Як Васька білодід ледь не задубів

 

“Помпобыту”‚ як його називали в’язні‚ був дійсно помічником начальника штабної колони по побуту табору. Це була досить висока посада.

Набридло сіре і одноманітне табірне життя Васькові Білодіду (помпобыту) і він вирішив відсвяткувати Різдво так‚ щоб запам’яталось на все життя. Його друзі організували святковий стіл у шахтній зоні в одному із непримітних закутків. Сам начальник підписав йому перепустку до шахтної зони‚ буцімто на заготівлю будматеріалів для штабної колони‚ для ремонту бараків.

Потрапивши у виробничу зону‚ Васька відразу забув про мету свого відрядження і‚ не гаячи часу‚ нализався із друзями до нестями.

Після п’яної оргії він забрів… у кювет біля центральної дороги і щасливо усміхався у блаженному сні. А на вулиці мороз нижче 40 ˚С. Йому тоді‚ мабуть‚ здавалось‚ що снігова ковдра – то мамина перина…

На його щастя чи нещастя до шахтного начальства завітав сам начальник табору підполковник Полєвой. Трійка баских коней тягнула різьблені сани‚ на яких у кожусі‚ вкривши ноги пухнастим килимом‚ гордо возсідав сам Люципер.

Він перший і надибав Ваську у райському стані. Наказав своїм охоронникам посадити Білодіда на сани. Відвіз його до табору.

Після санітарної обробки обмороженого обличчя “помпобыту”‚ почалося слідство. Начальника цікавило одне питання: як потрапила горілка до шахтної зони‚ хто її приніс?

Васька був мастак на всякі вигадки‚ в які і сам щиро вірив. Отож‚ перша його версія була така.

Щоб трохи зігрітись‚ він‚ мовляв‚ зайшов до шахтної перевдягальні‚ присів у куточку. Раптом заходить дядько із торбою через плече (з такими торбами ходили підривники лав). Переодягнувшись‚ добув з торби півлітру‚ трохи відпив і‚ глянувши на нього‚ запропонував допити гарячої і гіркої водички. Як було ображати щирого дядька відмовою? Тим більше‚ що він‚ очевидно‚ був кавказець. Васька‚ як він “мастив”‚ лиш трохи випив. Та чи багато треба виснаженому зекові‚ щоб сп’яніти?

– Вас‚ гражданин начальник‚ сам Бог послал‚ чтобы вы меня спасли‚ – з пафосом закінчив винахідливий Білодід.

– К твоему сожалению меня Бог не посылает‚ я – атеист! – сердито гримить Полєвой. – Кроме этого я часто бываю на шахтах‚ вижу этих самых дядей из сумками‚ но почему-то никогда ни один не обратился ко мне с такой просьбой‚ – нахмурив волохаті брови начальник. – всё ты‚ Белодед‚ изрядно врёшь! – знову загримів басом Полєвой і накинувся на Ваську з кулаками.

Його це обурило і він проказав із злістю:

– По случаю Рождества мне‚ как православному верующему‚ сам Христос принёс в подарок водку‚ а вам не принёс‚ ибо вы – атеист!

Після цих слів Полєвой більше нічого не питав‚ а злорадно розпорядився:

– Семь суток карцера‚ два месяца бура!

Після того‚ як Білодід відбув цей термін‚ його списали в четверту колону‚ до нас. Ой‚ як він нам у майбутньому пригодився! У нього були золоті руки! Виробляв чудові скриньки‚ валізки‚ портсигари‚ вази‚ гарно їх оздоблював соломкою. Довідавшись про це‚ начальство потягнулось до нас‚ як ведмеді до меду‚ чи вовки до м’яса.

Навіть‚ грізний і невмолимий звіроподібний Саубанов (він на той час вже працював начальником бура тут на першому)‚ одного разу підійшов до мене замовити букет на день народження дружини. А Васька і прекрасні букети робив із штучних квітів. Були‚ як живі!

Спочатку начальство вимагало щось робити‚ далі просило‚ а пізніше і гонорари приносило. У вигляді харчових продуктів та сигарет. Звичайно‚ гроші і спиртне не наважувалось давати. Але з охоронниками і черговими офіцерами вдавалось домовитись‚ щоб на незначні проступки хлопців вони не подавали рапортів. При виявленні цього з боку вищестоящого начальства‚ їм би за це солідно перепало. Так наш талановитий Васька‚ сам не усвідомлюючи цього‚ сплів добру сталеву сітку для чортів різних рангів в Інтинському пеклі. Начальство і не зчулось‚ як потрапило до нас в залежність‚ яку ми використовували для загального добра.

 

Нічна пригода.

Саубанов тане‚ як віск…

 

Одного дня до мене несміливо підійшов низенький‚ худенький і бліденький хлопчина. З-під шапки трохи визирало коротко пострижене рудувате волосся. Жалюгідним‚ прохальним голосом мовив:

– Візьміть мене до себе на службу.

– На яку службу? Ти ледве на ногах стоїш! Та й служби в мене ніякої нема‚ – відповідаю йому.

В таборі ніяка служба не називалась. Недобитки сексотів‚ почувши щось подібне‚ могли донести до “кума” з непередбачуваними наслідками. Нікому не хотілось потрапляти в карцер‚ чортам в зуби‚ нікому не хотілось залишати обжиті місця‚ знайомства і з приполярних інтинських таборів іти етапом в заполярні. Однак хлопчина не відступав і далі благав.

– Не відкидайте мене‚ бо пропаду. Я тяжко хворий‚ переношу страшні болі від виразки шлунку. А жити мушу‚ бо вдома жінка з маленькою дочкою…

Я був здивований‚ бо прийняв його за хлопчину‚ а виявилось‚ що він від мене на цілих шість років старший. До арешту два роки вже воював у повстанцях. Був це Федя Кулик з-під Коломиї.

Службу я йому ніяку не доручав‚ але з шахти витягнув у “залізну дивізію”‚ поселив його в себе в бараці. Він отримав підсилене дієтичне харчування‚ яке приписав Микола Петрович.

Федя на очах поправлявся‚ міцнів‚ почав виконувати різні доручення. Бездоганно вмів вести розвідку і зв’язок‚ постійно стежив‚ щоб хтось небажаний не проник у барак. Старався якомога виправдати довіру. Та згодом почав зловживати своїм становищем‚ і без мого відома‚ але від мого імені‚ почав займатись “рекетом” на кухні пізніми вечорами. Тут і був схоплений черговим офіцером і двома наглядачами. Та‚ як уже зазначалось‚ до того часу встиг уже заміцніти і йому від них вдалося вирватись. Та паспорт свій – фуфайку із “настінним” номером залишив їм у руках.

Була вже дванадцята година ночі‚ коли мене викликали до комендатури на прохідну вахту і дали 15 хвилин‚ щоб доставити їм свого “джуру”. В разі його непояви оголошувалась генеральна перевірка і тотальний “шмон”. Як швидко за номером встановили особу!

Хлопці в бараці не спали‚ і коли я повернувся з комендатури‚ кинулись шукати Федю. Він чув‚ як його звали‚ та боявся показуватись‚ щоб не побили. Тільки тоді вийшов із сховку‚ коли почув мій голос. Я його запевнив‚ що все буде в порядку‚ а якщо негайно не покажеться‚ то хай начувається.

На вахті заповнили на порушника режиму рапорт і начальник табору “нагородив” його сімома добами карцеру і двома місяцями буру з виходом на роботу на загальні об’єкти.

Що таке карцер‚ я добре знав. Якщо запроторять туди Федю‚ він може загинути. Тому‚ коли на другий день за порушником-рекетиром прийшов наглядач із бура‚ я сказав йому:

– Нехай за Куликом прийде сам начальник бура‚ інакше він туди не піде.

Наглядач витріщив на мене “баньки”. Саубанова всі зеки боялись‚ а тут таке зухвальство.

– Ти наражаєшся на велику небезпеку‚ – сказав наглядач.

– Це мої проблеми‚ – була відповідь.

Ввечері до бараку‚ як чорний ворон‚ залетів Саубанов і з порога прокаркав зловіще:

– Знаешь ли ты‚ дорогой‚ что означает неповиновение властям и что за это полагается?

– Хорошо знаю‚ гражданин начальник. Но прошу вас не будить людей. Зайдём в нарядную и спокойно обсудим всё. Это и у ваших интересах‚ – відповів я.

Пояснювати садистові‚ що Федя не витримає карцеру‚ було марно. Хіба я забув‚ як він на другому-малому щоранку питав‚ чи врізав хто “дуба” в карцері‚ і як він цього бажав.

Зайшов у нарядну і хижі очиці зразу забігали по чудових витворах талановитих рук Білодіда.

Саубанов дещо змінив тон‚ я зауважив‚ що так би він почав відразу.

– А ты мне зубы не заговаривай‚ … твою мать, говори‚ что хочешь?

– Немного‚ – відповідаю‚ – всего на семь карцерных суток оставить Федю‚ а за это время я его надежно спрячу. После этого сам его доставлю в бур.

– Щенок‚ (мені щойно виповнилось двадцять років) засадить меня вздумал? – прошипів.

– Если бы я за оказанную нам полезную услугу когда-либо кого-нибудь засадил‚ мои кости давно бы побелели‚ – кажу у відповідь. – Ты брал чемодан‚ шкатулки‚ букеты и никто не засадил тебя. Поэтому не будем вспоминать матерей и применять непристойные эпитеты.

– На что намекаешь?

– На общие интересы. Мы – тебе‚ ты – нам.

– Но я думал‚ что ты‚ в крайнем случае‚ попросишь облегчить режим в карцере.

– Режим облегчить трудней‚ чем оставить виновника.

Не пам’ятаю‚ про що ми говорили далі. Знаю тільки‚ що Федя залишився‚ чому я сам не міг надивуватись‚ адже хлопці напередодні говорили‚ що це абсурд.

Термін карцера і бура для Кулика минув вдало.

Грізний Саубанов помітно змінив своє ставлення до в’язнів. Час від часу заходив до нашої нарядної‚ “бандерівського генштабу” і вже сміливіше брав інкрустовані соломкою вироби Білодіда.

 

Вирок четовому СБ

 

Ще в етапному вагоні на Північ підсів до мене низький смуглявий дядько років під 45-50. Був це Михайло Костів з Борислава. Його розповідь про себе розворушила мене до глибини душі.

Почалися його страждання з того часу‚ коли німці насильно вивозили “остарбайтерів” до Німеччини.

За втечу з табору його запроторили в концтаборі Освенцім. Термін у три місяці він чудом‚ із Божою поміччю витримав. Та це зовсім не означало‚ що вже вільний. Потрібно було іще пройти “медичну комісію”. Вона засідала за довгим столом‚ на якому були розставлені якісь незвичайні тарілки. Дали завдання: пройти по цьому посуду і не впасти. Якби впав‚ відразу згорів би в крематорію. Йому пощастило. Адміністрація табору повідомила на місце праці‚ звідки втік Михайло. Приїхав за ним сам заступник директора фабрики‚ посадив у машину‚ купив бутерброди‚ пляшку лимонаду. Ця турбота викликала в дядька сльози (тим більше‚ якщо були за ним не приїхали‚ то теж був би згорів). Просльозився і німець‚ він попередив‚ що після повторної втечі його вже не випустять. А на фабриці і харчі добрі‚ і умови праці пристойні‚ тож нехай Костів заспокоїться.

Та дядька тягнуло на Вкраїну‚ до жінки і синів…

Тепер він був політв’язнем більшовицької імперії ґулаґів з вироком 25 + 5 + 5 = 35 років. Працював у забої на проходці головного штреку першої шахти. Робота важка. Я хотів витягнути його із шахти до “залізної дивізії”. Однак мої наміри випередила подія‚ яка з ним трапилася.

Увечері він прибігає до нашої нарядної із затуленим обличчям. Знявши шапку-вушанку і розгорнувши бушлат‚ я побачив розсічене і заюшене кров’ю обличчя.

– Хто це зробив? За що?

– Канєтов‚ начальник зміни в забої.

– За що?

– Змушував нас‚ натомлених‚ працювати після закінчення зміни. – Тобі це дорого коштуватиме! – пригрозив я.

Погрози не стерпів азербайджанець. Коли виїхав дядько із шахти‚ Толік Канєтов із своєю охороною (“шістьорками”) перестрів його‚ і коли ніхто не бачив повторно побив його. А особиста охорона в Канєтова була численна‚ очолював її кабардинець Харебов – колишній член збірної СРСР з вільної боротьби. Його остерігались і блатні.

А взагалі кавказці в таборі ділилися на два ворогуючих табори – мусульман та християн. Часто між ними виникали конфлікти‚ деколи й криваві‚ і це їх взаємно послаблювало. Хоч і ті‚ і другі‚ як це властиво кавказцям‚ ніколи не дозволяли собі в кашу наплювати. Інколи доводилось їх примирювати. Ми краще розумілись із християнами – грузинами і вірменами‚ ніж із мусульманами – азербайджанцями та іншими.

До сушарки 18-го бараку негайно були скликані відважні хлопці на нараду‚ щоб відпрацювати тактику помсти. А принцип помсти в таборі – кров за кров.

За Канєтовим вже водились подібні гріхи. Покладаючись на своїх охоронців‚ він вів себе зверхньо і зухвало.

Угоди про спільне вирішення спільних проблем з кавказцями у нас на той час ще не було.

Вирішили так: під час перезмінки першої і другої зміни завтра декілька хлопців спустяться в забій до Канєтова і дубинками всиплять йому по м’якому місці так‚ щоб побоювався знущатися над “роботягами”; крім того змусять відмовитися від керівної посади.

Степан Гайовишин‚ колишній четовий СБ‚ добровільно взявся виконати вирок. Його помічником погодився бути друг Степана Олексій Гуменюк із Сарнянського району. До речі‚ раніше теж крутився між блатними.

Складного в цій акції не було нічого. Головне – треба було ізолювати охорону винуватця.

Я попросив Волошина‚ щоб попередив Харебова (вони були колись близькими друзями)‚ аби той не втручався захищати Канєтова‚ бо це для нього може погано закінчитися. У нас проти фізичної сили була надійна сила.

На другий день замість Степана‚ який мав доповісти про виконання дорученої йому акції‚ до бараку знову прийшов дядько Костів із сльозами в очах і промовив:

– Продали честь і кров за горілку…

Прочуявши небезпеку‚ Канєтов не спустився в забій. Натомість підготував розкішний банкет. Грошей у нього було достатньо‚ оскільки раби працювали‚ а він вигідно закривав наряди вільнонайманим‚ а ці в свою чергу віддячували йому. Команда Степана спокусилась на гостину. Без вагань і сорому.

Послали за Степаном зв’язкового Федю Кулика. Той прийшов негайно. В сушарці вже чекав на нього суд у повному складі. Степан знітився‚ але не подавав виду. Судову колегію інформував дядько Михайло. Винуватець і не пробував виправдовуватись. Вимагали покарання – 25 буків. Мені вдалося зменшити до 10. Однак і цей‚ зменшений вирок довелося виконати самому‚ бо охочих зробити це добровільно не було.

І так випало мені бути і прокурором‚ і суддею‚ і адвокатом‚ і катом.

Степан тримався достойно. Та хлопці попереджали мене‚ щоб був з ним обережний‚ бо він міг затаїти злобу. Та цього не сталося‚ навпаки. Про це мова – пізніше.

Канєтов на другий день поніс належне покарання‚ після чого змушений був з тиждень відлежуватись. За цей час місце його роботи було зайняте.

А дядько Костів був переведений на четверту колону‚ в якій мріяли бути всі наші дядьки.

Виходив на овочесховище‚ не раз приносив мені “гостинці”‚ за що часто його сварив. Та нічого не допомагало.

Внаслідок напруженої і вдумливої роботи по знешкодженню і “висвітленню” сексотів‚ по ізоляції і очищенню від блатних‚ поволі налагоджувалось відносно нормальне табірне життя. Сексоти були залякані‚ блатні вже не піднімали голови‚ бригадири‚ десятники‚ начальники змін не наважувались кривдити й ображати чесних людей.

Нам вдалося зіткнути в смертельному поєдинку блатняків з двох ворожих таборів. Під час цього зіткнення поніс заслужену кару один із ґвалтівників професорової доньки – Савченко‚ а на Бутузова вона ще чекала.

Паралельно з табірними проблемами ми уважно стежили і за міжнародним становищем.

 

Конструювання гранат

 

У світі розгоралась холодна війна між НАТО і Варшавським договором. Щоб третя світова війна не застала нас зненацька‚ було вирішено зайнятися виготовленням вогнепальної зброї‚ зокрема виготовленням та випробовуванням гранат. Вже згадувалось‚ що ми були рішучими противниками стихійних бунтів‚ локальних повстань. Вони часто провокувались адміністрацією‚ щоб витягнути наші найкращі сили.

Отже‚ гранати вирішили виготовляти на ремонтно-механічному заводі на випадок війни‚ щоб було чим‚ на перших порах‚ оборонятись.

Це повинно було робитись у суворій конспірації‚ інакше учасникам цього дійства грозила “вишка”. Проектантів-інженерів та практиків-виконавців підбирали надійних. Здібний токар із Львівщини Стах взяв на себе основну роботу.

Всередині літа 1951 р. була виготовлена перша граната і передана нам на випробовування.

Ми з Степаном Гайовишином вийшли до шахтної зони. Зірвати бойок у шахті з допомогою дроту нам не вдалось. Вийшли на поверхню і вирішили зірвати його вручну. Підібрали місце подалі від комбінату‚ щоб у разі вибуху непомітно зникнути. Все готово! Залишилось гахнути. Степан взяв гранату‚ мене попросив відійти подалі. Я запротестував. В нього вдома залишилась жінка з дитиною.

Однак він рішуче заявив‚ що гранату не віддасть: – Тобі ще теж потрібно жити!

Я відійшов на певну віддаль‚ він зажадав відійти ще далі. Витягнув запобіжник і з усієї сили кинув гранату. Однак‚ граната не вибухнула. Розчаруванню нашому не було меж.

Причини невдачі були прості‚ однак нам вони були незрозумілими. Вже на волі‚ вивчаючи і викладаючи хімію‚ мені стала зрозуміла наша дитяча наївність‚ віра в бажане.

Можливо‚ й на краще‚ що все так закінчилося‚ бо в разі успіху і можливого викриття‚ Москва була б нам жорстоко помстилась.

Чим далі, після подібних невдач‚ я все більше переконувався‚ що за ними стоїть якась нез’ясовна магічна сила‚ яка скоріше оберігає‚ і тому не впадав у відчай.

 

Кінець грізного отамана

 

Під осінь почали надходити тривожні повідомлення‚ що до нашого табору готуються блатні і суки‚ очевидно‚ щоб нас приборкати. Першим прибув з кількома дружками гроза інтинських і позаінтинських таборів‚ рецидивіст під псевдо Чорнобров. Він мав очолити дружків – кримінальників‚ які мали прибути через день-два.

Зарозумілий і самовпевнений отаман із своїми соратниками поселився в двадцять третьому бараці першої колони. Тут жили начальник колони з помічником по побуту‚ нарядчики. У бараці жили також кілька наших хлопців – Кузьма зі Львова. Вернувшись із обіду він на мандоліні почав награвати українських народних пісень.

Чорнобров скипів‚ люто глянув на Олексія‚ процидів: ”Замолчи‚ стерво бандеровское! Скоро мы вам рога обламаем!”

Не довелося!

Олексій спокійно відклав мандоліну‚ непомітно вислизнув з приміщення‚ прийшов до нас.

Коли Жора Бабиченко із вуст Олексія дізнався про погрози Бармалєя-Чорноброва‚ стиха спитав:

– Що будемо робити?

– Не знаю‚ треба подумати‚ – була моя відповідь.

– Думати нічого – ранком буде пізно. Цілий барак випорожнюють‚ готують для блатної швалі.

Із хлопцями – Гайовишиним‚ Круком‚ Горбайчуком‚ Ятчишиним коротко обговорили тактичний план дій і о дев’ятій вечора вже опинилися біля 23 бараку.

Був тут і Бабиченко – рішуче відмовився залишитись удома.

Приблизно через годину Чорнобров сам‚ без охоронців‚ вийшов з бараку в туалет і вже не повернувся.

Коли ранком привезли блатних‚ вони почули звістку про свого отамана‚ не захотіли селитись у відведеному для них бараці‚ а попрямували до буру. На другий день їх усіх відправили у невідомому напрямку. В таборі знову настала благодатна тиша. Та це тривало недовго. В самому повітрі носилась тривога. До нас були відряджені найкращі сили працівники МДБ на чолі із старшим опером – майором Лавриненком. Цей майор пройшов школу ненависті до свого народу в 1944-47 роках на теренах Західної України‚ був добрий майстер провокацій. “Петром” прозвали за високий ріст‚ натякаючи на Петра І – самодержця‚ а “Скулою” – через вирізану ліву щоку. Табірна розвідка доносила‚ що так його помітили‚ тобто зробили позначку‚ повстанці десь на Львівщині.

Тиша в таборі віщувала бурю.

 

Тиша перед бурею

 

До цієї бурі ми готувались заздалегідь. Не збиралися в гуртки‚ щоб не привертати уваги‚ справно виходили на роботу. Частину хлопців відправили на другий район у постійно діючий учбовий комбінат. Тримісячні курси готували тут різних спеціалістів – машиністів гірничих комбайнів‚ врубових машин‚ машиністів електровозів‚ вентиляторів‚ газомірників тощо. На той час ми домоглись того‚ що на переважній більшості привілейованих і ключових місць у таборі і на виробничих об’єктах були наші люди. Для нас це була золота доба в історії табору.

Першого лютого 1951 року я відсвяткував 21-річчя.

Хоч і в неволі‚ зате почував себе щасливим‚ що маю можливість допомагати своїм людям виживати в жорстоких умовах ҐУЛАҐів. Керувався заповіддю: “Будь гордий що ти є і що шлях твій нескінченний”.

Та в природі все рухається‚ змінюється‚ оновлюється…

У квітні в тундрі ще в повітрі носяться лише окремі запахи весни. В основному – талого снігу. Та теплий вітер з півдня владно оволодівав просторами безкрайої Півночі. В кожному з нас стрілка біологічного годинника робила своє: жвавіше билось серце‚ оживала надія‚ міцніла туга за рідним краєм.

Та на душі було тривожно…

Пізнього квітневого вечора‚ біля дванадцятої години‚ до нашої нарядної зайшли два червонопогонники з числа наглядачів і запросили нас із Бабиченком на вахту. Кинулось у вічі незвичайне пожвавлення. До вахти з боку казарм підходила велика група озброєних автоматами солдат. А на вахті вже кипіло від наглядачів. Нас завели в кабінет чергового офіцера. Зросійщений хохол-яничар‚ дивлячись із ненавистю на нас‚ процідив крізь зуби: “С бандеровского генштаба собрались нарядчики Рогач‚ Деркач‚ Бабиченко‚ Шевченко‚ Загинайко и прочие. Наконец вас выведут на чистую воду‚ бандеровское кодло!”

– Эти эпитеты‚ гражданин начальник‚ можете оставить себе. Вы же‚ как нам известно‚ из Полесья‚ из самого центра повстанческого. А мы с Бабиченко из Закарпатья.

Аж затрусився і позеленів від злості “гражданин” (забув його прізвище‚ на жаль)‚ посипав на нас страшну і брутальну лайку‚ звелів одягнути нам на руки наручники і відвести в бур.

На центральній доріжці ми зустріли багатьох друзів‚ яких вели теж на вахту. А перед нашим‚ 17 бараком‚ зібралось кілька хлопців‚ готових кинутись на виручку‚ та в даний момент це дорого б коштувало! “Спокійно‚ не ризикуйте‚ не провокуйте непокору. Їм лише це треба…”

В бурі провели обшук‚ забрали ремінь‚ сірники – все‚ що було по кишенях. Услід за нами почали приводити наших друзів. Усіх нарядчиків‚ крім Шевченка. Всього посадили понад п’ятдесят чоловік. Гайовишин‚ Волошин‚ Крук‚ Горбайчук‚ Ксенчук‚ Поліщук‚ Сосяк‚ Терпелюк‚ Бугайчук‚ Тимчук‚ Мусій‚ Давидюк‚ Кобилецький‚ Клим’юк‚ Богуца‚ Лоб’як‚ Попович‚ Діянич і інші – всі вони були більмом у очах начальства і в свій час за різні провини томились у бурах і карцерах.

Те‚ що нас розмістили в камери без розбору‚ давало підстави дещо заспокоїтись: зрозуміли‚ що в руках оперативників немає на нас нічого конкретного. Тим більше‚ що в зоні залишилися Андрій Тимощук‚ Дмитро Пука‚ Іван Ятчишин‚ Серафим Гриньо і багато інших‚ у тому числі й тих‚ хто брав участь у виготовленні гранат‚ холодної зброї‚ хто теж був “на виду”.

Тож чому нас посадили?

Виявилось‚ що це було зроблено на підставі списку-доносу начальника першої колони Піскарьова. А список і нашу характеристику свідомо чи ні дав йому Антон Бащук‚ той художній “маестро”‚ котрий іще у Львівській пересилці розучував з нами повстанські пісні‚ колядки і ніби робив це щиро.

Ми влаштували його помічником по побуту. А в очах Антона Піскарьов був надійною людиною з кубанських козаків‚ які воювали на боці німців. Хто знає‚ чи Піскарьов сам не вигадав собі таку легенду. Адже всіх сексотів у таборі не можна було ізолювати‚ “засвітити”. Антонові був винесений за зраду смертний вирок.

Та я рішуче запротестував. (Подіяла тут тільки погроза‚ що накладу на себе руки). Погодились тимчасово відкласти виконання вироку‚ тим більше‚ що це було в наших інтересах. По-перше‚ виконання набагато б ускладнило наше становище. По-друге‚ як викритий він не був небезпечний. По-третє‚ його вина не була доведена стовідсотково‚ та й залишили його в зоні беззахисного. Поживемо – побачимо. Нікуди зрадник не дінеться. Тим більше‚ що недавно всі відважні поліщуки Андрій та Дмитро у нічній зміні знешкодили одного сексота – свідка у справі “Північного Сяйва”.

 

Знову в табірному пеклі

 

Бур – саме дно пекла. Тут править бал Люципер в особі мавпоподібної людини татарина Саубанова. В нього – чудові помічники‚ що перевершують і його самого. Термін перебування в карцері і бурі визначається постановою начальника табору. Найвища міра покарання – 15 діб карцеру та два місяці буру без виходу на роботу.

На нашу вимогу зачитати постанову‚ на основі якої нас посадили в бур‚ начальство відповіло‚ що ми знаходимось під слідством і нам немає що втрачати‚ бо час під слідством нам зараховується.

– А чому ми під слідством? – питали.

– Скоро довідаєтесь‚ – була відповідь.

Нарешті почали викликати на допит. Він здавався нам смішним. Ворожі антирадянські організації‚ диверсії‚ терористичні акції проти людей‚ симпатизуючих владі. Все це нагадувало перші слідства при арешті. Та ми були вже не ті “салаги”. Застосувати фізичні засоби впливу оперативники не наважувались. Роками не тільки вони‚ але і адміністрація разом з бригадирами і начальниками різних посад і рангів кривдили зеків‚ знущались із них‚ морили голодом‚ холодом‚ непосильною працею. Тож не диво‚ що в’язнів деяких таборів доводили до стану нервового напруження‚ що досить було і найменшої іскри‚ наприклад образи наглядачем в’язня‚ щоб вибухнула вогненебезпечна суміш і ситуація стала неконтрольованою. Так було і у Воркутинських таборах‚ які дружно оголосили страйк‚ не домоглись нічого‚ а були потоплені в крові. Так було і в Кенгірі й інших таборах‚ де людей розчавлювали танками.

Тож чи могло любитись нашому начальству‚ що ми самі захистили свою честь і гідність‚ створили більш-менш нормальні умови в побуті і на виробництві? Звичайно‚ ні! Хоч це було і їм на користь‚ бо скривджена і виснажена людина не зможе виконувати норми виробітку. Але до тупоголових держиморд і унтерпришібеєвих це не доходило.

Нестерпні умови часто доводили до божевілля‚ до самогубства‚ до втеч‚ які майже завжди закінчувались нічим. Взимку не втечеш‚ бо замерзнеш‚ влітку не втечеш‚ бо потонеш у болотах тундри‚ заблудишся. Адже в діаметрі тисячі кілометрів – тундра‚ болота‚ тундра… Бували випадки‚ що й червонопогонники блудили і вже ніколи не вертались до табору. А коли завантажували із бункерів вугілля в залізничні вагони‚ то гострими щупами протикали кожний сантиметр вантажу. От і тікай куди хоч. Та все ж солодке слово “воля” затьмарювало розум‚ штовхало на божевільні авантюри. Та‚ на жаль‚ скільки кісток біліє літом у тундрі!

Безумство хоробрих славословимо! А скільки людей наклало головою за це слово! Це солодке слово і мене колись штовхало на авантюру. Можливо і мої кості біліли б у тундрі. Та склалась ситуація‚ яку не можна інакше пояснити‚ як доля. Та про це все буде мова далі…

Отож тепер “куми” на допитах старались діяти “гуманними” методами‚ не застосовуючи фізичне насильство. В душі ми сміялись з них. То була стара пісня на новий лад.

 

Прощай‚ світе!

 

…Одного пізнього вечора після довгого допиту‚ на якому я зухвало і з викликом вів себе‚ припровадили мене до буру. Та потім (а це вже була ніч) знову викликали, наділи “браслети” і в супроводі почесного ескорту червонопогонників знову привели до вахти. Із приміщення вийшли два автоматники‚ відкрили бічну хвіртку:

– Шагай вперёд!

– Куда?

– В тундру‚ на тот свет!

Виглядало це не дуже впевнено. Та все ж‚ а коли це не імітація?

Такі хвилини запам’ятовуються на “всю подальшую жизнь”. Навколо біла заметіль – пурга. Вона тут і в червні може бути. Жалібно виє-завиває. Краялось серце – невже по мені? А в голові снували слова пісні:

Начальник там очень суворый‚

Он может убить без лица‚

И в этом проклятом лагпункте

Навеки закроешь глаза…

Відійшли метрів з 50 і пролунала команда: “Стоп!” Націлили на мене автомати‚ крикнули: “На колени!”

– Мальчики‚ мне неудобно ставать на колени‚ я в наручниках. Да и коленки у меня не згибаются.

– Будешь говорить‚ сука?

– Так я ж говорю!

– Не здесь – на следствии!

– На следствии будет видно. Если останусь живым!

– Ладно‚ шагай в зону! Всё равно скоро подохнешь‚ такую твою мать!

І ось я знову в бурі.

Та чому мене завели в камеру‚ де нікого немає? Виконавці цього шантажу‚ напевно‚ думали‚ що я‚ як наймолодший‚ “розколюсь”.

 

Жахливий задум Люципера провалюється…

 

На допити до штабу водили всіх‚ та результату ніякого не домоглися.

На четвертий день після шантажу розстрілом у бурі чергував наглядач‚ сержант‚ який дуже прихильно і співчутливо ставився до нас. Часто заходив до нашої нарядної з різними проханнями. Жалію до сьогодні‚ що забув його прізвище. А йому зобов’язаний життям…

Ранком відчинив камеру‚ запропонував винести парашу. Коли я знову заходив у камеру‚ він шепнув мені‚ що до мене “поселяють” небезпечного “гостя” з певним завданням. Йому про це натякнув Саубанов і дав відповідні інструкції. А гість вже знаходився в штабі. Був це Пашка Пономарьов‚ перший друг і заступник Чорноброва – отамана. Низький‚ коренастий‚ дужий. Виглядав свіжо – не прокурений і чифіром не протруєний‚ виглядав молодшим на свої роки. Від мене був приблизно на п’ять років старший. “Гостя” довго чекати не довелося. Хвилин через тридцять він був тут.

– Привет! – кинув він‚ поклав рюкзак на верхні нари. Вийшов до “дежурки”‚ приніс постільну належність. Верхні нари були суцільні. Під одною стіною моя постіль‚ а його – під протилежною.

Знайомство наше почалося на відстані. Удавав‚ що не чув про мене‚ а я в свою чергу не рекламував себе. Запропонував зіграти в карти. Грали цілий день посеред нар‚ на “нейтральному” полі.

Запропонував закурити.

Я відмовився.

Пішов діставати з бушлата сигарети. Коли підняв бушлат‚ щоб витягнути куриво‚ звідти випав зашморг‚ виготовлений із сильної мотузки. Якби той зашморг закинув на шию будь-якому силачу‚ і той не вирвався б і не зумів би подати звуку.

– Що в тебе випало? – спитав я.

– Та нічого.

– Покажи! – крикнув владно йому.

– Заспокойся‚ цього не буде!

Я блискавично кинувся до нього. Лівою рукою вхопив за мотузку‚ другий кінець якої тримав він. Правою рукою кулаком вгатив щосили йому поміж очі. Він не втримався на нарах‚ сповз униз‚ стягнувши і мене за собою. Тут ми зчепилися за горла. Та в цю ж мить відкрились двері‚ заскочив Саубанов із сержантом‚ мене відірвали від Пономарьова.

Як зачинщика бійки‚ посадили в карцер.

 

Караюсь‚ мучусь‚ але далі борюсь

 

Ранком‚ не чекаючи ніякої постанови‚ я оголосив суху голодовку. Карцер знаходився по сусідству з камерою‚ де сиділи хлопці. Між дерев’яними стінами були щілинки‚ крізь які ми вільно спілкувались. Їх випадково тягали до штабу на допити‚ пробували‚ чи хтось не розколеться. Марні потуги!

А Пономарьова на другий день кудись відправили‚ більше його я не бачив. Задум Люципера прибрати мене негайно провалився.

А від хлопців із зони надходили добрі вісті: по Інтинських таборах іде перевірка режимів. Об’являючи голодовку‚ я домагався зустрічі із прокурором.

Найважчі були перші дні‚ а потім різкі болі в шлунку припинились. Побоюючись‚ що наскочить комісія‚ не маючи ніяких підстав для утримання нас у бурі‚ втративши надію щось від нас видобути‚ начальство пішло на компроміс. Мене повели в штаб. Ішов своїм ходом‚ без усякої допомоги‚ не відчуваючи слабкості‚ хоча вже дев’ятий день продовжувалась голодовка.

Підполковник Полєвой‚ начальник табору‚ і старший опер Лавриненко запропонували мені припинити голодовку‚ бо відправляють нас в інші табори‚ і то в ті‚ де вже перевірка побувала. Кримінальну справу припиняють (виявляється‚ вона вже була заведена на нас).

На ці умови я із задоволенням погодився‚ хоч і не показував цього. До буру не йшов‚ а летів. У цей день чергував сержант‚ мій‚ можна сказати‚ рятівник. Моє рішення хлопці сприйняли схвально‚ хоч сумнівались‚ чи це не чекістські хитрощі і обман‚ на що вони були обер-майстри.

Сержант‚ почувши‚ що припиняю голодовку‚ на радощах підніс мені дві рибні котлети‚ які я із задоволенням з’їв‚ запивши супом. Днювального послали за лікарем‚ бо приймати їжу я мав у присутності лікаря.

Прийшов старенький Дячук‚ табірний стаж якого почався ще в 1928 році. Приніс якусь посудину‚ гумовий шланг‚ вівсяну муку.

– Трохи потерпи‚ зараз тебе нагодуємо.

– Не хвилюйтеся‚ лікарю‚ я вже трохи перекусив.

– Що ти їв?

– Дві рибні котлети.

Дячук сплеснув руками і заволав:

– Вбили‚ вбили‚ вбили!

Сержант побілів і послав до санчастини днювального за підмогою. Прибіг мій дорогий старший друг Микола Петрович.

Було вирішено побільше пити і чекати‚ що з цього вийде. Та все скінчилось добре. Робота шлунка не припинилась. Лише через кілька днів почала лущитись шкіра‚ як колись в Арсена Бабиченка. Ранком стали вже деяких відправляти на етап. Настрій у всіх піднявся.

Волошина‚ Деркача і ще кількох відправили на другий район. Бабиченка‚ Загинайка – на третій олп.

Нас зігнали в дві камери‚ потім почали виводити на роботу будувати пірс на річці Інта‚ розкорчовувати площі під будівництво казарм.

Погода була чудова – північне літо – і після трьох днів вийшов і я на свіже повітря.

Проходячи до вахти‚ по обидвох боках доріжки нас вітали радісні обличчя друзів‚ кидали гостинці‚ підбадьорювали. Душа раділа‚ сили прибували.

А приблизно через днів десять‚ нас‚ понад 150 чоловік‚ пішки відправили на шостий олп‚ який знаходився за 6 км на захід.

Тут розпочалось будівництво 11-12 шахт-мільйонок‚ які були розраховані на потужність кожна понад мільйон тон вугілля на рік.

На півдорозі до шостого знаходився четвертий – жіночий табір. Помітивши нас‚ дівчата вийшли до огорожі‚ вітали нас піснями. Ми махали їм руками‚ вітались із ними. Конвоїри і варта на вишках не звертали на це увагу.

 

На шостому олпі.

“Батя” Самсонов

 

Біля вахти на новому олпі стрінув натовп політв’язнів. Серед них були знайомі‚ цікаві особистості. Табір‚ як і шахти‚ знаходився в стадії будівництва. Всього тут поки що було збудовано біля десяти нових бараків‚ у тому числі і БУР з карцером – найважливіші споруди – символи ґулаґівської імперії. Нараховувалось тут біля півтори тисячі в’язнів.

Із бура одного табору нас повели в бур другого табору. Та десь у глибині душі ми цим і гордились. Нескорені‚ завзяті. Якщо по логіці розібратись‚ то чесно “вкалювати” на шахті‚ виконувати норми означало кріпити міць імперії нового типу.

На другий день після обіду бур відвідав начальник табору підполковник Самсонов (казали – колишній фронтовик). Ходила добра слава про його дружину – гарну і добру душею українку. Була завідуючою санчастини‚ багато допомагала в’язням.

“Батя” “штовхнув” нам “задушевну” бесіду‚ просив забути старі обрáзи‚ влитись у його табірну сім’ю‚ зайнятись мирною працею.

– Швидше збудуємо шахти-велетні‚ – сказав‚ – тож і краще заживемо.

Він мовив правду. Умови життя зеків поліпшувались тільки тоді‚ коли новозбудована шахта почала виконувати і перевиконувати плани‚ і на її копрі в густій полярній ночі яскраво горіла червона зірка.

Після такої настанови нас випустили з бура. Нарядчики розібрали нас по бригадах‚ розмістивши у відповідних бараках.

Та не пройшло і двадцять хвилин‚ як мене відвідали єреванці – Сімонян та Авакім’ян.

Колись‚ у скрутну для них хвилину‚ я заступився за них‚ захистив від блатних і вони цього не забули. Сімонян працював тут начальником штабної колони (“шишка” неабияка). Авакім’ян – його помічником. Йому було вже за сорок‚ та зберігав ще форму. В минулому був майстром спорту з вільної боротьби.

Вони влаштували мене днювальним у своїй колоні – кращого собі не було чого бажати.

У бараці‚ в якому поселився‚ увагу мою привернув старенький горбатий дядько низького росту‚ який зиркав на мене пронизливим і зосередженим поглядом вицвілих вже очей.

 

Ще одна історія життя