Економічна програма народництва

В економічній думці Росії другої половини XIX ст. провідним напрямом було народництво, тобто певний різновид утопічного со­ціалізму, властивий країнам із низьким рівнем економічного розви­тку, переважанням сільського господарства і дрібних виробників.

Російське народництво — складне й багатогранне явище. У народництві виділяються дві тенденції — революційна і лібе­ральна, а відповідно — і два етапи розвитку. Перший — із 60-х до середини 80-х pp., - пов'язано із діяльністю революційного на­родництва. Другий — із середини 80-х до кінця 90-х pp. — хара­ктеризується переважанням у народництві ліберальних ідей.

Усім без винятку представникам народництва, до яких би те­чій чи напрямів вони не належали, притаманні певні спільні ри­си: визнання капіталізму в Росії занепадом, регресом, а також ви­знання самобутності, «неповторності» російського економічного ладу взагалі і селянина з його общиною, артіллю, - зокрема.

Народники вірили в можливість запобігти розвитку капіталіз­му в Росії, ідеалізували вигаданий ними «народний лад», прого­лошуючи його запорукою прогресивніших, ніж капіталізм, суспі­льних відносин соціалізму. Революційні народники сподівались здійснити соціалістичні перетворення через селянську революцію.

Революційне народництво. У революційному народництві іс­нували три течії, які очолювали П. Лавров, П. Ткачов і М. Бакунін.

П. Л. Лавров (1823—1900) — один із провідних ідеологів на­родництва, філософ, соціолог, економіст, математик. Він і його послідовники (так звані лавристи) були прихильниками соціаліс­тичної революції, яку здійснить народ, селянство, кероване рево­люційною інтелігенцією. Підготовка революції передбачала по­передню тривалу пропаганду ідей соціалізму в народі.

М. О. Бакунін (1814—1876) — анархіст за світоглядом. Він був непримиренним противником кріпацтва і вважав, що росій­ський селянин - «бунтар від природи». Бакунін сподівався на можливість негайної соціальної революції.

. П. М. Ткачов (1844—1885) — прихильник «селянського со­ціалізму». Розв'язати проблему побудови «селянського соціаліз­му» мали революціонери, поваливши царський уряд і захопивши владу. Росія, на його думку, готова до соціалістичної революції, оскільки не має капіталу і буржуазії. Після захоплення влади бу­де проведено реформи. Одна з програмних вимог Ткачова поля­гала у ліквідації поміщицького землеволодіння і передачі землі у власність селянам.

Ліберальне народництво. З середини 80-х pp. у суспільному русі переважають ідеї ліберального народництва. Цьому сприяли розвиток капіталістичних відносин у країні і посилення диферен­ціації селянства. Хоч ліберальні народники, як і революційні, ви­ступали від імені всього селянства, проте фактично вони були виразниками інтересів сільської буржуазії.

Ідеологами ліберального народництва в Росії були: В. П. Воронцов (1847—1918), М. Ф. Данієльсон (1844—1918), М. К. Михайловський (1842—1904), С.М.Кривенко (1847—1906), С. М. Южаков (1849—1910) та інші. На відміну від революційних, ліберальні народники відмовились від боротьби із самодержавством і скон­центрували всю увагу на розробленні програми так званих «дріб­них діл». Свою економічну програму вони пов'язували з ідеєю некапіталістичного шляху розвитку Росії, яка ґрунтувалась на вченні С. Сісмонді.

Спираючись на теорію реалізації Сісмонді, народники ігнору­вали виробниче споживання, вартість сукупного продукту обме­жували лише сумою доходів. З цього випливав висновок про скорочення внутрішнього ринку, неможливість реалізації додаткової вартості без зовнішніх ринків, постійні кризи надвиробництва. Це було підставою для доказів безперспективності розвитку капі­талізму в Росії.

Ідеалом ліберального народництва було міцне селянське гос­подарство, яке протиставлялось капіталістичному. Саме для за­безпечення цього господарства ліберальні народники вимагали розширення селянського землеволодіння, упорядкування орендних відносин, надання селянам позичок, створення на селі ощад­них кас, різних форм кооперацій; забезпечення селян поліпшеним сільськогосподарським інструментом. Однак фактично ці вимоги забезпечували створення умов, необхідних для капіталістичного розвитку сільського господарства.

 

37.Охарактеризуйте ліберальне народництво в Україні,

Ліберально-народницький напрям суспільно-економічної думки виникає вже у 70-ті роки ХІХ ст. Його представники були пов’язані з революційним народництвом, співчували йому, проте не ставили питання про селянську революцію. Критикуючи капіталізм, ліберальні народники протиставляли йому не соціалізм, а дрібне виробництво селян і ремісників. Великого значення для зміцнення дрібнотоварного виробництва вони надавали різним формам кооперації. Ідеї народників знайшли відображення в працях земських статистиків.

Типовим представником ліберального народництва 70-х років в Україні був П. Червінський (1849-1931). У 1876-1890 роках він очолював статистичне бюро Чернігівського губернського земства. Як і народники в цілому, він намагався обґрунтувати самобутній шлях економічного розвитку Росії. Проте якщо більшість народників заперечувала можливість застосування вчення
К. Маркса до російської дійсності, то Червінський намагався довести таку можливість.

Аналізуючи розвиток людського суспільства, він покладає в основу зміни типів народного господарства, теорію К. Маркса. Але, як типовий народник, він не бачить у Росії умов для розвитку капіталізму. Тут община перешкоджає обезземеленню селянства і утворенню пролетаріату. Якщо на Заході капіталізм, як пише Червінський, - це результат історичного процесу розвитку, то в Росії його можна або штучно насаджувати, або затримати чи й зовсім припинити його розвиток. Червінський доводить можливість і необхідність запобігти капіталістичному розвитку Росії.

Проте Червінський добре розуміє переваги великого виробництва перед дрібним, переваги технічного прогресу. Майбутнє країни він бачить у такій організації господарства, коли община використовує сучасну техніку, але зберігає натуральне господарство.

Ідеї народників знайшли відображення в працях багатьох земських статистиків, зокрема О. Шликевича (1849-1909), В. Варзара (1851-1940),
О. Русова (1847-1915) та інших. Розглянемо економічні питання, що були предметом досліджень земських статистиків.

М.В. Левитський (1859-1936) – найвідоміший представник ліберального народництва в Україні. Він, як і ліберальні народники в цілому, критикує капіталізм, заперечує можливість його розвитку в Росії. Одним із доказів на користь цього погляду стала для М. Левитського теорія відтворення С. Сісмонді, яку сприйняли й російські народники.

Розглядаючи паростки капіталізму в Росії як штучне явище, він протиставляє дрібне виробництво, напівнатуральне господарство селян і ремісників. Саме йому він провіщає велике майбутнє.

М. Левитський увійшов в історію суспільної думки не лише як теоретик ліберального народництва, а й як практик, який розробляв численні проекти розвитку дрібного виробництва, і намагався втілити їх у життя. Він є прихильником створення різних форм кооперації, артілей, сільськогосподарських виставок, надання дрібним виробникам дешевого кредиту тощо.

Найвідомішим теоретичним обробником М. Левинського став “Артільний договір (для землеробських артілей)”, який було перекладено багатьма європейськими мовами і який він наполегливо впроваджував у життя.

Т.І. Осадчий (1866-1945) – економіст, земський статистик, громадський діяч. Розглядаючи напрями народногосподарського розвитку країни, він займав дещо своєрідну позицію. Як сумлінний дослідник – статистик, який оперував величезним статистичним матеріалом, що свідчив про розвиток капіталістичних відносин, він визнавав неминучість такого розвитку і навіть наголошував на певній його прогресивності. Але, як переконаний народник, Осадчий називав цей процес “украй небажаним”. Розвитку капіталізму він протиставляв дрібне виробництво селян і ремісників.

 

38. Проаналізуйте економічні погляди М. Туган-Барановського.

Михайло Іванович Туган - Барановський (1862-1919) - видатний економіст, який з молодості відчував вплив марксизму пізніше він прийшов до висновку, що марксизм недооцінює важливості свободи особистості.

1. Корисність, вартість і соціалізм, в 1899 р. Туган - Барановський написав статтю "Основна помилка абстрактної теорії капіталізму Маркса", в якій говорив про необхідність сполучення трудової теорії вартості і теорії граничної корисності. Пізніше він сформулював закон, за яким граничні корисності вільно відтворювальних капітальних благ пропорційні їх трудовим вартостям. "Полезность последних единиц продуктов каждого рода - их предельная полезность - должна быть обратно пропорциональна относительному количеству этих продуктов, производимому в единицу рабочего времени, т.е. должна быть прямопропорциональна трудовой стоимости тех же продуктов". Він вважав також, що одержання додаткової цінності капіталістом є не що інше як привласнення ним продукту чужої праці.

Вивчаючи процеси товарообігу Туган-Барановський спробував провести різницю між розподільчою і спекулятивною торгівлею. Торгівля є розподільчою, якщо задача торговця зводиться до розподілу певних товарів між різними групами населення і відповідно до їх платоспроможного попиту на ці товари. При розподільчій торгівлі торговець закупляє товари там, де вони дешевше, і продає там, де вони ціняться вище. При цьому товар переходе до осіб, які мають на нього найбільший попит.

Спекулятивною він називає таку торгівлю, при якій різниця в ціні, яка складає дохід торговця, залежить від різниці цін у часі. «При спекулятивных операциях торговец, купив товар, оставляет его некоторое время непроданным, предвидя, что в будущем цены на него повысятся и тогда он продаст товар с барышом».

2. Заробітна плата. Туган-Барановський рішуче не погоджувався з твердженням Рікардо і Маркса про те, що прибуток і заробітна плата знаходяться у зворотній залежності один від одного: “ периоды подьема зарплаты суть вместе с тем и периоды подьема прибыли; падение же зарплати сопровождается и падением прибыли”. Це важливіше, бо зростання продуктивності праці може одночасно підвищувати як заробітну платню, так і прибуток.

Робоча сила не є товаром, тому що робітник – особистість. "Рабочий ест й пьёт не для того, чтобы сохранить свою силу к услугам капиталиста, он делает это для того, чтобы удовлетворить свои собственные потребности. Его потребления — сама цель, а не средство рабочей силы”.

3. Промислові кризи. Основну увагу Туган-Барановський приділяв дослідженню ділових циклів. Головною причиною спадів він вважав непропорційність розміщення вільного грошового капіталу в різних сферах економіки.

Його аналіз починається з вивчення ролі попиту. «Рынок управляет производством, а не производство рынком... Всякая капиталистическая страна во всякое время могла бы значительно расширить своё производство, если бы нашли себе применение все ее производительные силы. Что же мешает? Не что иное как трудность найти сбыт для произведенных товаров».

На основі цього Туган-Барановський, Сісмонді припустили, що за умов капіталізму суспільний дохід зростає повільніше ніж зростає виробництво: Плата робітників і прибутки дрібних господарів падають; падає і норма прибутку на капітал. У результаті зростання - виробництво обганяє зростання споживчого попиту. Тому на ринку формується надлишковий продукт, який не може знайти збуту із-за малих доходів. Виникають перевиробництво і криза.

Але не все так просто, як уявляв Сісмонді. В міру прогресу техніки послуги робітників все більше заміщуються машиною. «Соответственно этому отступает на задний план рынок, создаваемый потреблением рабочего, сравнительно с рынком, создаваемым производительным потреблением средств производства. Рынок от этого нисколько не сокращается..., только спрос на предметы потребления заменяется спросом на предметы производства».

Однак у в середні періоди часу мають місце циклічні піднесення та застої промисловості. Висхідна фаза капіталістичного режиму характеризується посиленням попиту на засоби виробництва, спадна фаза - послаблення попиту на них. Промислове піднесення викликається тим, що «для промышленности открывается новый рынок в виде расходования огромных капиталов, накопленных в годы застоя».

Що ж викликає ці циклічні коливання і кризи? За пропорційним розподілом суспільного виробництва, говорив Туган-Барановський, суспільний попит та суспільна пропозиція лишаються в рівновазі, як би не скорочувався споживчий попит (за рахунок компенсуючого росту на виробничі товари).Однак, “капіталізм не має ніякої організації для підтримки пропорційності”, тому виникають кризи. Криза насильно відновлює пропорційність.

Суттєву роль у цьому процесі грають гроші. «В годы застоя наблюдается чрезвычайное возрастание резервов банков и вкладов. Это указывает на скопление денежного капитала, не находящего себе помещения в промышленности. Низкий дисконтный процент, всегда следующий за ликвидацией промышленного кризиса и упорно удерживающийся на ссудном рынке в течение целого ряда лет, свидетельствует об изобилии незадействованных капиталов. Как годы промышленного подьема являются эпохой усиленного помещения капитала, так годы застоя представляют собой эпоху накопления свободного денежного капитала». Напроти, підвищення процентних ставок, яке спостерігається в кінці промислового піднесення, є вірною ознакою того, що вільного позичкового капіталу в країні замало для потреб промисловості.

Чому піднесення змінюється спадом? Перш за все тому; що поширення виробництва поглинає той самий вільний капітал, накопичення якого на грошовому ринку було причиною пожвавлення. Роки промислового піднесення - це роки високих цін, а роки застою - це роки низьких цін.

За років піднесення виробництво засобів виробництва отримує посилений розвиток. “Але ж зростання капіталу закінчено - фабрики побудовані, залізниця прокладена. Попит на інвестиційні товари скорочується. Розподіл виробництва стає непропорційним: машин, інструментів, заліза, цегли, дерева потрібно менш ніж раніше внаслідок того, що менше виникає нових підприємств. Але ж так як виробники засобів виробництва не можуть швидко вилучити капітал із своїх підприємств і до того ж та значна кількість цього капіталу у вигляді будівель, машин тощо потребує продовження виробництва..., то перевиробництво засобів виробництва є незапобіжним. В силу залежності усіх галузей... ціни всіх товарів падають, і наступає застій. Це було найкраще в світовій літературі розуміння природи ділових циклів до творів Кейнса та Хікса.

39.Проаналізуйте економічні погляди західноукраїнських економістів.

У середині 70-х ХІХ ст. років у Галичині з’являється молода інтеліґенція, яка бажала надати українському рухові модерного, європейського характеру. Під впливом Михайла Драгоманова молоді українські політичні діячі - Іван Франко, Михайло Павлик, Остап Терлецький та ін. повертаються до соціалізму. Так в українському таборі виникає ще одна, так звана радикальна течія. Її появу на політичній арені знаменував перший львівський судовий процес проти українських соціалістів (Івана Франка та його товаришів) 1877-1878 рр. Попри свою малочисленність, галицько-українські радикали зіграли велику роль у зміні ідеологічних основ та організаційних форм національного руху. Радикали вели соціалістичну пропаганду серед українського селянства та робітництва і – що робило їхню діяльність особливо несприйнятою для поміркованого національного керівництва —виступали з різкою критикою греко-католицького духовенства.

О. Терлецький (1850-1902), тяжіючи у своїх суспільно-політичних переконаннях до соціал-демократичної орієнтації, бачив у вирішенні нагальних соціально-економічних проблем найважливіше завдання, що ставило життя перед кожним народом. Вирішення національних питань носило для нього другорядний, підпорядкований основній меті характер. Вбачаючи будь-які позитивні зміни для українського народу на грунті “європейської” науки, Терлецький закликав до фактичної переоцінки пріоритетного сприйняття національно-культурних чинників “на користь економічної сторони нашого питання”.

Чітко вираженого матеріалістично-позитивістського характеру були також погляди ще одного галицького радикального мислителя М.Павлика. Розвиваючи ідеї громадівського соціалізму М.Драгоманова, Павлик відверто заявляв, що ставить “на перше місце справи соціальні серед нашої народності” соціально-економічний прогрес “народного життя” розуміючи “першою справою”, успішність котрої призведе до такого рівня розвитку і зближення народів у майбутньому, що поступово відбудеться навіть “злиття” усіх національних чинників

Цікаву позицію займав один з молодих представників галицького радикалізму Ю.Бачинський, котрий з середини 90-х рр. писав про майбутню можливість створення незалежної, національної української держави, фактично вперше обґрунтовуючи цю думку соціально-економічними потребами та можливостями України. Своєрідно поєднуючи національні та соціальні компоненти життя суспільства (не дивлячись на своє тяжіння до марксизму), Бачинський писав, що національна самосвідомість українців повинна була стати “сильною зброєю в їх економічній боротьбі”, а економічна боротьба переходитиме “одночасно в боротьбу національну”. Ставлячиза основну мету створення саме національної держави, Бачинський головною її передумовою у цьому бачив “економічно-адміністративні чинники”. Національна ж ідея була лишень наслідком еволюції соціально-економічного розвитку держави.

 

І тільки І. Франко (1856-1916), розпочавши як прихильник переваги соціального чинника у суспільстві над національним, пройшов “повний шлях” до розуміння домінанти національно-духовного.

Молодий Франко був яскравим прихильником “європейського соціалізму” та ідей соціальної рівноправності, будучи твердо переконаним у необхідності спочатку соціально-економічного піднесення народу. 80-ті – початок 90-х років були для Франка-мислителя часом раціоналістично-позитивістських роздумів та висновків: він захоплювався позитивізмом, сучасною йому європейською раціональною науковістю, що на його думку, повинна була перетворювати і змінювати світ, покращуючи у ньому життя народів. Та багатолітній аналіз української-галицької дійсності привів І.Франка до потреби національної консолідації українського суспільства, що саме в кінці ХIХ ст. проходило завершаючу стадію свого національного становлення, відтворення “ Він очолив з кінця 90-х плеяду галицьких націонал-демократів державницького спрямування, ставши основним речником ідеї національної держави.

Пройшовши рівень науково-просвітницький, національна ідея викристалізовується в поглядах галицьких мислителів наприкінці ХIХ ст. в основний наповнюючий компонент української державницько-політичної позиції, затіняючи собою соціальний радикалізм.

Сергій Подолинський (1850-1891)– економіст, соціолог, фізіократ. Народився майбутній вчений на Черкащині, в селі Ярославці 31 липня (за новим стилем) 1850 року. Батько Сергія, Андрій, писав вірші, навіяні темами українського побуту і народної творчості. Мати, Марія Сергіївна, – уроджена княжна Кудашева. Дитячі роки Сергія минули в маєтку батьків. В сімнадцятирічному віці хлопець вступає на природниче відділення фізико-математичного факультету Київського університету.

Університет св. Володимира до 1919 року, незважаючи на русифікаторську політику уряду, завдяки діяльності кількох поколінь українських вчених, зокрема професорів Володимира Антоновича, Драгоманова, Зібера, Олександра Кістяківського, Костомарова, Лучицького, Перетца, Довнар-Запольського, зробив багато для розвитку української науки та культури, виховав визначних українських культурних та громадських діячів.

Цей панівний в університеті дух не міг не вплинути на юного студента Подолинського. Під час навчання він зближається з Михайлом Драгомановим та Миколою Зібером і захоплюється ліберальними поглядами.