Соціально - демографічний і трудовий потенціал

Чисельність населення України постійно змінюється. Протягом тривалого періоду вона зростала: за переписом 1959 р., чи­сельність населення України становила — 41,9 млн осіб, у 1970 р. —

47,1 млн, у 1979 р. — 49,8 млн, у 1989 — 51,7 млн. чол. Однак під впливом зниження народжуваності, збільшення смертності, пере­ходу позитивного сальдо міграції у негативне темпи зростання чи­сельності населення з початку 1960-х р. неухильно сповільнюва­лися, а в 1991 р. вперше загальна чисельність померлих переви-

щила чисельність народжених. Лише завдяки перевищенню сальдо міграції над природним скороченням кількість населення продов­жувала зростати: на початку 1993 р. вона досягла максимуму —

52,2 млн осіб. У подальші роки спостерігалося її постійне скоро-

чення. На 1 січня 2008 р. загальна чисельність наявного населення

України становила близько 46,4 млн чол. Таким чином, починаю-

чи з 1993 р. чисельність населення України зменшилася приблизно на 6 млн осіб, або більше ніж на 11,2 %. За темпами скорочення населення наша країна займає одне з перших місць у світі.

Такий характер динаміки чисельності населення призводить до погіршення його статево-вікової структури (постаріння), ре­жиму відтворення, забезпеченості господарства трудовими ре­сурсами, зростання демографічного навантаження, зникнення на­селених пунктів тощо.

Густота населення України знижується внаслідок скорочення його чисельності. Якщо у 1993 р. середня густота населення ста-

новила 86,5 осіб на 1 км ^г, то на початок 2008 р. вона зменшилася

до 77 осіб. Загалом, розміщення населення по території повністю

відповідає особливостям розміщення виробництва, її природно-

ресурсному потенціалу. Найменшу густоту населення має Черні-

гівська область — 36 осіб на 1 км ², найбільшу — Донецька —

171 особу на 1 км².

Відтворення населення. В Україні у 2007 р. народилося 472,7 тис. дітей, а чисельність наявного населення на 1.01.2008 р. становила 46 372,7 тис. чол. Отже, коефіцієнт народжуваності дорівнював за цей рік 10,2 %о, коефіцієнт смертності — 16,4 %о, В

а коефіцієнт природного приросту мав від’ємне значення і становив мінус 6,2 %о. Сумарний показник народжуваності (кількість дітей, яку в середньому народжує одна жінка за своє життя) становив в Україні 1,3. Таким чином, сучасний рівень народжуваності не забезпечує навіть простого відтворення поколінь.

З початку 1990-х р. у нашій країні сформувалася тенденція до різкого зниження народжуваності, котра тривала до 2001 р.: якщо у 1990 р. народилося 657,2 тис. дітей (загальний коефіцієнт наро­джуваності дорівнював 12,6 %о), то у 2001 р. — 376,5 тис. дітей (7,7 %о). Скорочення народжуваності, що відбувалося в цей період в Україні, з одного боку, відбиває світові тенденції її змін, з

іншого — стало наслідком складної соціально-демографічної та соціально-економічної ситуації в Україні. Починаючи з 2001 р. спостерігається незначне зростання показників народжуваності та їхня стабілізація. У 2007 р. досягнуто найвищого показника народжуваності за останні 14 років — 10,2 %о.

Але основними причинами таких позитивних процесів є не стільки підвищення рівня життя населення чи одноразової допо­моги при народженні дитини, скільки наслідки так званих «демо­графічних хвиль»: у репродуктивний вік вступає молодь, наро­джена в середині 1980-х років (період підвищеної народжува­ності, спричинений цілеспрямованими заходами уряду щодо за­охочення дітонароджень). Але позитивний вплив цих хвиль про­довжуватиметься не довго: через кілька років у репродуктивний вік почне вступати молодь, народжена у 1990-х роках, коли показ­ники народжуваності були значно меншими.

Зростає частка дітей, народжених поза шлюбом: з 11 % у 1990 р. до 23 % на початок 2008 р. Це викликає проблеми матері­ального забезпечення більшості неповних сімей, їхнього рівня життя, здоров’я та освіти дітей. Складність їх вирішення полягає в тому, що навіть за підвищення рівня життя населення кількість позашлюбних народжень може не знизитися, що пов’язано з на­слідуванням культури шлюбної поведінки більшості розвинутих країн.

Україна має найвищі показники смертності в Європі, посту- паючись у світі лише Афганістану та двом десяткам найбідніших країн Африки. У 2007 р. коефіцієнт смертності її населення ста­новив 16,4 %о. Для порівняння зазначимо, що загальний коефіці­єнт смертності у Західній Європі складав 9 %о, у СІЛА — 8 %о. До того ж населення України потерпає від смертності за основними класами хвороб у віці на 10—15 років раніше, ніж у розвинутих країнах. Динаміка змін загального коефіцієнта смертності в Україні була неоднорідною: протягом 1990—1995 р. він зріс від­повідно з 12,1 %о до 15,4, протягом 1996—1998 р. — зменшився з

15,2 до 14,3 %о, а надалі збільшувався і у 2007 р. набув максималь­ного значення —16,4 %о.

Особливістю смертності в Україні є те, що значна кількість населення помирає від хвороб, пов’язаних із соціально-економіч­ними негараздами, у тому числі у сфері охорони здоров’я, а та­кож з нещасними випадками, аваріями, виробничим травматиз­мом, самогубствами, вбивствами, алкоголізмом, палінням, нар­команією, соціальними хворобами. Соціальні хвороби мають високу питому вагу в загальній кількості померлих. Значними є втрати населення від інфекційних та паразитичних хвороб. Не­безпечних масштабів набуло поширення туберкульозу — у 2007 р. зареєстровано 37 тис. нових випадків захворювання.

Для України характерною є висока чоловіча надсмертність. Коефіцієнти смертності чоловіків у дорослому віці у 4 рази пере­вищують коефіцієнти смертності у жінок. Така різниця зумовле­на як біологічними, так і соціально-економічними причинами, серед яких — зайнятість у шкідливих умовах, виробничий трав­матизм, напружений ритм життєдіяльності, нездоровий спосіб життя тощо.

Високим є коефіцієнт дитячої смертності у віці до одного ро­ку, який перевищує 10 %о. Для порівняння в США він становить

6,6 %о, в Європі — 7, в Японії — 2,8 %о. Зниження дитячої смерт­ності є одним з реальних методів поліпшення демографічної си­туації.

Вікова структура населення. Уповільнення темпів зростання чисельності населення протягом 1970-х р. та перехід до депопу­ляції у 1993 р. став результатом старіння населення. В Україні його показники є одними з найбільших в Європі. Причини цього полягають у:

• збільшенні абсолютної чисельності населення похилого віку;

• довгостроковому збереженні народжуваності, котре не за­безпечує навіть простого відтворення поколінь, що призводить до невпинного скорочення питомої ваги дітей та молоді у складі населення і відповідного зростання частки осіб старшого віку;

• еміграції молоді;

• поширенні передчасної смертності молодого населення від нещасних випадків, травм, отруєнь тощо.

Показники старіння населення України з кожним роком про­довжують зростати. Якщо з початку 1960-х років населення України характеризувалося як таке, що перебуває на порозі ста­рості (частка осіб у віці 65 років і старших становила 7 %), на по­чатку 1990-х — старим (12 %), то нині його можна вважати надто старим (понад 16 %). Для порівняння в світі частка населення старшого за 65 років складає 7 %, в країнах, що розвиваються, — 5, у США — 12, в Росії — 13 %.

Якщо у 1959 р. частка осіб старших за працездатний вік стано­вила в Україні 13,5 %, то в 2007 р. — майже чверть усього насе­лення. Частка працездатного населення в його загальній структурі поки що не зазнала значних змін (приблизно 60 %). Такі тенденції на тлі низької народжуваності у недалекому майбутньому можуть призвести до значного зростання демографічного навантаження та його негативних соціально-економічних наслідків.

Середня тривалість життя населення України є однією з най­нижчих в Європі — у 2006—2007 рр. вона становила близько 68 років (63 роки — для чоловіків і 74 роки — для жінок). Для порівняння зазначимо, що у розвинутих країнах ці показники до­сягають — 76 років (відповідно 73 і 80), у країнах, які розвива­ються, — 65 років (63 і 67), у США — 78 років (75 і 80), у Ро­сії — 66 років (59 і 72), в Японії — 82 роки (78 і 85).

Міграція населення. Протягом переходу до ринкових відно­син в Україні відбувалися різкі зміни тенденцій міграції населен­ня. У 1991—1992 рр. спостерігалося різке зростання міграційного приросту до +288,1 тис. чол. (+5,5 %о), у 1994 р. — різкий спад до 140 тис. чол. (-2,8 %о). Подальше помітне зниження показника зафіксовано у 1999—2000-х рр. У грудні 2004 р. в Україні впер­ше за 12 років зареєстровано додатне міграційне сальдо — 360 осіб. У 2005 р. міграційний приріст склав 11,9 тис. осіб, у

2006 р. — 14,2 тис., у 2007 р. — 16,8 тис. осіб. Через територію України пролягають найбільші потоки транзитної міграції (пере­важно нелегальної).

Позитивною тенденцією для економіки країни є зменшення загальної чисельності емігрантів. В умовах економічної нестабіль­ності трудові міграції трансформуються в один з основних засо­бів забезпечення прийнятного рівня життя. Оскільки серед міг­рантів переважають представники найпродуктивніших у діто­родному та економічному сенсі вікових груп населення, опосеред­ковані втрати від їхнього переїзду перевищують прямі. Останнім часом спостерігається зростання інтенсивності внутрішньодер­жавної міграції, збільшуються потоки переміщення населення до столиці.

Трудовий потенціал. Формування сучасного трудового потен­ціалу України відбувається в умовах збереження низького рівня попиту на робочу силу, перевищення пропозиції робочої сили над попитом, поширення нерегламентованої зайнятості, невисо­кої місткості ринку праці тощо. У 2007 р. чисельність економічно активного населення віком 15—70 років становила 22 322,3 тис. осіб, або 62,6 % населення цієї вікової групи.

Чисельність зайнятого населення віком 15—70 років в Україні протягом 1995—2001 рр. скоротилася на 20 % (з 24 125,1 тис. до

19 971,5 тис. осіб). Починаючи з 2001 р., незважаючи на змен­шення кількості населення України, чисельність зайнятого на­селення поступово збільшувалася внаслідок певної. економіч­ної стабілізації. Протягом 2002—2007 рр. чисельність зайнятих вказаного віку зросла на 4 % (відповідно з 20 091,2 тис. до

20 904,7 тис. осіб).

За 1993—2000 рр. чисельність осіб, не зайнятих трудовою діяль­ністю, зросла майже в 5 разів, а офіційно зареєстрованих безробі­тних — у 9 разів. Починаючи з 2002 р., чисельність безробітного населення працездатного віку, зареєстрованого у держав­ній службі зайнятості, почала зменшуватися — з 1178,7 тис. до

673,1 тис. осіб у 2007 р. Відповідних змін зазнав і показник наван­таження на одне вільне робоче місце. Якщо у 1993 р. він дорів­нював 1 особі, то у 1999 р. — ЗО особам. У подальші роки даний показник поступово скорочувався, досягнувши у 2007 р. 4 осіб.

Чисельність безробітних (за методологією МОП) віком 15— 70 років протягом 1995—2000 рр. збільшилася на 85% — з 1437 тис. осіб у 1995 р. до 2655,8 тис. осіб у 2000 р. (11,6 % еко­номічно активного населення). Надалі чисельність безробітних поступово знижувалася і в 2007 р. досягла рівня 1995 р., склавши

1417,6 тис. осіб (6,4 % економічно активного населення).

Позитивні зрушення на ринку праці останнім часом значно зумовлені розгортанням активних програм сприяння зайнятості населення. Протягом 1994—2007 рр. чисельність громадян, пра­цевлаштованих державною службою зайнятості, зросла у 5 разів (відповідно з 202,3 тис. до 1098,6 тис осіб).