприємства «Сір­ка» в Роздолі та Яворові (видобуток сірчаної руди порівняно з 1990 р. скоротився майже в 30 разів). Калійні солі видобувають у Прикарпатті (Калуш, Стебник), кухонну сіль — на Донбасі (Ар- темівське, Слов’янське родовища), в Закарпатті (Солотвинське родовище), в Сиваші. Фосфорити мають місцеве значення в Ізюмському (Харківська область) та Кролевецькому (Сумська об­ласть) родовищах.

Україна за випуском азотних добрив випереджала всі єв­ропейські та азіатські країни. Сировиною для виробництва азот­них добрив є кокс, коксовий газ, природний газ, відходи нафто­переробки. Найбільші центри їх виробництва — Дніпродзер- жинськ, Запоріжжя, Алчевськ, Сєверодонецьк, Горлівка (знахо­дяться в центрах коксохімічного виробництва)), Лисичанськ (використовують відходи нафтопереробки; Черкаси, Рівне, Одеса (розташовані на трасах магістральних газопроводів, біля спожи­вача). В 2007 р. в Україні вироблялося близько 2, 8 млн т азотних добрив (у 1990 р. — 3 млн т).

 

Економічні РАЙОНИ Ккраїни
1. Карпатський: Закарпатська, Лвівська, Івано-Франківська, Чернігівська.

2. Поліський: Волинська, Рівненська, Житомирська, Чернігівська.

3. Подільський: Вінницька, Хмельницька, Тернопільська.

4. Центральний: Киівська, Черкаська, м. Київ.

5. Східний: Харуівська, Полтавська, Сумська.

6. Придніпровський: Запорізька, Дніпропетровська, Кіровоградська.

7. Донецький: Донецька, Луганська.

8. Причорноморський: Одеська, Херсонська, Миколаївська, АРК, м.Севастополь.

 

Економічний район та економічне районування, їхня суть та основні ознаки

Важливим шляхом забезпечення раціональної терито­ріальної організації господарства в країнах з різноманітними природними, соціальними та економічними умовами є науково об­ґрунтоване формування територіальних господарських комплек­сів і, в першу чергу, економічних районів різних типів. Особли­ве значення економічні райони мають для довгострокового прогнозування розвитку і розміщення продуктивних сил та ком­плексного соціально-економічного розвитку окремих територій (регіонів).

Економічне районування — це науково обґрунтований поділ країни на економічні райони, що склалися історично або форму­ються в процесі розвитку продуктивних сил на основі суспільно­го і територіального поділу праці. Економічне районування спря­мовано на поліпшення територіальної організації виробництва та управління господарською діяльністю. Воно дає змогу поєднати загальнодержавні та регіональні інтереси у всебічному і комплек­сному використанні природних та економічних ресурсів терито­рії, її комплексному соціально-економічному розвитку, у форму­ванні раціональної територіально-галузевої структури госпо­дарського комплексу країни.

Економічне районування є науковим методом поділу країни на спеціалізовані територіально-господарські частини, що склалися в результаті суспільного і територіального поділу праці за певний історичний період. Економічний район висту­пає однією з форм територіальної організації господарства. Ви­діляючи економічні райони, ми одержуємо територіальну струк­туру господарства у вигляді мережі економічних районів, яка

відображає особливості та закономірності господарювання в просторі й часі, тобто результати історичного розвитку госпо­дарства країни.

На відміну від зазначеної вище суті економічного районування як поділу країни на райони за подібністю процесів, що історично сформувалися, особливо важливим є поділ країни на райони, що формуватимуться в процесі розвитку продуктивних сил на основі внутрішньонаціонального і глобального поділу праці. Тобто за­вдяки економічному районуванню можна прогнозувати майбут­ній розвиток продуктивних сил.

Районоформування національного господарського комплек­су, яке відбувається з урахуванням закономірностей, принципів і факторів розміщення продуктивних сил та управління їх роз­витком у майбутньому, є новим підходом до територіальної ор­ганізації господарства, яка розвивається за рахунок прогнозова­ного територіального поділу праці. Такий підхід дає можливість визначити певні економічні та соціальні цілі розвитку терито­рій, обґрунтувати засоби й механізми їх досягнення, тобто здій­снювати районоформування згідно з поставленою метою. Цей підхід характеризується конструктивною спрямованістю райо­ноформування на вирішення сучасних і прогнозованих проблем у районах України.

Таке економічне районування є науковим методом майбутніх процесів територіальної організації господарства, оскільки воно базується на закономірностях розміщення і територіальній орга­нізації продуктивних сил, практичному використанні наукових принципів розміщення виробництва, врахуванні, впливу нових факторів. Воно дає можливість досягти поставленої мети шляхом розробки та реалізації державної регіональної економічної полі­тики, законодавчих механізмів розміщення нових об’єктів, удос­коналення територіальної організації виробництва і розселення населення.

В науковій літературі економічне районування поділяється на галузеве та інтегральне, а останнє — на макро-, мезо- й мікрора­йонування. Методологія економічного районування охоплює, на­самперед, визначення ключових понять. Це стосується, в першу чергу, сутності регіону, економічного району, районування і ра­йоноформування.

Вчення про економічний район та його сутність має давню історію. Спробу визначення економічного району в середині XIX ст. здійснив М. П. Огарьов. За його визначенням, економіч­ний район — це частина країни, що відрізняється від інших

поєднанням таких головних галузей господарства, які визна­чають її подальший розвиток, спільну діяльність та участь у те­риторіальному поділі праці. Визначення економічного райо­ну дав і Д. І. Менделєєв, який вважав, що це — частина країни, яка відрізняється таким сполученням трудових, сировинних, па­ливно-енергетичних ресурсів і транспортних умов, що дозволяє їй спеціалізуватися на головних галузях господарства та бра­ти широку участь у територіальному поділі праці всередині країни.

З кінця XIX — початку XX ст. економічне районування не тільки набуває наукового значення, але й розглядається як засіб управління територіальною організацією господарства. Ідеї еко­номічного районування набули практичного значення у зв’язку з розробкою плану електрифікації Росії (ГОЕЛРО), згідно з яким на території країни виділялося вісім економічних районів.

Вагомий внесок у розробку наукових засад економічного ра­йонування зробили такі відомі економіко-географи та економіс­ти, як М. М. Баранський, М. М. Колосовський, П. М. Алампієв, Я. Г. Фейгін, Л. Я. Зіман, А. Ю. Пробст, А. М. Колотієвський, Е. Б. Алаєв. Серед українських учених ідеї економічного району­вання розвивали П. М. Першин, М. М. Паламарчук, М. Д. Піс- тун, В. А. Поповкін, Ф. Д. Заставний та ін. Найсуттєвішими ознаками економічного району більшість цих учених вважали наявність територіально-виробничого комплексу, його ціліс­ність, системність внутрішніх зв’язків, спеціалізацію і комплек­сний розвиток.

Під економічним районом розуміють частину території краї­ни, в межах якої на основі певного способу виробництва та тери­торіального поділу праці формується спеціалізоване господарст­во. За визначенням П. М. Алампієва, економічний район — це географічно цілісна територіальна частина народного господарс­тва країни, яка має свою виробничу спеціалізацію, міцні внутріш­ні економічні зв’язки і нерозривно пов’язана з іншими частинами суспільним територіальним поділом праці.

Утворення мережі економічних районів — процес об’єктив­ний, який відображає розвиток і подальше поглиблення територі­ального поділу праці. Формування економічних районів — це процес, характерний для кожної країни, оскільки він зумовлений територіальним поділом праці. Саме тому цей процес є не тільки об’єктивним, але й історично необхідним.

Завдяки територіальному поділу праці між різними частина­ми країни розвиваються міжрайонні економічні зв’язки, поси­люється процес спеціалізації окремих частин країни на вироб­ництві тих чи інших видів продукції, що надходить у обмін. Тобто розвивається товарне виробництво, яке в свою чергу веде до спеціалізації території. А там, де існують крупні галузі спеці­алізації, неминуче розвиваються допоміжні та обслуговуючі га­лузі. Таким чином відбувається формування економічних райо­нів, тобто спеціалізованих у виробничому відношенні частин країни.