І знову солодке і дзвінке слово – бур

 

Несподівано один із бараків переобладнали на бур‚ бо справжній‚ попередній із карцером не був розрахований на велику кількість “бунтарів” і штрафників. До цього зібрали найбільш активних в’язнів‚ біля 80-90 чоловік. В тому числі і мене. Без офіційного звинувачення‚ без оголошення терміну утримання. На роботу не виводили. Обірвалась моя мрія навчитись грати на акордеоні…

Картаю себе‚ що не зберіг тих нотних листів‚ хоч і приніс додому. Десь загубились при черговому “генеральному” прибиранні будинку. А жаль. Ми й не усвідомлюємо‚ яку велику ціну для наших нащадків мають такі сімейні реліквії.

“Дивись‚ синку‚ ось цю вишивану сорочку ще твій прадід носив. Вишили йому в дарунок дівчата-бранки‚ яких більшовики позбавили радощів дівоцтва‚ материнства і які томились у північних таборах. Хотіли зробити йому приємне за те‚ що захищав гідність і честь ув’язнених… Дивись і гордись!”

Недарма людство придумало історичні музеї…

А комуністи хотіли підірвати (і в цьому плані їм багато чого вдалося!!!) коріння народу‚ його родовід‚ хотіли поробити з людей отаких собі перекотипіль‚ манекенів‚ безрідних Іванів‚ позбавлених твердих устоїв народної етики. Такий заради “водки и селёдки” піде на що завгодно.

…Отож знову бур. Минуло вже два тижні і нікого не викликають на допит. А це найбільше нервувало і тривожило. Надворі спека‚ в бараці духота‚ запах параші. Барак відмикали лише на кілька хвилин‚ коли приносили їжу‚ але й тоді виходити забороняли. Постійно кілька червонопогонників і наглядачів чергували біля дверей. Хлопці бунтуються‚ вимагають рішучих дій.

– Ламати двері‚ вікна‚ а тим часом піднімуться в’язні в таборі на повстання‚ – вимагали гарячі голови.

– І поллється море невинної крові‚ – у тон продовжував я. – А якщо нас не підтримають зеки і ми марно накладемо головами.

Про такі випадки в нас уже було достатньо інформації з безмежних просторів “ґулаґівської імперії”. Я був рішучим противником таких актів непокори‚ бо вони були на руку табірній адміністрації і призводили до нечуваних жертв. Навіть тоді стримуй себе‚ чоловіче‚ коли уривається терпець. Та були в історії таборів і такі ситуації‚ коли в’язні казали: – Один біс – і так доведеться помирати‚ а від кулі і смерть легша… Терпіти наругу і знущання було вже не під силу. І тоді вибухав вулкан‚ який у своїй лаві хоронив тисячі…

Я завжди твердив‚ що ми повсякчас повинні бути готовими до самооборони з подальшим наступом‚ але тільки в разі виникнення глобального світового конфлікту. Тоді мільйони смертників під проводом свого генералітету‚ озброївшись відібраною зброєю у червонопогонників‚ оволодівши транспортом‚ пішли б зі сходу і північного сходу на Москву. Такі були наші стратегічні ілюзії.

Однак такого зіткнення не сталося‚ хоч Захід і мав уже тоді монополію на ядерну зброю. Радянські дипломати перехитрили західних. А коли вже і СРСР оволодів зброєю масового знищення‚ було вже пізно. В таких умовах можливою стала лише “холодна” війна‚ підривати противника економічно‚ змушувати витрачати величезні кошти на озброєння.

А як ми готувались до цього конфлікту! Все було до тонкощів продумано і сплановане. В кожному таборі були сформовані бойові загони (бригади‚ колони‚ табір – як бойові одиниці).

Про це ніхто не говорив‚ прямо не називав‚ навіть учасники цих одиниць не підозрювали свою участь. Про це знав тільки строго законспірований “мозковий центр”. Інакше – суди‚ розстріли за антидержавну змову.

В цих питаннях ми ретельно оминали росіян. Справа в тому‚ що імперська зверхність над іншими у їх крові вже мала стійкий генотип. Чи червоний‚ чи білий‚ чи зелений росіянин мріяв тільки про “единую и неделимую”. А червоний тим більше‚ опануванням всієї планети. Несправедливо засуджений на найбільший термін‚ відірваний від сім’ї‚ він і далі залишався патріотом “русской‚ советской Родины”. І готовий був очі видерти тому‚ хто інакше думав. Великі люди‚ засуджені до розстрілу‚ перед кончиною кричали: “Да здравствует Сталин!” О‚ свята простота! Не став винятком і лауреат Нобеля‚ в’язень Солженіцин. Він і тепер турбується‚ як облаштувати Росію на імперських засадах. Явно кривить душею Солженіцин! Невже він не бачить‚ як “обустроилась” Європа‚ які прекрасні відносини між цивілізованими державами склалися тут? На основі рівноправності‚ без ущемлення інтересів. Такі ж самі відносини повинні бути і між східноєвропейськими країнами.

Та хоч і не хочеться‚ повернемось знову до буру‚ де ми знемагали від смороду й духоти‚ а ще більше від незнання причини нашого арешту.

Вирішили домагатись зустрічі з “кумом”. Зголосились кілька добровольців‚ та пішов я сам‚ як “друг” “кума”‚ бо “від кума до кума доріженька руна”‚ – чомусь гірко пожартував подумки‚ щоб зняти психологічну напругу.

Хоч у таборі ніяких ексцесів не було‚ ми суворо дотримувались нової інструкції начальства – “пойте‚ что хотите‚ болтайте‚ что хотите‚ только рукам волю не давайте”.

Ранком‚ коли нам принесли сніданок‚ я заявив черговому офіцеру‚ що вимагаю зустрічі із старшим опером. Він записав моє прізвище‚ сказав‚ що може бути тільки після обіду‚ бо Дурандін виїхав в Інту. А вночі у шахтній зоні був убитий десятник (вищий від бригадира чин) Пікалов‚ колишній блатний‚ який тепер у таборі мирно проживав. Для опера це вельми неприємна річ‚ тому зустрів мене після обіду похмуро.

Я спитав‚ чому нас арештували.

– А ти‚ хіба‚ не догадуєшся? – спитав він. – Я сприймав тебе за невинного‚ рядового юнака‚ а ти виявляється майор‚ як і я?

– Що за нісенітниця‚ громадянин начальник?

– Ти командир каральної роти.

Я розсміявся. Щиро‚ невимушено.

– Призначений хіба заочно і то без моєї згоди. Таким способом можна стати і генералом.

– Що ти маєш на увазі?

– Маю на увазі підполковника Миколу Дригіна‚ капітана Івана Іванова та інших провокаторів із їх компанії‚ колишніх офіцерів “совєтської армії”. З їх пропозиції я висміявся. Таке ми вже проходили і на таке не клюнемо. А їх я назвав провокаторами і дурнями. Хіба вони про це не сказали вам на інсценізованому допиті? Ми сподіваємось тепер на дострокове звільнення і подібні справи розцінюємо як провокації і не більше.

– А хто вбив Пікалова? – раптом запитав він.

– Якого? Коли?

– Хіба не чув?

– Слово честі‚ не чув! Та ж я в бурі.

– Ти й справді не чув?

– Ще раз повторюю – слово честі. А це для мене найдорожче!

Чи Дурандін‚ а чи вище начальство плели на нас хитро задуману сітку. Як павуки на мушку.

Кілька офіцерів Червоної армії‚ кілька власовських офіцерів вирішили “створити” підпільну організацію. Одного вечора Дригін і Іванов зайшли у ВТК і запропонували мені стати командиром каральної роти.

– У мене стріха з голови ще не поїхала‚ – відповів я їм. Таку дурницю можуть пропонувати тільки провокатори. Між ними був явний провокатор‚ який був “шестёркою” у Волошина. Коли останній порвав із блатними‚ він його покинув. Систематично доносив на мене Дурандіну. Я про це відкрито сказав оперу.

– Іди‚ ми розберемось у цій справі‚ – махнув він рукою.

Я прийшов до бараку‚ вияснив‚ що ніхто не мав ніякого контакту з компанією Дригіна‚ і ми заспокоїлись. Десь на третій день знову викликав мене Дурандін.

– Збирайся на етап! – приголомшив звісткою.

– Чому? Куди?

– Чому – сам не знаю‚ а куди – можу сказати – на перший олп.

– Хто ще зі мною?

– Персонально ти‚ а хто ще – на наш розсуд кілька чоловік.

– Цікаво‚ дуже цікаво…

– Для мене теж дивно‚ – сказав опер. – Дивно і підозріло. Тому попереджую: будь обережний!

– Коли відправка?

– Завтра. Можеш іти до свого бараку‚ але спершу забери свої речі з буру.

– А що буде з хлопцями‚ які там?

– На днях будуть випущені‚ – запевнив він.

До ранку пересидів з друзями у свому бараці.

Тимчук не міг стримати сліз. Ніби передчував‚ що бачимось востаннє… Мене дещо заспокоювало те‚ що на першому – багато моїх друзів-побратимів‚ в тому числі і дорогий наставник Микола Петрович.

Слова Дурандіна були правдивими. Ми опинились на першому.

Хлопців із буру він відпустив. А інспіровану начальством організацію вивезли за межі Інтинських таборів‚ у безпечне місце. Очевидно‚ щоб замести сліди і уникнути помсти.

 

Знову на першому

 

Отже знову на старе місце‚ на четверту колону в сімнадцятий барак‚ де колись була нарядна… Український генштаб Інтинських таборів… Згадувалось приємне і прикре.

Приходили друзі‚ відвідали мене і односправники Василі. Та я попросив припинити відвідини‚ щоб знову не стати більмом у оці‚ кісткою в горлі у начальства. Щоб не направили мене знову в лаву‚ сам домовився з хлопцями і влаштувався на роботу в бригаду вентиляторників. Вони чергували біля компресорів‚ вимірювали наявність небезпечних газів‚ несли чергування за межами виробничої зони на шурфах – вертикальних отворах‚ де були встановлені вентилятори. На шурфі чергувала одна людина цілу зміну. Сюди і занарядили мене. Спочатку до мене ще був приставлений інструктор‚ який увів у курс нової роботи. Було це десь у червні 1953 року. Я з дядьком-інструктором сидів на невеличкому задвірку шурфу‚ на сонці. Розмовляли досить голосно‚ по-українськи. Метрів зо 30 від шурфу стояла вишка‚ огороджена‚ як звичайно‚ колючим дротом‚ прожекторами і телефоном. На ній стояв вартовий з автоматом. Пильно дивився в наш бік‚ не відводячи від нас очей‚ прислухався до розмови.

Після завершення інструктажу я почав виходити на чергування сам у супроводі двох автоматників.

Перебравши чергування і залишившись сам‚ вийшов на подвір’я. На вартового не звертав уваги. Тільки-но задрімав на сонечку‚ як чую:

– Привіт‚ земляче!

Я оглянувся навколо – нема нікого. А червонопогонник-вартовий пильно дивиться на мене.

– То ти до мене обізвався? – питаю.

– А до кого ж? Хто тут іще може бути?

– А привіт твій щирий?

– Від душі.

Приємно вразив привіт і чиста українська мова.

– Ну‚ якщо так‚ то спасибі‚ – відповідаю.

– Звідкіля будеш? – питає далі. – не бійся‚ говори зі мною сміло!

– Мені нема чого боятись‚ – кажу‚ – а от за тебе боюсь. За розмову з політв’язнями можеш опинитись між нами.

– Але ж ми – земляки і хіба ти можеш мене зрадити?

– Будь спокійний‚ – кажу йому. – Гарячим залізом не видобуде ніхто слова про тебе. А за зраду в нас один вирок – смерть.

– Багато українців тут?

– Більше за всіх‚ разом узятих‚ а за колючими дротами імперії наберуться мільйони.

Уточнюємо адреси. Він з Вінниччини. Найбільше його цікавило‚ за що нас судили.

– Політруки вам про це неодноразово говорили. Вони називають нас бандитами. Але ми не бандити‚ ми боремось за нашу державу‚ – пояснюю йому. – А бандити – це ті‚ які грабують і вбивають людей заради своїх корисливих інтересів.

Наші чергування ще кілька разів співпадали‚ і ми дали волю своїм почуттям. Було це в той період‚ коли розстріляли Берію і коли було заворушення в Берліні. Отже‚ було про що говорити.

Ми чекали‚ що ось-ось зірветься війна‚ і такі хлопці‚ як той на вишці (по його словах‚ їх було в казармах досить)‚ прийдуть нам на поміч.

Він навіть пропонував переслати листа додому‚ та я відповів‚ що за це може поплатитись дорого і нехай більше це нікому не пропонує‚ бо люди є різні.

 

Купання в тундрі

 

Метрів сто від шурфу блищало озеро на сонці. Стояла виснажлива спека – сонце “працювало” цілодобово. Вечором ледь торкнулось горизонту і знову піднімалось над обрієм.

Ми знову завели розмову з вартовим. Він спитав‚ чи знаю плавати‚ я відповів ствердно.

– Якщо хочеш‚ можеш іти скупатись в озері‚ – каже. Конче хотів зробити мені щось приємне.

Я відмовився.

По-перше‚ не хотів доводити його до “гріха”.

По-друге‚ згадав випадок‚ який нещодавно стався тут.

Двоє чи троє вартових насилу витягнули одного росіянина за межі шуфра. Тут його розстріляли‚ а начальству відрапортували‚ що тікав. За це один з вартових одержав три місяці відпустки. Така була встановлена винагорода за вбивство втікача. Але про це дізнались інші зеки. У вбитого була поламана рука. Доказ насильства. Заслали кілька листів до його рідних і‚ врешті‚ нагороджений катюга був засуджений – дружки його при допиті зізнались.

А мій новий друг із вишки образився за мою відмову‚ наче прочитав думки. Тоді я вирішив скупатись. Ідучи до озера оглядався‚ чи не цілиться. Хвилин п’ятнадцять купався і згадав купання в річці дитинства. Коли повернувся до шуфра‚ по обличчю хлопця бачив‚ що він задоволений.

Було приємно на душі‚ що між військовими є земляки‚ які нам співчувають. Це було для нас великою моральною підтримкою.

Де ти тепер‚ юначе з Вінниччини? Дуже жалію за тим‚ що не запам’ятав твого прізвища! Чи не присниться колись тобі присмалена пекучим сонцем тундра і юнак-бідолаха із Закарпаття‚ до якого ти проявив найкращі почуття людини – чуйність‚ бажання зробити йому добре‚ приємне. Хоч і міг за це дорого поплатитись. То був такий жорстокий час‚ коли за те‚ що ти був людиною – довірливою‚ простодушною‚ доброю – міг заслужити і смертну кару. Треба було бути звіром‚ гарчати на всіх‚ і тоді ти заслужив довір’я у начальства‚ впевнено ступав по драбині кар’єри‚ одержував би нагороди‚ як і той‚ хто вбив нещасного росіянина-зека…

О часи‚ о звичаї!

Про них не повинні забувати наші нащадки. Тому і пишу ці рядки. Мережу канву червоними і чорними нитками…

 

Знову павуки-хрестовики плетуть зловіщі тенета…

 

Одного дня підійшов до мене бригадир бракувальників першої шахти Іван Федopóвич (Федopóвич – прізвище). Запропонував мені перейти у ВТК підземним бракувальником. Я погодився‚ бо ця робота мені найбільш підходила. Тільки жаль було за хлопцем із Вінниччини…

А в таборі на цей час був спокій. Сексоти‚ які повтікали із зони ще вкінці п’ятдесятого року‚ більше не наважувались повертатись. А ті‚ що‚ можливо‚ залишились‚ подались у глибоке підпілля і не думали виходити з нього‚ щоб оновити брудну співпрацю. Тому начальство не володіло інформацією про настрої в’язнів і з цим воно не могло змиритись. В той же час із Москви до нас почали навідуватись офіцери високих рангів.

– Пишіть прохання про помилування. Батьківщина все вам простить‚ – агітували вони із дерев’яного п’єдесталу‚ спеціально для них зробленого.

Та довіри до них не було. Писали скарги про помилування і раніше. У відповідь на те‚ що осмілився тривожити високе начальство‚ додавали до строку. Наприклад‚ мав 25 років‚ відсидів 5‚ знову маєш 25! Тому в’язні проходили біля тих посланців (називали їх “апостолами”) і цинічно кидали: “Пой‚ ласточка‚ пой…” Знаємо‚ мовляв‚ вашу правду‚ вже на ній не раз обпеклися… Та вони терпеливо зносили всі образи‚ нікого не карали. А табірна адміністрація налякалася і косо дивилась на цих посланців. Розійдеться робсила з таборів – і мине сите нікчемне життя численних паразитів. Тому вона знов почала плести зловіщі тенета‚ аби доказати Москві‚ що більшість політичних в’язнів у таборах – це справжні вороги народу‚ закоренілі злочинці‚ рецидивісти‚ яких не можна відпускати‚ бо вони “соціально-небезпечні”.

До нас почали надходити тривожні вісті з інших таборів. Ішла тотальна мобілізація кримінальних злочинців‚ примирення ворогуючих “каст” чесняг і сук‚ забезпечення їх холодною зброєю.

Від Ігнатенка – “Студебекера”‚ про якого вже йшла мова раніше (він розправився замість мене із своїм ворогом Савченком-ґвалтівником) я одержав записку‚ в якій повідомлялося‚ що назріває велика і вирішальна війна‚ яка‚ напевно‚ має відбутися на першому олпі. І що мене на вимогу зсучених блатних етапували на перший‚ щоб помститися за свого отамана Чорноброва‚ – повідомляв Ігнатенко. Все зрозуміло. “Будь осторожен!” – згадав я слова Дурандіна‚ коли прочитав записку. Знову згущуються хмари над головами.

Все це змушувало нас вживати контрзаходів‚ щоб не бути захопленим зненацька.

На раду ми збиралися в котельні першої шахти. Тут діяв наш конспіративний штаб. В котельні працювали солідні і надійні дядьки на чолі з колишнім‚ не простим повстанцем Дмитром Кушликом. Найважливіше полягало в тому‚ щоб розподілити сили і цілодобово бути готовим дати відсіч або нанести несподіваний випереджувальний удар. Найбільш несприятливий час у таборі був тоді‚ коли проходила перезмінка і більшість людей знаходилась у виробничій зоні. Кримінальники постараються використати цю нагоду для нападу.

А блатні вже знаходилися на другому (малому) олпі і там почали наводити свої “порядки”. Їх було понад тридцять до зубів озброєних кинджалами‚ фінками‚ короткими списами – “піками”. Наші хлопці на другому зблокувались із литовцями і поставили начальству ультиматум – відправити цих виродків із табору. У відповідь начальство покарало наших. Кількох посадили в бур.

Однак через два дні 12 листопада 1953 року блатних дійсно перекинули до нас. Все йшло так‚ як і передбачалось. Поселили їх у сусідній барак. Кожний барак був поділений на дві секції зі спільним входом і коридором. Кожна секція ділилась на три підсекції‚ відділялись тільки звуженнями. На початку секції був відгороджений умивальник‚ де знаходилось кілька швабр‚ дерев’яні бочечки з питною водою і окропом‚ мітли та інший прибиральний інвентар. Блатні розмістились у третій‚ останній підсекції‚ щоб складніше було до них добиратись. Тут вони очікували обіцяне їм підкріплення.

 

Помста

 

У тривожному і нетерпеливому очікування нарешті я одержав записку: “Сьогодні під вечір прибуває підкріплення‚ а вночі планується вирішальний напад”. Записку передав згадуваний вже нами Студар-Ігнатенко (на щастя він теж був між ними) через роздатчика Степана Ортинського. А приніс її зв’язковий Йосип Малиновський.

В цей день я мав повертатись із другої зміни вночі і мене‚ після проходження шмону‚ обеззброєного планувалось тут же біля вахти ліквідувати‚ а після по бараках і наших активних бойовиків.

Із записки довідався‚ що отаманом у блатних – Васька Бутузов (Красюк). Кількість своїх жертв‚ за їхнею традицією‚ він помічав особливими наколками-татуїровками на руці. Тому самому ґвалтівникові професорової дочки я колись поклявся відомстити. Слушний час наставав.

Гаяти часу ми не мали права. Чекати‚ щоб напали на нас‚ – тим більше. Треба випередити.

До виходу на шахти другої зміни залишалось трохи більше півтора години. По сигналу тривоги в умовленому місці за сімнадцятим бараком‚ хвилин через 15 зібралось понад сорок найбільш надійних – Андрій Тимощук‚ Дмитро Пука‚ Юра Кашуб’як‚ Йосип Малиновський‚ Роман Наконечний‚ Олексій Кузьма‚ Ярослав Маньовський‚ Федір Попович…

– Ви теж прийшли? – здивувався я‚ коли побачив Дмитра Долинного. Він був знайомий ще з Львівської пересилки. – Вас чекають вдома діти‚ дружина‚ – кажу йому.

– Тепер ти моя дитина і‚ коли треба‚ то я прикрию тебе собою.

А був кремезний‚ як дуб‚ висотою до двох метрів. У повстанцях на лівій руці втратив два пальці. Сперечатись із ним не було часу‚ подякував йому за довір’я і прихильність.

Тих‚ хто зібрався‚ познайомив із змістом записки і спитав‚ що скажуть. Всі зійшлись на тому‚ що треба випередити‚ бо тільки в такому разі можна розраховувати на успіх операції.

Є два варіанти в нас. Якщо є охочі взяти на себе керівництво до вечора завдати удару‚ то я спокійно виходжу на роботу. Якщо нема‚ то до розводу ще є час з цим завданням справитись і таким чином запобігти підозрінням і прибуттю підкріплення. Погодились із другим варіантом і доручили мені довести справу до переможного кінця.

– Через п’ятнадцять хвилин щоб усі перевдягнулись: замість валянок взули чоботи або черевики‚ – для кращої опори‚ замість бушлатів – фуфайки‚– щоб не сковувало рухи. Зброю не брати з собою‚ підемо з голими руками‚ – даю інструкцію.

Хлопці запротестували: – Вони будуть озброєні до зубів‚ чому так вирішив?

– Не вбивати‚ тільки добре кості пом’яти!

У нас перевага в кількості і в завзятті‚ а хто вагається‚ хай заховається під нари. (За масове вбивство могли в той час кількох із нас розстріляти).

Бутузова просив не займати. З ним займуся сам. Підходимо з різних сторін по двоє-троє‚ і хто перший порівняється із вартовим перед бараком‚ схопити спритно‚ щоб не подав сигнал.

– Вриваємось у барак‚ ламаємо столи‚ беремо швабри‚ табуретки – що в руки попаде‚ – ото буде наша зброя.

Біля бараку‚ де жили блатні‚ чергував знайомий мені Васька Орлов. Був уже в літах; з ним колись пив чефір.

Я допустив непростимий промах – трохи випередив хлопців‚ хвилин на п’ять‚ і це ледь не коштувало мені голови. Направився спокійно до бараку.

– Привіт‚ Васька.

– Ти до нас? – спитав вартовий.

– Так‚ до вас!

– О‚ наші джигіти будуть тобі раді‚ вони вже питали про тебе‚ – не без злорадного єхидства‚ вишкіривши зуби‚ промовив він.

В якій секції знаходяться твої друзі?

В правій‚ заходи сміливо!

Він не вважав за потрібне повідомити своїх‚ бо я був один і не представляв для них небезпеки.

Я увійшов до бараку‚ стукнув чоботом‚ привернув увагу. На смузі при вході до третьої підсекції за столом четверо “джигітів” грали в доміно‚ решта грали на нарах у карти і деякі дрімали. Бутузов грав у доміно. Обличчям був звернений до дверей і тому перший запримітив мене. Піднявся із-за столу і до своїх:

– Дивіться‚ що за гість завітав до нас! Сам “центровий” (так мене колись назвав їхній Пашка Єршов). Ходи‚ ходи‚ – кивнув мені‚ – пограємо в доміно!

Я не поспішав‚ дочікував своїх. Але їх поки що не було чути. Той‚ що сидів спиною до мене‚ поволі передав мені “костяшки”‚ а сам протиснувся звуженням до третьої підсекції.

Сідаю‚ промовляючи:

– Зараз зіграємо!

В цю мить Орлов не своїм голосом заволав: “Братцы‚ убивают!”

Всі блатні зірвались з місця. Вони добре зрозуміли сигнал вартового. Перед очима заблищали ножі. Виходу нема‚ хоч приниження‚ та треба тікати‚ бо це кінець‚ зрешетять плечі. Вмить зігнувшись‚ стаю на коліно‚ схоплюю стіл за дві ніжки‚ зібравши всі сили піднімаю його‚ наче щит‚ над головою. Трохи відштовхую нападників. Кілька ножів прошили верх стола з фанери‚ але голови не зачепили.

Повернувшись спиною‚ стрілою полетів до дверей.

В цю мить із криком “Слава!” вриваються наші. Першим побачив Долинного. Він схопив табуретку. Чути тріск – ламаються столи‚ у хід пішли швабри. Добігаю до хлопців‚ за мною біжать блатні‚ повертаюсь обличчям до них. В цю мить почув сильний удар у потилицю. В очах – бенгальські вогні і зоряне небо. (Не безпідставна наша закарпатська поговірка: “Кидь ти дам по межи очі‚ то звізди увидиш!” Я завжди думав‚ що то жарт). На щастя‚ це не був нокаут‚ скоріше – нокдаун. Та крики і тріскотня швидко привели мене до тями. Блатні були загнані знову в третю підсекцію. Я смикнув головою. Бачу перекинутий стіл з одною ніжкою. Притиснувши стіл ногою‚ вирвав з нього ніжку‚ хотів бігти до своїх. Там тріщали вікна‚ нари‚ лунали крики.

Та в цю мить вилетів на мене отаман Бутузов (йому вдалося прорватись)‚ тримаючи фінські ножі в обидвох руках. Я перегородив йому дорогу.

– Отойди‚ убью! – крикнув.

Та я наніс йому сильний удар ніжкою стола по правій руці. Ніж випав‚ рука опустилась. В той час Роман Наконечний‚ який затаївся зліва між нарами і мав завдання підстраховувати мене (про це я не знав)‚ схопив несподівано Бутузова за ліву руку. Вириваючись‚ той упав на коліно. Роман викрутив руку‚ ніж випав‚ а я вдарив по-футбольному чоботом в лице. Протез із зубами вилетів на підлогу. Далі били навперебій з Романом по найбільш вразливих внутрішніх органах. Він щось без зубів белькотав‚ просив помилування.

– В мене жінка‚ в мене діти!

– Скільки наколок маєш? Хіба в цих жертв не було жінки і дітей? А ґвалтування українки неповнолітньої на очах батька?

Все йому пригадалось. І били далі. В бараці вже стихло. Хлопці обступили нас. А ми на це й уваги не звернули. Та раптом двоє з них схопили мене за руки‚ скрутили назад і промовили:

– Хіба не бачиш – уже синіє і сам казав не вбивати.

Вмить ніби я прокинувся з кошмарного сну. Кинув поглядом по бараку‚ а тут все поламане‚ перебите‚ не вціліло ні одне вікно.

У хлопців уточнив‚ чи всі живі.

– Все в порядку – живі.

– Спасибі вам‚ друзі‚ за роботу. Тепер мерщій по домівках.

Барак вмить спорожнів.

Тільки на підлозі стогнав ґвалтівник.

– Продаси‚ гадюко‚ в пеклі дістанемо і доб’ємо! – пригрозив йому.

А по таборі рознеслась звістка‚ що мене вбито ще до початку бійки. Тому-то хлопці не звертали уваги на вартового‚ а бігли напролом.

Коли вискочив із бараку‚ побачив хлопців‚ які не брали участі в акції‚ але сильно переживали за неї. Серед них був і Василь Цуга.

– Втікай‚ щоб не схопили червонопогонники‚ – крикнув йому‚ а сам заспішив до Миколи Петровича запікати рану на голові. З неї ледь помітно просочувалась кров. Він заздалегідь строго заборонив мені брати участь у небезпечних бійках. Я виправдовувався‚ що в даному випадку не міг інакше зробити‚ адже блатняки планували з мене починати‚ та й ціна результату даної операції була надзвичайно висока. Всі ми розуміли‚ що це‚ певно‚ остання бійка і її не можна було програвати.

Трохи заспокоївшись‚ припік рану каменем‚ таким самим‚ яким колись батько припікав порізи після гоління.

“Операція” пройшла блискуче. Блатні виламували вікна з рамами (вони були вузькі‚ однорамні), а під вікнами їх чекали наші і завзято м’яли боки. Один “джигіт” – Гавришков – із віконною рамою на шиї в шокові прибіг аж на вахту.

Бутузова на носилках санітари віднесли до санчастини.

А вдарив мене по голові… дядько Долинний. Прийняв за блатного. Коли я перший випередив хлопців і забіг до бараку‚ вони подумали‚ що мене вже вбито. Виправдовувався. Довго не міг його заспокоїти. Дуже болісно сприймав‚ якщо хтось із хлопців-збитошників жартома згадував йому цей епізод.

Це був останній удар по блатних в Інтинських таборах. А начальству теж була відбита охота до плетіння різних інтриг і провокацій. Воно навіть не наважилося після інциденту організувати облаву і афішувати непокору‚ як це раніше практикувалося.

Та коли виходили на роботу‚ до вахти із червонопогонниками вийшов сам Петро І (прозиваний за зріст)‚ він же Лавриненко-Скула‚ старший опер.

В першу чергу відшукав мою бригаду і позвав мене. На перший виклик я не вийшов – пожартував із ним. Він повернув бригаду.

– Рогач‚ выходи из строя! – озлоблено рявкнув‚ але і досить боязливо. Зрозумів‚ що на нього готові накинутись усі в’язні.

Я вийшов‚ і він вже лагідніше зауважив:

– Ну что ты‚ Васька‚ шутишь со мной.

Мені одягли англійські браслети і повели прямо в штаб до полковника Новикова‚ начальника табору.

 

Зустріч з генералом

 

В штабі зняли браслети‚ наказали роздягнутись до пояса. А відтак знову одягли на руки.

З обидвох боків від мене стояли два червонопогонники. Начальник табору полковник Новиков нервово походжав по просторому кабінеті‚ час від часу спльовував на підлогу‚ промовляючи: “Ну и наделали!” Були ще тут Лавриненко-Скула‚ черговий офіцер та начальник бура.

– Но ты мне ответишь за всё! – зло кипів Новиков мені.

– За що‚ ґражданін начальник? – спитав я на рідній мові‚ знизавши плечима‚ ніби нічого не розуміючи.

– За що‚ за що? – перекривляв він мене.

– … твою мать‚ дурачком прикидываешся? – крізь зуби цідив він. – На этот раз тебе уж номер не пройдёт!

– Пройде чи не пройде‚ – у свою чергу скипів я‚ – однак я вас дуже прошу не чіпати мою маму. Краще згадайте свою.

При цих моїх словах обличчя Новикова скривилось‚ налилось кров’ю в погрозливій гримасі. Він стиснув кулаки‚ зробив крок до мене. Та в ту мить різко відкрились двері і до кабінету ввійшов твердою ходою офіцер з червоними лампасами на штанах. “Генерал” – подумав я. На його привітання всі‚ крім мене‚ виструнчились‚ відповіли “Здравья желаем!” А я промовчав.

– Ты почему не приветствуешь, видишь‚ кто зашёл?! – полковник до мене.

– Та бачу по штанах‚ що генерал.

– Кто такой? – оглянувши мене з ніг до голови‚ спитав генерал.

– Бандеровский главарь! – відповів начальник табору.

– Что-то не похоже‚ вроде ещё зелёненький‚ – здивувся в лампасах.

– К сожалению‚ это так. По полученным сведениям побоище он организовал.

– Это правда? – втупив до мене великі булькаті очі генерал.

– Ні!

– А на каком языке ты объясняешься?

– На материнському‚ українському.

– Но ты можешь по-русски говорить? – в голосі найвищого начальника почав звучати метал. – Участник побоища? – знову до мене.

– Ні!

– Врач обследовал? – подивився на полковника.

– Пока нет‚ но он в коридоре.

– Позовите.

Лавриненко відкрив двері‚ покликав лікаря. До кабінету ввійшов хірург Агаєв. Кавказець. Друг Миколи Петровича. Ні він‚ ні я не подали ознаки‚ що знайомі.

Йому наказали обстежити мене‚ щоб мати неспростовний доказ участі в бійці.

Хірург уважно оглянув мене‚ кілька разів обійшов і заявив твердо‚ що ознак побоїв не знайшов.

Тоді генерал сам підійшов до мене (начальство було інформоване Бутузовим‚ що я поранений). Він оглянув голову‚ обмацав пальцями. Зупинив палець в одному місці і зло крикнув Агаєву:

– Коновал! Мотай отсюда‚ а то с ним вместе загремишь в карцер! А сейчас займёмся тобой! – втупив на мене червонуваті‚ як у кроля‚ очі.

– Если хотите со мной заняться‚ то‚ пожалуйста‚ представтесь! – ці мої слова вкрай вивели з рівноваги генерала червонопогонників. В місті Інта і її околицях дислокувався цілий корпус війська. А він був їх командувачем.

Генерал-лейтенант (прізвище вже забув) дійсно представився. І хоч всередині в ньому все клекотіло‚ та він стримувався.

– Отрицать свою участь в случившемся ты не можешь. Тебя с головой выдаёт знак. Кто был организатором?

– Ваши подчинённые‚ – відповів я і кивнув головою на начальство. – Это они заказали и организовали бандитов‚ а шахтёры дали им достойный отпор стихийно.

– Какой ущерб нанесён лагерю?

– По предварительным данным примерно 60 тысяч рублей‚ не считая раненых.

Я удавано усміхнувся і зауважив:

– И раненые в ущерб засчитываются‚ интересно‚ вы надеялись с них полезного труда на производстве?

– Ты смотри‚ он ещё выпендривается с нами‚ как равный с равными! – рявкнув тепер вже на весь штаб генерал так‚ що аж стіни задрижали. – Действительно‚ как бандеровский атаман. Отведите его и посадите в следственную камеру с десятисуточным карцерным режимом. И два месяца бура в этой же камере. Заведите также уголовное дело!

Коли мене вели в бур‚ то по дорозі стояли десятки в’язнів‚ підбадьорювали.

– Ми з тобою‚ не горюй‚ козаче!

– Ми не дамо тебе кудись витягнути з нашого олпу.

…І знову слідча камера-одиночка із суворим режимом‚ без виходу на роботу. Не звикати вже до неї. З цими десятьма добами це вже буде сорок п’ять діб карцеру‚ а бура вже перевалить за десять місяців.

Через якийсь час двері камери відчинив сам начальник бура‚ мавпоподібний Саубанов.

– Ну и залетел же ты! – з удаваним співчуттям сказав.

– Ничего‚ как-нибудь перебьюсь!

– Но на дворе сильный мороз‚ через несколько суток врежешь дубаря! Ты же в белье!

– Неужели‚ начальник‚ возьмёшь грех на душу? Людей освобождают с лагерей‚ через год-два‚ наверно здесь никто не останется. Если не врежу дубаря‚ как ты посмотришь тогда мне в глаза?

– Это что‚ опять шантаж?

– Какой шантаж? Мы с тобой давние друзья‚ а в будущем будем ещё ближе… Если доживём…

– О‚ соблазнять ты умеешь‚ как сатана‚ – криво усміхнувся Саубанов. – От тебя лучше держаться подальше!

На цьому наша розмова закінчилась

– Доброй ночи и спокойных снов‚ – глузував він‚ закриваючи двері.

– Чтобы ты подох! – була моя відповідь.

Нічого не сказав. Чути було‚ як відкланявся від чергового наглядача‚ знайомого мені.

А на дворі вже стояла глуха листопадова ніч. Починалася пурга‚ вітер вже вовком вив. Через якийсь час на бурі знову жалісно заскрипіли двері. По кроках в коридорі я впізнав Саубанова-Люципера. Він щось переговорив з наглядачем і відійшов.

Через кілька хвилин наглядач відкрив на дверях віконце:

– Как ты здесь? – спитав.

– Попробуй‚ разденься и побудь со мной. Тогда не будешь спрашивать! – цокотів я вже зубами. Через віконце він подав ватний одяг‚ шапку‚ валянки‚ пізніше – чиїсь бушлат.

Коли я одягнувся‚ перевів мене в загальну камеру‚ де сиділо ще кілька хлопців. Тут була й постільна приналежність на нарах. І потягнулися доби‚ які здавались роками.

Через п’ять днів повели мене знову до “кума”. Лавриненко повідомив “приємну” новину: додали ще один місяць бура. Я обурився: за що?

– Это ещё не всё‚ – буркнув “кум”.

– Ты ещё возмущаешься‚ над тобой висит “вышка”. Бутузов умер на пятом.

– А при чём тут я?

– Разберёмся при чём и тогда скажем.

– Разбирайтесь. Я не виноват в этом.

Та й дійсно‚ я можу сміливо заперечувати. Крім Бутузова‚ свідка немає. Нічого не знаю‚ був приголомшений ударом у голову. Коли отямився‚ бійка вже скінчилася.

Ще через кілька днів лікарі на п’ятому встановили у Бутузова інсульт чи інфаркт.

 

Рятувальна скарга

 

П’ятого грудня‚ на день сталінської конституції попросив папір і хімічний олівець‚ щоб написати скаргу. До того від хлопців із зони отримав копіюючий папір для копій і на сьоме грудня скарга була написана. Вечором дві копії пішли у табір‚ а ориґінал ранком передав начальником бура Лавриненкові для відправки. Було це щасливе рішення‚ як далі вияснилось. Скаргу написав контрольній комісії при ЦК КПРС.

 

С К А Р Г А