Природно - ресурсний потенціал

Питання взаємодії людини з природою досліджувалося та вивчалося впродовж багатьох етапів розвитку суспільства. В умовах науково-технічного прогресу посилюється взаємозалеж­ність і взаємодія матеріального виробництва й природи. Розвиток господарства неминуче пов’язаний з включенням у його обіг ве­ликої кількості природних ресурсів при врахуванні їх якісних па­раметрів і природних умов, або природно-ресурсного потенціалу певної території. У зв’язку з цим природно-ресурсний потенціал розглядається як тіла і сили природи, які прямо або опосередко­вано впливають на господарську діяльність людини. Природні умови — це тіла та сили природи, які не беруть безпосередньої участі у виробничій і невиробничій діяльності людей, але опосе­редковано визначають ступінь її ефективності. До них відносять­ся: клімат, рельєф, геологічна будова, географічне розміщення, які в одному випадку можуть гальмувати розвиток суспільного виробництва (гірські райони, складні кліматичні умови), а в ін­шому — створювати додаткові умови для прогресу (достатня річ­на сума додатніх температур, нормальне зволоження, рівнинний рельєф). Природні ресурси людина залучає у процес виробництва безпосередньо як предмет або засіб праці (корисні копалини, вод­ні, земельні, біологічні ресурси тощо).

Найважливіша властивість природно-ресурсного потенціалу території в тому, що він становить природний комплекс, де від­бувається тісний взаємозв’язок та ієрархічна підпорядкованість усіх компонентів, що його складають. Зміни в одному з них ви­кликають відповідні зміни в іншому, і навпаки.

Для природно-ресурсного потенціалу території характерна на­явність компонентної, функціональної, територіальної та органі­заційної структур. Компонентна структура природно-ресурс­ного потенціалу — це внутрішні та міжвидові співвідношення природних ресурсів (лісових, земельних, водних тощо). За нею природно-ресурсний потенціал поділяється на мінеральні (палив­но-енергетичні, рудні і нерудні), водні (поверхневий стік, підзем­ні води), земельні (з урахуванням сільськогосподарського при­значення та характеру ґрунтового покриву), лісові (щорічний при­ріст деревини), природно-рекреаційні ресурси (території, придат­ні для створення санітарно-курортних закладів, баз відпочинку, туристичних баз тощо.).

Функціональна структура природно-ресурсного потенціалу відображає класифікацію природних ресурсів за їхньою здатніс­тю до формування комплексів та участю в територіальному поді­лі праці (видобуток вугілля, лісове господарство тощо). • Територіальна структура природно-ресурсного потенціалу ха­рактеризує різні форми просторової організації природно-ресурсних комплексів (вугілля і залізна руда —- для виплавки металу та ін.).

Організаційна структура природно-ресурсного потенціалу розглядає природні ресурси щодо ефективності їхньої експлуата­ції, охорони, відтворення.

За ознакою вичерпності природні ресурси поділяють на неви­черпні, до яких належать сонячна радіація, енергія води, вітру, земних надр, і вичерпні відновлювальні — ґрунтовий покрив, вод­ні ресурси, біологічні та вичерпні невідновлювальні — мінераль­на сировина, природні будівельні матеріали.

Основу економічної класифікації природних ресурсів становить їх поділ на ресурси виробничого й невиробничого, галузевого і між­галузевого, промислового й сільськогосподарського, одноцільово- го та багатоцільового призначення. Всі природні ресурси оціню­ються з різних точок зору для з’ясування можливостей їх викорис­тання у виробничій діяльності людей. Так, існують інженерно-тех­нологічна, економічна та екологічна (еколого-економічна) оцінки природних ресурсів. Інженерно-технологічна оцінка проводиться для винайдення засобів оптимального використання або видобутку ресурсів та первинного визначення можливостей їх застосування у виробництві. Економічна оцінка природних ресурсів забезпечує їх ефективне використання і включає три основні підходи:

1) метод оцінки приросту новостворених вартостей завдяки залученню компонентів природних ресурсів у господарський обіг економічного району, країни;

2) метод оцінки витрат і відтворення природних ресурсів;

3) метод оцінки ресурсів через диференційну ренту й замика­ючі витрати виробництва. При рентному підході природні ресур­си можуть оцінюватися двома способами: за відносним ефектом чи прибутком, який дає його використання в господарстві, і за додатковими витратами на компенсацію втрат прибутку при ви­лученні певного ресурсу з природокористування.

Комплексна оцінка природокористування є можливою лише через застосування еколого-економічних методів для визначення екологічно виправданих обмежень розміщення виробництва за науково обґрунтованими критеріями використання ресурсів.

Природно-ресурсний потенціал України має особливості про­сторового розміщення. Так, мінеральні ресурси — це сукупність паливних, рудних і нерудних корисних копалин, які можуть бути використані за сучасного рівня розвитку продуктивних сил. На даний час у надрах України виявлено близько 20 000 родовищ та 111 видів рудопроявів, з яких 9051 — родовища (з урахуванням комплексності). Промислове значення, мають 97 видів корисних копалин, які враховуються Державним балансом запасів, у тому числі: 984 родовища нафти і газу, 766 — вугільних, 127 — мета­ну вугільних родовищ, 1568 — торфу, 274 — сапропелю, 358 — металічних корисних копалин, 3907 — неметалевих корисних копалин, 1067 — підземних вод. До числа розвіданих належать 7667 родовищ 96 видів корисних копалин.

Паливні ресурси в Україні представлені кам’яним та бурим вугіллям. Основні родовища кам’яного вугілля зосереджені в двох басеййах — Донецькому (понад 100 млрд т) і Львівсько- Волинському (3 млрд т). Крім того, розвідані окремі родовища в Сумській (Роменське) та Харківській областях (Петровське). Ос­новні поклади бурого вугілля зосереджені у Дніпровському бу- ровугільному басейні (4,2 млрд т), Передкарпатському, Закарпат­ському та Північно-Подільському буровугільних районах, а та­кож в окремих родовищах лівобережжя Дніпра і в Придунайській низовині. Найбільшими родовищами є Коростишивське (Жито­мирська область), Звенигородське (Черкаська область) та Олек­сандрійське (Кіровоградська область).

Нафтогазоносні площі зосереджені у трьох основних регіо­нах: Передкарпатському (Західному), Дніпровсько-Донецькому (Східному) та Причорноморсько-Кримському (Південному). Ви­явлено 307 родовищ нафти й газу. Найбільшими нафтовими запа­си є: Прилуцьке, Гнідинцівське і Леляківське (Чернігівська об­ласть), Рибальське, Качанівське, Охтирське, Бугруватівське (Сумсь­ка область), Глинсько-Розбишівське, Зачепилівське, Радченківсь- ке, Ново-Григорівське, Сагайдацьке (Полтавська область), Бори- славське, Битків-Бабчинське, Долинське (Прикарпаття). Найбіль­ші родовища природного газу зосереджені у Шебелинському, Єфремівському, Кегичівському (Харківська область), Переще- пинському (Дніпропетровська область), Глинсько-Розбишівсь- кому, Малишевському і Диканьському (Полтавська область), Ка- чанівському (Сумська область), Дашавському, Калуському, Біль- че-Волицькому, Угерському, Опарському (Прикарпаття) родо­вищах. У Причорноморсько-Кримському нафтогазоносному ре­гіоні запаси нафти становлять 3 % від загальнореспубліканських. Тому видобуток нафти тут практично відсутній. Перспективним є шельф Чорного моря.

Видобуток нафти в Україні постійно скорочується. Пробле­мою є те, що на 90 % механізованих свердловин насоси можуть працювати на глибині до 2000—2500 м, тоді як середня глибина основних покладів нафти становить 3000—4000 м. Крім того, за­старілим є основний фонд більшості свердловин та їхнього облад­нання. Наприклад, загальне зношення основних фондів у АТ «Укрнафта» складає майже 60 % через нестачу міцних труб, на­сосів, агрегатів.

Горючі сланці — глинисті, вапнякові чи кременисті осадові породи розглядаються як низькокалорійне паливо (3—4 тис. кКал з 1 т) та як сировина для хімічної промисловості. Поклади їх зна­ходяться на межі Черкаської й Кіровоградської областей.

Україна має значні поклади торфу — 2,5 тис. родовищ, зосере­джених, переважно у Волинській, Рівненській, Житомирській, Київській, Чернігівській, Черкаській, Хмельницькій, Сумській та Львівській областях. Торф утворюється в болотах із залишків від­мерлих рослин, нагромаджених в умовах підвищеної вологості.

Рудні корисні копалини за характером господарського викори­стання поділяються на руди чорних і кольорових металів. До руд чорних металів відносяться залізні і марганцеві руди. Загальні запаси залізних руд в Україні за категоріями А + В + С (у геології вирізняють чотири категорії запасів корисних копалин: А — доб­ре розвідані та вивчені, В і С — розвідані менш достеменно, Сг — оцінені приблизно) оцінюються в 25,4 млрд т, а за категорі­єю С₂ ^:— у 20 млрд т. Основні родовища зосереджені в Криворі­зькому і Кременчуцькому басейнах, Білозерському залізорудно­му районі та Керченському басейні. Найбільші запаси марган­цевих руд знаходяться в Нікопольському (Дніпропетровська об­ласть), Великотокмацькому (Запорізька область) басейнах. Розві­

дані також Побузький, Донецький та Покутський марганцеворуд­ні райони. Загальні запаси марганцевих руд складають майже третину світових.

В Україні з рідкісних металів, які використовуються в чорній металургії як легуючі добавки, є родовища титану і хрому. Вели­кими родовищами титанових руд є Самотканське (Дніпропетров­ська область), а також Іршанське і Стремигородське (Житомир­ська область). Родовища хромітів знаходяться в Кіровоградській та Дніпропетровській областях, але вони не мають промислової розробки, і тому потреби металургії України в хромі задоволь­няються за рахунок імпорту. Невеликі запаси нікелю зосереджені у Вінницькій, Кіровоградській та Дніпропетровській областях, ртуті — у Донбасі, Криму і Закарпатті, бокситів — у Дніпропет­ровській області, алунітів — у Закарпатті, нефелінів — у При- азов’ї. Руди цирконію відкриті в Самотканському родовищі тита­нових руд і в Приазов’ї. Підвищена концентрація ванадію міститься в Керченських залізних рудах. У Дніпропетровській, Кіровоградській, Донецькій та Закарпатській областях відкриті золотоносні родовища. В Кіровоградській області видобувають нікелеві руди (Побузьке родовище), запаси яких є також у Дніп­ропетровській області, у Карпатах (Рахівський масив), Централь­ному Поліссі. Мідні руди розвідані у Донецькій області, на заході Запорізької області, на Рахівському масиві в Карпатах. Виявлені промислові концентрації металів платинової групи у Середньому Придніпров’ї, Криворізько-Кременчуцькій зоні.

Нерудні ресурси представлені вогнетривами (вогнетривкі гли­ни, доломіти, талько-магнезіти), спеціальними матеріалами (флю­сові вапняки, флюорити, формові піски), галогенами (солі хлору, брому, йоду), карбонатами, фосфатами (апатити та фосфорити), сульфатами (гіпс, барит, ангідрит), самородною сіркою тощо. Найбільші родовища флюсових вапняків розміщені в АР Крим та Донецькій області, доломітів — у Донецькій, Дніпропетровській, Закарпатській областях. Вогнетривкі глини виявлені в Донецькій, Дніпропетровській, Запорізькій, Черкаській областях, фосфори­ти — в Сумській (Кролевецьке родовище) і Харківській (Ізюмсь- ке родовище) областях. Високоякісні каоліни, які використову­ють для виробництва вогнетривких виробів та у фарфоро- фаянсовій промисловості, знаходяться у Житомирській, Хмель­ницькій, Черкаській, Дніпропетровській, Запорізькій областях. Родовища облицювального каміння (мармур, габро, базальти, лаб­радорити, граніти) розміщуються у Житомирській області та АР Крим (мармур, крейда). В країні налічується 61 родовище крейди (Донецька, Сумська, Луганська, Чернігівська, Харківська облас­ті). В Україні є певні запаси берилу, топазу, бурштину, аметисту, агату, яшми (Кримські і Карпатські гори).

Україна має великі поклади високоякісної гірничо-хімічної сировини: калійних та магнієвих солей, кухонної солі, самород­ної сірки. Калійна сіль використовується для виробництва калій­них добрив. Поклади її розташовані в Івано-Франківській (Калу- ське, Тростянецьке, Туро-Волицьке родовища), Львівській (Стебниківське, Бориславське родовища) областях. Магнієві солі видобувають у Калуському, Стебниківському та Сиваському ро­довищах. Самородна сірка використовується для виробництва сір­чаної кислоти. Її запаси сконцентровані у Передкарпатті (Роз- дольське та Яворівське родовища Львівської області). Основні запаси кухонної солі знаходяться в Івано-Франківській (Калусь- ке, Долинське родовища), Львівській (Дрогобицьке родовище), Закарпатській (Солотвинське родовище) та Донецькій (Артемів- ське, Слов’янське родовища) областях.

Земельні ресурси використовуються як основний засіб сільсь­когосподарського виробництва, лісового господарства та висту­пають просторовою базою розміщення господарських об’єктів і системи розселення населення. Вони є складовою частиною при­родно-ресурсного потенціалу і беруть активну участь у матеріаль­ному виробництві. Всі землі України незалежно від їх цільового призначення, господарського використання та особливостей пра­вового режиму становлять єдиний земельний фонд держави, який дорівнює 60 354,8 тис. га. Господарське освоєння території здійс­нено на 92 %. При цьому сільськогосподарське освоєння земель перевищує 70 % і є найвищим у світі. Високою залишається роз- ораність територій України — 57 %. Частка ріллі в загальній площі сільськогосподарських угідь сягає 79 %.

Структура сільськогосподарських угідь України визначається природно-кліматичними умовами. Так, якщо в Поліссі питома ва­га сільськогосподарських угідь складає 35 % земельного фонду зони, то на півдні Степу — 74 %. В останні роки у структурі сіль­ськогосподарських угідь зменшилася частка орних земель, а збіль­шилася частина багаторічних насаджень, перелогів, сіножатей і пасовищ. Найнижчий рівень землезабезпечення спостерігається у Донецькій, Закарпатській, Івано-Франківській областях, а найбіль­ший — у Вінницькій, Дніпропетровській, Запорізькій, Миколаїв­ській, Чернігівській областях. Для потреб промисловості України вилучається в середньому за рік понад 4 тис. га сільськогоспо­дарських угідь.

Водні ресурси України є одним з основних видів природних ресурсів. Вони забезпечують потреби виробничого і побутового водопостачання, енергетичної галузі, використовуються як шля­хи водного транспорту, тому відіграють велику роль у розвитку всього господарства та у життєдіяльності населення країни. Рі­вень забезпеченості більшої частини України водними ресурсами є недостатнім. Загальна довжина річок становить 206,4 тис. км, з яких 90 % припадає на малі річки. Водосховища Дніпровського каскаду обсягом 18,7 км³ забезпечують більше половини обсягів водоспоживання. На території України налічується 28 тис. став­ків, побудовано сім великих магістральних каналів загальною дов­жиною 1192 км, 10 великих водогонів, якими в маловодні райони щороку подається понад 22 млрд м³ води. Питні підземні води, за прогнозами, становлять 20,9 млрд м³. Для потреб населення про­бурено ПОтис. свердловин, які щороку постачають майже 5 млрд м³ підземних вод. Споруджено 25 великих зрошувальних систем, понад 2000 км захисних дамб з дренажними системами та насосними станціями, які забезпечують захист території площею близько 1 млн га. Доступними для широкого використання й найбагатшими на запаси водних ресурсів в Україні є річки Дніп­ро, Десна, Дунай, Південний Буг, Дністер. Найгірше забезпечені водними ресурсами райони Донбасу та Криворіжжя, АР Крим, а найкраще — північні і західні області країни.

Лісові ресурси забезпечують сировиною деревообробну, це­люлозно-паперову, лісохімічну промисловості, виконують водо­охоронну, захисну, санітарно-гігієнічну та оздоровчу функції. Україна належить до лісодефіцитних держав світу. Площа її лісо­вого фонду сягає 10,8 млн га, тобто лісистість території стано­вить 15,6%. Ліси в областях України розміщені нерівномірно. Найвища лісистість спостерігається у Закарпатській (50,8 %), Івано-Франківській (40,9), Житомирській (32,6), Львівській (28,5) областях, а найменша — у Миколаївській (3,7), Запорізькій (3,9), Херсонській (4,6), Дніпропетровській (5,2), Донецькій (6,7 %) об­ластях. Загальний запас деревини в лісах України становить 1736 млн м³, у тому числі хвойної — 897 млн м, жорстколистя- ної — 663 млн м³, м’яколистяної — 173 млн м³. Потреби у дере­вині за рахунок власних ресурсів Україна задовольняє лише на 25—30 %. Решта покривається за рахунок імпорту переважно з Росії.

Природно-рекреаційні ресурси забезпечують відновлення життєвих сил людини, витрачених у процесі трудової діяльності. Вони слугують для регенерації здоров’я і підтримки працездат­ності населення. До рекреаційних ресурсів відносять об’єкти природного походження, які використовуються для лікування, оздоровлення, відпочинку, туризму. Загальна площа їх займає 7,2 % території України, в тому числі природоохоронних земель —

2,2 %. Рекреаційні ресурси включають бальнеологічні (мінераль­ні води, грязі), кліматичні, ландшафтні ресурси, пляжі пізнаваль­ні природні об’єкти. Вони розміщені практично по всій території України, однак їх найвища концентрація спостерігається у при­морських областях України, в АР Крим та Карпатському регіоні. Великі запаси мінеральних вод є у Вінницькій (Хмельник), Жи­томирській, Львівській (Трускавець, Моршин, Східниця, Вели­кий Лебень, Немирів), Полтавській (Миргород) областях, ліку­вальні грязі — в Івано-Франківській, Запорізькій, Одеській облас­тях та в АР Крим. В Україні існує 45 курортів загальнодер­жавного і міждержавного значення, 13 курортів місцевого зна­чення та понад 400 санаторіїв. Привабливими є і туристичні мар­шрути по історичних місцях країни, місцях з архітектурними та культурно-ландшафтними пам ’ ятками.

На сучасному етапі для використання природно-ресурсного потенціалу в Україні найважливішим завданням є ресурсозбере­ження — сукупність заходів, які забезпечують економне викори­стання природних ресурсів та збільшення виробництва певної продукції, без підвищення кількості використаної на неї сирови­ни і палива або допоміжних видів мінеральної сировини. Страте­гічні напрями ресурсозбереження — це комплексне використан­ня невідновлюваних видів ресурсів, впровадження ресурсозбері­гаючих технологій, використання вторинної сировини та підви­щення енергозбереження.