Тема № 8. Гроші, їхні види та функціональна роль.

План

8.1. Походження грошей.

Виділяють чотири етапи розвитку грошей:

етап. Простий (випадковий) обмін. Багато тисячоліть тому, коли тільки почав зароджуватися товарний обмін, виникла проста (випадкова) форма обміну продуктами природи. Тоді обмін був не регулярним, а випадковим, і товарів було дуже мало. В той час не існувало грошей у сучасному розумінні, але простий обмін заклав підвалини для їхньої появи.

етап. Повний (розгорнутий) обмін. Завдяки першому великому суспільному поділу праці (виділенню скотарства із землеробства) з'явилася необхідність постійного обміну між продуктами праці землеробів і скотарів. Обмін перетворився з випадкового на регулярний.

етап. Загальний обмін. Другий великий суспільний поділ праці — виділення ремесла із сільського господарства — спричинив виробництво товарів у великій різноманітності. Володар будь-якого товару міг виміняти його на кілька інших. Проте такий обмін не був абсолютно зручним: по-перше, бажання торгівців щодо обміну не завжди збігалися, а по-друге, важко було зіставити вартість абсолютно різних товарів (наприклад, риби і сокири). Саме тому з'явилася необхідність у існуванні певного товару — загального еквівалента, — до якого можна було б прирівнювати вартість всіх інших товарів. Еквівалентами ставали найбільш розповсюджені продукти, на які можна було обміняти будь-які інші продукти, тобто це були так звані товарні гроші. Найстародав-нішими формами грошей були сіль, олія, хутро, вовна, риба, худоба та ін. залежно від народу. Так, у Месопотамії грошима була худоба, в Єгипті — зерно ячменю та пшениці, в Китаї — рис, у слов'янських народів — хутро. Згодом роль грошей почати виконувати предмети розкоші та коштовності.

IV етап. Грошовий обмін. Грошова форма вартості виникла 4—5 тисячоліть тому, коли відбувся третій суспільний поділ праці — виділення торгівлі з ремісництва. Саме стародавні купці почали використовувати як засіб оплати метали (мідь, олово, свинець, залізо, золото, срібло), які і стали загальним еквівалентом. Згодом грошові функції виконували лише золото та срібло у зливках, які мали для цього необхідні властивості:

ü стабільність — їхня вартість з часом суттєво не змінювалася;

ü подільність — поділ зливка на дві рівні частини означав поділ вартості також на дві рівні частини;

ü портативність — наявність високої вартості у невеликому об'ємі;

ü можливість тривалого зберігання;

ü міцність — не ушкоджуються за довготривалого використання; / складності з підробкою;

ü рідкісність у природі.

Пізніше замість зливків в обіг увійшли монети та паперові гроші. Встановлено, що перші повноцінні гроші з'явилися у Китаї у І тис. до н.е., а потім у Греції.

Таким чином, внаслідок появи грошей простий товарний обмін (бартер), що здійснювався за формулою "товар 1 — товар 2" (Т¹ — Т²), замінено на грошовий обмін, що відбувається за формулою "товар 1 — гроші — товар 2" (Т¹ — Г ' — Т²).

8.2. Функції грошей в економіці. Стійкість сучасних грошей.

У економічній літературі наводяться різні означення грошей, наприклад:

ü гроші — це запас коштів (активів), які забезпечують реалізацію різних економічних угод;

ü гроші — це загальний еквівалент, через який вимірюється вартість всіх товарів і послуг;

ü гроші — це товар, який є загальним еквівалентом і абсолютно ліквідним (легким у реалізації, продажу) засобом обміну;

ü гроші — це ті функції, які вони виконують.

Останнє означення наголошує, що головне у грошах — це не їхня матеріально-речова форма, а ті функції, роль, яку вони відіграють в економічних відносинах. До функцій грошей належать:

ü Міра вартості — за допомогою грошей вимірюється вартість усіх товарів і формується ціна. Гроші є масштабом для зіставлення вартості абсолютно різних товарів.

Функції грошей — міра вартості, засіб обігу, засіб платежу, засіб накопичення, світові гроші

ü Засіб обігу— гроші є посередниками в обміні товарами (Т¹ — Г— Т²). У сучасний період ця функція звужується.

ü Засіб платежу — гроші є засобом оплати товарів з відстроченням платежу. Ця функція виникла з появою кредиту і здійснюється в момент настання терміну оплати. Продавець стає кредитором, покупець — позичальником.

ü Засіб нагромадження. Ця функція виконується тоді, коли частина зароблених грошей не витрачається, а зберігається і нагромаджується. Спочатку цю функцію виконували золоті та срібні зливки, а нині засобом нагромадження стали паперові гроші. Ясно, що гроші є найзручнішим засобом утворення багатства, проте:

• реальна вартість грошей може зменшитися за умов зростання цін;

• нагромадження породжує так звані втрачені можливості: наприклад, зберігаючи гроші, людина позбавляється можливості надати їх у кредит і отримувати дохід у вигляді відсотків.

ü Світові гроші — гроші є засобом розрахунків міжгосподарськими суб'єктами різних країн. Якщо раніше світовими грошима було золото, то з XIX ст. — національні валюти найбільш розвинутих країни (американський долар, євро). 

Важливою характеристикою грошей є їхня стійкість. Стійкість грошей означає незмінність, постійність їхньої купівельної спроможності.

Стійкість грошей означає збере ження незмінності їхньої купівель ної спроможності

Стійкість грошей визначається такими чинниками:

ü 3 одного боку, вона залежить від відносної рідкісності грошових коштів. Якщо гроші перестануть бути порівняно рідкісними, то їхня цінність поступово зменшуватиметься, доки не щезне зовсім. Ось чому питання про цінність грошей безпосередньо пов'язане з їхньою кількістю в обігу. Враховуючи цю обставину, центральний банк будь-якої країни повинен зробити обмеженою пропозицію грошей і їхню доступність.

ü 3 іншого боку, кількість грошей, що перебуває в обігу країни, повинна відповідати кількості створених товарів і послуг. Зростання кількості грошей без відповідного збільшення виробництва, тобто без товарного покриття, призводить до інфляції — масового підвищення цін. Внаслідок інфляції знижується купівельна спроможність грошей та їхня суспільна цінність. У цьому разі люди прагнутимуть позбавитися від знецінених грошей і якомога швидше придбати на них товари або обміняти на більш стійку валюту.

 

8.3. Види грошових коштів і поняття грошової маси.

Існують такі сучасні види грошових коштів:

1) реальні гроші:

ü монети;

ü паперові гроші;

2) замінники грошей:

ü чеки;

ü векселі;

ü кредитні картки;        

ü банківські рахунки;

3) міжнародні гроші:

ü SDR;

ü ЕСU;

ü євро.

Монета (лат. топео — раджу, названа на честь римської богині-радниці Юнони) — це зливок металу, вага і проба якого засвідчені печаткою держави. Упродовж трьох тисячоліть свого існування монети мали різну форму: квадратні, трикутні, прямокутні, овальні, але найбільшого розповсюдження дістали круглі монети. Спочатку на них не позначали номіналу, а відрізнялися вони зображенням, вагою та розміром.

Перші карбовані круглі монети увійшли в обігу Римській імперії у І ст. до н.е. Стародавня золота монета називалася "ауреус" і важила 8,19 г. Наприкінці VIII ст. н.е. основною монетою стала золота, а розмінною — срібна. Було запроваджено єдині правила щодо оформлення монет: на лицьовому боці (аверсі) розміщували королівську монограму, на звороті (реверсі) — хрест, навкруги якого було написано місце карбування монети.

У Хет. карбування монет розповсюдилося в Англії, Київській Русі, Німеччині, Франції.

УХ\/-Х\/І ст, в епоху великих географічних відкриттів, у Європі розширилася торгівля і виникла потреба в єдиній грошовій одиниці. 3 1518р. нею став талер (29 г срібла і 3,49 г золота), на основі якого з часом сформувалося багато національних грошових одиниць, у тому числі і в Україні.

Першими грошима, що перебували в обігу на території України, були грецькі мо­нети (IV ст. до н.е.), а у І ст. з'явилися монети Римської імперії. Вони потрапили до України в результаті торгівельних операцій. І лише з X ст. у часи правління Володимира Великого викарбовано перші суто українські гроші — златники та срібняки із зображенням державного герба.

З XI ст. в обіг увійшли гривні, які стали основним елементом грошової системи Київської Русі (від "гривна" — шийна прикраса для жінок, виготовлена із дорогоцінних металів). Гривні були золоті і срібні. Проте вони були дуже важкі (1 гривня важила близько 400 г), тому її рубали навпіл, і нові монети отримали назву "рубль" або "рубльова гривенька".

У XVIII ст, після того, як частина території України увійшла до складу Російської імперії, на ній розповсюдилися російські срібні та мідні монети: рубль, гривеники,

копійки. На решті території України, яка перебувала під владою Австро-Угорської імперії, — крони.

Отже, тривалий час у обігу були повноцінні монети, реальна вартість яких збігалася з номінальною і залежала від ваги металу в монеті.

Згодом виявилися недоліки повноцінних монет:

ü їх часто вилучали з обігу і переплавляли на дорогоцінні речі;

ü вони зношувалися, і це зменшувало їхню масу, внаслідок чого реальна вартість ставала меншою, ніж та, що була вказана на монеті (номінальна).

Тому сучасні монети є символічними грошима, їх не виготовляють із дорогоцінних металів і використовують для розміну паперових грошей.

Паперові гроші (банкноти, або банківські білети) з'явилися, за свідченням істориків, у Китаї 812 р. до н.е. До Західної Європи вони потрапили лише 1661 р. (у Швецію). Спочатку банкнотами називали свідчення банкірів про те, що вони зберігають певну кількість золота. Банкноти можна було використовувати у розрахунках з іншими торгівцями. Згодом право друку банкнот отримали лише великі банки, а тепер цю функцію покладено на державу.

Паперові гроші набагато зручніші в обігу, ніж монети, і це пояснює їхню поширеність у всіх країнах світу.

Чек — письмовий дозвіл власника банківського рахунку переказати певну суму грошей пред'явнику чека. Термін дії чека обмежений. Використання чеків зручне і безпечне. Купуючи товар, покупець виписує чек на необхідну суму і передає його продавцю. Продавець отримує за чеком гроші в банку, а банк виписує власнику чека квитан­цію, яка підтверджує здійснення угоди.

Вексель — боргове зобов'язання (розписка) боржника виплатити певну суму грошей у зазначений термін. Вексель повинен містити суму платежу, термін оплати, найменування та підпис боржника. Векселем можна розрахуватися з третьою собою як оплата за товари та послуги, а також передати банку. В останньому випадку банк виплатить суму боргу раніше вказаного терміну, а потім буде самостійно стягувати борг із боржника. У разі відмови або невиконання будь-яких умов векселя сума стя­гується у судовому порядку.

Кредитна картка — розрахунковий засіб, який банки видають своїм клієнтам. Картка містить номер банківського рахунку власника і дуже зручна у використанні. Розрахунки за кредитними картками здійснюють за допомогою спеціальних апаратів, встановлених у торгівельних закладах. Апарат передає дані картки в банк покупця (у якому покупець має рахунок), і банк переказує гроші на рахунок магазину. Потім покупець відшкодовує цю суму банку. Звісно, за свої послуги банк стягує відсотки. Різновидом кредитних карток є банківські картки, які не можна використати у розрахунках, але можна отримати гроші у спеціальних банківських автоматах — банкоматах.

Види кредитних платіжних карток:

ü Кредитні пластикові картки — вони дають змогу здійснити оплату, навіть не маючи грошей на рахунку, але лише впродовж певного періоду часу (найчастіше місяця). Потім рахунок необхідно поповнити, інакше банк заблокує розрахунки або на­рахує підвищений відсоток. Цей вид карток широко розповсюджений за кордоном.

ü Дебетові платіжні картки — вони не надають можливості брати кредит, тобто можна витрачати тільки ту суму, яка є на рахунку. Купуючи таку картку, банки часто вимагають внесення певного розміру суми, потрібної для відкриття банківського рахунку. Цей мінімум називається страховий депозит, або страховий залишок, величина якого не знижується.

ü Золоті (преміальні) картки — видають лише клієнтам з високими доходами. Користувачі такої картки мають вагомі привілеї — невисокі суми страхового залишку, пільги у розрахунках, магазинні знижки та ін.

Найпоширеніші картки у світі — Аmеrісаn Ехрrеss, \/іsа Маstеrсаrd.

Банківські рахунки (депозити) бувають різних видів:

ü безстрокові (до запитання, поточні) — з них можна в будь-який момент зняти гроші;

ü строкові — відкриваються на певний термін, і дострокове зняття грошей передбачає виплату штрафу; натомість вкладнику пропонують підвищені відсот­ки з внеску;

ü чекові — на них можна виписати чеки (це поточні рахунки);

ü безчекові — не передбачають користування чеками (строкові) та інші.

Частка замінників грошей у загальному обсязі грошових коштів становить у розвинених країнах 80—90%, лише 5—10% — це готівкові гроші (монети і банкноти).

Міжнародні гроші — гроші, створені міжнародними організаціями для здійснення розрахунків між урядами країн. Наприклад, SDR (англ.— спеціальні права запозичення) — валюта, створена Міжнародним валютним фондом; ЕС U (англ.— європейська розрахункова одиниця) — Європейським фондом валютного співробітництва; Е URO (євро) — Європейським центральним банком. 2002 року євро увійшла в готівковий обіг і використовується у країнах ЄС. Докладніше міжнародні гроші розглядатимуться у темі 21.

Грошова маса — сукупність всіх видів грошових коштів у країні. Постійний контроль держави за кількістю грошової маси сприяє стримуванню та запобіганню інфляції.

Грошова маса вимірюється грошовими агрегатами — особливими показниками грошових коштів М₀, М ₁ М_г, М₃.

М₀= готівкові кошти (монети та паперові гроші);

М₁ = М₀ + поточні рахунки;

М₂ = М₁ + безчекові ощадні рахунки + дрібні строкові рахунки (до 100 тис. дол.);

М₃ = М₂ + великі строкові рахунки (понад 100 тис. дол.)

 

 

Тема № 9. Формування попиту, пропозиції та рівноважної ціни на ринку праці.

План

9.1.Ринок праці — це система економічних відносин, де укладаються угоди купівлі-продажу та використання робочої сили як особливого товару. До ринку праці входять відносини найму робочої сили, система професійної підготовки зайнятих, державна політика у сфері зайнятості, правова база регулювання зайнятості.

До суб'єктів ринку праці належать:

ü працівники — власники і продавці робочої сили як особливого ресурсу, тобто люди працездатного віку, які вже мають або ще шукають місце роботи;

ü працедавці — покупці робочої сили (компанії, банки, підприємці та ін.);

ü посередники між працедавцями і працівниками (служби зайнятості);

ü органи влади, які розробляють правові основи відносин на ринку праці;

ü представники інтересів працівників і працедавців (профспілки, асоціації підприємців та ін.).

Ринок праці порівняно з ринками інших факторів виробництва має певні особли вості:

ü робоча сила є специфічним, "живим" товаром;

ü заробітна плата як ціна праці є особливим видом ціни, який торкається життєвих інтересів людей; її низький рівень може призвести до безробіття та віддзеркалитися на емоційному та фізичному стані людей;

ü мобільність робочої сили набагато нижча порівняно з іншими товарами, тому зростання попиту на робочу силу в межах певної території не одразу призводить до припливу працівників;

ü ринок праці не можна розглядати як однорідний, тому що він складається з багатьох спеціалізованих ринків, які відрізняються регіональними особливостями, відмінностями в освіті, національною належністю, культурним рівнем та ін.

Ринок праці виникає тоді, коли робоча сила стає товаром. Для цього потрібні такі умови:

ü носій робочої сили повинен бути позбавлений засобів виробництва, що змусить його шукати можливості продажу своєї праці;

ü він має бути юридично вільним, щоб розпоряджатися нею;

ü на ринку повинні з'явитися покупці цього специфічного товару.

Процес масового перетворення робочої сили на товар відбувався впродовж XVI— XVIII ст., у період первісного нагромадження капіталу, який належав обмеженій кількості власників-капіталістів. Решта людей опинилася без засобів виробництва і була змушена стати найманими працівниками.

Нині трудові стосунки між найманим працівником і працедавцем оформлюються у вигляді трудового контракту, в якому зазначається характер роботи, її умови, взаємні обов'язки сторін, розмір заробітної плати, термін дії контракту. Зазвичай контракти укладаються на рік, а потім їх продовжують.

Не акцентуючи увагу на особливостях ринку праці, з'ясуємо, як загалом формуються попит, пропозиція і ціни на працю.

Попит на працю пред'являють працедавці, і він залежить від таких факторів:

ü попит на товари або послуги, які виробляються працівниками;

ü продуктивність праці — що вища продуктивність, то вищий попит на таку працю;

ü закон спадної віддачі факторів виробництва, згідно з яким завжди настає момент, коли починає знижуватися граничний продукт, вироблений кожним додатково найнятим працівником; саме тому підприємець стежить за змінами у гранично­му продукті і регулює попит на працю;

ü галузева структура економіки — розвинені галузі пред'являють підвищений попит на робочу силу;

ü наявність факторів виробництва, які заміняють трудовий ресурс;

ü стан розвитку економіки (криза або піднесення).

На рис. 9.1 зображено криву попиту на працю. Вона представляє обернену залежність: що менша заробітна плата, то більший попит пред'являють працедавці.

Пропозиція праці — це обсяг трудових ресурсів на ринку, що пропонується до продажу. Вона залежить від:

ü чисельності населення та темпів його приросту;

ü чисельності робочої сили та темпів її приросту;

ü частки працездатних у загальній чисельності населення;

ü тривалості робочого дня;

ü заробітної плати;

ü інтенсивності праці;

ü кваліфікації працівників;

ü рівня життя.

Крива ринкової пропозиції робочої сили (рис. 9.2) ілюструє пряму залежність кількості праці від заробітної плати: що вища зарплата, то більше охочих працювати. Водночас індивідуальна пропозиція праці (рис.9.3) має цікаві особливості, які виражаються у дії "ефекту доходу" й "ефекту заміщення". Так, із підвищенням ставки заробітної плати починає діяти "ефект заміщення": людина відмовляється від вільного

 

 

часу задля додаткового заробітку, тобто вона замінює бездіяльність роботою. Проте з часом виникає момент, коли добробут людини зростає до такого рівня, що навіть за умов високих доходів робота вже не буде здаватися привабливішою, ніж вільний час. Можна з упевненістю сказати, що з досягненням доволі високого рівня заробітку частина працівників скорочуватиме пропозицію праці, віддаючи перевагу відпочинку, внутрішньому розвиткові, самоосвіті, сім'ї. Це явище віддзеркалює "ефект доходу". Проте на загальному графіку ринкової пропозиції робочої сили це не відобразиться, оскільки для решти працівників спрацює "ефект заміщення".

Інколи відбувається "ефект низького доходу", за якого за низького рівня заробітної плати пропозиція робочої сили зростає. Ця ситуація властива періоду економічних криз, коли люди навіть за умов незначних заробітних ставок намагаються працювати за сумісництвом або у кілька змін, щоб забезпечити попередній рівень проживання.

Пропозиція праці взаємодіє з попитом, і результатом є утворення рівноважної ціни праці — заробітної плати (рис. 9.4). Точка А — точка ринкової рівноваги на ринку праці, за якої пропозиція праці дорівнює попиту на неї. W— рівноважний рівень заробітної плати, Q — рівноважна кількість праці.

Відзначимо, що ринкова ціна праці доволі часто відхиляється від рівня рівноважної під впливом неконтрольованих ринкових подій. У разі, якщо заробітна плата стає вище рівно­важної, виникає безробіття — надлишок робочої сили (S > D). Якщо ж заробітна плата стає нижчою за рівноважну, ринок стає працеде фіцитним (S < D).

Порушення рівноваги на ринку праці відбувається практично завжди і зумовлене діями неринкових сил:

ü - держави, яка для регулювання ринку праці законодавчо встановлює тривалість робочого дня, відпусток, мінімального рівня заробітної плати та ін.;

ü - профспілок, які домагаються підвищення заробітної плати;

ü - монополій, які прагнуть до заниження заробітної плати.

 

9.2. Теорії заробітної плати. Форми та системи заробітної плати

Існують дві теорії, які пояснюють походження заробітної плати:

ü   Марксистська, згідно з якою заробітна плата — це перетворена форма вартості такого товару, як робоча сила. Під робочою силою розуміють здатність людини до праці, а її вартість визначається вартістю коштів, потрібних для нормального відтворення цієї здатності (витрати на харчування, одяг, освіту). Відповідно до теорії К.Маркса, кожний працівник отримує у вигляді заробітної плати тільки мінімум коштів, а решту доходу, створеного їхньою працею, привласнює капіталіст.

ü   Неокласична, що ґрунтується на теорії граничної продуктивності (віддачі). Будь-яке виробництво описується функцією д = Ці, К, І), де і — праця, К— капітал, І — земля. Якщо припустити, що і та K — постійні величини, то збільшення L на одиницю призведе до відповідного приросту готової продукції ч (граничного продукту від використання трудового ресурсу). Неокласики стверджують, що підприємець найматиме додаткових працівників доти, доки вартість продукту не зрівняється із заробітною платою. Якщо граничний продукт буде менший заробітної плати, то такий працівник не буде вигідним для підприємця.

Форми заробітної плати:

ü   Погодинна — її величина безпосередньо залежить від кількості відпрацьованого часу та його погодинної (потижневої, помісячної) оплати. Ця форма оплати застосовується, коли режим роботи чітко регламентований і визначається не людиною, а технікою (автоматизоване виробництво). Використання погодинної оплати дає змогу підприємцям підвищувати інтенсивність праці без збільшення заробітної плати. Вона встановлюється у формі погодинної ставки або у вигляді посадових окладів.

ü   Відрядна (поштучна) — її величина залежить від обсягу виробленої продукції (кількості виробів). Встановлюється норма виробітку і розцінки одиниці продукту (роботи), або ж норма часу (кількість часу, за який потрібно виготовити одиницю виробу). Ця форма оплати існує на тих підприємствах, де висока частка витрат ручної праці, а результати виробництва залежать від трудових зусиль. Переваги відрядної оплати у тому, що вона стимулює працівників до більш інтенсивної праці, результатом якої стає зростання заробітної плати.

У сучасних умовах приблизно 80% найманих працівників отримують погодинну заробітну плату. Це пов'язано з переходом до автоматизованого способу виробництва, де люди переважно контролюють роботу машин, а не беруть безпосередньої участі у виробництві. З іншого боку, дедалі частіше поштучна та погодинна форма оплати комбінуються і утворюють різні системи заробітної плати:

9.3. Тарифна система — сукупність нормативів, які регулюють рівень заробітної плати робітників і службовців. Вона є найпоширенішою системою. її основою є тариф но-кваліфікаційний довідник, у якому характеризуються всі професії з урахуванням рівня кваліфікації. У довіднику вказуються тарифні ставки — розміри оплати праці робітників за годину або день, залежно від розряду робітника. Різниця в оплаті праці різних тарифних розрядів визначається тарифними коефіцієнтами. Тарифно-кваліфікаційний довідник розробляють відповідні державні органи, а приватні фірми користуються ним за своїм розсудом.

ü   Аналітична оцінка робочих місць — різновид тарифної системи, за якого став­ки заробітної плати залежать не від кваліфікації, а від складності робіт. Так, у Великій Британії використовують гнучкі тарифні ставки, які враховують обсяг і якість робіт, самостійність робітника, його професіоналізм. Роботи ранжуються за складністю та впливом на кінцеві результати виробництва, і кожна оцінюється у балах. Заробітна плата нараховується відповідно до набраних балів.

В Японії довгий час існувала система довічного найму. Заробітна плата залежала від віку, досвіду, стажу роботи, яким відповідали певні тарифні ставки. Сучасні тенденції НТР призвели до появи нових факторів зростання продуктивності праці, і в Японії з'явилася трудова ставка, яка залежить від результативності праці, її творчості, постійного підвищення кваліфікації та ін. Нині в Японії діє синтезована система оплати праці, яка об'єднує елементи довічної та трудової систем.

ü   Відрядно-прогресивна — величина заробітної плати залежить від перевиконання норми виробітку. Ця система існувала в умовах планової економіки і реально стимулювала працівників не до перевиконання норм, а до їх заниження.

ü   Відрядно-регресивна — більш властива ринковій економіці. Вона не стимулює перевиконання норм виробітку, тому що це може призвести до поступового зниження цін на щораз більшу кількість продукції.

ü   Акордна — використовується у галузях з дуже тривалим періодом виробництва (будівництво або суднобудування), де об'єкт створюється кілька років. Періодично (щотижня або місяця) працівники отримують аванс, а остаточний розрахунок здійснюється лише після впровадження об'єкта у дію.

ü   Преміальна — передбачає додаткову винагороду за особливі результати. Застосовується як додаток до інших видів заробітної плати, відтак може бути погодинно-преміальна, відрядно-преміальна та ін.

ü   "Участь у прибутках" — форма преміювання, яка стимулює працівника не тільки до особистого успіху, а й до успіху всієї фірми. Найчастіше працівникам надають право володіння акціями підприємства, а також участі в розподілі прибутку.

 

9.4. Розміри заробітної плати суттєво розрізняються залежно від професії, рівня кваліфікації та в межах однієї професії. Це називається диференціацією заробітної пла ти. Фактори диференціації:

ü професійні відмінності;

ü рівень кваліфікації;

ü престижність професії;

ü умови праці (за шкідливу для здоров'я працю заробітна плата підвищується);

ü наявність унікальних здатностей людей;

ü вплив профспілок;

ü національні відмінності у різних країнах;

ü податкові відрахування із заробітної плати;

ü державна політика в галузі заробітної плати.

У розвинених країнах держава встановлює мінімальний рівень заробітної плати. Для цього розраховується прожитковий мінімум — вартість товарів і послуг, які задовольняють вузьке коло першочергових потреб людини. Це — "межа бідності". Мінімальна заробітна плата за логікою повинна бути не нижчою за прожитковий мінімум. Держава також може встановити мінімальну погодинну ставку.

Для зіставлення рівнів заробітної плати в різних країнах або ж в одній країні в різні періоди часу розрізняють два типи заробітної плати:

ü номінальну — суму грошей, що її отримує працівник за певний проміжок часу; ü реальну — кількість товарів і послуг, які можна придбати на номінальну заробітну плату за поточного рівня цін за винятком всіх податків.

Номінальна заробітна плата — кількість грошових коштів, виплачених як заробітна плата. Реальна заробітна плата — кількість товарів і послуг, які можна придбати на номінальну заробітну плату

Розрахунок реальної заробітної плати має велике значення в умовах інфляції. Так, якщо номінальна заробітна плата зросте на 25%, а ціни на 20%, то реальна збільшиться на 5%. Якщо ж ціни зростуть на 30%, то реальна заробітна пла­
та знизиться на 5%.

 

9.5. Ринок земельних ресурсів і ціна землі.

Об'єктом купівлі-продажу на ринку земельних ресурсів є земля, яка може використовуватися по-різному:

ü як рілля;

ü як місце добування сировини;

ü як ділянка для будівництва.

Суб'єкти земельного ринку:

ü власники землі — приватні особи, органи державної влади, корпорації, фермерські господарства та інші;

ü покупці землі — фермери, підприємства з видобутку ресурсів, будівельні компанії та ін.

Порівняно з іншими факторами виробництва ринок землі має такі особливості:

ü земля — це такий тип ресурсів, який не відтворюється, а існує як даний об'єкт природи;

ü земля обмежена за кількістю;

ü земля не має замінника;

ü земля різна за якістю, родючістю, місцем розташування, багатством природних копалин та ін.;

ü земля має альтернативи використання — як ділянка для будівлі споруд, сільськогосподарська ділянка та ін.

У зв'язку з такою властивістю землі як невідтворюваність виникає питання її якості. Якість землі визначається її родючістю в застосуванні у сільському господарстві або багатством природних копалин у добувній промисловості.

Якість землі буває двох видів:

ü  природна — закладена в ній природою;

ü  штучна — підвищена людиною якість (за допомогою добрив, меліорації та інших прогресивних технологій).

Водночас поліпшувати землю нескінченно неможливо. Технологію використання землі регулює закон спадної граничної віддачі, який щодо землі був сформульований ^: закон спадної родючості землі: використання додаткових одиниць капіталу і праці з сільському господарстві призводить до зниження граничного продукту.

Ціною землі є земельна рента, яка виникла разом із приватною власністю на землю (рабовласницькою та феодальною). Вона існувала спочатку як натуральна рента й відробіточна. Згодом з'явилася рента у грошовій формі, яка домінує в сучасній економіці.

Рентні платежі за право користування земельною ділянкою орендар виплачує її власнику і вони входять до орендної плати. Тож для власника рента є доходом.

Земельна рента — це дохід від використання землі або інших природних ресурсів, які є обмеженими та невідтворюваними.

Попит на землю залежить від:

ü ціни землі, яку сплачує користувач її власнику: що вища ціна, то менший попит на землю;

Земельна рента — дохід власника землі або інших природних ресурсів, кількість яких завжди обмежена

ü родючості ґрунту;

ü місця розташування земельної ділянки;

ü наявності корисних копалин;

ü близькості ринків збуту та ін.

Попит на землю має обернену залежність від ціни землі — ренти (рис. 9.5).

Пропозиція землі нееластична (нечутлива) до її ціни. Інакше кажучи, хоч би як змінювалася ціна землі, кількість земельних ресурсів у цей момент збільшити неможливо. На рис. 9.6 це відображено у вигляді вертикальної прямої пропозиції землі.

Рівновага між попитом і пропозицією визначає розмір рівноважної ціни (ренти). Точка А — це точка рівноваги, за якої попит дорівнює пропозиції, а рівноважна рента становить Я. Можна побачити, що внаслідок незмінного рівня пропозиції ціна землі залежить лише від коливань попиту (рис. 9.7).

Від розміру ренти залежить вартість земельної ділянки, якщо вона виноситься на продаж. Продавець (він же власник) керується такими міркуваннями:

1) можна надати ділянку в оренду або працювати на ній самостійно й отримувати дохід у вигляді ренти;

2) можна продати ділянку, покласти зароблені гроші в банк на рахунок і отримувати відсоток за внеском.

Отже, власник землі повинен зіставити доходи, які він може отримати за цими варіантами: величину доходу з цієї ділянки і величину банківського відсотка. Очевидно, він згодиться продати ділянку лише в тому разі, коли очікуваний банківський відсоток перевищить величину земельної ренти як доходу. Відтак мінімальна ціна земельної ділянки визначається за формулою:

Ціна ділянки = ,

де R — річна земельна рента,

І — річна ставка банківського відсотка.

 

9.6. Різновиди земельної ренти та механізм їх утворення.

Хоча будь-яка рента є прибутком власника земельної ділянки, все ж існує кілька її видів:

ü диференціальна І і II роду;

ü абсолютна;

ü монопольна;

ü рента у добувній промисловості;

ü рента у будівництві.

Як відомо, розмір земельної ренти залежить тільки від попиту на землю, тому що її пропозиція обмежена. Своєю чергою, попит на землю визначається її якістю, родючістю. У цьому зв'язку в економічній теорії земельні ділянки поділяють на гірші, середні та кращі. Відмінності у землях за якістю зумовлюють відмінність у доходах. Підприємець, обробляючи гіршу ділянку, отримає менший врожай, ніж той, хто працює на середній або кращій, за умов, коли вони здійснюють однакові витрати. Власник кращої і середньої ділянок отримає диференціальну ренту— додатковий дохід за якість землі.

Диференціальна рента властива тільки земельному ресурсу. Якби вона існувала і в інших галузях то була б тимчасовою, тому що згодом   її ліквідувала б конкуренція. Однак у сільському господарстві утворюється специфічний вид монополії — на кращі земельні ділянки, де є нижчі витрати виробництва, а оскільки ринкова ціна на сільськогосподарську продукцію однакова, то власники кращих ділянок отримують надприбуток у вигляді диференціальної ренти.

Диференціальна рента І роду виникає внаслідок відмінностей у природній родючості земель та їхній віддаленості від ринків збуту продукції.

Диференціальна рента II роду виникає внаслідок відмінностей у штучній родючості земель, що спричинена додатковими капіталовкладеннями. У сучасних умовах, коли практикується високоінтенсивне сільськогосподарське виробництво з великими інвестиціями, диференціальна рента II роду стала основною формою рентного доходу.