Встановлення рівноважної ціни на ринку грошей .

Грошовий ринок — це:

ü ринок грошей, який включає:

• ринок короткострокових фінансових операцій (до року);

• ринок короткострокових кредитів;

ü   ринок капіталів, який включає:

• ринок середньо- та довгострокових банківських кредитів;

• ринок цінних паперів.

Розглянемо ринок грошей. Попит на гроші також складається з двох частин:

ü Попит на гроші для угод, які пред'являють:

• підприємці (для купівлі засобів виробництва);

• домогосподарства (на придбання споживчих товарів).

ü Попит з боку фінансових активів — це попит на гроші як засіб збереження. Адже активи — це власність, що має грошову вартість (нерухомість, устаткування, цінні папери та ін.). Чимало людей мають заощадження (активи) у вигляді грошей.

Попит на гроші залежить від відсоткової ставки банку. Якщо вона підвищується, то попит на гроші зменшується, адже стає вигіднішим надавати гроші у тимчасове користування для отримання доходу.

Попит на гроші виражається функцією D, зображеною на рис. 9.8.

Пропозиція грошей в економіці країни представлена грошовими коштами, що перебувають в обігу, тобто агрегатом М1 (див. тема 8.3). Пропозиція є відносно постійною і не залежить від відсоткової ставки. Справа у тому, що керівні фінансові органи держави постачають економіку певним обсягом грошей, величину якого швидко змінили неможливо. Тому пропозиція грошей має вигляд вертикальної прямої (рис. 9.9).

Поєднання попиту і пропозиції грошей дає змогу визначити рівноважну "ціну грошей" — відсоткову ставку (рис. 9.10).

10.2 Р инок кредитних капіталів і відсоткова ставка.

Суб'єкти кредитного ринку:

ü підприємці;

ü домогосподарства;

ü органи державної влади;

ü фінансові посередники (комерційні банки, інвестиційні компанії, інноваційні фонди).

Об'єктом купівлі-продажу на кредитному ринку є позичковий капітал, який надають у кредит економічним суб'єктам для отримання доходу у формі позичкового відсотка.

Будь-яке кредитування здійснюється на трьох основних умовах:

ü повернення (позичену суму потрібно повернути);

ü строковість (кредит потрібно віддати у визначений термін);

ü прибутковість (за користування грошима потрібно заплатити відсоток).

Сторона, яка надає кредит, називається кредитором, сторона, яка бере кредит, — позичальником (боржником).

Види кредитів:

ü Комерційний — надається підприємствами один одному у вигляді відстрочки платежу за поставлені товари. Він можливий лише між тими підприємствами, які безпосередньо пов'язані господарськими стосунками (деревообробний завод і меблева фабрика) і добре знають один одного.

ü Банківський — універсальний кредит, який фінансово-кредитні установи надають будь-яким господарським суб'єктам на будь-які цілі і на будь-які терміни у вигляді грошової позики. Банківський кредит є основною формою кредиту.

ü Споживчий — надається споживачам на купівлю споживчих товарів тривалого користування. Його практикують роздрібні магазини і банки.

ü Іпотечний — це довгостроковий кредит під заставу нерухомості (житла, землі).

ü Державний — будь-який кредит, де позичальником є держава, а кредитором — переважно населення.

ü Міжнародний — надається у товарній або грошовій формі суб'єктам міжнародних відносин.

Відсоток на капітал (позичковий відсоток) — це дохід власника грошей за надання їх у тимчасове користування підприємцям або приватним особам. Підприємці використовують грошовий капітал для організації виробництва, випуску й реалізації продукції, а частину отриманого прибутку виплачують власнику фінансових коштів як відсоток на капітал.

Визначення сутності та джерел відсотка дотепер залишається об'єктом суперечок економістів. Більшість поглядів враховують у визначенні позичкового відсотка фактор часу, вважаючи, що відсоток — це ціна, яка сплачується за те, щоб розпоряджатися ресурсами тепер, а не чекати, доки будуть зароблені кошти для самостійної купівлі цих ресурсів у майбутньому. З іншого боку, це винагорода власника ресурсів, який відмовляється від нинішнього розпорядження ними і надає їх у позику.

Відсоток ще називають відсотковою ставкою, або нормою позичкового відсот­ ка. Вона обчислюється як відношення суми грошового доходу на капітал до розміру позики. Розрізняють річну і місячну відсоткову ставку. Ставка може бути номінальною і реальною. Реальна враховує інфляцію і розраховується так:

І_р = І_н – Т_інфл,

де і_р — реальна відсоткова ставка, і_н — номінальна ставка, Т_інфл — темп інфляції.

У розвинених країнах нормальною вважається ставка до 7% на рік. Водночас став­ки диференціюються через різні причини. Фактори диференціації відсоткових ставок:

1) Ризик — з одного боку, власник капіталу, віддаючи його у позику, може не знати фінансового стану позичальника і ризикує втратити гроші. З іншого — кредитор ризикує тим, що позбавляється можливості нинішнього розпорядження грошо­вими ресурсами, адже у майбутньому все може змінитися на гірше. Що вищий ризик, то вища ставка відсотка.

2) Тривалість позики — довгострокові позики видають на вищий відсоток, аніж корот­кострокові.

3) Оподаткування доходу за кредит — кредитор вимагатиме вищу ставку, якщо вона (як дохід) оподатковується за меншим податком.

4) Про дуктивність капіталу — щорічний дохід, який заробляє підприємець, використовуючи гроші в будь-якому інвестиційному проекті. Що вища продуктивність, то вищий попит і відсоткова ставка.

5) Конкуренція на ринку капіталів — якщо банк не має конкурента, він може призначити вищу відсоткову ставку. Тому конкуренція у банківській сфері призводить до зниження ставок відсотка.

Розглянемо попит і пропозицію кредитного капіталу.

Попит на позичковий капітал залежить від:

ü величини відсоткової ставки за користування капіталом;

ü прибутковості капіталу;

ü попиту на продукцію, яка виготовляється за його допомогою;

ü типу галузі;

ü територіального розташування.

Криву попиту на капітал зображено на рис. 9.11: щовища ставка відсотка, то менший попит на кредитні кошти.

Пропозиція позичкового капіталу залежить від:

ü ставки відсотка;

ü альтернативних варіантів його використання;

ü кількості кредиторів;

ü обсягу тимчасово вільних грошових коштів.

Що вища ставка відсотка, то більше охочих надати капітал у користування, тому крива пропозиції капіталу представляє пряму залежність (рис. 9.12).

Взаємодія попиту і пропозиції капіталу даєрівноважну "ціну капіталу" — відсоткову ставку, яку виплачує позичальник за право користуватися капіталом {рис. 9.13).

Ставка відсотка = *100%.

10.3 Ринок цінних паперів як складник ринку капіталів.

Цінні папери — це особливий товар у вигляді документа, що дає право його влас­нику отримувати дохід.

Суб'єкти ринку цінних паперів (РЦП):

ü емітенти — ті, хто вперше випускає цінні папери;

ü інвестори — ті, хто придбає цінні папери від свого імені і за свій рахунок;

ü інвестиційні компанії— організації, які допомагають здійсненню угод між емітен­тами й інвесторами.

Покупцями та продавцями на РЦП можуть бути підприємства, банки, фінансово-кредитні посередники, держава, приватні особи.

Об'єктами купівлі-продажу є акції, облігації, сертифікати, векселі та ін.

Акція — цінний папір без встановленого терміну обігу, що свідчить про внесення його власником своєї частки в капітал акціонерного підприємства і дає право на отри­мання спеціального доходу — дивіденду. Акція дозволяє її власнику брати участь в управлінні підприємством і в розподілі майна в разі його ліквідації. Власник акції не має права вимагати від акціонерного товариства повернення своїх грошей, але він може продати акцію іншій особі.

Облігація — цінний папір у вигляді боргового зобов'язання, за яким її власнику ви­плачують фіксовані відсотки, а емітент зобов'язується відшкодувати держателю всю номінальну вартість облігації у вказаний термін. Таким чином, облігацію через п'ять, десять або більше років повністю викуповують у держателя. Найчастіше держава випускає у вигляді облігацій внутрішньої державної позики (ОВДП).

І на акціях, і на облігаціях вказано їхню номінальну вартість, але реально їхня купівля - продаж відбувається за ринковою ціною (за курсом).

Вексель — боргове зобов'язання платника повернути борг власнику векселя. Вексель поєднує три властивості:

ü це цінний папір (приносить дохід у вигляді відсотка);

ü боргове зобов'язання (є свідченням про позику);

ü розрахунковий засіб (є кредитними грошима).

Надійність векселя підсилює вексельне поручництво — аваль — поручництво), тобто особливий гарантійний запис на векселі, який ставить юридична особа, яка бере на себе відповідальність за виконання зобов'язань з векселя.

Ощадний сертифікат — облігація, що свідчить про внесення коштів в ощадний банк. З його допомогою можна отримати кошти з рахунку в будь-який момент. Сертифікати можуть бути іменними або на пред'явника.

Приватизаційний сертифікат (ваучер) засвідчує право держателя на частку дер­жавного майна. Ваучер можна обміняти на акцію або інші цінні папери.

Порівняно з іншими ринками РЦП відрізняється тим, що:

ü цінні папери як об'єкти продажу можуть мати незначну номінальну вартість і вод­ночас високу реальну, і навпаки;

ü цінні папери — це не реальний капітал (як споруди або машини), а фіктивний, але водночас такий, що символізує реальний капітал.

РЦП поділяється на два види, або рівні:

ü первинний — на ньому емітент продає нові випуски цінних паперів за номінальною ціною;

ü вторинний — складається з майбутніх інвесторів, які здійснюють перепродаж цінних паперів за ринковою (курсовою) ціною.

Попит на цінні папери залежить від:

ü величини дивіденду;

ü наявності вільних грошових коштів;

ü вигод, які можна отримати за альтернативного використання грошових коштів (купити цінні папери або вкласти кошти у банк).

Пропозиція цінних паперів залежить від:

ü потреби емітента в грошових інвестиціях;

ü кількості емітентів;

ü рівня розвитку економіки.

Під впливом коливань попиту і пропозиції формується ринкова ціна цінних паперів, яка називається курсом цінного паперу. Саме за цією ціною цінні папери продають на вторинному ринку. Курс цінних паперів залежить від доходу, який вони приносять, а також величини банківського відсотка як альтернативного доходу:

Курс акції = *100%,

де d — величина дивіденду, і — рівень банківського відсотка.

ПРИКЛАД

Акція має номінальну вартість 300 грн, дивіденд становить 12% на рік, відсоток банку — 5%. Визначимо курс акції, за яким її буде продано на вторинному ринку. Спочатку переведемо дивіденд на грошові одиниці: дивіденд = 0,12x300 = 36 грн. Легко обчислити, що курс акції становитиме (36/5)100% = 720 грн.

Незважаючи на те, що на РЦП обертаються не реальні товари, а фіктивні, він відіграє велику роль у розвитку економіки:

ü за допомогою цінних паперів виробники мобілізують грошові кошти і здійснюють розширення виробництва;

ü зміни курсів акцій надають інформацію про зміни в економічній ситуації в країні, тобто цінні папери виконують інформаційну функцію; так, зростання курсів акцій свідчить про економічний розквіт, а їх зниження — про занепад;

ü коливання курсів акцій надають орієнтири для капіталовкладень у ті чи інші галузі або підприємства.

10.4. Ринок інформаційних ресурсів.

Інформаційні ресурси — це сукупність знань, документальних і речових свідчень і даних, потрібних і достатніх для створення нового продукту.

Ринок інформації виник наприкінці XX ст., коли людство увійшло до інформаційної ери. Відтоді інформація є одним із найважливіших ресурсів виробництва і найдорожчим з них.

Об'єктами ринку інформації є особливі товари — знаки інформації, в яких вона закодована. Передусім це:

ü знаки традиційної паперової інформації — патенти, ліцензії, ноу-хау, рецепти, про­ектна документація;

ü знаки сучасної машинної інформатики — алгоритми, програми, комп'ютерні ігри, відеофільми;

ü дослідні зразки, які можуть бути використані у виробництві.

Провідна роль на ринку інформації належить науково-технічній інформації — вина­ходам і розробкам вчених.

Контрольні запитання

1. Чим відрізняються ринки споживчих товарів від ринків товарів виробничого призначення?

2. Розкажіть про особливості кривої пропозиції на ринку праці.

3. Як розрахувати курс цінного паперу?

4. У чому полягає специфіка заробітної плати як ціни праці порівняно з цінами на інші види благ або ресурсів?

5. Які фактори перешкоджають формуванню рівноваги на ринку праці?

6. У чому полягають переваги та недоліки відрядної заробітної плати?

7. Якщо ставиться за мету швидко підвищити обсяг виробництва продукції, яка форма за­робітної плати буде оптимальною?

8. З якою метою розраховується реальна заробітна плата?

9. Напишіть формулу, за якою розраховується ціна земельної ділянки.

10. Який вид ренти пов'язаний із відмінностями у родючості землі?

11. Який з видів диференціальної ренти нині є панівним - І або II роду?

12. Назвіть фактори диференціації позичкового відсотка.

13. Розкажіть про види кредиту.

14. Що робить конкретне благо капіталом? Яка роль фактору часу у визначенні капіталу?

15. Чим відрізняється акція від облігації? Чому цінні папери називають "фіктивним" капіталом?

16. Що таке "номінальна вартість" цінних паперів та їхня "реальна вартість"? Під впливом яких факторів складається реальна вартість цінних паперів?

17. Яку роль відіграє ринок цінних паперів в умовах ринкової економіки?

18. У чому полягає відмінність між ринком грошей і ринком капіталів?

19. Чому пропозиція грошей в економіці є відносно постійною?

20. Як впливає на величину прибутку швидкість обігу капіталу?

 

Тема № 11. Підприємство як основна господарська ланка. Функції підприємства.

План

11.1.Підприємство — це первинна ланка економіки, або економічна одиниця, яка поєднує фактори виробництва та виробляє готовий продукт для його реалізації та отримання доходу. Згідно з Господарським кодексом України, підприємство — це самостійний господарський суб'єкт, який має статус юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідну та комерційну діяльність для отримання відповідного прибутку.

Підприємства виникли внаслідок суспільного поділу праці та спеціалізації. Якщо у давні часи товари виготовлялися окремими працівниками та кожен продукт мав свого творця, то поступово процес виробництва ускладнився, працівники почали спеціалізуватися на окремих

Підприємство — це первинна ланка економіки, або економічна одиниця, яка виробляє готовий продукт для його реалізації та отримання доходу

операціях, і для виготовлення цілісного продукту змушені були кооперуватися, об'єднувати свої трудові зусилля. Так виникли підприємства.

Незважаючи на різноманіття підприємств, всі вони мають спільні характерні риси і є:

ü технологічно уособленими, тобто на різних підприємствах (навіть у межах однієї галузі) використовуються різні технології;

ü спеціалізованими — зосереджені на виготовленні конкретного товару або послуги;

ü економічно уособленими — самостійно вирішують основні питання господа­рювання (що виробляти, як і для кого, які призначати ціни, які використовувати ресурси та ін.), це право їм надає форма власності, яка передбачає особливості володіння, користування та управління майном;

ü юридично уособленими — кожне підприємство є юридичною особою з правом укладання господарських угод, тобто воно має власну назву, зафіксовану у державному реєстрі, юридичну адресу, печатку та право укладати договори, бути відповідачем або позивачем у суді;

ü колективом працівників, тобто соціальною ланкою суспільства.

Функції підприємства:

ü Виробнича — створення товарів і послуг для задоволення потреб та отримання максимуму прибутку за мінімальних витрат. Це найважливіше завдання підприємств. Виробнича функція має вигляд q = f (I, K, L), де I, K, L— земля, капітал, праця. Завдання будь якого підприємства — оптимізувати виробничу функцію, тобто знайти таке сполучення I
К та L, щоб досягти максимального випуску продукції за найменших витрат. ü Виробничо-технологічна — забезпечення виробничого процесу належними засобами виробництва,	Функції підприємств: виробнича, виробничо-технологічна, економічна, соціальна, зовнішньоекономічна

запровадження нових технологій, винахідництво, оптимізація виробничих процесів.

ü Економічна — управління виробництвом, збутом, укладання контрактів, найм працівників і раціональна організація їхньої праці, розподіл доходів (заробітної плати та прибутку), розрахунок економічної ефективності, ціноутворення, вивчення ринку.

ü Соціальна — поліпшення умов роботи, відпочинку працівників, створення спри­ятливого психологічного клімату, надання допомоги та пільг працівникам та їхнім сім'ям, благодійність.

ü Зовнішньоекономічна — спільні з іноземними партнерами виробництво, будів­ництво, науково-дослідна діяльність.

 

11.2. Класифікація підприємств

За характером діяльності:

ü комерційні — орієнтовані на отримання прибутку;

ü некомерційні — створюються для досягнення певних соціальних цілей і не мають за мету отримання прибутку. За формами власності:

ü індивідуальні — засновані на особистій власності;

ü приватні — засновані на власності окремого громадянина або громадян з пра­вом найму робочої сили;

ü сімейні — засновані на власності та праці членів однієї родини;

ü державні — засновані на державній власності;

ü колективні — засновані на власності трудового колективу;

ü спільні — створюються на базі об'єднання майна різних власників, в числі засновників можуть бути іноземні особи та громадяни;

ü орендні — засновані на договірному тимчасовому володінні та користуванні майном. Об'єктом оренди можуть бути цілі підприємства, їхні структурні підрозділи або окремі види майна.

За належністю капіталу:

ü національні — капітал належить підприємствам певної країни;

ü змішані (спільні) — капіталом володіють і громадяни певної країни, і іноземці.

За обсягом виробництва, кількістю номенклатурних виробів:

ü масового виробництва — виготовляють однотипний продукт у великій кількості;

ü серійного виробництва — виготовляють невеликі партії продукту;

ü одиничного виробництва — виробляють продукцію на замовлення (ексклюзивні товари).

За ступенем механізації:

ü автоматизовані;

ü частково механізовані;

ü комплексно-механізовані;

ü ручного виробництва.

За цілісністю та ступенем підпорядкування:

ü головні — контролюють діяльність дочірніх підприємств і філій;

ü дочірні — є юридично самостійними у здійсненні господарської діяльності, склада­ють звітний баланс, але контрольний пакет акцій належить головному підприємству;

ü філії — не є юридично й економічно самостійними, не мають власного балансу, діють від імені та за дорученням головного підприємства. Майже весь їхній акціо­нерний капітал належить головній компанії.

За галузями:

ü промислові;

ü торгівельні;

ü сільськогосподарські;

ü посередницькі;

ü транспортні;

ü інноваційні та ін.

За чисельністю працівників:

ü малі —      до 50 осіб;

ü середні — від 51 до 500 осіб;

ü великі — понад 500 осіб.

 

11.3. Малі, середні та великі підприємства

Критерії віднесення підприємств до малих, середніх і великих відрізняються залежно від країни. В Україні з 2004 року малими вважаються підприємства до 50 осіб, середніми — від 51 до 1000 осіб; великими — понад 1000 осіб. Часто малі та середні підприємства об'єднують у одне поняття — малий бізнес — і проводять аналіз, про­тиставляючи малий і великий бізнес.

У розвинених країнах малий бізнес вважається особливим феноменом. Малі підпри­ємства виробляють більше 70% обсягу всієї продукції, забезпечують понад 50% зайня­тості, їхнє повсюдне поширення пов'язано з такими обставинами. Сучасний ринок вия­вився перенасиченим масовими, стандартними товарами, основні потреби задоволе­но. Нині дедалі більше з'являється специфічних потреб, для задоволення яких потрібні дрібні серії високоякісної продукції. Цю проблему і вирішує малий бізнес.

Малі підприємства вважаються фундаментом ринкової економіки, внаслідок своєї чисельності вони пов'язують всі економічні ланки між собою і швидко покривають нестачу будь-яких товарів або послуг на ринку. Вони також сприяють підтриманню конкуренції.

Переваги малих підприємств:

ü вони гнучкіші, ніж великі, легко пристосовуються до змін на ринку, реагують на коливання смаків споживачів;

ü швидко освоюють нову продукцію;

ü не потребують великих інвестицій;

ü орієнтуються на місцеві ринки, тому краще знають потреби невеликого кола своїх клієнтів.

Недоліки малих підприємств:

ü неспроможні здійснювати дорогі науково-дослідні розробки;

ü дуже чутливі до змін у цінах і відсоткових ставках;

ü схильні до банкрутства.

Низька стійкість малих підприємств, звісно, є їхнім недоліком, але багато хто вбачає в цьому і перевагу. Так, на місце компаній, які розорилися, приходять нові, більш стійкі, життєздатні, які виживають у конкурентній боротьбі. Банкрутство одного малого підприє­мства не відбивається на стані всього сектору малого бізнесу.

У сучасній економіці великі підприємства часто використовують переваги малих і запроваджують їхні принципи управління. Крім того, вони встановлюють постійні ко­операційні зв'язки з малими фірмами, які стають постачальниками якісної і дешевої продукції (наприклад, комплектуючих).

Розвиток малих підприємств є дуже актуальним для економіки України. Відхід від монополізму та перехід до конкурентної ринкової економіки давно потребує створен­ня прошарку малих підприємств, які зможуть швидко розширити асортимент товарів, сприяти НТП, утворювати робочі місця та ін. З допомогою малих підприємств можна здолати галузеві диспропорції в Україні, а саме — недостатній рівень виробництва спо­живчих товарів порівняно із засобами виробництва військового призначення. Раніше для цього було вирішено проводити конверсію — перепрофілювання підприємств військово-промислового комплексу на випуск споживчої продукції. Проте це виявило­ся досить проблематичним, тому що основний капітал у них зношений на 50—70%, а його заміна потребує величезних витрат часу та коштів. Щоб побудувати нові фабри­ки, також потрібні кошти. Тому вся надія покладається на малі підприємства, які не по­требують великих капіталовкладень і скуповуються через 1,5—2 роки.

Водночас сучасний рівень розвитку малого бізнесу в Україні недостатній для потреб економіки: малі підприємства забезпечують не більше 12% зайнятості та 10% виробництва.

Середні компанії не такі чисельні, як малі підприємства, і їхня кількість скорочується: вони розорюються або переходять до розряду великих. Середні підприємства мало вивчені з погляду їхніх функцій і поведінки, проте відомо, що вони охоплюють тільки окремі сегменти ринку, є серйозними конкурентами великих компаній і сприяють по­дальшій концентрації виробництва.

Великі підприємства часто асоціюються з монополіями, але можуть мати різні масштаби діяльності. Вони постійно перебувають у двоїстому стані: з одного боку, праг­нуть монополізувати свою сферу діяльності, а з іншого — зазнають впливу конкуренції, у тому числі і з боку малого бізнесу. Конкуренція спонукає великі підприємства до зни­ження цін і постійної турботи про якість. Вважається навіть, що загроза конкуренції є джерелом прогресу не тільки великих компаній, а й усієї економіки.

Переваги великих підприємств:

ü мають можливість здійснювати масове виробництво, що знижує витрати та дає змогу задовольнити суспільні потреби;

ü сприяють НТП, інвестуючи наукові дослідження;

ü є більш стійкими — велике підприємство майже ніколи не ліквідується фізично, а лише змінює свого власника;

ü сприяють успішному вирішенню соціальних питань.

Недоліком великого підприємства є те, що кожна занадто велика фірма перестає бути дохідною через зростання витрат на:

ü ускладнення управлінського апарату;

ü перевезення сировини та матеріалів;

ü робочу силу,

Отже, з часом фірми у тій або іншій галузі прагнуть до своїх оптимальних розмірів.

 

11.4. Сутність права та відносин власності.

Власність — це особливі відносини між людьми, які віддзеркалюють певну форму привласнення життєвих благ.

Власність розглядається у двох аспектах:

ü в економічному сенсі — це реальні відносини між людьми щодо привласнення та використання засобів виробництва і результатів господарської діяльності;

ü в юридичному сенсі — це регулювання майнових відносин через законодавчі норми.

Об'єктами власності можуть бути засоби виробництва, трудові ресурси, а також результати їхньої взаємодії. Усі об'єкти доцільно розділити на три групи:

ü нерухоме майно — речі, які не можуть вільно переміщуватися, як-от: земля, до­роги, будівлі, будинки, трубопроводи, лінії електропередач та ін.;

ü рухоме майно — речі, які можуть вільно переміщуватися: автомобілі, меблі, ма­шини, устаткування, сировина, матеріали;

ü інтелектуальна власність — винаходи, патенти, рукописи, наукові відкриття, сценічні постанови, комп'ютерні ігри та ін.

Суб'єктами власності, тобто власниками, є окремі особи, групи людей, держава, підприємства, установи.

Власність охоплює так звані відносини власності:

ü володіння — належність благ якій-небудь особі;
ü розпорядження — прийняття рішень щодо використання певного блага;	Власність — це відносини між людьми, які відображують певну форму привласнення життєвих благ

ü користування — практичне застосування блага.

Відносини власності передбачають наявність прав суб'єктів на об'єкти власності:

ü право володіння, тобто виключний фізичний контроль;

ü право користування — особисте використання;

ü право управління (розпорядження) — прийняття рішень про те, хто і як може використовувати об'єкт власності;

ü право на дохід або від особистого використання власності або ж від надання іншим особам можливості користуватися нею;

ü право на відчуження, споживання, знищення об'єкта власності;

ü право на захист об'єкта від експропріації;

ü право на передачу об'єкта у тимчасове користування або назавжди;

ü право на безстроковість: об'єкт належить власнику доти, доки останній існує;

ü право заборони на шкідливе використання об'єкта;

ü право відповідальності — можливість відчуження речі за потреби оплати боргів;

ü право на відновлення порушених за якихось обставин прав власника.

Права власності мають велике значення для економіки, тому що на їхній основі формуються основи поведінки економічних суб'єктів.

 

11.5. Основні форми власності та їхня еволюція.

Власність існує у трьох основних формах: приватна, колективна, державна.

Історично першою була общинна форма власності, передусім на землю. У первіснообщинному устрої відносини володіння та розпорядження були єдині, причому існувала можливість тільки колективного привласнення об'єкта власності, тому що люди жили у спільноті родиною, родом або общиною.

Під впливом першого суспільного поділу праці та спеціалізації виробництва з'яви­лася приватна власність. Цьому сприяло відокремлення общини від родини, общинна власність почала доповнюватися індивідуальною. У період другого поділу праці поси­лилася майнова нерівність, і виникли суспільні класи та держава.

У рабовласницькому устрої основним об'єктом власності були раби та продукти їхньої праці. У той час виникла і державна власність. З розпадом рабовласницького суспільства та появою феодальних відносин панівною стала приватна форма власності на землю. В епоху феодалізму, коли основною галуззю було сільське господарство, виділився клас великих землевласників, які мали землю та інші засоби виробництва, і клас селян, які були наділені ділянками землі. Феодальний устрій став переломним періодом в історії людства, тому що на його основі сформувався капіталізм.

За капіталізму відносини "феодал — селянин" перетворилися на відносини "капіталіст — найманий працівник". Капіталіст був приватним власником виробничих за­собів і готової продукції, найманий працівник був юридично незалежною особою, яка не мала права власності та працювала задля заробітної плати.

З розвитком капіталізму відбулася еволюція приватної власності, яка модифікувалася у більш гнучку форму — акціонерну (корпоративну) та партнерську власність. У сучасний період всередині кожної з трьох основних форм власності вирізняють їхні різновиди:

ü загальнонародна — загальнодоступна всім членам суспільства (власність на при­родні ресурси);

ü державна — ресурси земельних надр, підприємства й установи центральної влади (уряду);

ü муніципальна (комунальна) — перебуває у розпорядженні місцевих органів влади;

ü колективна — перебуває у володінні та розпорядженні трудових колективів;

ü корпоративна приватна — існує на основі об'єднання майна з пайових внесків членів;

ü індивідуальна приватна — належить одній особі;

ü власність громадських організацій (спілок, асоціацій та ін.);

ü сімейна.

В Україні вирізняють п'ять основних форм власності:

ü приватну;

ü державну;

ü колективну;

ü власність інших держав;

ü власність міжнародних організацій.

Усі підприємства залежно від форм власності мають організаційно-правову форму. Найпоширеніші у світі форми приватної власності — одноосібне володіння, парт­нерство та корпорація.

 

11.6. Одноосібне володіння.

Одноосібне володіння ґрунтується на індивідуальній приватній власності. Майно належить одній особі, яка несе повну відповідальність за прийняті рішення, самостійно управляє бізнесом та отримує весь прибуток. У розвинених країнах частка одноосібних володінь у загальному числі всіх підприємств сягає 70—90%, хоча обсяг продажу їх незначний — до 10%. Особливо вони поширені у сфері роздрібної торгівлі та послуг побутового характеру. їхніми різновидами є сімейні підприємства, де співвласниками та працівниками є члени родини.

Переваги одноосібного володіння:

ü весь прибуток належить одному власнику, і він має змогу використовувати його на власний розсуд; ü немає потреби підкорятися будь-кому, узгоджувати рішення з іншими людьми; ü  невеликі витрати на організацію бізнесу; ü повний контроль над бізнесом; простота у ліквідації компанії, для цього достатньо рішення власника;

Одноосібне володіння ґрунтується на індивідуальній приватній власності, за якої майно належить одній особі, яка здійснює самостійне управління, несе повну відповідальність за прийняті рішення та, отримує весь прибуток

ü можливість реалізувати свій творчий потенціал;

ü спрощена система оподаткування, обліку та звітності;

ü прямі контакти з клієнтами та партнерами, що дає змогу добре орієнтуватися у всіх аспектах господарської діяльності.

Недоліки одноосібного володіння:

ü ресурси власника обмежені його особистим капіталом;

ü складності з отриманням кредитів у банках, яким невигідно працювати з дрібни­ми позичальниками;

ü повна (необмежена) відповідальність за боргами та обов'язками власним майном;

ü обмежені можливості ефективного управління, тому що це потребує всебічних знань у галузі менеджменту, маркетингу, бухгалтерії, оподаткування, фінансів та ін.;

ü невеликий обсяг виробництва;

ü вузький асортимент;

ü невеликі прибутки.

Одноосібне володіння — найменш стійка організаційна форма бізнесу. Щороку більше 50% новостворених фірм зазнають банкрутства. Водночас вони дуже при­вабливі для людей, які цінують власну незалежність, готові ризикувати та хочуть самореалізуватися.

 

11.7. Види партнерств, їхні переваги та недоліки.

Партнерство (товариство) — це форма організації бізнесу, за якої об'єднуються капітал і зусилля кількох власників для здійснення спільної господарської діяльності. Вони укладають договір, у якому вказуються права та відповідальність партнерів, частка кожного в загальному фінансовому капіталі, механізм розподілу прибутку.

Згідно із законодавством України розрізняють такі види партнерств: