Вишивана сорочка – одвічний потяг українців до краси

 

Бурхливі події на першому‚ вміння захистити свою гідність і не дати покидькам знущатись над нами‚ набули широкого розголосу по таборах. Стривожені за наше життя дівчата та жінки з четвертого‚ регулярно слали нам листи‚ в яких переконливо просили берегти себе. Хвилювались і переживали за нас.

На один з таких листів я відповів Олі Мороз (від хлопців довідався‚ як Мавка в ролі зв’язкової крайової провідниці Катерини Зарицької‚ славою і відвагою вкрила своє ім’я)‚ що від стежки‚ на яку ступив‚ вороття немає. Кожен‚ хто раз народився‚ неодмінно раз помре‚ тільки питання в тому‚ чи скореним‚ чи ні. Жартома зауважив‚ що не байдуже мені лише те‚ чи у нашій вишиванці.

На той час в таборі вже хоронили в білизні (великий прогрес!).

Пожартував і забув.

Одного дня підійшли до мене хлопці і запропонували вийти за зону з бригадою будівельників. На будівництво собачника. Мене забрав сміх‚ і я зауважив хлопцям‚ чому вони так ретельно стараються про псів‚ які нас стережуть. А будувався цілий комплекс не тільки для четвероногих‚ але й двоногих їх родичів. Хлопці сказали‚ що дівчата з четвертого мають щось особисто мені передати і просили їх якось організувати нашу зустріч.

Дівчата працювали неподалік на будівництві великої пекарні. Коли ми проходили мимо них‚ хлопці жестом показали на мене. Одна з дівчат спритно дістала з-під бушлата пакуночок і непомітно для конвоїрів передала мені. В собачнику я розгорнув згорток і тепла хвиля вдячності дівчатам переповнила мої почуття. На мене повіяло рідним краєм‚ Україною. Із згортка наче засяяло – вишивана сорочка щиро усміхалась до мене. А переважали жовто-блакитні кольори нашої благословенної землі. В ті жорстокі часи на волі було на свято надіти таку сорочку – і ти вже потрапляв під “ковпак” енкаведистів і їх аґентури. Вони не розуміли того‚ як і не розуміли багато іншого‚ що ніяка сила не може відняти в українця одвічного прагнення до краси‚ до добра‚ до волі‚ і хоч як вони заохочували яничарів‚ справжні лицарі-козаки ніколи не переводились в нашому народі і не переведуться ніколи. Це довела наша славна історія‚ яку не можна спотворити і замовчати‚ хоч би які потуги з боку поневолювачів нашого народу не робились. Дуже вдячний був я дівчатам за такий дорогоцінний для мене подарунок. Протягом табірного пекла ця сорочка гріла моє серце; я був певний‚ що з цим оберегом ніде не пропаду. Неодноразово потайки фотографувався в ній‚ щасливо приніс її додому‚ зберігав як дорогоцінний скарб. Та в кінці сімдесятих років приїхав до нас у гості родич із США із дружиною (двоюрідний мамин брат, Джон). Ця сорочка настільки їм полюбилась‚ що врешті-решт я їм її подарував. І досі каюсь‚ що піддався на умовляння. Її я повинен був зберегти не тільки як родинну реліквію ‚ але і як історичну цінність ‚ – не побоюся цих високих слів…

 

Як я хотів добровільно захворіти…

 

Тихе‚ як у болоті‚ життя не по мені було на шостому. Душа рвалась на простори. Особливо вабило на так званий другий район. Звідси час від часу писав Волошин. Тут були і наші закарпатці – Іван Фірцак (син знаменитого закарпатського богатиря – силача Кротона)‚ Михайло Фізер‚ Микулинець Іван та інші.

Якби було вдалося потрапити туди‚ на деякий час відійшов би в “тінь”‚ бо постійно відчував‚ що наді мною висить Дамоклів меч‚ на табірному жаргоні – “вишка”.

Вірогідним для здійснення такого наміру було бажання потрапити на 5-й лікувальний олп. Звідси етапом вже можна було добратись до другого району. Цей метод вже був перевірений.

Щоб потрапити на п’ятий треба було серйозно захворіти. Найчастіше відвозила хворих невідкладна поміч‚ коли людину “прихопив” апендицит. Та як зімітувати цей діагноз? Двом вже вдалося це зробити; надіявся на успіх і я. Коли лікарі-хірурги на п’ятому виявляли‚ що ніякого апендициту в них немає‚ хлопці погрозливо тулили палець до губ – “мовчіть”‚ пролежали кілька днів і своєї мети добивались.

Консультантом у питанні‚ як розіграти хворобу‚ був уже згадуваний працівник санчастини Олексій Брись.

Через вільнонайманих із шахти ми одержали необхідну порцію молока. Молочну ін’єкцію Олексій увів мені і наказав: коли підніметься гарячка‚ скрутитись калачиком і несамовито скиглити. Та я проґавив температуру і добру затію звів нанівець.

Однак від задуманого не відступав. Друга спроба теж була невдалою. По-перше‚ гарячка повела себе не по-бажаному; по-друге‚ на той час‚ коли треба було відправлятись на п’ятий‚ начальниця санчастини кудись відлучилася. Завершилась друга спроба виникненням сепсису на місці уколу. Нога почервоніла‚ потім посиніла‚ потім загноїлась. Не без тривоги за наслідки промучився я три тижні.

Далі вже відпало бажання робити третю спробу.

 

І знову доля мене пригортає

 

Незабаром мною опанувала мрія набагато цікавіша і більш небезпечна‚ ніж добровільно захворіти.

Разом зі мною з етапом із першого прибув добре знайомий мені Ігор Кжижановський‚ капітан французького руху опору‚ поляк за походженням. Брат його‚ теж офіцер‚ залишився на першому.

До Франції вони потрапили 1939 року разом із батьком після поділу Польщі. Під час війни служили в де Голля і за хоробрість були відзначені. Після війни вирішили відвідати улюблену батьківщину.

Та батьківщина була не та‚ яку вони собі уявляли. У Варшаві обидва брати були заарештовані‚ як шпигуни‚ засуджені на “повну котушку” до сталінських таборів. Обидва були занадто енергійні і рішучі‚ особливо Ігор.

Коли мене мучила нога‚ він кілька разів навідувався. Одного разу утаємничено почав посвячувати мене у свій план – план втечі.

Спійманий шпак у клітці співати не буде‚ як би його не годували. Йому потрібне свіже повітря‚ сонце‚ воля. Табірні умови настільки гнітили душу‚ гострими кігтями-пазурями краяли серце‚ що не один колишній вільний шпак думав:

– Буде‚ що буде‚ але поживу хоч кілька днів на волі!

І розробляв план втечі.

Спочатку про це я не хотів з Ігорем навіть говорити. Та він володів неабияким даром переконувати‚ навіть навіювати гіпноз так‚ що поступово його фантазія стала моєю.

…Під час несамовитої пурги ми виповзаємо із свого табору і проникаємо до жіночого. Це не далеко‚ не більше трьох кілометрів. Тут у надійній криївці дочекаємось весни. До того часу дівчата нам дістають цивільні костюми. А ще краще – військову форму. Після закінчення всесоюзного пошуку подаємось у глиб країни‚ на захід.

Аналізуючи тепер той план‚ диву даюся‚ як рожева мрія може заховати і приспати тверезий розсудок‚ як химера може взяти верх над логікою. “Коли вмирати‚ – думалось тоді‚ – то вмирати в рідних Карпатах”. Отож‚ ми почали готуватись до втечі.

Ігор готував білі комбінезони і торбинки‚ необхідний інструмент.

Мені було доручено заготовити сухарі‚ цукор‚ холодну зброю.

Невдовзі все було готове. Приміряли одяг‚ перевіряли наявність харчів. Залишилось чекати снігового урагану. Нарешті‚ десь у середині грудня‚ він розігрався на славу. З наближенням вечора я гаряче молився – просив Всевишнього допомогти. Подумки розмовляв з найдорожчою для мене людиною – матір’ю. Просив і її‚ щоб молилась за мене… Час повз черепахою‚ а душевна напруга наростала.

На дворі страшно ревів вітер‚ погасло світло. Здавалось‚ що всі демонічні сили справляють бенкет. Нерви напружені до критичної межі‚ а Ігоря нема.

Я чекав його в сушилці. Даремно. Години спливали‚ а його все не було. Боже‚ що сталося‚ він такий точний! Побіг мерщій до його бараку.

Ігоря в бараку не було.

Серце рвалось із грудей…

Днювальний сказав‚ що пізно увечері щось із ним трапилось‚ нагло захворів і його на носилках понесли в санчастину.

Я туди.

Він лежав на тапчані. Прикритий з головою. Його душа вже витала в небесах…

І треба ж було‚ щоб у нього‚ в умовлений час виник гострий приступ апендициту. Щоб везти на п’ятий олп в таку погоду і мови бути не могло. Табірний хірург мусив оперувати на місці. Коли він розрізав живіт‚ погасло світло. І за кілька хвилин на цьому столі згасло і життя мого доброго друга. Своєю смертю він дарував мені життя. Аж тепер я це ясно усвідомив (смертю смерть подолав).

По-християнськи з ним простився. А через кілька днів під сходами одного з бараків‚ під час чергового обшуку‚ червонопогонники знайшли наш маскувальний одяг…

Так пішов у вічність славний син польського і французького народів Ігор Кжижанівський. Вільна Польща має про це знати. Розповідь про нього – мій обов’язок. Коли фашистські кулі‚ як оси свистіли біля його голови‚ чи думав він‚ бідолаха‚ що йому приготована смерть не тут‚ у Франції‚ а в холодній тундрі “русского Севера”…

Ніхто наперед не знає‚ що йому доля готує.

А до мене вона знову була прихильна…

 

Сексот рятується на вахті

 

Приблизно через три місяці після перебування на шостому до мене Гайовишин приводить міцного‚ атлетичної будови‚ хлопця. Був це Юрко Швурак.

На третьому олпі блатні вбили якогось придурка і умовили Юрка вбивство взяти на себе. Скаже‚ мовляв‚ що мусив це зробити‚ бо захищався. Йому нічого не грозить‚ хіба строк доповнять до 25 і все. Швурак погодився. За це лицарі фінки обіцяли йому всілякі пільги.

Несподівано на шостий прибув етап‚ і серед інших зеків опинився в ньому наш знайомий з першого олпу Піскарьов.

Чекісти часто вдавались до таких прийомів: використали‚ витиснули‚ як лимон‚ а потім викинули‚ як кірку. А‚ можливо‚ хотіли одним пострілом двох зайців убити – позбутися його і нас спровокувати.

Юрко добровільно викликався відомстити Піскарьову.

Видно‚ щоб виправдати наше довір’я‚ і щоб змити із себе вину за прислужництво блатним.

Я рішуче протестував‚ щоб дану акцію виконував Швурак‚ тим більше‚ непідготовлено і необдумано.

Та Юрко ледве дочекався вечора‚ дався у відкриту‚ таким чином була можливість вислизнути Піскарьову і опинитись у безпечному місці‚ на вахті. Допущено непростимий промах‚ яких у нас не бувало.

 

Прощай‚ незабутній шостий!

 

Втративши надію вирватись в інший табір‚ я поволі заспокоївся. З усієї околиці Інти тут були зібрані найбільш активні українські політв’язні‚ яких начальники інших таборів старалися позбутись.

Отже‚ товариство славне і обстановка в таборі без зайвих проблем‚ легко і повністю контролювалась нами.

Щоб не нудьгувати (днювальному майже нічого робити), я почав читати “запоєм”. У бібліотеках таборів був широкий вибір класичної літератури – Діккенса‚ Гюґо‚ Джека Лондона‚ Байрона‚ Шіллера‚ не кажучи вже про російських та українських письменників‚ окремі твори яких на волі раніше не бачив‚ а якщо десь діставав‚ то міг заробити “квітучі місця Півночі” “где золото роют в горах”…

Особливо імпонувала Леся Українка‚ її “Бояриня” (яку на волі ніде не дістанеш), її інші поезії‚ які підтримували наш дух‚ вселяли віру і надію на краще. Вони вчили без надії сподіватись‚ гнати від себе важкі думи – “хмари осінні”, сіяти квіти на морозі і твердо вірити‚ що вони проростуть…

Гетьте‚ думи‚ ви хмари осінні,

Ще настане весна золота…

Та “культурно відпочивати” довелось не довго.

Одного разу прибігає днювальний штабу із розпорядженням “баті” збиратись на етап. У списку налічувалось біля двадцяти наших хлопців‚ які зі мною прийшли з першого‚ сюди були включені спеціалісти по шахтах та прості шахтарі з першою категорією праці.

З цього можна було зробити висновок‚ що нас відправляють у табір загального режиму.

Після обіду до вахти під’їхали воронки. Нас проводжав майже весь табір. Не обійшлось без сліз. Навантажили‚ як оселедців‚ і повезли на вузлову станцію Інти‚ через яку прямували поїзди у північному напрямі на Воркуту‚ а на південному – на Москву.

Тут нас чекав “рідний” столипінський вагон‚ в тупику пробули в ньому до ранку‚ а відтак вирушили на південь.

На першій станції Кожим нас вивантажили. Недалеко виднівся невеличкий табір‚ куди ми й попрямували.

 

На Кожимі

 

Інта‚ Ухта‚ Воркута‚ Кожим… Не задумувались над тим‚ що означали на мові комі ці назви. Та були ми відносно щасливі‚ що нас не повезли на Соловки‚ Нову Землю‚ Колиму, Магадан… Від одних цих географічних назв в кожного нормального в’язня ворушились мурашки по спині і пульс частішав і млосно ставало.

Що ж являв собою Кожим?

Знаходився 70 км південніше від Інти‚ табір невеличкий (до 1100 в’язнів)‚ така сама й шахта.

Кримінальники‚ які тут донедавна господарювали‚ були повністю замінені політичними. Начальником тут був українець Бондар. По натурі простий дядько‚ досить наївний‚ колишній фронтовик. З нами спілкувався українською‚ а з начальниками розмовляв суржиком‚ тобто “русько-українською мовою”. Цілими днями вештався по зоні‚ “наводив порядки”‚ часто вступав із нами в дискусії‚ одним словом “виховував” нас. Часто переходив на блатний жаргон‚ в тому числі і на брутальні фрази. Однак господарник з нього був непоганий‚ побутові умови‚ як і режим‚ були тут задовільні. Ми відпочили кілька днів‚ потім запросили нас до штабу.

– Я уважно вивчив ваші формуляри‚ хлопці‚ – почав здалека Бондар‚ – та й повідомили мене заздалегідь‚ що вас‚ “бандерівських богів”‚ прислали до мене на перевиховання.

– Отже‚ ваших земляків‚ – не втримався з реплікою я.

– Як це розуміти?

– Дуже просто. Тут усіх українців‚ звідки б не походили‚ називають “банде-рівцями”‚ а ви теж з цього насіння…

– Тобі не здається‚ що висловлюєшся надто ризиковано?! Видно‚ старший?

– Навпаки‚ я – наймолодший.

На цьому наш діалог обірвався і він перейшов на іншу тему. Дав зрозуміти‚ що його не займає‚ що ми говоримо‚ які в нас погляди‚ аби не порушувати табірної дисципліни‚ не давати рукам волі‚ виконувати роботу сумлінно‚ і тоді між ними і нами не буде ніяких непорозумінь. Він викликав нас ‚ щоб ми допомогли в одній справі…

 

Як ми штукатурили казарму

 

Поштукатурити казарму?

Що за проблема‚ – скажуть читачі.

Та справа в тому‚ що начальник просив нас зробити це в лютий мороз. Казарма для охорони була збудована‚ гроші за працю виплачені‚ але стояла вона гола‚ без сорочки. А різні перевіряючі комісії шастали по таборах і начальник боявся‚ щоб йому не влетіло.

Ми порадились із спеціалістами і пообіцяли‚ що спробуємо виконати його завдання. До казарми були підвезені пісок‚ глина‚ дрова‚ металеві бочки для кип’ятіння води. Сорок в’язнів вийшли на роботу.

– За який час‚ хлопці‚ вправитеся? – турбувався начальник.

– За тиждень‚ – була відповідь.

Вухам своїм не повірив. Думав‚ збиткуємо з нього. Та коли побачив‚ що робота закипіла в наших руках‚ то лишень рот розтулив.

…У металевих бочках кипіла вода‚ тут же швидко-швидко готувався розчин штукатурки і негайно розтирався на стінах. Без швидкого темпу при морозі понад 30°С ми б нічого не зробили. Воду постачали двома підводами в дерев’яних бочках‚ окутаних старими бушлатами. Розтерта штукатурка негайно тверділа‚ вкривалась інеєм і казарма почала виглядати‚ наче казковий палац. Ми “здали” його завчасно.

Все начальство Кожима приходило дивуватись з нашої роботи‚ а Бондар‚ випнувши груди‚ вихвалявся своїми організаторськими здібностями…

Всі чотири дні він був тут‚ не відходив від нас. Підкидав дрова в огонь‚ пригощав куривом‚ а після закінчення роботи організував святковий обід (звичайно без випивки). Після цього дозволив нам самим влаштуватись на роботу до визначеного часу.

 

Він помер у мене на руках

 

Мені “старожили” порадили підійти до начальника ВТК (відділ технічного контролю). Тут начальником працював вільнонайманий‚ колись виселений‚ виходець із Полтавської області. Був дуже обережний‚ навіть полохливий. Про нього розповів мені його земляк в’язень дядько Бридун з Новосанджарівського району. Він і мовив за мене слово. Грабаренко (так звали його) вже був у похилому віці‚ низенького росту, в кожушку з білого ведмедя. Повний‚ присадкуватий він і сам скидався на ведмедика. По його мові було видно‚ що виходець із старої інтеліґенції. До мене поставився дуже обережно; чим більше просили його‚ щоб взяв мене на роботу‚ тим більше він вагався. Та після того‚ як дядько Бридун шепнув йому на вухо‚ що в разі відмови йому буде небезпечно вечорами з’являтися на шахті‚ він погодився на співбесіду зі мною. Взяв на посаду підземного бракувальника. Я постійно виходив на роботу в нічні зміни. Робота в мене була “панською”. В кінці зміни надійні хлопці‚ які були на всіх дільницях шахти‚ інформували бездоганно і точно по телефону про якість вугілля – чи забруднене домішками‚ чи ні‚ і чи не трапилась якась аварія в шахті.

Наші чергові контролери з кожного вагона залізничного состава‚ який відправлявся із шахти‚ брали проби на якість вугілля. Досить нудна і важка була ця робота‚ поки з п’ятдесяти кілограмового ящика з вугіллям‚ подрібнивши і відкинувши поступово‚ не залишилось один кілограм у порошку. З нього бралось у фарфорову чашку не більше 30 г і її поміщали в хімлабораторії в муфельній печі‚ де цей вугіль спалювався і визначався його якісний показник. Порошок‚ який залишався‚ контролери ховали з визначеною якістю і повторно здавали в хімлабораторію‚ не перетираючи знов 50 кг вугілля. Таким чином давали фіктивні проби‚ але наперед знали‚ що вони якраз потрібні начальству. Начальство здогадувалось про фіктивність‚ про “липу”‚ та всі робили вигляд‚ що все йде‚ як у німецькій аптеці. Показники проб завжди були такі‚ яких найбільше бажав Грабаренко‚ бо від цього залежала заробітна платня і преміальні начальства.

А в тому факті‚ як у краплі води‚ віддзеркалювалась вся система. Все було засноване на обмані‚ фальші й брехні.

Довірившись мені‚ Грабаренко часто приходив ранком задовго до перезмінки. Після мого рапорту про стан справ у шахті ми переходили на дискусії з різних тем – історичні‚ політичні‚ літературні тощо.

Одного разу спитав мене‚ твори яких письменників і поетів читав про Мазепу.

– Пушкіна‚ – сказав я.

– Н-да‚ – зауважив він.

– Байрона.

– Гм…

– Грушевського.

– О!

– Богдана Лепкого.

– Ов-ва!

– Ну й до якого висновку ти прийшов про історичну постать Мазепи?

– До такого‚ що й Рилєєв в поемі “Войнаровський”:

Мы в нём главу народа чтили‚

Мы в нём отечество любили‚

Мы обожали в нём отца…

– О-го-го! То ти й Рилєєва знаєш?

– Не глибоко‚ однак цю поему вивчив напам’ять.

– А ви якої думки про неї?

– Не читав цю поему.

– А з інших джерел‚ які висновки зробили?

– Ти що‚ мені допит влаштовуєш? – розсердився він.

– Коли ви боїтесь довіритись мені‚ то більше не заводіть зі мною дискусії на такі теми‚ – чемно‚ але з образою в голосі відповів.

А сам вдався у гіркі роздуми. Боже‚ якого страху нагнала “найгуманніша і найсправедливіша” імперія в душі людей. Як ті слимаки (слизні) забились у свої раковини‚ лише трохи показуються звідтам‚ а торкнеш їх‚ – відразу ховаються у свої перламутрові хатки. Та хіба можна було в цьому обвинувачувати людей? Забрали батька невинного‚ як Христос‚ за ним дружину‚ за нею дітей поселяли в дитбудинки і школи-інтернати “врагов народа”. І вони одні одних більше ніколи могли не побачити. Знали карателі‚ як за живе різати! Тож не диво‚ що весь народ був паралізований страхом.

Та повернімось до Грабаренка.

Не пройшло і двох днів‚ як він знову відновлював дискусії. Я все більше і більше відчував його приязнь до мене.

Заводив він розмови і з іншими в’язнями‚ та завжди при зачинених дверях і завжди без свідків.

Найчастіше він любив розмовляти із своїм земляком Григорієм Китайгородським‚ колишнім викладачем вищого учбового закладу.

…Одного дня Китайгородський вийшов у другу зміну. Ми довго сиділи‚ розмовляли. Розповідав про свою мальовничу Полтавщину‚ про лиха‚ які випали на його долю.

Раптом схопився руками за голову і застогнав.

– Що з вами‚ дядьку Григорію?

– Ой‚ наче хтось… гвіздок забив у голову…

Біль ставала нестерпною‚ він почав плакати‚ як мала дитина.

Я стрімголов полетів у диспетчерську. Звідти зателефонували в табірну санчастину. Хлопці побігли запрягати коней в сани (коні возили породу на згарище-терикон). Я повернувся у ВТК.

– Я помираю‚ Васильку‚ – із сльозами на очах мовив хворий. – Поцілуй мене‚ дитино‚ замість моїх дітей… Закриєш мені очі.

Я почав його підбадьорювати‚ пригорнув до себе‚ потішав‚ як міг. Виніс його на санки‚ проводив до вахти. Ворота довго не відкривали‚ бо не було охоронників‚ щоб супроводити хворого. Поки підійшли‚ то мені дійсно прийшлося закривати очі старого на віки… Видно‚ це був інсульт.

З моїх уст посипались прокльони на голови тих душогубів‚ які провадили людей в холодну чужину на “вічне поселення”.

Чи знають бодай його рідні‚ де томився і помер їх чоловік‚ батько‚ дідусь… так відходили у вічність кращі сини України. Далеко від рідної землі і від рідних‚ далеко від благословенної землі Полтавщини.

Кілька днів я ходив‚ наче очманілий‚ не до дискусій було і Грабаренкові…

 

Посвячення в “бугри”

 

В таборі бугром називали бригадира. Одного дня нас‚ “бандерівських богів”‚ викликали до начальника табору Бондаря. Коли йому треба було нас задобряти‚ він не боявся нас називати своїми земляками. У приймальні‚ крім Бондаря‚ були ще директор шахти‚ пихатий єврей Богданський (яке прізвище!) Він не приховував свого презирства до політв’язнів-українців. Тут були також головний інженер Мальцев та інженер з техніки безпеки Папіровий (спецпоселенець‚ сивий українець).

Бондар чемно запросив нас сісти‚ розповів‚ чому нас викликали.

План видобутку вугілля на шахті вищестояще начальство подвоїло. За рахунок “внутрішніх резервів”. Для цього організовуються нові бригади. Нас просили очолити ці бригади. Ми відмовились. Богданський грозив нам‚ Бондар просив з притаманною йому простотою і відвертістю:

– Я не буду закликати вас патріотичними лозунгами‚ бо ви на це начхали б‚ – казав він. – просто прошу вас‚ як земляків‚ допомогти нам. Щоб не було конфліктів і репресій…

Мені відводили в цій затії найважче завдання.

У шахті на першій дільниці був найпотужніший пласт вугілля‚ який місцями сягав до 2‚5 метра. Тут були дві лави – нижня і верхня. Кут падіння їх – біля 80°. В лавах дев’ять уступів – три в нижній і шість у верхній. Ліс для кріплення до цього часу подавала одна бригада Миколи Комарника з Львівщини. Вона ледве справлялася з роботою до тепер. Тому начальство вирішило організувати ще одну бригаду для подачі лісу в нижню лаву. Ліс подавався тут з корінного штреку знизу вверх – робота не з легких.

Цю бригаду запропонували очолити мені. Я відмовлявся тим‚ що ця лава мокра‚ вода ллється за комір‚ харчі недостатні для виконання цих робіт‚ спецодяг нікудишній.

Начальство обіцяло на відмінно забезпечити бригаду всім. Переконавшись у тому‚ що відмовитись неможливо‚ я дав згоду тільки місяць побригадирити.

Мою бригаду укомплектували із сумнівних придурків‚ кількох колишніх блатних‚ що вешталися по зоні. Всього в ній налічувалось 15 чоловік. Місця для неї виділили в новому бараці.

Зібрав я своїх “роботяг” і познайомив із своїми вимогами. Сам працюю нарівні із усіма. До всіх буду ставитись однаково. Ні за яких обставин силою не буду примушувати нікого працювати. Девіз бригади – один за всіх‚ всі за одного. Мені обіцяли‚ що візьмуться дружно за роботу.

Під час першого виходу на шахту біля вахти відбулось смішне театралізоване дійство. Всі придурки моєї бригади були в чоботах “на гармонь”‚ із штанами на випуск‚ на головах мали колишні офіцерські шапки з чорною латкою. Шахтарі привітали нас бурхливими оплесками‚ вигуками “ура!” Дорогу нам звільнили до самих воріт і ми‚ з гордо піднятими головами‚ попрямували до шахтної зони.

Не дивлячись на те‚ що переважна більшість членів бригади не знала‚ що таке шахта‚ вже протягом кількох днів трудові операції засвоїла на “добре”.

Подати необхідну кількість лісу до лави нам вдавалось за півзміни‚ тому вільного часу мали вдосталь. Бригада почала від мене вимагати‚ щоб я добився в начальства пропускати нас до зони табору‚ щоб не вештатися безцільно по шахті. Скорочувати нас не наважувались‚ щоб привілейована каста не підняла бунт.

В бригаді були представники різних національностей. Та особливо прив’язався до мене симпатичний дядько‚ литовець Йозас. В Литві залишились його п’ятеро дітей. Дядько казав‚ що найстарший син вже такий‚ як я. Одного вечора він дуже зрадів‚ бо отримав листа від рідних. Прочитував його кілька разів‚ певно бачив себе в уяві в колі сім’ї.

Він завжди ранком будив мене‚ бо лягав я пізно. Та одного ранку ніхто мене не будив. Я відчув щось недобре. Піднявся на верхні нари (він спав наді мною)‚ а Йозас вже холодний‚ вже скріпнутий лежав повернутий до стіни. Душа його‚ напевно‚ вже була в рідній Литві. Хто знає‚ яка хвороба була в нього. Та психологи-знавці твердять‚ що інколи до біди може призвести і надмірне веселе збудження…

Та до смертей у таборах зеки давно звикли. Тут це вважалося нормальним явищем. Видно кліматичні умови крайньої півночі сприяли інфарктам та інсультам‚ як також і душевний стан в’язнів.

Поволі в нашій бригаді‚ стійкій і монолітній‚ раптом виник розбрід. Почалось з наміру адміністрації шахти скоротити її чисельність. Дійшло до того‚ що найбільш відважні відмовились виходити на шахту. Згідно з попередньою домовленістю з начальством‚ змусити виходити на роботу людей я не збирався і категорично від цього відмовився. Рахував з нетерпінням дні‚ коли мине місячний термін мого перебування в “буграх”.

Нарешті дочекався. Та тут з боку начальства на мене посипались умовляння далі працювати бригадиром. Переконавшись‚ що це не подіє‚ пустили в хід шантаж‚ погрози‚ прокльони. Та від свого наміру я не відступав. Тільки тоді начальники лишили мене в спокої‚ коли я заявив‚ що піду працювати рядовим на найбільш небезпечну роботу – посадником лави.

На цій же першій дільниці шахти працювали мої найближчі друзі – побратими Славко Тимчук‚ Степан Гайовишин‚ Степан Давидюк‚ Іван Ксенчук‚ Іван Павлів. Вони вже раніше пропонували мені перейти до них в бригаду.