Свідки проти небезпечних зрадників

 

А в той час Великоберезнянське ЧК не дрімало. Однокласників викликали на допит як свідків‚ калічили їх душі‚ вимагаючи брехливих доказів. А ми були представлені‚ як “небезпечні зрадники народу”.

Які ж були докази на мене?

У вільні хвилини читав якісь книги. Висловлював протест з приводу державної позики.

Але ж це була жахлива кампанія‚ в ході якої з голодних і бідних людей здирали “останню сорочку”‚ сім шкір.

В людей не було грошей. Заробити їх кіньми‚ як колись‚ не було де. Ганяли ґаздів на даремні‚ примусові роботи. А як не маєш грошей на позику‚ то плати натурою.

В нашого сусіда Івана Гелетича за позику потягнули з обійстя порося. Жінка сусідова голосно ридала. Я не витримав і вигукнув:

– Хто ви є – татари?!

Мені погрозили кулаком. Цей епізод теж фігурував на слідстві.

Один із “свідків доказу” навів факт‚ як одного недільного дня я засуджував “найдемократичніші” вибори в СРСР. Якщо в бюлетені міг бути названий тільки один кандидат‚ то в США на посаду президента було аж сім претендентів-кандидатів‚ у тому числі і генсек компартії Генрі Уоллес. Був вибраний Трумен. На цей час це була страшенна крамола. Лише за неї одну можна було отримати 25 років.

 

“…Не маю злоби‚ ні наміру помсти…”

 

Та щиро заявляю‚ що ні на кого із цих “свідків” не маю ніякої злоби чи наміру помсти‚ окрім Юди Іскаріотського – Івана Юрички. Цей “патріот” на очних ставках старався перевершити навіть слідчих. Які вони були раді‚ що знайшли такого кретина! З глибокою шаною згадую однокласника Івана Гвоздулича‚ який на допиті дав нам добру характеристику: “Хлопці не винні‚ вчились добре‚ брали активну участь у різних шкільних заходах‚ були прикладом для інших”. Дивуюся‚ що ознайомили мене із цим протоколом. Бідолаха Іванко і не підозрював‚ чим могла скінчитися для нього така заява.

Організацію УН ми не признавали; фактично її і не було. Та це дуже дратувало слідчих‚ бо доводилось знімати одинадцяту статтю. Найстрашнішу. А вони ой як старалися вислужитись перед “вищестоящими”‚ виявляючи чим більше “враґов народа” і отримуючи за це винагороди.

Наш слідчий Гаврилов‚ мабуть‚ виявився досить “м’якотілим” і менш-більш об’єктивним‚ тому через три тижні був замінений найжорстокішим на той час яничаром Кречко.

 

Яничар Кречко

 

Представився він землячком із Тур’ї Пасіки і похвалився‚ що змусив свого односельця Юрія Цигику у всьому зізнатися. Боже милий! І Цигика попав у їх криваві кігті!

Я знав цього хлопця ще з учительської семінарії. В 1944-45 навчальному році проживали разом у гуртожитку. Напівголий‚ напівбосий‚ вічно голодний і невиспаний бродив по місту в пошуках будь-якої роботи‚ щоб вижити. Співчуваючи йому і жаліючи‚ не міг нічим допомогти сердезі‚ бо й сам узимку ходив у сестриному пальті і в тітчиних черевиках.

Таке було наше дитинство.

Та повернемось знову в слідчий кабінет.

В липні‚ здається на свято Петра і Павла‚ приїхав Юричко на чергову “очну ставку”. Брехав‚ мимрив небилиці‚ які я легко спростовував. У безсилій люті він почав погрожувати‚ готовий був з кулаками накинутись на мене.

– Ти не думаєш‚ що ми ще зустрінемось після мого повернення? – спитав я.

– Ніколи ти вже в Березному не будеш! – злорадно кидав мені у вічі. Забув‚ як я допомагав йому в навчанні‚ а коли самовільно покинув 10-й клас‚ посварившись з директором‚ умовляв його повернутись на навчання – жалів хлопця. Не послухав. Пішов працювати на маслозавод‚ де наробив розтрату.

Напевно на цьому “заарканили” його “безпеканти”: не будеш‚ мовляв‚ свідчити проти Рогача‚ загримиш за розтрату. А так тобі все спишеться.

Коли слідчий попросив його до столу‚ щоб підписав протокол‚ я згарячу схопився зі стільця‚ аби вчепитися в його довге волосся‚ ударити його дурного і злого головою в стіну‚ що була поруч. Та Кречко вихопив револьвер і з криком “Застрелю!” спинив мене.

Юричку вивели‚ а мене таки добре відлупцювали вартові‚ що влетіли до кабінету. Після цього ледве доплентався в підвал‚ на свою “квартиру”. Із синяками-“фонарями”.

Після цього слідчий заборонив отримувати передачі. А в камері життя текло своїм руслом‚ яке визначали слідчі і наглядачі – цербери підземного царства. Конвейєр діяв без зупинки – одні приходили‚ інші – відходили. Гігантська соціалістична виробнича машина щодалі вимагала все нової даремної робочої сили. І хоч би ти був невинен‚ як те немовля‚ вже одним “провинився”‚ що випало “щастя” жити під сонцем сталінської конституції. Будувати Біломорсько-Балтійський канал‚ споруджувати гігантські греблі‚ добувати вугілля‚ залізну та уранову руди.

На трьох китах трималася кривава система нового типу: раби-колгоспники‚ раби-політв’язні‚ раби-будівельники із військових частин‚ так звані “стройбатівці”. Все розраховано з математичною точністю. Безробітних немає. П’ятирічні плани перевиконуються. Урочисті і фанфарні рапорти летять до ЦК. Світова громадськість засліплена. Брехлива пропаганда працює на повну потужність: за залізною завісою будується найсправедливіше‚ найгуманніше суспільство. А гірка і гола правда така: людина – це хробак‚ це мурашка‚ це нуль. Роби з нею‚ що захочеш. Совість – химера‚ вигадка філософів. Право людини? – будь ласка – на папері. А в дійсності? Правда‚ коли помер узурпатор Сталін‚ і частково та тимчасово впала залізна завіса‚ то деякі політичні і‚ зокрема‚ соціальні права трохи покращились.

Та від високих аналітичних міркувань спустимось знову в підземелля.

Повторюю: люди тут живуть‚ як одна сім’я. Одержав передачу – ділись з усіма. Такий неписаний залізний закон. Почав і я отримувати передачі‚ та “вертати довг”. Та не всім носили передачі. (І слово яке придумали!)

 

Шпигун чи шукач скарбів

 

Був у нашій камері судетський німець Герман Семрат (він же – Йосиф). Цікаву і драматичну історію своєї біографії розповів по-чеськи. При транспортуванні євреїв до концтабору і крематорію врятував одного єврея з Мукачева. За це єврей дав йому план Мукачева‚ на якому позначений його будинок‚ а в певному місці‚ у стіні‚ був захований родинний скарб. Єврей помандрував до США‚ а довірливий німець подався за скарбом. Тут його і схопили. Шпигун‚ диверсант? Докажи‚ що не такий. Докажи‚ що не верблюд! Мучили його‚ катували‚ пробили наскрізь статевий орган‚ довели нещасного до напівбожевільного стану.

Із зекономленого хліба Герман виліпив шахові фігури. На нарах намалювали шахову дошку. Вчив мене цієї чудової гри – королівський гамбіт‚ сиціліанський захист – теорію знав відмінно. Та не любив програвати‚ страшенно нервував при цьому‚ “психував”. Ми втихомирювали його‚ як могли‚ щоб не почув наглядач і не запроторив його до карцеру. Ще й досі‚ наче живий‚ стоїть переді мною знічений Герман і‚ як дитина‚ жалібно наспівує:

Ґде є моя мама‚

ґде є‚ ґдо ї зна?

Неґді за горами‚

на мнє сі споміна…

(Говорив він по-чеськи‚ та ми його добре розуміли).

Навряд чи побачила його мама. Вже в таборі дізнався: Герман помер ще в Ужгороді.

 

Тінь в особі Арсена

 

Одного дня відчинилися двері і до камери зайшов юнак‚ радше – з’явилася тінь юнака. Ще біля дверей він захитався. Я скочив з нар‚ підтримав його‚ аби не впав. Допоміг присісти. Почали ми оглядати хлопця‚ розпитувати.

Тільки одні чорні очі блищали‚ а на тіло (достеменно скелет) ніби хтось натягнув целофановий мішок і налив води. Страшно було доторкнутись до нього. Всі кісточки легко намацувались.

– Хто такий і звідки взявся? – співчутливо запитуємо.

– Арсен Бабиченко я‚ – ледь чутно вимовив прибулий блідо-синіми губами…

– Привезли нас із тюрми контррозвідки‚ з Києва. Вчився на першому курсі філологічного факультету. Зі мною по одній справі проходять ще чотири побратими – Іван Сегеда‚ студент медфаку‚ з Великого Березного‚ десятикласник Михайло Фізер з Мирчі‚ танцюрист із Закарпатського народного хору Костянтин Дзуровчик та студент з Ужгорода Василь Неверкла. А сам я теж з Ужгорода‚ – розповідав Арсен.

Усіх цих хлопців знав ще по ґімназії.

Їх звинувачували в страшному злочині. Ніби вони 1947 року готували замах на першого секретаря ЦК КПУ Микиту Хрущова‚ який мав приїхати на Закарпаття. Ось чому і “зацікавилось” ними контррозвідувальне управління.

У знак протесту Арсен Бабиченко дев’ять діб пробув на сухій голодовці. Яку силу волі треба було мати‚ щоб знесиленому фізично‚ виснаженому ще й оголосити голодовку!

А Микита Сергійович зробив пізніше для мільйонів приречених‚ зокрема для українців‚ велику справу – по суті врятував їх від смерті‚ від мук і страждань.

Всі ми заходились нагодувати Арсена‚ допомагали прийти до себе. Однак у міру‚ малими порціями‚ аби не зашкодити хлопцеві.

В день передачі я отримав випечену гуску. Почав годувати Арсена невеликими частинами.

– Чи не жалієш мені гуски? – шепоче він.

– Що ти. Віддам усю‚ але не зразу‚ бо боюся‚ аби тебе ця птиця не звела зі світу‚ – кажу.

Арсен поволі почав приходити до себе‚ але на диво не повнів‚ а став худнути. Через декілька днів вода з-під шкіри зникла‚ а вона прилипла до кісток і почала лущитися. Ото була радість! Згодом стала наростати нова шкіра‚ появилися м’язи. І так Сеня вижив‚ як кажуть‚ на злість ворогам. Про те‚ що він в Ужгороді‚ певний час не повідомляли батьків і‚ отже‚ й передач не отримував.

Це теж входило в арсенал чекістів

Хлопці в київських камерах зустрічалися з повстанцями. Вони засвоїли чудові пісні і бойовий дух.

Ну і що ж‚ як прийдеться померти

У похідній шинелі в житах.

Ми у вічі сміємося смерті‚

Бо вмирати прийдеться лиш раз! –

наспівували стиха ми з Арсеном.

Тюремні і камерні “курси” підвищували нашу національну свідомість і гідність‚ гартували морально.

У контррозвідці Сеня зустрічався з чотирнадцятирічним Юрчиком Шухевичем. Я потай мріяв поговорити у таборах з юним героєм. Та не щастило.

 

Душа рветься на волю…

Сила волі чи печена гуска?

 

Кілька яскравих променів пробилися через заґратоване віконце під стелею. І заграло на протилежній сірій стіні Сонце! На дворі липень‚ все в рожевім шумовинні цвіту‚ а ми – в смердючій норі. Душа рветься на волю!

Наші гарячі голови почали готувати втечу. Співпало – до камери завели новачка – високого‚ ставного і міцного хлопця Павла Петруся з Баранинець. Плечі в нього обдерті до крові‚ бо не давався покірно пов’язатись. Нагадував загнаного вовками молодого оленя. Готовий був на все‚ аби тільки вирватись на волю. І ми почали детально розробляти план втечі. Та добре‚ що “спрацював” стукач‚ і план тріснув‚ як мильна булька. А то нам усім міг бути кінець.

Одного разу Арсен повернувся з допиту і повідомив‚ що слідство закінчилось. Після обіду його забрали у велику тюрму. Важко було з ним прощатись‚ бо за короткий час знайомства подружилися краще‚ ніж брати. Які риси найбільше зближують людей – то не проста психологічна загадка‚ її на комп’ютері не розгадаєш. Одначе‚ ми готові були йти один за одного‚ у вогонь і воду.

По-чоловічому обнялися‚ зволожили очі на прощання‚ запевняли один одного‚ що колись зустрінемося. Це‚ щоб полегшити гіркоту розлуки.

А так‚ мабуть‚ ні один із нас і в найсміливіших мріях не думав‚ що після тяжких літ неволі‚ ми ще зустрічатимемось у дорогому нам Ужгороді.

І часто Арсен‚ усміхаючись‚ буде казати: “Гуси врятували від загибелі Рим. А мене – тільки одна гуска. З твоєї передачі”.

А я йому на те відповім: “Може й не гуска‚ а твоя тверда воля до життя. То чудотворна сила‚ що гори перевертає”.

 

Історія з БП

 

Хочеться згадати ще про Серафима Гриня‚ сина священика із Страбичова чи з Великих Лучок. Православного священика. Юнакові виповнилось тоді усього 17 років. Забрали його після дев’ятого класу.

– За що тебе посадили? – запитали ми.

А він‚ бідолаха‚ тільки стискав плечима.

Пізніше довідалися‚ що восьмеро учнів Великолучківської середньої школи були арештовані за те‚ що грались у партії. А оскільки в нас право на існування мала тільки КПРС‚ їм приписали організацію нової злочинної партії – “безробочої”‚ яка в абревіатурі фігурувала як БП. Всі учасники цієї гри отримали по “саму зав’язку” – 25 + 5 + 5. Розшифрую цю формулу: 25 років треба було відробити у “виправно-трудових” таборах (концтаборах)‚ п’ять років після звільнення колишній зек був “позбавлений права” (а які ж права мав вільний громадянин???) і п’ять років заслання. Отож кожен отримав 35 років‚ а в загальному підсумку для всіх це склало 280 років (“Я другой такой страны не знаю‚ где так вольно дышит человек… ”) за ґратами і колючим дротом.

Хтось добре вислужився на долі бідних дітей. Один з них‚ Василько Глагола‚ ще в 1949 році‚ загинув в Інті. А Володьку Семедія‚ сина греко-католицького священика з Великих Лучок‚ в таборі другий раз судили за вбивство стукача‚ хоч у нього було залізне алібі: не причетний! Не допомогло.

 

Моє слідство і подільників продовжувалося. А в ув’язнених почала зароджуватись тривога за власну долю. У світі в той час точилася холодна війна. Було серйозне і небезпідставне побоювання‚ що вона може перерости в гарячу. А це для політв’язнів могло закінчитися вірною смертю. Так‚ як це було в тюрмах Західної України‚ коли почалась війна з німцями і десятки тисяч ув’язнених по-звірячому були знищені енкаведистами.

В’язні‚ аби вирватися в табори‚ часто визнавали себе винними‚ бо дорога на волю для кожного була наглухо відрізана. А це влаштовувало людоїдів-слідчих. Вони швидко і заподатливо складали свої творіння і понад план забезпечували суди невинними жертвами.

Наш слідчий не міг чогось важливого сфабрикувати. Книг‚ що були знайдені на горищі‚ не читав; версію про демократичні вибори в США відкидав. Залишалось одне: я був молодшим братом Івана Рогача‚ особистого секретаря президента Карпатської України Авґустина Волошина і організатора та заступника командувача Карпатської Січі. До речі‚ брата із сестрою Ганусею гестапівці розстріляли (після нелюдських катувань) у Бабиному Яру в Києві 1942 року.

Отже‚ виходило‚ як у байці Глібова: “Якщо не ти‚ то брат твій був”.

Даремно лютував Кречко‚ ба навіть і катував. Практикував нічні допити‚ а вдень бодай стулити око строго заборонялось. У “вічко” на дверях постійно позирав наглядач‚ гуркотів у двері‚ кричав “не спать!”‚ а хто засинав‚ то міг просто заробити карцер. Яке ніби дзвінке слово. Та відчувається в ньому і зловісне каркання ворони. Птахи теж віщують. Зозуля навесні кує щасливу долю‚ а ворона – лихо.

Ой‚ гірко було тому‚ хто потрапляв у карцер!

 

Кілька разів викликав мене Кречко‚ аби підписав статтю під номером 200 про закінчення слідства. Я рішуче відмовлявся. Сказав‚ що суд мусить нас виправдати. Якщо він справжній.

– Не бачити тобі суду‚ як своїх вух‚ – процідив із злобою слідчий.

Так насправді й було. Після кількох місяців мордування нас перевели у так звану “велику тюрму”. Добротно‚ “по-чеськи” збудовану‚ вона дійсно була велика. Тут на довгі місяці потрібно було нам чекати подальшої долі. Особисті справи надіслали в Москву‚ на страшний суд‚ який називався “Особое совещание” (ОСО) або “тройка”.

 

Коло третє – велика тюрма

 

Сюди нас перевезли на вантажній машині й теж головами вниз‚ хоч до нашого нового місця було не більше ста метрів. І не треба було витрачати бензин‚ робити церемонію‚ а запросто під конвоєм перегнати нас. Та видно самі енкаведисти боялися людських очей‚ усвідомлювали‚ що роблять злочин. І хоч казали “Страна Советов – без секретов” – це була зухвала брехня‚ розрахована на простаків.

Добу протримали нас у темних камерах-одиночках‚ боксах‚ відтак пройшли санітарну обробку‚ і розкидали нас по різних камерах‚ оскільки ми ще не були суджені. Мені відчинили сімдесяту. В глибині камери на нарах сидів блідий хлопчина‚ якого невдовзі я впізнав – Міша Фізер. Дуже зраділи один одному. Від надміру почуттів гаряче обнялися‚ просльозились. Почали розповідати про свої митарства. Тиболта “поселили” в 69 камеру‚ а Цугу – в 119‚ де був Сегеда. А Тиболта зустрів Бабиченко. Їх група теж чекала на свою долю із зореносної Москви. Видно‚ ми були такими небезпечними злочинцями‚ що місцевий суд не був компетентний нас судити.

Режим у великій тюрмі був набагато м’якшим‚ ніж у слідчій. На виснажуючі допити вже не викликали‚ у “вічко” камери щохвилини вже не зазирав наглядач. Щодня виводили нас на коротку прогулянку. Правда‚ і в слідчій тюрмі виходили на п’ятихвилинну прогулянку у внутрішній двір. Брудні темно-сині стіни із слідами куль‚ де-не-де ще іржавіли смуги від крові (тут розстрілювали людей)‚ – такою була велика тюрма.