Контрольній комісії при цк кпрс

Рогач В.А. строк 10 р. к/с 1958 р.

 

15 листопада 1953 р. в одному з бараків першого табірного відділення з/к в’язні спостерігали дивну картину. Розлютовані робітники билися з 20-ма частково озброєними холодною зброєю осо­бами.

В той же день, слідом за цією бійкою, мене посадили в карцер на 10 діб, далі перевели в штраф-барак, де числа 18 мені була зачитана постанова, що оголошувала про нібито мою участь у тій бійці. Причому постанова не вказує ні ступеня моєї участі в цьому інциденті і не містить також жодних доказових обґрунтувань.

Строк покарання, який мені визначила ця постанова, був спочатку 2 місяці штраф-барака (крім 10 діб карцеру), потім був змінений на 3 місяці штраф-барака (комусь видалося мало). Чому?

Навіть при моїй участі в цій сумній пригоді не міг би вважати себе хоч трохи винним у тому, в чому вважаю винною адміністрацію, бо вона фактично спровокувала той інцидент. Я і вважав за потрібне звернутися до вас з цієї скаргою, у якій по можливості ясно і доказово намагатимуся описати причини виникнення цього інциденту, який має дуже глибокі корені.

Дотепер, тобто до виникнення цього інциденту, протягом тривалого часу перше табірне відділення було цілком тихим і жодних серйозних пригод у ньому з 1952 р. не було, до якого, між іншим, завдяки мудрому керівництву тих же самих “діячів” адміністрації, відбувалися пригоди, за своїм характером набагато більш серйозні, ніж інцидент від 15 листопада ц.р.

Було величезне число знущань, яким піддавалися цілий ряд ув’язнених Мінтаба (Мінерального табору), в тому числі і я, і які часто завершувалися важким кінцем. Провокації до самогубства, організація бандитських угрупувань з напівофіційним озброєнням їх холодною зброєю, підбурювання карного табірного контингенту до вбивства не­вгодних адміністрації осіб із складу таб. контингенту, в числі яких часто були кращі робітники виробництва, шовіністичною бандитською групою. Ось, напевно, далеко не повний перелік дій адміністрації Мінтаба, який мені довелося спостерігати за час ув’язнення у ньому. Ті невеселі для в’язнів часи, коди свавілля здавалося тут узаконеним яви­щем (настільки воно вкоренилося), з жахом згадують в’язні, які з тих чи інших причин звернули на себе неприхильну увагу адміністрації.

Уже раніше, в 1951 р., та ж сама бандитська компанія, інцидент з якою відбувся 15 листопада, потрапила в наше таб. відділення, будучи надіслана сюди адміністрацією Мінтаба, безумовно з метою наведення “страху божого” на в’язнів.

Використовуючи поблажливість адміністрації і добиваючись її зміцнення, ці бандити зробили ряд провокацій, брехливо звівши на­клеп на багатьох чесних робітників, що тягло за собою репресії, які, як видно, адміністрація вважала потрібними для постійного утримування таб. контингенту в заляканому стані.

Зокрема на мене одному з бандитів було запропоновано створити провокаційну справу, про що я дізнався і, не знайшовши іншого виходу і не бачачи жодної можливості знайти законний захист, я оголосив у відчаї голодовку, яку продержав 9 діб у марному чеканні прокурора, розмови з яким я добивався.

Напевно, я б і здох, однак в цей час на Інту приїхала московська комісія по перевірці таборів, і мене з іншими, також переслідуваними в’язнями, як і я, терміново перевели в інше табірне відділення, у якому та комісія уже побувала. Перевели для того, щоб приховати бридкий акт кричущого свавілля, виключаючи можливість нашої зустрічі з комісією. Взагалі треба відмітити, що табірне відділення в чеканні всіляких комісій, яких було немало, до смішного нагадують історію про “потьомкінські села”. Але продовжу. Відомі випадки, коли люди кидалися на дріт, будучи не в силах винести безперервні знущання, або випадок, коли спровокована на вбивство і не знайшовши іншого виходу із становища, людина повісилася.

Ніхто не міг навіть подумати про якийсь захист або можливість знайти законну допомогу. Шукати було до смерті загрозливо, бо просто могли дати вказівку тим бандитам вбити вас. Є довгий ряд свідків, які все це можуть підтвердити.

Потім, коли банда, що розперезалася, перейшла через край, її забрали, змінивши іншою кримінальною бандою, яка цілком відкрито з благословення таб. адміністрації била ні в чому не винних в’язнів, відкрито ходила з ножами і так, як і раніше усунута банда, тероризувала табірний контингент. В основному діяльність цих обох банд була спрямована, інакше не можна сказати, як проти робітників, які систематично виконували виробничий план.

Коли своїми діями і ця банда уже досить себе скомпрометувала, її забрали. З того часу, незважаючи на те, що частина тієї великої групи залишилась, в таб. відділенні настав спокій, який не порушувався до інциденту 15 листопада ц.р. Природно, що люди, які боялися по­вторення чудес 51-52-х років, були готові будь-якою ціною позбутися тієї загрози, що й зробили стихійним порядком.

Ясно, що при такому становищі речей подібного роду екс­перименти, повторення свавілля користуватися популярністю у в’язнів, не можуть і жодних шансів нема на те, що вони здійсняться в теперішній час.

Адміністрація ставить питання, чому, мовляв, її не попередили, а діяли самі? По-перше, відомо, що адміністрація була попереджена самими бандитами, які вимагали, щоб їх випустили з БУРа (барак посиленого режиму) на “м’ясо”. По-друге, я думаю, що колишні зв’яз­ки адміністрації з тими бандитами і події 51-52-х років не залишили місця для довір’я в’язнів до адміністрації, її склад, незважаючи на відкрите свавілля того часу, поки ще не змінився. До того ж ув’язнені робітники 7 таб. відділення, із якого прибули бандити, будучи там тероризованими, у свій час настоювали на усуненні цих негідників, піддалися переслідуванням самі.

Мене дивує одне. Невже ніхто не враховує всіх вищесказаних фактів? До якого часу відповідальність буде покладена на “стрілочника”, тобто на в’язнів, які не самі повинні, а яким адміністрація зобов’язана створити нормальні умови, не провокуючи інцидентів, подібних до описаних мною? Коли вже врешті-решт будуть відповідати ті, хто є першопричиною, м’яко кажучи, ненормальних явищ? Де елементарна справедливість, де ж закон?

Поки що нема надії на те, що в рамках місцевої адміністрації можуть бути розслідувані вищеперераховані факти рівно як і зроблені законні висновки. Сам себе бити ніхто не стане. Бути ж жертвою бандитських вибриків і всілякого роду провокацій - терпіння більше нема. Прошу Вас, як вищий контрольний орган, який, як відомо, проводив уже ревізії діяльності деяких органів МДБ, звернути вашу увагу на становище, яке тут складено, і врятувати мене і мені подібних від незаслужених і незаконних знущань.

Уточнювати факти, наводити і називати свідків і потерпілих, які можуть дати вичерпні зізнання і докази в цій скарзі, я не вважаю можливим до часу призначення розслідування, тому що ця скарга в силу мого становища (двічі ув’язненого) не може минувати рук осіб, яких вона викриває в злочинах.

Штраф-барак 1 таб.відділення

7 грудня 1953 р. підпис.

 

Десятого грудня Лавриненко викликав мене до себе. На столі перед ним лежала скарга.

– Ты настаиваешь на её отправлении? – кинув поглядом на скаргу.

– Да‚ настаиваю! Если она не будет отправлена официально‚ то её копия пойдёт в Москву другим каналом‚ – відповідаю.

– Какая копия?

– Жалобы‚ она уж в надёжных руках.

– Успокойся. Не требуй и не спеши‚ ибо в первую очередь навредишь сам себе. Наступают новые порядки. Людей освобождают.

– Как успокоиться и мирно жить‚ когда на меня заведено опасное уголовное дело? Все те‚ кто был посажен в бур 15 ноября‚ сегодня освобождены. Дай срок‚ подумаем‚ как быть с тобой.

Через кілька днів Лавриненко знову викликав і повідомив‚ що справу на мене припиняють. Барак відремонтовано‚ Бутузов списаний‚ блатні відправлені за межі Інтинських таборів. Отже‚ забирай свою скаргу‚ підеш у загальну камеру‚ а днів через десять – на роботу в шахту. Працюй і живи так‚ щоб більше не “залітав”.

Скаргу я забрав і‚ зберігши її‚ приніс додому. Вона й досі зберігається‚ як сімейна реліквія.

У книзі “Крізь пекло гулагів”‚ випущеній обласною державною адміністрацією 1996 року‚ вона була видрукувана (“Документ засвідчує”).

Отже‚ наприкінці грудня 1953 р. режим без виводу на роботу був змінений. Послали мене в лаву першої шахти вантажити вугілля на металічні рештаки (жолоби) в бригаду літнього вже дядька десь із Волині. В шахту опускався рідко. Бригада була багаточисельна‚ понад двадцять чоловік‚ і вирішила обходитись без мене‚ тим більше‚ що я десь з місяць перебував у бурі.

При поверненні з роботи‚ наглядачі не приходили до вахти‚ щоб супроводити бурівців у бур‚ як це робили в попередні роки тому була змога заскочити в барак до друзів чи в їдальню підкріпитись. Біди як такої вже не було‚ час став спливати швидше.

Новий 1954 рік зустрів уже в бараці в колі друзів. Настрій у всіх був піднесений. На небосхилі Інти з’явилась яскрава зоря надії. На звільнення‚ на повернення в рідну Україну‚ рідний край. Хоча одночасно гнітила і туга‚ не про таке звільнення ми мріяли.

А зміна порядків у таборі на краще дійсно відбулась. Площу перед дерев’яним амфітеатром за величиною майже футбольне поле залили водою і підготували льодовий каток. Тут катались в’язні на ковзанах майже цілодобово. Йдучи біля катка в бур‚ щиро заздрив ковзанярам.

Не добувши десяти днів до тримісячного строку‚ коли мене звільнили з бура. Цим було покладено кінець переслідуванням за описану вище одну з найбільших бійок.

 

На посаді секретаря

 

Після великого “побоїща” в таборі настала тиша. Люди відважились писати скарги‚ прохання про помилування‚ добивались перегляду судових справ. Багато малограмотних дядьків‚ причому різних національностей‚ просили мене писати за них. Хоч часу вільного завжди було обмаль‚ та декільком написав‚ і сам з цікавістю чекав результатів. Десь через два-три місяці почали надходити відповіді‚ до того ж багато з них позитивні‚ особливо на ті матеріали‚ які писались на ім’я Хрущова. Він на той час займав найвищий щабель совєтської влади в імперії – генерального секретаря ЦК КПРС.

Рахуючись на важкій підземній роботі‚ мені було незручно перед шахтарями бригади не працювати. А підземна робота висмоктувала багато сили і на її поповнення потрібно було витрачати немало часу. А тривалі репресії все ж таки досить виснажили мене‚ особливо фізично. Тому і сам‚ і друзі шукали підходящу роботу.

Одного вечора зайшов до мене поважний дядько‚ з колишніх повстанців‚ Михайло Мікеліта. Було йому вже за 50 років. В табори потрапив ще в кінці 1945 року на термін 10 років і тому до звільнення залишалось йому трохи менше як два роки.

Працював він десятником на другій шахті на найбільш потужній третій дільниці. Десятник рахувався старшим зміни над бригадирами. Він був найбільш авторитетним з десятників‚ і виходив постійно в першу зміну‚ як і начальник дільниці. Дядько Михайло розповів‚ що до них прибув із Донбасу новий начальник дільниці і шукає собі секретаря – надійного хлопця з українців.

– Я подумав про тебе і пообіцяв йому знайти такого чим скоріше. Що ти скажеш на це?

– Не роздумуючи скажу – згода! Тим більше‚ що це пропонуєте ви.

Ранком‚ вийшовши в першу зміну‚ направився на другу шахту в нарядну третьої дільниці. Нарядні знаходились на першому поверсі адміністративного будинку шахти. Перед дверима нарядної мене зустрів Мікеліта і повідомив про мій прихід начальника. Той постарався чим швидше дати наряди‚ відіслати всіх з нарядної і запросив мене на розмову.

Коли я зайшов до нарядної і глянув йому у вічі‚ то відразу був приголомшений. Переді мною сидів мій старший брат Андрій‚ той хворий‚ що бив головою в стіну КДБ‚ коли мене забирали в Ужгород. Той‚ який підірвав своє здоров’я на все життя після розстрілу брата Івана і сестри Ганусі в Бабиному Яру.

Скільки раз прокидався я у сні і не міг після цього заснути‚ коли він снився мені.

Схожість начальника з моїм братом була разюча.

Начальник у свою чергу здивувався й запитав: “Що трапилось?” – “Нічого‚ так дещо пригадалось. Як вас величати?”

– Віктор Михайлович Бачурін. А тебе як звати?

– Зек Василь! Тільки не так‚ просто Васька.

Хоч кажуть‚ перше враження може бути оманливим‚ ця людина викликала щиру симпатію і зразу припала до душі. В подальшому між нами встановилися теплі стосунки і приязнь. Він був росіянин і розмовляли ми по-російськи. В першу чергу поцікавився‚ чи я не “хохол”.

– Ні‚ не хохол. Нас тут усіх українців бандерівцями звуть.

– Значить‚ все ж таки українець?

– О‚ це вже інша справа! – відповів я.

– Ну добре ‚ приступимо до діла. Ти знаєш‚ що на шахтах офіційно нема посади секретаря дільниці. Але тут‚ як виняток‚ на найпотужнішій дільниці дозволено утримувати позаштатного секретаря‚ проводячи його нарядами по ремонтних роботах.

– Мене це мало займає‚ тільки щоб мене ніхто не турбував.

– Це я ґарантую‚ – відповів він.

Після цього зайшла мова про мої обов’язки.

– Я‚ як спеціаліст‚ буду займатись виробничими проблемами. А ти будеш вести адміністративні: комплектація кадрів‚ зарплатня‚ рухливий графік виходів на роботу та вихідних.

Я зрозумів‚ чому йому було потрібно молодого українця – на дільниці працювало кількасот шахтарів‚ з них біля 70 відсотків в’язнів-українців. Як тільки новий начальник приїхав‚ його попередили‚ що з ними конфліктувати небезпечно‚ а непорозуміння найчастіше виникали з адміністративних питань. У курс цих завдань мене мав увести працюючий на той час секретар Зубков.

– А чому він не хоче продовжувати працювати? – спитав я.

– Навідріз відмовився.

– Чому?

– Не знаю.

– Можливо‚ боїться?

– Можливо.

Отже‚ одна умова вирішена для нього‚ щоб був молодий українець.

У чому ж полягала друга умова? Щоб був надійний.

Начальник далі подивився мені у вічі і нерішуча промовив:

– Тобі‚ Васильок‚ можна довірити суто особисте? – раптом спитав він. – Тебе мені характеризували як надійного і порядного юнака.

– Залежить у чому воно полягає…

– Ну‚ то послухай‚ – перейшов на теплий і довірливий тон Бачурін. – Я в Донбасі опинився у фінансовій скруті. Сюди приїхав заробити гроші – тут платять північні‚ всілякі надбавки‚ прогресивки. В мене сім’я – дружина і двоє дітей. За станом здоров’я я не маю права працювати в шахті‚ тим більше начальником дільниці. Хворію на епілепсію‚ тому мені постійно потрібно провідника‚ особливо в шахту‚ щоб біля мене він був весь час. Ти можеш з цим погодитись?

– А часто ви страждаєте тим?

– Не часто‚ але береженого Бог береже.

– Вас я зрозумів. Твердо запевняю‚ що в моїй присутності ви можете почувати себе безпечно.

– Спасибі‚ щире спасибі‚ – подав мені руку начальник.

Мене офіційно призначили бригадиром ремонтної бригади‚ яка крім мене складалася із трьох чоловік. Двох стариків-естонців і такого ж українця десь із Волині.

На третій день на прохання начальника шахти-2 я був звільнений із шахти-1. На посаді секретаря мав щастя проробити до останнього дня свого поневіряння на чужині.

Опанувавши роботу‚ вона здалася мені набагато цікавішою‚ як собі її уявляв. Добре вдавалося регулювати заробітну платню. Принцип її був такий: за виконання місячного плану роботи на 116 %‚ доплачувалось 50 % так званої прогресивки до заробітку. Вище 116 % нарахування було пряме. Тому‚ звичайно із згоди самих шахтарів‚ замість вироблених 140 чи 150 % я закривав наряди на 117-118 %‚ решту відсотків залишав у запасі на випадок аварій‚ під час яких зривалось виконання плану. Таким чином заробітна платня в шахтарів постійно була висока. Те саме робив із циклічністю лав‚ від чого залежали преміальні начальства‚ інженерно-технічних працівників. На дільниці серед усього колективу панували доброзичливі стосунки.

Після масового звільнення в’язнів на спецпоселення‚ вони поверталися на попередню роботу. А кілька кілометрів від міста Інти над річкою Інта почало рости швидкими темпами українське селище‚ яке було назване Запоріжжям. Але це було вже в 1955 році.

Зубков‚ на моє прохання‚ не був звільнений‚ продовжував заповнювати рапорти‚ циклічність. Наряди закривали і нараховували заробітну платню ми обидва. Інші адміністративні питання вирішували спільно із шахтарями. Все це запобігало будь-яким непорозумінням‚ а мені залишалося більше вільного часу.

З Бачуріним пропрацював близько двох років. За цей час мав із ним три пригоди в шахті з числа тривожних. Два приступи хвороби‚ коли доклав усіх сил і вміння‚ щоб не покалічився.

Третя пригода була особливою. Закінчивши з нарядами‚ ми‚ переодягнувшись у спецівки‚ спустились у шахту. Спустились не ліфтом-кліттю‚ а зійшли на вентиляційний штрек і підійшли до верхньої лави. Через верхню лаву планували пройти до нижньої лави. Коли дійшли до верхньої лави‚ я побачив на обличчі начальника втому‚ рясний піт на чолі.

Побоюючись приступу‚ запропонував йому при вході у верхню лаву присісти‚ відпочити. Він погодився. Ми просиділи хвилин п’ятнадцять. Я щось жартував‚ розважаючи його‚ щоб він трохи забувся. Раптом щось несамовито загриміло. Повітряною хвилею кинуло під стіну штреку (далі не було де летіти). Ми одразу зрозуміли‚ що нижня лава завалилась до самого забою. За ці 15 хвилин ми якраз дійшли б до середини нижньої лави і були б покриті її дахом навіки на глибині 300 метрів. За цією лавою водились такі гріхи‚ що керувати її посадкою було дуже важко. На щастя ніхто не постраждав. А Бачурін наше спасіння приписав мені.

 

Футбол і… провокатори

 

З наближенням літа каток перетворили на футбольне поле. Ця гра з дитинства була моєю улюбленою‚ тому не пропускав найменшу можливість поганяти м’яч.

А виявились тут і майстри високого класу‚ особливо серед литовців‚ латишів‚ грузин‚ вірменів і інших. І серед наших хлопців були відмінні футболісти – Василь Тиболт‚ Ярослав Маньовський‚ Йосип Лоб’як‚ Анатолій Полянський. Три останні грали зі мною за команду шахти №2. З’явились у зоні також волейбольні та баскетбольні майданчики. Пізніше відбувалися різні змагання між збірними командами таборів. А з жіночого табору приїжджали дівчата з чудовими концертами. Неважко уявити собі‚ яку радість і хвилювання‚ яку бентегу приносили вони в серця чоловіків‚ які не чули жіночого голосу роками.

Та поряд із приємністю траплялись і до болю неприємні прикрощі‚ щоб не сказати більше.

Саме в цей час у таборах Воркути‚ Норильська‚ Джезказгану‚ Кінгіру прокотилися різні виступи непокори‚ страйки‚ заворушення. Деякі з них були спровоковані майстрами таких справ – начальниками таборів‚ операми. І тим не менше ними ж були кваліфіковані як повстання. Для чого це робилось? Раніше я вже про це писав.

Кожен бореться за владу‚ за посаду‚ за хліб. А коли Москва розпустить в’язнів‚ то теплі містечка упливуть. Отож треба робити все‚ щоб показати вищому начальству‚ хай воно не спішить. Тому і в спокійні табори закидали провокаторів – сексотів‚ ніби для ізоляції від своїх спільників‚ таких “ватажків” і організаторів‚ щоб закликати і тут до подібних ексцесів. Не став винятком і наш табір. До нас перекинули кілька таких активістів. Серед них запам’ятався Козак. Його привезли з Воркути. Вони підбурювали людей до збройних виступів. Однак їх старання не дали бажаних наслідків. Поодинокі стихійні виступи не могли принести нам ніякої користі‚ навпаки. Це не важко було зрозуміти і ослові. І знову‚ повторюю‚ тільки в разі глобального конфлікту‚ зіткнення двох систем вони могли мати успіх.

Я повів рішучу роботу серед своїх‚ щоб не допустити марних жертв. Було це не легко‚ іноді доводилось застосовувати силу. І за це ледь було не поплатився найдорожчим…

 

“Своїми” організований замах

 

Ворохобникам‚ яким стояв поперек дороги‚ таки вдалося знайти кількох моїх недоброзичливців. Неприязнь до себе цих людців постійно відчував‚ та не надавав цьому ніякого значення. І жорстоко помилився. З поговірки веселого Василя Бугайчука “Спаси Боже від своїх‚ а від ворогів сам спасусь” я сміявся‚ а є в ній певна доля правди. Та хіба міг допускати‚ що чорна заздрість так далеко може людей завести. Чого було остерігатись‚ тож справжні і небезпечні вороги були вже остаточно розгромлені. І в гадці ні в кого не було‚ що на мене може бути організований замах.

Та як не прикро про це згадувати‚ а тим більше писати‚ але факт ніде діти. Моя Голгофа була б подана однобоко‚ якщо б неприємні моменти обминув. Та не все без винятку було в рожевих фарбах.

Знайшлися добродії з числа таких‚ які ніколи не висували своєї голови в небезпечних ситуаціях. Назвемо їх поіменно: Євген Христич‚ Іван Жук‚ Михайло Попович (не Федір із Закарпаття). Вони відшукали і підготували (підмовили) “кілерів” Павла Левка‚ Дмитра Шупляка і досить кремезного Володю (прізвище забув). По сьогоднішній день у голові не вкладається‚ як вони могли дати себе обдурити. Адже з ними я зустрівся і познайомився ще на Львівській пересилці. Певно‚ вони були свідками‚ а‚ можливо‚ й учасниками першої бійки з блатняками‚ коли захищали священиків. Разом їхали етапом‚ разом були на п’ятому‚ далі на першому‚ поки в 1951 році багатьох нас не пересаджали та по карцерах і бурах катували‚ але за це їм створили нормальні умови‚ зліквідувавши в таборі кримінальників і сексотів. Тому і не міг запідозрити їх злодійський намір‚ коли вони прийшли в нарядну ввечері до мене і загадково запропонували прийти на першу шахту (вони там працювали) в інструменталку‚ що знаходилась під естакадою. Тут мляво світила лампочка. Двоє з них ішли попереду‚ а один‚ здається‚ Володя‚ разом зі мною. Коли залишилось пару кроків до інструменталки‚ він зупинився‚ видно з-під бушлата вихопив залізяку і смагнув мене по голові. Удар був не слабший за удар дядька Дмитра і‚ напевно‚ був би смертельний‚ якби не зимова шапка. Передні вмить повернулись і всі троє збили мене з ніг‚ а я не встиг скинути бушлат і він спутав мені руки. На землі я собою кидав‚ пробував відбитись ногами і встати‚ та клятий бушлат не давав. Кілька ударів дісталось в обличчя. Кілька разів ще крикнув: “Хлопці‚ що ви робите? Здуріли!” – але це їх не зупинило. Тоді перекинувся обличчям униз і вдав мертвого. Це дало бажаний ефект. Вони на мить розгубились‚ трохи відступили‚ видно‚ щось порадитись‚ чи для певності проколоти ножами‚ чи скинути в кількасот метрової глибини ствол.

Не гаячись‚ зібрав усі сили‚ що ще залишились‚ кинув собою і покотився в протилежний від них бік. Поки вони отямились‚ вже стояв на ногах‚ скинувши при цьому бушлат‚ і вихопив із-за пояса із шкіряної піхви кинджал. Гірко через силу засміявся‚ глянувши їм в обличчя‚ скрізь зуби процідив: “Підходіть!” Вони не зрушили з місця. Стояли‚ мов кам’яні статуї.

– Щури нещасні! Злякались!

Ззаду почулись кроки‚ і вони втекли. Кроки були Юри Кашуб’яка і ще чиїсь. Він підскочив‚ побачивши мене‚ і крикнув:

– Мати Господня! Що трапилось?

Я прошепотів:

– Нічого не трапилось.

– Та ж обличчя твоє в крові!

– Тоді ведіть мене в котельню помитись. В котельні помився‚ а хтось із дядьків побіг у медпункт‚ який працював цілодобово. Кров була зупинена і‚ натягнувши комір бушлата на голову‚ пройшов непомітно з розводом другої зміни в табір.

До ранку табір бурлив. Я попросив хлопців ніякої бійки-помсти не затівати. Звелів привести атентатчиків.

З’явились. За ними мої віддані друзі – Тимощук‚ Пука‚ Федір Попович.

– Чиє замовлення виконували? – спитав кривдників.

Назвали тих‚ яких підозрював‚ каялись‚ що дали себе обдурити‚ але вибачитись… забули.

На все життя на душі залишився в мене гіркий присмак від цієї події. І тепер неприємно‚ коли на різних форумах політв’язнів зустрічаюсь з Левком (Борислав)‚ Жуком (Дрогобич).

Карати їх‚ чи помилувати‚ – постало питання.

Більшість друзів вимагала помсти. Вимагав її і Микола Петрович Бучко‚ завжди спокійний‚ урівноважений‚ зовні холоднуватий. Сивий‚ наче голуб‚ влетів до бараку‚ сів на нари напроти‚ весь блідий‚ руки тремтіли‚ та й весь він тремтів‚ в очах – гнів. Хотів щось сказати‚ та я його випередив:

– Любий і дорогий наставнику‚ вважайте‚ що нічого не було…

– Як то – не було??! – обурливо мовив. – Цього простити ніяк не можна!

– Не можна‚ але треба‚ дорогий вчителю. Ви мені розповідали про жахливі братовбивства на вищих щаблях нашого керівництва. Застерігали мене ніколи такого не допускати. Цього буду завжди дотримуватись. Ви‚ напевно‚ побоюєтесь‚ що я можу зламатись. Така думка мене ображає. Можете бути певні‚ цього ніколи і ні при яких умовах не станеться…

Він взяв мої руки в свої і міцно потиснув‚ після чого заспокоївся. Оглянув мене‚ взявся лікувати. Та час – найкращий лікар. Конфлікт поступово забувався‚ все стало на свої місця. Розколу і протистояння не відбулося‚ як це мало місце серед литовців‚ коли два найближчі друзі зіштовхнулись між собою‚ розколовши свій етнос на два ворогуючі табори‚ і полилась кров. Пригадую‚ з яким розпачем прийшов до мене міністр закордонних справ колишньої “білої” Литовської республіки просити допомогу примирити‚ або навіть приборкати противників. А противники – це два Бориси‚ про яких уже згадував‚ були моїми близькими друзями‚ з якими часто вирішував наші спільні проблеми.

Людина є людиною із своїми поглядами‚ пристрастями‚ бажаннями. Любити ніхто не змусить того‚ до кого в силу якихось причин виникла неприязнь чи ворожнеча. Але найціннішим словом і між двома противниками‚ між державами‚ вважаю‚ має бути слово Мир. До нього слід змалку виховувати в дітях найбільшу повагу…

 

Прощання з малолітками

 

І придумають слово “малолітка”. Кумедне‚ незрозуміле. Кого вважати малоліткою – двох чи десяти років? А втім‚ таких нових слів немало народила нова епоха…

Біля дошки оголошень юрбилися зеки. Тут були вивішені списки тих щасливців‚ які підлягали звільненню. Згідно Указу Президії Верховної Ради СРСР. З нас‚ трьох Василів-однодільників‚ були занесені прізвища Рогача і Цуги. Та коли останньому на момент арешту ще не виповнилося вісімнадцять‚ то мені вже перейшло за цей вік‚ бо народився я 1 лютого 1930 року‚ а арештовані ми були 1 червня. Крім цього‚ в Указі ясно було сказано‚ що звільняються тільки ті‚ які не мали за собою тяжких злочинів і бездоганно вели себе в таборі. А мій формуляр – “візитна картка” – вщерть був заповнений табірними порушеннями. Отож‚ із нас трьох шанси на звільнення мав тільки Цуга. Та на всяк випадок готувався і я – з чим‚ як кажуть‚ біс не жартує. Наші майстри лагодили взуття та пристойний одяг‚ чемодани-куфрики з фанери‚ на відмінно оздоблені. Та на цей раз мені не пощастило. Додому готувався тільки Василь Цуга. За нього я найбільше в таборі і переживав. Хворів на шлунок‚ північний клімат спричинився до облисіння. Тепер хоч він вирветься… Різні трагедії траплялись з молодими хлопцями. Деякі не витримували і свідомо йшли до вишки‚ на колючий дріт і були прошиті кулями з автомата.

Настав час розлуки. З Тиболтом ми зайшли до бараку‚ де жив Цуга. “Із смутком радість обнялась”. Сиділи мовчки певний час‚ слова були зайві…

Та пора на вахту. Хай щастить тобі Бог‚ друже‚ на тернистій дорозі нового життя!

Біля вахти зібрались “малолітки”. Із закарпатців‚ крім Василя‚ тут були Андрій Васько‚ Василь Марко. Обнялись востаннє з ними‚ вже із-за дроту‚ із “волі” Цуга помахав нам рукою. Радість крізь сльози… Тепер уже з нетерпінням чекатиму від нього листа з рідного краю. А карликові берізки в тундрі скидали вже осінню позолоту‚ готувались до зими. На дворі стояв похмурий день жовтня 1954 року.

 

В таборі з кожним днем життя ставало цікавішим‚ більш різноманітним. З інших таборів почали навідуватись до нас спортивні і мистецькі колективи.

Раніше‚ коли за дротом йшла вільна жінка‚ натовп чоловіків збирався і проводив її очима‚ поки вона не зникла з поля зору. А одного разу дивлюся – велике коло людей оточило щось чи когось і пильно спостерігає. Думав‚ незвичайне в тому зачарованому колі. А то була така собі… кішка‚ яка заблукала із будинку за табором‚ де жило начальство. Так дивились на неї‚ як на якесь ніколи невидане чудо… Бо нагадувала всім волю‚ рідний дім‚ свою Мурку.

Отже‚ тепер у таборі можна було спокійніше дихати‚ цікавіше жити.

Одного разу з другого району приїхав гурт в’язнів‚ серед яких були й Олексій Волошин та Міша Фізер. Порадувало те‚ що Волошин уже перейшов на українську мову‚ тримався рівним з нашими хлопцями. Хоч це було заборонено‚ він зробив кілька світлин своїм апаратом. У місті їх виробили (допомогли надійні вільнонаймані). Згодом Олексій нам вислав їх. Поволі присунулася мачуха-зима. Наступали свята. На римо-католицьке Різдво нас кількох запросили в гості литовці‚ а на наше – ми їх. З урочистим піднесенням святкували. Були палкі промови‚ привітання‚ ми наче відчували‚ що це останні такі свята за дротами. Бажали одні одним волі і зустрічі з рідним краєм.