Носіння хреста на Голгофу і вільні побратими

 

Щойно зрізані сосни до одного метра в діаметрі розпилювали на лісопилці товщиною по сім сантиметрів і довжиною 6 метрів‚ їх потрібно було носити на плечах в сушарку‚ віддаль до якої була до 120 метрів. Ніби нести на Голгофу. Ноги гнулись‚ ні скинути вантаж‚ ні донести не сила була. Дивуюсь‚ як ми не порвали в собі кишки. Моїм напарником був Михайло Михайлишин із Львівщини. На п’ять років старший за мене‚ хоча таким не виглядав. До роботи і харчів уже звик‚ бо два роки вже тут трудився – “ішачив”‚ як казали брати-росіяни. Він не дозволяв мені брати дошку із ширшого кінця.

Пересилюючи себе‚ мене оберігав‚ як рідного брата. Щире спасибі тобі‚ Михасю‚ за палке серце! Як жалів я‚ що приїжджаючи на Інту за документами в 1978 році‚ оформлюючись на пенсію‚ заїхавши до тебе‚ не застав удома! Як мріяв ще раз поспівати з тобою та іншими хлопцями-волиняками‚ що працювали в котельні‚ “Замело тебе снігом‚ Україно”‚ “Червоні маки”, “Лети‚ моя думо”… А втім‚ ми співали не тільки в котельній. В певний день‚ у вечірню пору‚ збирались у бараці і “відводили” душу в наших піснях‚ рівних яким немає в світі. Що то за духовні скарби‚ яка енциклопедія до пізнання характеру доброго‚ поетичного‚ працьовитого‚ чесного народу.

Гей‚ гей‚ підем у діброву‚

Чарівно-дивно там‚

Там пташки різні націоналістичні пісні‚

Співати будуть нам…

Слово “націоналістичні” ми навмисне самі додавали до пісні. Тим самим ми глумилися з емґебістів‚ які кожного українця сприймали за націоналіста. А цього слова вони боялись‚ як чорт ладану. Досить було сказати поетові‚ що він любить Україну (як це було із Сосюрою)‚ йому відразу клеїли ярлик націоналіста‚ “врага народа”. А то були не “враги”‚ а справжні патріоти!

Отож‚ коли ми співали пісню про пташок у діброві‚ завжди усміхались‚ що в нас і пташки співали націоналістичні пісні.

А коли на душу тяжким каменем налягала туга за рідним краєм‚ полюбляли співати “Чорний колір”.

…І на гробі не заплаче

Ніхто по мені‚

Тільки чорний крук закряче‚

Темна хмаронька заплаче

Дощем по мені‚ дощем по мені.

Та тут‚ на Півночі‚ і крука не було і над померлими хіба пурга-віхола завивала-голосила…

Та дивно‚ – хоч і за серце брала та пісня‚ одначе і вона приносила певне полегшення.

 

Страшний “бікатаріс”

 

Найважче і найжахливіше було тоді‚ коли вночі прибували вагони з лісом і нас виганяли розвантажувати їх. Майже щодня ранком через доківську вахту вивозили на санках голі трупи в тундру. Замерзлі тіла блистіли під прожекторами‚ наче віск на сонці. До них підходили вахтові з дерев’яними молотками і шомполами. Поскладаним на землі трупам розбивали черепи‚ два рази пробивали серця шомполами – перестраховувались‚ щоб іще живого не вивезли‚ катюги. Чи бачив світ ще таке?! Картину цю зеки називали “бікатаріс”‚ що мало означати – друге прощання душі з тілом. Від такого дива кров студеніла в судинах.

Отаким ритуалом виряджали на той світ людей‚ що будували для них світле майбутнє.

З нами на роботу виходив колишній офіцер Махура‚ який був у роки війни відряджений до Югославії‚ як військовий радник Броз Тіта. Після того‚ як Сталін посварився з Тітом‚ Махуру заарештували і теж по твердо встановленій на той час традиції всипали 25 + 5 + 5 років. Зеки в таборі називали його Тітовець.

Під час чергового бікатаріса Махура не витримав цього дикунства і крикнув: “Что вы делаете‚ варвары?!”

З вахти вийшов напідпитку черговий офіцер і спитав:

– Кто это скулил?!

– Да этот‚ Титовец‚ – відповіли вахтові.

– Взять его!

По цій команді вахтові скрутили руки Махурові і повели в карцер‚ а далі і в бур.

 

“Чесняги і суки”

 

В той час на першому олпі відбулась зміна контингенту. Кримінальників замінювали політв’язнями. Та ще залишились великі групи бандюг-блатників. Вони поділялись на дві групи‚ які смертельно ворогували між собою‚ – на “чесняг” і “зсучених”.

“Чесняги” за своїми суворими законами не мали права працювати і змушувати працювати інших‚ а також доносити і контактувати з начальством. Вони займались конспіративними крадіжками. Це були злодії-професіонали‚ гордої “вдачі”. В кривавих “розборках”‚ бійках вони рідко відступали.

“Зсучені” або “суки” не витримували суворих законів “чесняг”‚ йшли працювати на керівні посади – бригадирами‚ десятниками‚ начальниками змін‚ дільниць‚ цехів‚ начальниками колон‚ нарядчиками тощо.

Вони силою заставляли в’язнів працювати‚ доносили‚ контактували з оперуповноваженими‚ виконували їх різні провокаційні завдання. Були правою рукою адміністрації‚ користувались її опікою і пільгами.

Коли політв’язні отримували посилку‚ то і “чесняги”‚ і “суки” завжди чатували біля поштового бараку і старались силою відібрати її.

Найбільшим делікатесом для них було сало і часник. Сало‚ солонина гріли‚ а часник захищав від цинги. Грабували вони й кухню‚ що дуже негативно відбивалось на харчуванні всіх в’язнів. У цих умовах на поміч адміністрації марно було надіятись. Треба було конче організуватись у загони самозахисту‚ бо поодинці боротись із цим “мурлом” було безрезультатно і небезпечно.

 

Загони самозахисту – шлях до виживання

 

Тому представники різних національностей створювали свої групи самозахисту. Першим це вдалось зробити прибалтам‚ зокрема литовцям. Далі – кавказцям. Нам‚ українцям‚ згуртуватись було дещо складніше. І тут давала себе знати наша вічна‚ клята‚ штучна роз’єднаність поневолювачами-окупантами‚ історична відсутність своєї державності. Найбільшим злом була недовіра між окремими регіонами‚ роз’єднаність. Тому найбільш свідомі хлопці вели кропітку пропагандистську роботу‚ згуртовуючи українців різних територій в єдину сім’ю. Ми добре розуміли‚ що

В єдності сила народу‚

Боже‚ нам єдність подай!

У нас‚ закарпатців‚ проблем із цим не було – жили ми з перших днів на першому олпі єдиною родиною – спільно ділили горе‚ а поділене воно не так гнітило. Спільно ділились і тими крихтами радості‚ які інколи перепадали нам. Матеріально‚ чим могли‚ допомагали один одному. Тут не бралась до уваги ні національність (між нами були й мадяри‚ і румуни‚ словаки)‚ ні хто якої релігії. Всі були‚ наче рідні брати‚ і готові були один за одним іти у вогонь і воду. Наші стежки блатняки обходили. Та ми не мали права замикатись‚ як слимак у своїй шкаралупці‚ бо вважали себе невід’ємними представниками Соборної України.

А були тут представники зі всієї України та совітської діаспори.

Григорій Бабиченко працював пожежником‚ мав багато вільного часу і я часто був його гостем. В нього мені пощастило зустріти дядьків іще з когорти Скрипника – Миколу Курила‚ Володимира Марківа; викладачів вузів Східної України Григорія Підріса‚ математика‚ Григорія Китайгородського. Студентів з Києва – Юрка Гайдука. Анатолія Савченка‚ Олександра Сищенка‚ Михайла Хабаренка‚ Олександра Волкова. Колишніх офіцерів-фронтовиків – ленінградця Івана Шевченка‚ сумчанина Григорія Деркача‚ вінничан – Василя Загинайка та Федора Богуцу.

В них було чому навчитися‚ вони дискутували зі мною‚ як рівні з рівними‚ годинами. Любили слухати розповіді про Закарпаття‚ про визвольні змагання 1938-39 років. Дали мені прочитати історію України (ІХ-ХІІ) томи Миколи Костомарова. Звідки її взяли? Бог їх знає‚ як ця книга опинилась у холодних снігах Півночі. Мабуть‚ хтось із зеків приніс її‚ біля серця заховавши.

 

Таємний союз двох

 

В Бабиченка я часто зустрічав кремезного дядька чи не двометрового зросту з пекучим і пронизливим поглядом‚ під яким присутні гнітились‚ ніяковіли. Прізвище його було Волошин. Про нього я вже і раніше чув як про знаменитого отамана “чесняг”‚ грозу “зсучених”. Пройшов він різні штрафні колонії‚ каторжні табори‚ вапнякові кар’єри‚ звідки рідко хто повертався. Тож не диво‚ що на свої двадцять вісім він виглядав старшим. Що допомогло йому вижити серед бандюг вищого ґатунку? Безстрашність? Кмітливий розум? Сильна воля? Важко відповісти однозначно на ці питання. Та‚ мабуть‚ велику роль тут зіграла “везучість”.

Бо ще й досі психологи не дійшли причин‚ чому один командує‚ верховодить‚ а другий підкоряється.

Говорив Олексій здебільшого російською‚ блатняцьким жаргоном. Однак‚ при розмові зі мною охоче переходив на українську. Родом був із Дніпропетровщини‚ і в своїй уяві його предків я бачив знаменитими і відважними козацькими ватажками.

Я поставив собі за мету “перевиховати” Волошина‚ зігравши на національних почуттях‚ на “генах” і просто на порядних людських почуттях. І на велике і радісне для мене диво він почав поволі “танути”. Мав велике душевне задоволення‚ коли Олексій потис мою руку і запевнив‚ що він серцем наш і таким залишиться назавжди. Та ми домовились‚ що він серед блатних і далі залишиться “своїм”‚ щоб бути нашою опорою‚ розкладати з середини “кодло”.

Із свого боку я постарався‚ щоб із політв’язнів ніхто до нього не торкався. Таємничий “союз” був укладений і в майбутньому він зіграв свою роль.