Розділ № 4.Світова економіка.

19.1. Міжнародний поділ праці як фактор формування світової торгівлі

Міжнародна торгівля — це сфера міжнародних товарно-грошових відносин, які виникають в обміні товарами та послугами між різними країнами. Міжнародна торгів­ля є найдавнішою формою міжнародних економічних відносин. На її основі склалися міжнародна міграція трудових ресурсів, міжнародна міграція капіталу, міжнародна валютна система та міжнародне науково-технічне співробітництво.

Фактором формування міжнародної торгівлі є міжнародний поділ праці (МПП) — спеціалізація окремих країн на виробництві певного виду продукції для її продажу на світовому ринку.

Спочатку МПП відбувався під впливом природних чинників — тобто відмінностей країн у природнокліматичних умовах, територіальному розташуванні, забезпеченості трудо­вими ресурсами, розміщенні корисних копалин та ін. Так, Голландія історично спеціалі­зувалася на виготовленні м'ясо-молочної продукції, Бразилія — кави, Таїланд — рису.

На сучасному етапі на МПП дедалі більше впливають науково-технічні фактори — наявність наукомістких технологій і техніки, рівень розвитку виробничих сил. Причини поглиблення МПП:

ü виробництво однієї країни не в змозі забезпечити її жителів усіма потрібними товарами високої якості та за доступною ціною; ü потрібний постійний обмін науково-технічною інформацією, без якого неможливо підтримувати виробництво на високому рівні;

Міжнародна торгівля — це сукупність товарно-грошових відносин, які виникають в обміні товарами та послугами на світовому ринку

ü висока вартість науково-технічних досліджень та їх впровадження робить ефективними лише масове виробництво продукції, а отже, орієнтує його на світовий ринок;

ü розгортання НТП, масштаби оновлення науки та техніки досягли таких розмірів, що здійснити їх силами однієї, навіть дуже великої держави, неможливо. Досягнення НТР, яке використовують у межах певної країни, дає змогу настільки збільшити випуск продукції у короткий термін, що внутрішні рамки країни вияв­ляються надто вузькими для її повного споживання. Тому виробництво виходить на світовий рівень.

МПП проявляється в таких формах:

ü спеціалізація країн на здійсненні окремих операцій або виготовленні продукту:

а) міжгалузева;

б) внутрішньогалузева:

• подетальна (виробництво комплектуючих, вузлів, деталей);

• предметна (вироби певного типу та розміру);

• поопераційна (зосередження на окремих операціях — виробництво, скла­дання виробу та ін.);

ü кооперація — співпраця спеціалізованих підприємств з приводу випуску готової продукції;

ü комбінування — об'єднання на одній території підприємств різних галузей, які використовують сировину та відходи один одного, причому підприємства можуть належати різним державам.

Переваги МПП для країн:

ü кожна країна обирає таку спеціалізацію, яка дає їй змогу найбільш раціонально використовувати свої ресурси та підвищувати рівень виробництва;

ü участь у МПП прискорює розвиток НТП у кожній країні, стимулює запровадження нових технологій, підвищує якість продукції;

ü кожна країна зосереджується на створенні тих товарів і послуг, які їй коштують дешевше, та відмовляється від затратних виробництв; в результаті країни отримують через міжнародну торгівлю повний обсяг споживчих та інвестиційних товарів за нижчими цінами;

ü розвиток і поглиблення МПП призвели до появи процесу глобалізації — суттє­вого збільшення взаємозалежності країн, внаслідок чого певні економічні проце­си розповсюджуються в усьому світі. Таким чином, людство рухається до моделі, де економіки окремих країн функціонують у рамках єдиної економічної системи, і тому зникають бар'єри між країнами.

Нині можна вирізнити такі складники глобалізації:

ü глобалізація ринків — об'єднання історично віддалених і відмінних один від од­ного національних ринків у єдиний ринковий простір, внаслідок чого утворюється глобальний ринок;

ü глобалізація виробництва — розміщення виробництва товарів у будь-якій точці планети, де є для цього найсприятливіші умови. Так, компанія "Дженерал Моторс" в усьому світі має 32 тис. постачальників та 11 тис. дилерів.

Глобалізація допомагає країнам досягти високих темпів економічного зростання, підвищити рівень життя, задовольнити різноманітні потреби, знизити

Глобалізація   — поступове підвищення ступеня взаємозалежності та взаємозв’язку між різними країнами світу

виробничі витрати, підвищити якість продукції та ін. Проте вона має і негативні риси, тому що економіки втрачають свої національні особливості, посилюється їхня залежність від світових тенденцій. Уряди країн, які залучаються до світової економіки, відчутно втрачають контроль над економіко-політичними процесами всередині країни, особливо це стосується нерозвинених країн. На глобальну економічну ситуацію дедалі більше впливають різні міжнародні структури — Міжнародний валютний фонд, ООН, Світова організація торгівлі, Світовий банк та інші установи, а також найрозвиненіші країни.

20.2. Економічне обґрунтування міжнародної торгівлі та її сучасні тенденції

В економічній теорії існує два принципи, які науково пояснюють існування та доцільність міжнародної торгівлі.

Принцип абсолютної переваги був сформульований Смітом у XVIII ст. Кожна країна, яка виготовляє товар з меншими витратами, має абсолютну перевагу над країною, де витрати виробництва аналогічного товару вищі. Тому країни виграють від торгівлі одна з одною, якщо кожна спеціалізується на тих товарах, які вона може виробляти з меншими витратами.

Така спеціалізація призводить до того, що людство досягає максимальної ефективності використання ресурсів та одночасного здешевлення продукції. Проте

якби міжнародна торгівля розвивалася тільки за принципом абсолютної переваги, то країни—лідери, які досягли низьких витрат, повинні були б припинити придбання товарів у найменш розвинених країн. Однак цього не відбувається. Тому більш ґрунтовно пояснює світову торгівлю другий принцип.

Принцип абсолютної переваги — країни виграють від торгівлі одна з одною тоді, коли кожна спеціалізується на товарах, які вона може виготовити з меншими витратами

Принцип відносних переваг був винайдений Д.Рікардо (початок XIX ст.): країни спеціалізуються на тих товарах, які вони виробляють з найбільшою відносною ефективністю, та обмінюють їх на ті товари, які вони неспроможні ефективно виготовити самостійно.

Причому тут дуже важливу роль відіграє альтернативна вартість товару. Альтернативна вартість - товару А — це його вартість, виражена у кількостіодиниць товару б, які можна виготовити за той самий період часу та за тих самих витрат.

Принцип відносних переваг поля гає в тому, що країни спеціалізуються на тих товарах, які вони виробляють з найбільшою відносною ефективністю

ПРИКЛАД

Розглянемо дві країни — Молдову та Україну. Припустімо, що для перероблення тонни зерна на борошно та тонни винограду на вино потрібно витратити (табл. 20.1):

Таблиця 20.1. Витрати на перероблення продукції країнами

Очевидно, що Україна має абсолютну перевагу у переробленні обох товарів, але для світової торгівлі це не має особливого значення. Важливішою є відносна перевага, яка визначається за допомогою альтернативної вартості. Обчислимо її.

Для України:

1 т винограду = 4: 2 = 2 т зерна (альтернативна вартість перероблення 1 т винограду становить перероблення 2 т зерна);

1 т зерна = 2: 4 = 0,5 т винограду (альтернативна вартість перероблення 1 т зерна становить перероблення 0,5 т винограду);

Для Молдови:

1 т винограду = 5: 5 = 1 т зерна (альтернативна вартість перероблення 1 т винограду становить перероблення 1 т зерна);

1 т зерна = 5: 5 =1 т винограду (альтернативна вартість перероблення 1 т зерна становить перероблення 1 т винограду).

Отже, щоб переробити 1 т винограду, Україні потрібно відмовитися від перероблення 2т зерна, а Молдові — лише від 1т зерна, тому Молдова має відносну перевагу у переробленні винограду.

Щоб переробити 1 т зерна, Україні потрібно відмовитися від перероблення 0,5 т винограду, а Молдові — вже від 1 т, тому Україна має відносну перевагу у переробленні зерна.

Висновок полягає у тому, що для України відносно дешевшим є перероблення зерна, а для Молдови — винограду, і обидві країни виграють, якщо будуть спеціалізуватися в сфері своєї відносної переваги.

 

У теорії Д.Рікардо розглядається тільки один фактор — праця (або години, час). У ХХст. цей аналіз був розширений і розглядався вже для двох факторів — праці та капіталу. Встановлено: якщо країна має надлишок будь якого з цих факторів, то вона спеціалізуватиметься на

Альтернативна вартість товару — це його вартість, виражена у кількості одиниць іншого товару, які можна виготовити за той самий період часу та за тих самих витрат

товарах, виробництво яких потребує більшої кількості саме цього фактора. Країнам з над­лишком дешевої праці вигідно виготовляти та експортувати товари, які потребують великої кількості робочої сили, тому що вони будуть відносно дешевшими. Країнам з надлишком капіталу вигідно спеціалізуватися на капіталомістких товарах та імпортувати трудомісткі товари.

Сучасна торгівля стає дедалі динамічнішою, і нині можна констатувати такі її тенденції:

ü зростає частка та значення країн, що розвиваються, а також нових індустріальних країн Азії (Тайвань, Південна Корея, Сінгапур);

ü знижується частка США у світовій торгівлі;

ü збільшується частка країн ЄС та Японії;

ü якщо до середини XX ст. дві третини світового товарообігу припадало на продукти харчування, сировину та паливо, то тепер їхня частка знижується до третини;

ü зростає частка експорту та імпорту готової промислової продукції, машин, устаткування, транспорту;

ü поширюється торгівля науково-технічною продукцією та інформаційними ресурсами;

ü розвивається зовнішньоторговельна інфраструктура — складські приміщення, спеціалізовані транспортні організації, банки, страхові компанії;

ü зростають обсяги торгівлі послугами.

 

20.3. Торгівельний баланс і його структура

Торгівельний баланс — це документ, у якому фіксуються експортні та імпортні потоки товарів країни впродовж року. Він містить три частини:

ü надходження від експорту;

ü платежі за імпорт;

ü експортно-імпортне сальдо (різниця між експортом та імпортом).

Якщо сальдо позитивне (активне), тобто експорт більший за імпорт, тоді баланс вважається профіцитним (активним). Якщо сальдо від'ємне (пасивне), тобто експорт менший за імпорт, тоді баланс дефіцитний (пасивний).

Дефіцит чи профіцит балансу залежить від особливостей певної країни: її місця

у світовому суспільстві, загальної економічної політики, зовнішньоторговельної політики, циклічних коливань в економіці, інфляції, досягнень країни в НТП та ін. Стан балансу відображає

Торгівельний баланс — це особливий документ, у якому відображається співвідношення між: вартістю експорту та імпорту товарів країни за рік

конкурентоспроможність певної країни на світовому ринку, силу або слабкість економіки. Більш бажаним є активний баланс. Розвинені країни використовують активне сальдо для капіталовкладень за кордоном і створення "другої економіки". Країни, що розвиваються, використовують надлишкові кошти для оплати міжнародних зобов'язань і внутрішнього розвитку.

Пасивний баланс вважається небажаним і зазвичай оцінюється як ознака слабкості зовнішньоекономічних позицій певної країни. Це справедливо для країн, що розвиваються. Водночас високорозвинені країни теж стикаються з дефіцитним торгівельним балансом, але він пояснюється іншими причинами. Наприклад, у 70-і роки дефіцит торгівельного балансу США був пов'язаний з активним просуванням на їх ринок міжнародних конкурентів (компаній Західної Європи, Японії, Південної Кореї та ін.) з виробництва наукомістких товарів.

Загалом вважається, що дефіцит балансу, з одного боку, свідчить про низьку конкурентоспроможність вітчизняних товарів на світовому ринку, а з іншого — для споживачів він є певним чином вигідним, тому що на ринку з'являється багато якісних і де­шевих імпортних товарів.

Що стосується України, то в різні роки спостерігається різний стан торгівельного балансу. Водночас незмінним є те, що в структурі експорту переважають сировинні товари, а в структурі імпорту — енергоносії (нафта, газ). Це свідчить про низький рівень конкурентоспроможності української економіки та її продукції на світовому ринку.

 

20.4. Види зовнішньоторговельної політики

Зовнішньоторговельна політика — це напрям державної політики, пов'язаний з регулюванням міжнародних потоків товарів і послуг, який здійснюється для набуття найбільших переваг і зміцнення позицій країни на світовому ринку.

Історично склалося два протилежних підходи до зовнішньоторговельної політики — протекціонізм і лібералізм.

Протекціонізм (лат. ргоіесііа захист, прикриття) — економічна політика держави, спрямована на захист вітчизняних виробників від іноземних конкурентів. Протекціонізм передбачає запровадження перепон для імпорту товарів у певну країну. Його використовують в основному слаборозвинені країни щодо більш розвинених.

Зовнішньоторговельна політика — це державне регулювання міжнародних потоків товарів і послуг для отримання найбільших переваг і зміцнення позицій країни на світовому ринку

Форми протекціонізму:

ü селективний (вибірковий) — спрямований проти окремих країн або товарів;

ü колективний — об'єднання країн проти інших держав;

ü галузевий — захист певних галузей;

ü прихований — здійснюється методами внутрішньої економічної політики.

Інструменти протекціонізму:

ü тарифні бар'єри; ü нетарифні бар'єри ü добровільне обмеження експорту. Тарифні бар'єри:

Протекціонізм — зовнішньоторговельна політика держави, що здійснюється для захисту вітчизняних виробників від іноземних конкурентів

1) Тарифи (мито) — обов'язкові платежі (податки), які стягуються з товарів, що перетинають кордон країни. Види мита:

ü Імпортні (ввізні) — на імпорт товарів, призначених для продажу на внутрішньому ринку. їх застосування підвищує ціну товарів і дає перевагу вітчизняній продукції. Імпортні мита також є вагомим джерелом поповнення державного бюджету. Що нижчим є рівень розвитку країни, то більшу питому вагу в доходах бюджету посідають імпортні мита.

ü Експортні (вивізні) сплачуються на експортовані товари. Застосовуються для окремих товарів, вивезення яких держава прагне скоротити.

ü Транзитні — стягуються під час перевезення товарів через країну.

Якщо мито запроваджується тільки для поповнення бюджету, то його ставки порівняно невеликі, і воно називається фіскальним митом. Наприклад, якщо країна зацікавлена в імпорті певного товару, то встановлюється невисокий тариф. Однак якщо ставиться мета створити несприятливі умови для іноземних конкурентів, то мито називається протекціоністським. Воно може бути дуже високим.

2) Митні збори — збори за митне оформлення, супроводження, зберігання вантажів на митних складах, консультації та ін.

Мито та митні збори підвищують ціну товарів. Крім того, вони майже завжди знижують рівень добробуту країн, що торгують. Так, споживачі імпортних товарів змушені платити більшу ціну за їх придбання або ж купувати їх у меншій кількості. Водночас зі зростанням цін на імпортну продукцію можуть підвищуватися ціни і на вітчизняні товари, тож виникає ймовірність масового підвищення цін.

Нетарифні бар'єри:

ü Квоти — кількісне обмеження товарів, що підлягають експорту або імпорту. Види:

• Експортні — використовують для обмеження вивезення рідкісних товарів або ресурсів, а також для підвищення світових цін на цю продукцію.

• Імпортні — застосовують для обмеження імпорту іноземної продукції для захисту вітчизняних виробників або урізноманітнення імпорту, щоб позбутися залежності від будь-якої однієї країни. Квота вважається більш ефективною, ніж імпортне мито, тому що певний товар можуть завозити у більшій кількості навіть за умов високого мита, а квота повністю забороняє імпорт товару понад вста­новлену норму.

• Ембарго — повна заборона ввезення (вивезення) певного виду товару або всіх товарів.

ü Ліцензування — видача державними органами особливого дозволу (ліцензії) для імпорту (або експорту) товарів на певний термін. Підвищуючи ціну ліцензій або обмежуючи їхню кількість, можна домогтися не тільки обмеження експорту (імпор­ту), а й погіршення умов торгівлі у зв'язку з додатковими витратами на оформ­лення торгівельних процедур. Види ліцензій:

• індивідуальні — разовий дозвіл на експорт (імпорт) товару:

• відкриті індивідуальні — дозвіл на експорт (імпорт) товару без обмеження кількості;

• генеральні — постійно діючі дозволи на експорт (імпорт) без обмеження в кількості та часі.

ü Надмірні вимоги до якості товарів.

ü Складні бюрократичні процедури митного контролю.

Добровільне обмеження експорту — нова форма торгівельних бар'єрів. Іноземні компанії вдаються до добровільного обмеження свого експорту у певні країни, щоб уникнути більш жорстких торгівельних бар'єрів.

Політику протекціонізму не можна оцінити однозначно. Вона має свої переваги та недоліки. Так, вважається, що вона захищає інтереси вітчизняних виробників, але досвід свідчить, що економічне зростання відбувається швидше у тих країнах, які умовляються від торгівельних бар'єрів. Насправді протекціонізм, відгороджуючи галузі від іноземної конкуренції, послаблює в них спонукальні стимули до НТП, зниження витрат, підвищення якості. Він призводить до зростання цін, економічного застою, обмежує можливості споживачів задовольнити свої потреби. До того ж відповідні заходи країн — торгівельних партнерів можуть завдати збитків національному господарству.

Крайнім проявом протекціонізму є "торгівельні війни", за яких країни встановлюють жорсткі заходи щодо обмеження доступу на їхні внутрішні ринки. У торгівельних війнах програють усі сторони, тому вони дуже небезпечні.

Супротивники протекціонізму вважають більш ефективною політику лібералізму (вільної торгівлі) — політику, яка не передбачає жодних обмежень у міжнародній торгівлі. У цьому разі митні органи не стягують мито, а виконують лише реєстраційні функції. Таким чином, держава не впливає на міжнародну торгівлю та забезпечує максимальну свободу для дії ринкових сил у прагненні отримати найбільші вигоди від економічного обміну.

Лібералізм (вільна торгівля) — зовнішньоторговельна політика, яка базується на принципі порівняльних переваг і не передбачає жодних обмежень у міжнародній торгівлі

Вільна торгівля базується на принципі порівняльних переваг, завдяки якому можна досягти ефективнішого розподілу ресурсів і вищого рівня матеріального добробуту. На відміну від лібералізму протекціонізм ігнорує вигоди від спеціалізації, тому що країни змушені для задоволення своїх потреб користуватися лише внутрішніми ресурсами, а отже, спрямовувати частину ресурсів з ефективного їх використання на неефективний. Лібералізм стимулює конкуренцію, змушує місцеві компанії переходити на витратні тех­нології, сприяє економічному зростанню кожної країни. Таким чином, лібералізм вигід­ний усьому світові. Проте на практиці його реалізувати доволі складно, тому що немож­ливо реалізувати повну свободу конкуренції та рівність торгівельних партнерів.

Ось чому в сучасній міжнародній торгівлі використовують гнучку зовнішньоторговельну політику, яка сполучає заходи протекціонізму та лібералізму. Наприкінці XX ст. лише 20% світового товарообігу здійснювалося за принципами вільної торгівлі.

 

20.5. Міжнародні організації з регулювання торгівлі

Генеральна угода про тарифи і торгівлю  скорочено GАТТ, або ГАТТ) — багатостороння угода з питань здійснення міжна­родної торгівлі. Це кодекс правил поведінки у сфері міжнародної торгівлі країн-учасниць. ГАТТ створено 1947 р.; а з 1995 р. вона почала називатися Світовою організацією торгівлі (скорочено WТО, або СОТ). Нині до її складу входить понад 135 країн, і таким чином контролюється 90% світового товарообігу. Основними органами СОТ є:

ü сесії, які проводяться двічі на рік;

ü рада, яка включає представників усіх країн-учасниць;

ü секретаріат, штаб-квартира якого розташована у Женеві.

Функції СОТ:

ü здійснення контролю за країнами-учасницями у сфері виконання ними прийнятих зобов'язань;

ü організація та проведення багатосторонніх торгівельних переговорів, на яких розглядаються актуальні проблеми міжнародної торгівлі.

Принципи СОТ у здійсненні зовнішньоторговельної політики:

ü надання режиму найбільшого сприяння (кожна країна надає партнеру ті самі права та пільги, які вона призначає для інших);

ü усунення дискримінації країн у міжнародній торгівлі;

ü відмова від кількісних обмежень у міжнародній торгівлі та перехід до політики митних тарифів;

ü надання сприятливого режиму міжнародної торгівлі країнам, що розвиваються;

ü сприяння лібералізації міжнародної торгівлі, зниження митних тарифів.

Конференцію ООН з питань торгівлі та розвитку скорочено UNСТАD, або ЮНКТАД) створено 1964 р. До неї входять усі держави — члени ООН (понад 180 держав і міжнародних організацій). Вищий орган — Сесія ЮНКТАД, яка проводиться чотири рази на рік. Головні допоміжні органи — Комісія з питань сировинних товарів, Комітет з питань морських перевезень, Комітет з промислових товарів, Комітет з питань передачі тех­нологій, Комітет з питань економічного співробітництва між країнами, що розвива­ються, та ін. Штаб-квартира розташована в Женеві.

Головна функція ЮНКТАД — вивчення та вирішення проблем міжнародної торгівлі у зв'язку з прискоренням економічного розвитку світового господарства та посиленням інтеграції країн. Завдання:

ü сприяння розвитку рівноправного та всебічного співробітництва всіх країн, незалежно від рівня їхнього розвитку;

ü встановлення принципів міжнародної торгівлі, які сприяють економічному зростанню світової економіки;

ü розробка рекомендацій з питань проведення міжнародної торгівлі з урахуванням світових валютно-фінансових проблем;

ü розробка прогресивних концепцій світового торгівельно-економічного співробітництва.

Комісію ООН з питань прав міжнародної торгівлі скорочено UNСІТRUL, або ЮНСІТРАЛ) затверджено Генеральною Асамблеєю ООН 1966 р. для сприяння узгодженню та уніфікації права міжнародної торгівлі. До її складу входить більше 40 країн, вона проводить щорічні сесії. Завдання ЮНСІТРАЛ:

ü координація роботи міжнародних організацій, які займаються питаннями права міжнародної торгівлі;

ü залучення держав до участі у міжнародних конвенціях;

ü розробка нових прогресивних міжнародних конвенцій у галузі права міжнародної торгівлі;

ü підготовка кадрів;

ü допомога у сфері права міжнародної торгівлі країнам, що розвиваються.

Особлива увага приділяється розробці єдиних норм права у сфері міжнародної торгівлі, міжнародних платежів, міжнародного арбітражу, міжнародних перевезень. За час свого існування ЮНСІТРАЛ розробила Конвенцію про морські перевезення вантажів (1978 р.), Конвенцію про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (1980 р.) та ін.

 

Контрольні запитання

1. Якою є основна умова формування міжнародної торгівлі?

2. Під впливом яких чинників склалася сучасна світова торгівля?

3. Назвіть переваги міжнародної торгівлі для її учасників.

4. Сформулюйте принципи абсолютної та відносної переваг.

5. Розкажіть про сучасні тенденції міжнародної торгівлі.

6. Назвіть інструменти протекціонізму.

7. Розкажіть про види нетарифних бар'єрів.

8. Розкрийте сутність політики лібералізму.

9. За якими напрямами нині відбувається поглиблення міжнародного поділу праці?

10. Які сучасні форми міжнародних економічних відносин склалися під впливом міжнародної торгівлі?

11. Які позитивні та негативні риси міжнародної міграції робочої сили ви можете назвати?

12. Проаналізуйте переваги і недоліки глобалізації. Наведіть приклади позитивного впливу глобалізації на національні економіки.

13. Які наслідки для України має її залучення до процесу глобалізації ринків і виробництва?

14. Як треба аналізувати торгівельний баланс країни? Про що свідчить пасивний торгівельний баланс?

15. Чи залежить рівень розвитку національної економіки від структури зовнішньої торгівлі країни? Аргументуйте відповідь.

16. Викладіть власний погляд на користь або проти протекціонізму.

17. Як ви розумієте прихований протекціонізм? Що є його інструментами?

18. У яких випадках компанії застосовують добровільне обмеження імпорту?

19. Як пояснити тезу про те, що у торгівельних війнах програють усі сторони?

20. Яким чином зовнішньоторговельна політика може сприяти економічному зростанню?

21.1. Елементи міжнародної валютної системи. Види валют

Міжнародна валютна система — це сукупність способів, засобів і міжнародних організацій, за допомогою яких здійснюються платежі та розрахунки в межах світово­го господарства.

Елементи міжнародної валютної системи: 1. валюта; 2. міжнародні (колективні) гроші; 3. валютний курс;

Міжнародна валютна система — це система міжнародних відносин у сфері платежів і розрахунків в межах здійснення світового господарства

4. валютні ринки;

1. міжнародні валютно-фінансові організації.

Валюта — загальна назва грошових одиниць різних країн, які використовують у міжнародних розрахунках.

Види валют:

ü національна — встановлена законом грошова одиниця певної держави;

ü іноземна — грошові кошти інших країн;

ü резервна — в цій валюті центральні банки держав накопичують і зберігають резерви для міжнародних розрахунків у зовнішньоторговельних операціях. Резервний фонд країни включає: золото, ЗОН і вільно конвертовану валюту (зазвичай на сучасному етапі це долар США, фунт Великої Британії, єна Японії, євро як максимально стабільні валюти);

ü колективні валюти, або міжнародні валютні одиниці — SDR, ЕСU євро.

SDR (спеціальні права запозичення) — розрахункова оди­ниця, яка являє собою безготівкові гроші у вигляді записів на спеціальних рахунках країни у міжнародному валютному фонді. Це наднаціональна валюта, яка діє тільки на рівні міждержавних економічних відносин країн — членів МВФ. її вартість розраховуєть­ся на основі стандартного кошика валют, куди входять п'ять основних світових валют. Частку валюти окремої країни у валютному кошику визначають на основі питомої ваги ВНП цієї країни у загальному ВНП усіх країн, які входять до кошика.

SDR існує з 1970 р. та використовується для:

ü регулювання сальдо платіжних балансів країн (усунення їхніх дефіцитів);

ü міжнародних платежів;

ü придбання вільно конвертованої валюти.

ЕС U (європейська розрахункова одиниця) з'явилася 1979 р. як міжнародні гроші в Європейській валютній системі, що функціонувала в межах ЄС. Для її створення центральні банки країн ЄС виділили 20% своїх золотих запасів і 20% доларових активів, у обмін на це отримавши рахунки в ЕСU. Вартість ЕСU теж розрахо­вується на базі кошика валют.

Євро — нова одиниця ЄС, яка діє замість ЕСU з 1.01.1999 р. і стала готівковою з 2002 р. в 11 країнах ЄС (1 ЕСU = 1 євро). Запровадження євро — важливий крок на шляху до ще більшої інтеграції країн ЄС. їхній ринок перетворився на загальну валютну систему, якою управляє Європейська система центральних банків під керівництвом Європейського Центрального банку. Перехід до євро сприяє формуванню особливих фінансових механізмів країн ЄС, що може призвести до домінування євро над доларом США. Країни ЄС мають такі вигоди від запровадження євро:

ü на рівні державних фінансів стає жорсткішою бюджетна дисципліна та втримується інфляція на рівні 1,5—2% на рік;

ü уніфікуються податкові системи країн ЄС, тому що через відмінності вони щорічно втрачають 500—800 млрд дол.;

ü змінюється стратегічне розташування сил на міжнародній арені на користь Європи.

Важливою властивістю будь-якої валюти є її конвертованість —(перетворення, оберненість) — здатність національної валюти вільно обмінюватися на іноземні валюти.

Залежно від ступеня конвертованості розрізняють: ü Вільно конвертовані валюти — вони без обмежень обмінюються на будь-які інші валюти. В основному це валюти розвинених держав (США, Японії, Великої Британії, країн ЄС та ін.).

Конвертованість валюти — властивість певної валюти вільно обмінюватися на валюти інших країн

ü Частково конвертовані — валюти тих держав, які запроваджують деякі валютні обмеження. Наприклад, забороняється оплата імпорту певних товарів іноземною валютою. Це характерно для країн, які розвиваються, та перехідних країн (Польщі, Росії, України).

ü Неконвертовані (замкнені) — валюти, обмін яких на іноземні валюти заборонено. Це валюти планової економіки або деяких країн Африки та Азії, яким властива нестабільна економіка та політичний режим.

Таким чином, конвертованість валюти залежить від економічного потенціалу певної країни та стійкості її грошового обігу. У міжнародних розрахунках використовують саме вільно конвертовані валюти.

 

21.2. Валютні курси та валютні ринки

Валютний курс — ціна грошової одиниці однієї країни, виражена у кількості валюти іншої країни. Валютний курс показує, скільки грошових одиниць іншої країни можна придбати за грошову одиницю певної країни. Основою валютного курсу є валютний паритет — встановлене співвідношення між двома валютами.

До Першої світової війни основою валютного курсу був монетний паритет, за якого валюти зіставлялися виходячи із вмісту золота у монеті. Наприклад, фунт містив 7,32 г золота, а долар — 1,505 г, тому монетний паритет фунта з доларом дорівнював 7,32: 1,505 = 4,87. Маємо валютний курс: 1 фунт = 4,87 дол. США.

У 20-і рр. XX ст. золоті монети були вилучені з обігу, і країни почали використовувати номінальний вміст грошової

Валютний курс — ціна валюти однієї країни, виражена в іноземних грошових одиницях

одиниці, тобто вартість грошової одиниці почала залежати від золотих запасів країни. Тому основою валютного курсу було співвідношення номінального золотого вмісту грошових одиниць.

З 70-х рр. XX ст. валюти втратили прив'язку до золота. У сучасних умовах використовують два види валютних курсів:

ü Фіксований — встановлюється центральним банком держави на основі угоди зацікавлених країн. Зазвичай регламентуються межі коливань курсу національної валюти — валютний коридор, і якщо курс валюти наближається до нього або виходить за його рамки, то центральний банк продає або купує іноземну валюту на валютному ринку доти, доки курс національної валюти не стабілізується.

ü Плаваючий — встановлюється на валютних ринках під впливом вільних коливань попиту та пропозиції валюти. У разі існування таких курсів їх зміни жодним чином не обмежуються, тому важко спрогнозувати динаміку експорту, імпорту, стану торгівельного та платіжного балансів. Таким чином, плаваючий курс може стати фактором дестабілізації економіки, і тому країни прагнуть зафіксувати валютні курси.

Валютні курси у сучасній економіці постійно коливаються, тому розрізняють:

ü номінальний валютний курс (офіційний) — визначається центральним банком країни, за ним здійснюються всі валютні операції держави;

ü реальний валютний курс (ринковий) — визначається за допомогою пропорцій товарного обміну країн. Підвищення або зниження реального курсу свідчить про рівень конкурентоспроможності країни на світовому ринку.

Визначення курсів валют називається валютним котируванням. Котирування здійснюється на валютному ринку. Валютний ринок — економічний механізм, який забезпечує купівлю-продаж окремих валют і формування валютних курсів.

Суб'єкти валютного ринку:

ü фірми, організації та приватні особи, які займаються зовнішньоекономічною діяльністю; ü центральні та комерційні банки; ü спеціалізовані фондові та валютні біржі, посередницькі (брокерські) фірми; ü транснаціональні корпорації, які володіють активами у різних країнах і постійно здійснюють валютні операції.

Фіксований валютний курс встановлюється центральним банком країни на основі Угоди зацікавлених країн. Плаваючий валютний курс встановлюється на валютних ринках під впливом вільних коливань попиту та пропозиції валюти

Класифікація валютних ринків:

ü За місцем здійснення валютних операцій:

• міжбанківський — обмін валют між банками;

• біржовий — через біржі.

ü За обсягом валютних операцій:

• світовий;

• регіональний (наприклад, Європейський ринок валют охоплює Лондон, Франкфурт, Париж, Цюрих; Американський — Лос-Анджелес, Монреаль, Нью-Йорк, Чикаго; Азійський — Бахрейн, Гонконг, Сінгапур, Токіо);

• місцевий (внутрішній) — у межах однієї держави.

Функції валютного ринку:

ü обслуговування міжнародного товарообігу та обороту послуг і капіталів;

ü формування валютних курсів;

ü інструмент держави для проведення грошово-кредитної політики.

Операції на валютному ринку:

ü готівкові валютні операції (спот-операції) — обмін валюти здійснюється в момент укладання контракту (65% усього валютного обороту);

ü строкові валютні операції (форвардні, ф'ючерсні, опціони) — виплати здійсню­ються через певний час (становлять 10% валютного обороту).