Добра звістка – бальзам на душу

 

В кінці лютого змінили начальника дільниці Віктора Михайловича. Призначили його інженером з техніки безпеки. Отже пішов на підвищення. Для мене – це втрата доброго друга. Та що подієш? Заспокоївся тим‚ що рано чи пізно йому все одно‚ за станом здоров’я‚ потрібно кидати підземну роботу. Хай щастить!

Новим начальником призначили молодого‚ майже із-за парти технікуму‚ 22-річного Семйонова.

Практичних навичок у роботі він взагалі не мав‚ але випивати любив і вмів. До моїх обов’язків додав забезпечувати його щодня горілкою або міцним вином. Товар цей був дефіцитним‚ торгівля не встигала задовольняти попит споживачів. До чарки в компанію він пробував і мене залучити‚ але я рішуче відмовився‚ мовляв треба готуватись до уроків та й грати у футбол. А ці речі не сумісні. Йому я не заважав і він мені не заважав підбирати нових робітників на місця вибулих. А вибувало досить багато наших людей. В основному ті‚ в яких родичі були на засланнях в Сибіру чи Середній Азії. Туди їм дозволялось виїжджати. На нашій дільниці‚ як вже сказано‚ була добра зарплата і багато бажаючих тут працювати приїжджало із Закарпаття та Східної України. Приносили від звільнених знайомих листи з проханням влаштувати на роботу. Серед них було багато молоді‚ що відслужила у війську.

Одного березневого дня поїхав у шахту. Пройшов зверху обидві лави і вийшов на корінний штрек.

Тут вантажились вагончики з вугіллям‚ був телефон. Хлопці-вантажники сказали‚ що начальник дільниці просив‚ щоб я йому зателефонував‚ коли з’явлюся.

Тільки я обізвався‚ він – танцюй! І танцюючи‚ негайно виїжджай “на-гора”.

– Що сталося? – запитую. – Щось від батьків?

– Листа від батьків я б не дозволив собі відкрити. Новина дуже приємна для тебе. Документ із канцелярії ЦК КПРС.

– А що в ньому? – забрала вже мене нетерплячка.

– Не скажу. Потерпи‚ поки виїдеш.

За недоказаністю провини судова справа проти мене і моїх подільників припиняється‚ вирок відміняється‚ я вважаюсь несудимим – такий був зміст листа-документа.

Мене запрошували в спецкомендатуру міста. Тут видали безцінний серпастий-молоткастий паспорт. Отримуючи його‚ я не виявив радісних емоцій‚ за що одержав зауваження.

– Ти не вважаєш за потрібне подякувати‚ що “ласкава” батьківщина приймає блудного сина знов у свої обійми.

– За що маю дякувати? Що мені скаже батьківщина за те‚ що понівечила мою молодість‚ зробила духовним калікою і викинула на задвірки суспільства. Хто повинен вибачитись?

Вони заніміли.

На підставі цього документу мій соціальний і матеріальний стан різко змінився.

Час перебування в ув’язненні мені зарахувався в стаж роботи за спеціальністю у всіх випадках у подвійному розмірі як працюючому на Крайній Півночі. Почав отримувати 100% надбавку північних‚ бо пробув тут вже більше п’яти років. Заробітна платня в середньому становила понад п’ять тисяч карбованців. Ось які зарплати повинні були отримувати мільйони невинних рабів. Чи потурбується наша “дбайлива” червона частина Верховної Ради про свій “так гаряче любимий народ”‚ щоб правонаступниця СРСР – “матушка”-Росія – компенсувала обкраденому своєму народу‚ як вимагає це від Німеччини остарбайтерам. А ми мордувались не один-два роки‚ а від п’яти до двадцяти п’яти. Замість того вона знову тягне нас у “братні” обійми. Та облишмо цю сумну тему.

І так‚ на підставі отриманого в спецкомендатурі документу‚ нарешті міг їхати додому! До найдорожчої мами‚ що стільки вистраждала за братів і сестру‚ за мене. Її образ повертав з того світу не раз.

Я відбив телеграму – “Що робити?”

Першим відгукнувся мій улюблений і глибоко шанований вуйко Микола Лацанич. Колишній визначний політичний діяч Карпатської України. Він час від часу писав мені‚ незважаючи на страшну небезпеку‚ підтримував морально. Ці дорогоцінні листи я зберігав крізь усе земне пекло таборів‚ бережу їх і сьогодні. Він порадив зібратись із силами‚ потерпіти ще кілька місяців‚ закінчити школу‚ щось підробити для певнішого старту в нове життя.

Я так і зробив.

 

Відплата кривдникові

 

Дні летіли за днями; якось дивно було‚ що вже не відчував тяжкого табірного пресингу‚ що в’ївся в серце і душу. Однак нормальні людські умови не приспали мою образу. Не забув спортивний костюм з ворсом та перші відвідини пекла земного.

Я не мстивий і не злопам’ятний‚ та все ж не міг пробачити Зуєву заподіяного зла. Непокаране зло розбещує його носія‚ спонукує до повторного. Не міг ніяк забути‚ що відчули б мої батьки‚ якщо були б довідалися‚ скільки лиха переніс за костюм‚ який вони бідні певно важко купували…

Знав‚ що Зуєв у місті‚та спробуй знайти його у велелюдді. Відчуваючи за собою гріхи‚ він не влаштувався на шахти; йому за вірну службу підготували тепле містечко в управлінні торгівлі.

Та нарешті справдилась поговірка‚ що на спритних мисливців звір сам іде.

Після перерви футбольного матчу до мене підійшли Андрій Тимощук та Дмитро Пука. Загадково посміхаючись‚ Андрій каже:

– Ми щойно бачили твого приятеля‚ яким ти цікавишся.

– Котрого?

– Ану вгадай.

– Киньте жартувати‚ кажіть!

– Сидить на трибуні. Хочеш побачити його? Ми проведемо тебе.

– Побачити дуже хочу‚ та тільки не проводьте‚ бо якщо кривдник помітить‚ то сполохнемо. Краще розкажіть‚ де сидить.

Вони розповіли. На вказаному місці дійсно сидів представницький джентльмен в особі Зуєва. Хлопці мене чекали там‚ де їх лишив. Я попросив хлопців‚ щоб вистежили‚ де він живе‚ цього ж дня і ввечері прийти до мене. Вони так і зробили.

– Що думаєш робити? – спитали.

– Змусити розплатитись за костюм з процентами. Провчити‚ щоб чесно жив надалі.

– Ми до твоїх послуг.

– Гаразд. Приходьте завтра вечором.

Занять якраз у школі нема‚ бо була субота. Та хлопців довго не було. Вже зовсім звечоріло. Нарешті з’явились і на моє зауваження‚ чого спізнились‚ у відповідь засміялись. При цьому виклали на стіл гроші.

– З десятикратними процентами.

– Буде чесно жити далі?

– Клявся‚ що так.

– А чому не зайшли за мною?

– Не було потреби. Ходиш до школи‚ збираєшся додому. Тобі не можна.

– Ну гаразд. Дякую за послугу. А гроші заберіть!

– Гроші не візьмемо! Вони твої.

– Тоді я їх спалю!

Вони знали‚ що двічі таке не мовиться і взяли.

А яка ж доля спіткала Саубанова? Люципера в пеклі‚ начальника бура? Особисто я злу волю на нього не міг мати. Мене ніби він обходив‚ а деколи і корисну справу зробив. Про це вже писалось. Хоч не знаю‚ чи із співчуття‚ чи з якоїсь іншої причини.

Табори розпускались‚ він як пільговик‚ що трудився на “тяжёлой и вредной работе”‚ вийшов достроково на пенсію. У місті хтось із колишніх власовців упізнав його як однополчанина‚ що збиткувався з полонених червоноармійців. Його заарештували‚ судили і відправили десь у табір. Певно‚ з метою розправи над ним.

 

Дочка тундри.

Лірична драма

 

В час‚ коли я ще працював у ВТК шахти‚ одного разу моя начальниця з собою в нарядну привела молодшу сестру Тамару.

Була ця дівчинка красунею – на білявому личку гострі чорні очі‚ чорні брови‚ з довгим хвилястим чорним волоссям‚ яке вільно спадало на груди. Вона аж ніяк не була схожа на старшу сестру‚ представницю народу комі. Та була біла‚ рудувата.

Тамара тримала себе гордо і незалежно‚ трохи шепелявила‚ як більшість з них‚ та це придавало їй ще більше принади. Вона ще кілька разів бувала із сестрою в нарядній‚ поки перебрався я секретарювати до Бачуріна. Допитливо зиркала на мене своїми великими очима‚ та я й гадки не мав‚ що в цього Божого створіння можуть виникнути до мене якісь почуття‚ та ще до того дикі‚ наче північна природа.

Через кілька тижнів телефонує до мене начальниця ВТК Олександра Клюєва‚ просить прийти до неї в кабінет.

Вона до в’язнів ставилась прихильно і доброзичливо‚ інколи навіть наші листи кидала в місті у поштову скриньку.

Приходжу до неї‚ а вона пояснює мені ситуацію. Сестричка Тамара вимагає від неї‚ щоб познайомила її‚ бо має намір зі мною дружити! Ніякі умовляння не допомагають.

– Але ж вона комсомолка‚ школярка‚ що може з цього вийти‚ що може вартувати їй дружба із зеком? – питально і збентежено дивлюсь на Клюєву.

– Вдома вся родина переконує її в тому‚ та Тамара вперлася‚ як дика олениця‚ і погрожує‚ що піде світ за очі‚ якщо я цього не зроблю‚ – каже начальниця. – Прошу тебе‚ приділи їй хоч трохи уваги‚ можливо‚ трохи охолоне її гарячий порив. На носі випускні іспити‚ а вона закинула книжки‚ ходить‚ як “прибита”.

Як було не послухати свою колишню начальницю? Домовилися‚ що котроїсь неділі вона прийде із Тамарою. Мені таке й наснитись не могло. Після довгих років ізоляції від прекрасної статі це і мене почало інтригувати‚ приємно непокоїти.

Нарешті одної неділі відбулася підпільна‚ а тому й хвилююча й загадкова зустріч із дочкою тундри. Сестри принесли солодощі‚ приготували міцного чаю‚ і ми просиділи в кабінеті годин зо дві.

Дівчина виявилась цікавою не тільки своєю зовнішністю‚ але натурою‚ інтелектом. Ми домовились‚ що вона буде старанно вчитись‚ готуватись до іспитів і терпеливо чекати‚ поки звільнюсь. А я буду постійно думати про неї… Ця зустріч і її сестрі завдала чимало клопоту і тривоги.

По-перше‚ за стосунки вільнонайманої жінки-шахтарки із зеком‚ останню могли за 24 години виселити з міста. По-друге‚ було проблемою і те‚ як провести сестру через вахту‚ адже вартові не мали права пускати дівчину без пропуску на шахту. Та начальниця якось із ними домовилась. Та вже вкінці 1954 року‚ після пом’якшення режиму‚ такої строгості не було.

Сестрою Тамара часто надсилала мені листи‚ на які відповідав.

В червні 1955 року вона закінчила школу і влаштувалась на роботу на першій шахті. Наші зустрічі стали вже безпроблемними‚ однак через мій напис “зоо” до 3 вересня‚ поки я не вийшов на спецпоселення‚ вони були небезпечними для нас обох.

Однак і після звільнення турбот додалось і часу для романтичних зустрічей було мало. Зустрінулися ми десь через тиждень і я побачив у її очах перші сльози. Заспокоївши її‚ порадив бути терпеливою‚ бо в мене нема вільного часу для розваг.

Крім цього і наші хлопці почали робити зауваження – хіба мало дівчат звільняється? Доводилося виправдовуватися. Серед наших дівчат навіть моїх одноліток не було. На той час наймолодшим було за 28-30 років і пора було виходити заміж. А в мої плани ще не входило одруження. Особисте життя мене ще не турбувало. І вчитися прагнув не для того‚ щоб легше прожити‚ а для того‚ щоб краще і вміло боротись за нашу ідею‚ за волю України. З Тамарою ми зустрічались хіба що в неділю та після футбольних змагань чи тренувань.

На мій день народження вона принесла подарунки в гуртожиток. Сказала‚ що через місяць в неї теж знаменна дата в житті – повноліття‚ 18 років. Я твердо пообіцяв прийти до них. Її батьки‚ брати кочували десь у тундрі з оленями‚ а вона жила в місті із сестрою.

Напередодні її дня народження Тамара ще раз нагадала мені про це‚ сказавши‚ що торжество не почнеться доти‚ поки не прийду‚ назвала годину.

Однокласниці допомогли вибрати в універмазі подарунок‚ а Саша Кобан пообіцяв скласти мені компанію‚ попередив – Вася‚ сам не ходи.

Та чи він забув‚ чи щось інше трапилось‚ вже було пів на дев’яту‚ а він все не приходив. Прибігає Тамарка з подругою‚ повні очі сліз‚ “всі зібрались‚ а тебе нема!”

– Ще трохи зачекаємо‚ – кажу.

– А якщо Саша до півночі не прийде? – питає дівчина.

– Не знаю‚ як бути.

– Ну то збирайся!

– Ще трохи зачекаємо.

– Ти – боягуз! – вже сердито заявила вона.

Це подіяло‚ зачепило за живе.

Крім кількох гостей та батьків‚ з тундри приїхали її чотири брати віком між 20-ма і 30-ма роками. Нашвидку познайомились.

Почалась гостина.

Брати змушували мене на рівні з ними осушувати чарки. Відчуваю‚ що довго так не витримаю. Та відмовлятись не можна. Внесли свіжозаморожену оленину і сиру їдять. Я не міг і не хотів їсти це м’ясо і невдало скривився. Брати це сприйняли за образу‚ за неповагу до їх звичаїв. Видно їм треба було якусь зачіпку. Її трохи сп’янівши‚ сам спровокував‚ сказавши їм‚ що традиції і звичаї інших народів свято поважаю‚ але вашу здачу нашого брата-втікача за муку‚ цукор‚ олію та спирт дешевше за вбитого вовка – ненавиджу. Вони ніби чекали цього. Повискакували із-за столу і до мене.

– Що ти думаєш‚ знеславити нашу сестричку і кинути?! – найстарший.

– Їй я ще нічого не обіцяв‚ з нею не жартував. Товариства її не вимагав. Поки що ходжу до школи‚ а час покаже‚ – мовлю у відповідь.

– Не час‚ а ми! – розсердилися вкрай‚ загнали мене в кут‚ а в руках у них – інструменти для розробки оленячих туш.

“Безвихідь”‚ – промайнула думка‚ вже отверезіла.

– Чи тебе вб’ють‚ чи ти вб’єш‚ все одно кінець ще незвіданої волі. Та й то за цапову душу.

В цю мить сповна проявився суворий північний характер Тамарки. Вона блискавкою кинулась між нас:

– Скоріше мене вбийте‚ аніж його! Бо коли вб’єте його‚ мені все одно не жити‚ – заголосила. – Відступіться!

Ще кілька хвилин розборки і на це заходить сестра з чоловіком‚ колишнім офіцером табору‚ тепер другим секретарем міськкому партії.

Брати знітилися і посідали знову за стіл. Я теж присів‚ ще трохи випив‚ але невдовзі мені вдалося непомітно вийти. Тамара з подругою провели мене. Дорогою таки добре розібрало. Діставшись ліжка‚ заснув глибоким сном. Вранці прокинувся і побачив карооку Тамарку на колінах‚ що схилилася над моїм ліжком.

Отаке було наше сватання.

Після цього випадку старався не зустрічатись з нею. При нагоді намагався переконати її‚ що шляхи наші не зійдуться. На Півночі я не залишуся‚ а вона на нашому сонечку зів’яне. Та переконання були марні.

Змушений був виїхати додому потайки‚ щоб не завдавати жалю‚ не попрощавшись і не залишивши адреси.

Через якийсь час на адресу моєї сестри‚ яка часто писала до мене‚ надійшли два листи‚ хоча заадресовані були не точно.

 

Зізнання Лавриненка

 

Кінець квітня‚ та футбольне поле ще сковане льодом. “Футбол на льоду” чергувався із хокеєм. Публіці в далекому приполярному місті так само хотілося споконвічних бажань людини – хліба і видовищ‚ щоб не бути гіршими від інших. День обіцяв бути сонячним. Команда шахти-2 зустрічалась із своїм головним суперником – командою 11-12 шахт.

Коли почалася гра‚ на полі ще міцно тримався лід‚ та вже в кінці першого тайму помітно потепліло‚ і він почав ламатися. Під ним шар води товщиною 15-20 см‚ та не дивлячись ні на що‚ гру треба було зіграти до кінця. І ми її дограли. Та коли заходили в гардеробну стадіону‚ були мокрі‚ як щурі‚ і брудні‚ як чорти. Наша команда перемогла – 4:0!

Між багаточисленними болільниками кілька разів я чув підбадьорливий заклик – кого б ви думали? – самого грізного колись Лавриненка:

– Держись‚ Вася! Вперёд!

Чи то мені лише так почулось? Та ні‚ пізніше він підійшов ближче до поля‚ і я вже виразно чув його голос‚ бачив його самого. А офіцери‚ що з ним були‚ навіть робили йому зауваження‚ мовляв‚ за кого ти вболіваєш?!

А директор шахти Шкіль був від радощів на сьомому небі. Після лазні він повів нас до ресторану обідати. Розмістились ми у малому бенкетному залі. Подали смачний обід. Через дорогу був центральний гастроном. Звідти по команді Шкіля ще принесли хлопці два ящики горілки. А нас було всього біля двадцяти чоловік. Присів я скраю біля дверей‚ щоб у потрібний час віддалитись. Щойно ми сіли‚ як до ресторану ввійшла група офіцерів‚ і серед них – Лавриненко. Проходячи біля нас‚ він привітався‚ поздоровив з перемогою. Офіцери розташувалися неподалік у великому залі. В розпалі гостини я спитав у Шкіля‚ чи не можна передати їм кілька пляшок горілки‚ адже енергійно вболівали за нас.

– Про це й питати не треба‚ – махнув він рукою. – Мало буде – замовимо ще!

Офіціантка віднесла нашим уболівальникам чотири пляшки. Вони пообідали‚ направились до виходу. Захмелілий Лавриненко попросив дозволу присісти біля мене.

– Будь ласка‚ сідайте‚ – кажу. – Я й так ваш боржник.

– Есть такая пословица: “Кто старое помянет‚ тому глаз вон”‚ – відповів.

Далі він зізнався‚ що усвідомив своє запорізьке походження‚ свій корінь і гордиться ним. І не його вина‚ що не знає своєї рідної мови. Розмовляти нею все своє життя не мав нагоди. Тепер зрозумів‚ чому.

Він щиро цікавився моїми планами на майбутнє і бажав‚ щоб вони здійснились.

 

І іспити‚ і футбол‚ і “чемоданний” настрій

 

Травень і на Півночі – травень. Хоч інколи ще кине снігом холодний вітер‚ та настає полярний день‚ сонце не хоче прощатись із людьми‚ вони це відчувають і гарний настрій оволодіває ними… Не дивлячись на роботу в шахті‚ на консультації в школі‚ на футбольні змагання‚ на підготовку в дорогу – а час від’їзду вже був визначений заздалегідь – енергія била понад край і все встигав зробити.

20-го червня останній іспит‚ тоді ж і випускний вечір‚ а 21-го червня – час від’їзду. Перед оформленням екзаменаційної відпустки директор шахти викликав мене до кабінету. По-батьківському цікавився‚ як почуваю себе‚ чи є якісь труднощі з окремими предметами в школі. Я відповів‚ що важко давалась мені математика і за неї досить переживаю. Далі Шкіль повідомив‚ що всім чотирьом випускникам шахти буде виплачена певна сума на випускний вечір. Я подякував і запросив його від імені випускників бути на вечорі почесним гостем‚ нашим посадовим батьком. Він із задоволенням сприйняв запрошення. В свою чергу запропонував мені після отримання атестату поїхати вчитись у Донецький гірничий інститут за контрактом шахти‚ яка готова платити солідну стипендію. Я щиро дякував‚ однак рішуче відмовився‚ бо вдома старі батьки‚ їм я зобов’язаний забезпечити гідну старість і бути при них. А ще більше мріяв‚ при найменшій нагоді‚ податись у вільний світ‚ щоб у відкритому бою зустрінутись із червоною чумою‚ яка вже на той час почала розповзатись майже по всій планеті. Це був наказ побратимів на проводах.

За місяць до мого від’їзду звільнився з другого району Міша Фізер‚ про якого у спогадах вже було написано чимало. Він погодився чекати мене‚ аби разом повертатись. Поселився зі мною в кімнаті.

Чвертьфінальні змагання з футболу співпали з усним іспитом з математики. Коли перші чотири добровольці вийшли відповідати‚ одного з них екзаменатори повернули і викликали мене.

Мене трохи забрала “трема”‚ і я спитав‚ у чому річ‚ я не бажаю йти у першій четвірці і не відношу себе до добровольців.

– Щойно дзвонив Шкіль‚ щоб негайно йшов на шахту.

– Та я у відпустці!

– Футбол треба грати.

– Зустріч після обіду‚ – віднікуюсь.

– Не сперечайся‚ тягни білет і готуйся до відповіді.

Я нічого не розумію. Мабуть‚ Шкіль зробив мені ведмежу послугу‚ – думаю.

Та тільки я присів‚ дещо розгублений‚ як до мене підійшов фізик Бігун‚ спитав‚ що незрозуміло і пояснив. Одержав четвірку‚ випурхнув на двір‚ перехрестився полегшено. В думках щиро дякував Шкілю‚ на рідкість добрій людині серед начальства. Та тут‚ очевидно‚ спричинилось і те‚ що був він фанатично відданий футболу. Та вже вдома довідався‚ що він закінчив життя самогубством‚ і ця звістка глибоко вразила мене.

…21 червня 1956 року. День від’їзду. До того склав решту екзаменів‚ одержав атестат‚ відгуляли випускний вечір‚ на якому був і мій директор шахти. Та день від’їзду співпав із фінальною грою‚ яку вибороли наша команда і команда автотранспортного підприємства (АТП) – “Торпедо”. Уболіваючи за результат цього поєдинку‚ і Шкіль‚ і шахтарі нашої дільниці просили мене відкласти від’їзд на один день. Бралися обміняти всі три квитки і гонорар, що мала отримати команда (а це не мала сума)‚ обіцяли віддати мені. Та я хоч би й хотів це зробити‚ але не міг‚ бо в попередньому матчі був важко травмований. Нога розпухла‚ ніякий черевик не міг взути‚ крім тапочки. А торпедівці раділи. Вони виділили дві вантажні машини для супроводжуючих нас хлопців‚ щоб відвезти до вузлової залізничної станції – Інти-2.

Лечу до тебе‚ рідний краю…

 

Виїхали з таким розрахунком‚ щоб на прощання трохи посидіти разом із найближчими побратимами. Співали вголос повстанські пісні. Присягались до останнього подиху боротися за волю‚ за свою державу. І‚ нарешті, гучномовець:

– Поїзд “Воркута – Москва” під’їжджає до станції! Пасажирам підготуватись до посадки.

Мурашки забігали по спині‚ душа розривається на двоє. Жаль залишати вірних друзів‚ з якими не раз доводилося заглядати смерті у вічі. Та вдома чекають батьки і не дочекаються повернення. І жаль‚ і радість злилися разом. Не витримали почуття – сльози потоком ринули з очей. Дав їм волю:

– Прощайте‚ милі‚ до зустрічі на Вкраїні!

А вони затягнули підбадьорливо улюблену мною пісню: “Розпрощався стрілець зі своєю ріднею‚ вирушає в далеку дорогу…” Це голосисті волиняки дядько Іван Стецюк‚ Степан Терпелюк…

Парадокс долі: працівник КДБ‚ мій однокласник Микола Новиков‚ бере мене під руку (а не в наручники) і допомагає дістатись до вагона. Він їхав до сестри в Москву.

Я сів на своє місце‚ впав у забуття. Раптом чую дівочий співучий голос:

– Вася‚ що з тобою‚ їдеш додому! Радіти треба!

Наче проснувся‚ а біля мене дві випускниці з паралельного “А” класу‚ їхали в Київ поступати в медінститут. Одна з них – українка Люда Повстяна.

 

І знову Москва

 

Щоб була ти на світ не народилась на муки і страждання народів планети‚ а найбільше України.

Ще й по сьогоднішній день тільки від неї виходить загроза поневолення і третьої світової бойні. Скрізь бандюг підтримує. Отже‚ “Люди світу‚ будьте пильні тричі‚ зберігайте мир!…”

Видно були ми далеко на Півночі‚ коли довелося їхати швидким поїздом понад три доби.

В Москві не на прохання‚ а майже на вимогу Новикова‚ зупинились на кілька днів разом з ним у його сестри. Вона жила на окраїні міста‚ де стояла їхня дача. Щоранку виїжджали в столицю на екскурсію. На п’ятий день‚ наскільки пам’ятаю‚ недалеко від центра‚ бо близько виднівся Кремль‚ зайшли в їдальню пообідати. В їдальні – антисанітарія‚ миски і ложки алюмінієві. Вилок і в помину нема. На це заходить юрма молодиків і в черзі (самообслуговування) затіяла бійку. Миски почали літати. Мені миттєво пригадалась подібна картина з другого – малого олпу‚ коли мені знов дали сім діб карцеру і додали бура. Тепер забавно було спостерігати це збоку та ще в столиці. Ми з Мішею весело посміялись. Після цього‚ розпрощавшись зі щирим другом Миколою‚ подались на Львів.

У вагоні обізвався до нас сивий‚ наче голуб‚ священик з Ужгорода – Желтвай. Впізнав закарпатський говір. Він теж повертався з Сибіру. Та не тільки він‚ ще декілька галичан та східняків і буковинців поверталось з Середньої Азії‚ Казахстану‚ Колими. І це тільки в одному вагоні. Легко догадатись‚ скільки нашого люду катувалось в неосяжній ґулаґівській імперії.

У Львові пересіли на поїзд “Львів – Ужгород”. Був початок липня. О‚ як повільно суне поїзд. Туди мчав вихорцем‚ а тепер повзе‚ мов черепаха… Миколаїв… Стрий… Сколе… Лавочне… Де ж ти‚ Рідний краю?

І ось тисячі сонць спалахнули в небі!… Станція Скотарська!!! Милі‚ кохані Карпати. Поїзд‚ минувши перевал‚ поволі опускався в долину.

Ніжно-зелені хвилі гір‚ квітучі долини купались під сонячним душем.

Пасажири гомоніли між собою‚ а я був під враженням зустрічі з рідним краєм‚ якого не бачив довгих вісім років ще й один місяць.

Рідний край… Незбагнена сила таїться в цих словах. Чому нам такі милі серцю‚ такі дорогі отчий дім‚ материнська вишня в саду‚ столітній дуб на межі‚ який навіює легенду про славу родоводу‚ рідні гори‚ переліски і гаї? Чому людина‚ якій прекрасно жилось на чужині десь за океаном‚ у похилих роках‚ приїжджаючи додому‚ стає на коліна‚ цілує рідну землю? Чому заповідає похоронити себе в ній?

За такими роздумами я наче прокинувся від сну‚ коли кондукторка‚ миловидне дівча‚ оголосила:

– Станція Ужгород!

Зійшли з поїзда‚ хотілось теж поцілувати рідну землю. Та це я зроблю пізніше‚ коли ніхто не бачитиме…

Дату приїзду ми не повідомили‚ то й не сподівались‚ що хтось буде зустрічати. Однак зустрів нас мій двоюрідний брат Василь Герзанич. Виписуючи атестат своїм випускникам 21-ї школи‚ що неподалік станції‚ відчув‚ щось кольнуло в груди. Кинув роботу і прибіг до поїзда. Зустрівшись‚ ми якусь мить не могли промовити й слова. Щоб скоріше вбити час до поїзда на Великий Березний‚ відвідав вуйка Миколу‚ доброго мого порадника.

В рідному селищі йшов між земляками-односельчанами‚ сп’янілий від радісних передчуттів зустрічі із найдорожчими людьми.

– Василь‚ ти? – озвався до мене‚ пильно вдивляючись у моє обличчя‚ колишній однокласник.

Часто-часто забилось серце‚ коли наблизився до рідної оселі. Хтось таки встиг повідомити рідних.

На воротах стояла‚ мружачись‚ моя страждальна мама‚ моя сива голубка. Це її гаряча молитва рятувала мене упродовж табірного лихоліття. Схудла‚ змарніла‚ ніби поменшала. За нею – батько. Теж сильно змінився. Я втонув у обіймах матері‚ на мене війнуло ароматами знайомого ще з дитинства материнського тепла.

– Я знала‚ що дочекаю тебе‚ – прошепотіла.

На Нітковиці кувала зозуля‚ неподалік дзвенів хвилями Уж. А над нами щебетали гострокрилі ластівки. Вони вже вивели пташенят…

Правду кажуть – під чиєю стріхою ластівки зів’ють гніздо‚ – люди там щасливі – майнула думка.

І хоч це щастя для нас було трагічним і гірким‚ то було найбільше щастя – боротися за волю свого народу‚ віками скривдженого і поневоленого.

 

1 червня 1948 року. Нітковиця в похмурих хмарах‚ ллє дощ‚ каркає вороння…

 

1 липня 1956 року. Нітковиця у веселкових сонячних барвах‚ щиро кують зозулі…