Державно-політичний устрій Київської Руси.

Важко зараз сказати, чим саме в першу чергу керувалися перші Рюриковичі, встановлюючи своє правління в Київській державі. Але навряд чи їх штовхало до цього, як нині дехто з істориків заявляє, тільки бажання дістатися нових джерел збагачення. Тобто й досі офіційні українські історики бачать у зв’язку Києва й Новгорода тільки торгівельний шлях «з варягів у греки». З цим же бажанням вони пов’язують і походи князя Олега на Константинополь. Але навряд чи великий князь Олег і послідуючі Рюриковичі були купцями, щоб їх могли цікавити тільки вигоди торгівлі. Хоча те, як Русь, опанувавши вказаний торгівельний шлях, перекрила «кисень» капіталу хазарських іудеїв-рахдонітів у його прагненні пройти в Європу, я в наступних лекціях покажу, а тому стверджую, що навіть торгівля працювала на велику державотворчу ідею Олега, який, відсторонивши від влади в Києві руса Аскольда, від імені сина Рюрика Ігоря проголосив владу русів над державою з центром в Києві. У подальшому Олег розширював і зміцнював її, а його походи на Константинополь були свідченням його бажання утвердити її зростаючу могутність у світі.

Проте великий географічний простір Київської держави був одночасно і її позитивом, і негативом. З точки зору торгівлі все було нормально – ресурси, які залучалися у сферу торгівлі збільшувалися, але з точки зору управління це було, можна сказати, «жахом Рюриковичів»: політична організація слов’ян на той час уже стала примітивною, надто великі географічні відстані й значна ізольованість перешкоджали створенню об’єднаного політичного цілого. Тож перші Рюриковичі мали вельми обмежені контакти і вплив на підвладні їм землі. Саме в цьому й могли критися об’єктивні підстави для виникнення в подальшому фактора «внутрішньої зради». До речі, він наявно проявиться не тільки в майбутньому сепаратизмі Володимиро-Суздальського князівства, а й у боротьбі знаті Галицько-Волинського князівства проти династії Рюриковичів. Ці два князівства у сполученні із завжди присутньою опозицією «Господина Великого Новгорода» до Києва й розірвуть Київську Русь. З усіх трьох «господ» виживе тільки Суздальщина – й то тільки завдяки її колаборації з Ордою. Інші ж два не досягнуть нічого, крім руїни (тільки з різних причин). І це ніколи не слід скидати з уваги.

Перші Рюриковичі забезпечували свої права, як це й було прийнято в їхній час, за допомогою сили. Так, за часів, коли кровна помста була абсолютним моральним обов’язком, княгиня Ольга (роки правління: 945 – 964) – дружина Ігоря й правителька в пору неповноліття свого сина Святослава Ігоревича – жорстоко помстилася деревлянам за смерть від їхніх рук свого чоловіка. Деревляни були васалами Ігоря, але посміли не тільки підняти на нього руку, а й убити його. І навряд чи деякі сьогоднішні докори княгині Ользі за те, що вона з ними зробила, можна вважати справедливими. Ольга діяла як законна володарка держави, піддані якої посміли вбити свого князя. Вони були повинні смерті й вони її отримали. Всі слізоточиві писання сучасних авторів про «жорстокість» Ольги відкидайте беззастережно – це пишуть ті, хто й поняття не має про те, як воно було – жити в Середньовіччі.

Однак Ольга добре усвідомлювала необхідність упорядкування збирання данини. Тому княгиня здійснила перші в Київській Руси реформи, чітко встановлюючи землі, з яких через певні проміжки часу мала збиратися означена кількість данини. Встановила вона також і певні місця, куди саме ця данина мала привозитися (погости). Це виключало проходи дружинників у самі поселення підданих, що могло тягти за собою й мародерство. Тим Ольга дисциплінувала не тільки плебс, а й середньовічний аналог сучасних податкових інспекторів – князівських дружинників. Приходьте в певне місце й здавайте скільки положено, а приймачі мають приймати все й фіксувати. І нічого по хатах швендяти й грабувати, це – не державний підхід. Між іншим, для русів, які схильні були «трохи пограбувати» слов’ян, це було дуже важливим у плані державної дисципліни й порядку. Невдоволення русів діями княгині джерела не фіксують, тож можна зрозуміти, що вони все зрозуміли як належить. Руси любили «сильну руку» й Ольга її продемонструвала. Слов’яни ж, які завжди ту саму «сильну руку» просто терпіти не могли, теж промовчали, бо саме вони й були данниками. Так що, всі заспокоїлися. І добре.

Саме з цього часу формуються такі найголовніші риси політичного ладу Київської Руси:

1) Князь і київська знать. Князі зі своїми дружинами стають вищими представниками державної влади. Князі, які виросли з племінних вождів – носіїв монархічної ідеї, перетворюють народне надбання – землю у власне майно й допомагають своїм дружинникам стали землевласниками. Всі землевласники підтримують своїх князів.

2) Військо. Дружина («вої») не існує як постійна армія. Військо збирають у разі потреби і в різних кількостях. Для вирішення важливих міжнародно-політичних проблем потрібні були значні збройні сили. У великі походи відправлялися під проводом князів, бояр десятки тисяч озброєних людей. Це особливо було характерне для Х століття за часів князювання Святослава (964 – 972 рр.).

3) Влада і право. Правління князя Володимира Святославовича (978 – 1015 рр.) започаткувало нову добу в історії Київської Руси. Володимир усунув від влади місцевих князів, що були схильні до виразного сепаратизму, зосередив владу виключно в руках своєї династії і здійснював більш конструктивний підхід до управління державою. Володимир дбав насамперед про добробут своїх підданих, а не про захоплення нових земель і збір данини. Саме за часів його князювання Русь почала утверджуватися як цілісне суспільство і держава. Князь посадив своїх власних синів (мав 12 законних синів) по великих містах і землях своїх володінь. Такий принцип правління має назву «родового сюзеренітету».

Син Володимира князь Ярослав (на прізвисько Мудрий) (1019 – 1054 рр.) спробував вирішити проблему запобігання міжусобної боротьби за Київський великокняжий престол, яка спалахувала після смерті практично кожного великого князя між його синами. Землі держави Володимир розподілив між Ярославом, Святославом, Всеволодом, В’ячеславом, Ігорем. Як тільки в якомусь із князівств звільнявся престол, кожен із синів мав підніматися на щабель вище, аж доки не сягав вершини всієї системи – Київського княжіння (принцип «драбини» або «листвиці»). Надаючи в такий спосіб кожному сину можливість правити в Києві, Ярослав сподівався уникнути сімейних чвар.

Деякий час така система ротації влади діяла успішно, насамперед завдяки співробітництву між трьома братами – Ізяславом, Святославом та Всеволодом. Але скоро вона стикнулася з нездоланними перешкодами. Так, ідея ротації влади суперечила іншому глибоко вкоріненому принципу – успадкуванню влади від батька до старшого сина. Тому не випадково, що характерною рисою постярославової доби стали жорстокі сутички між племінниками й дядьками. Зрозуміло, що старовинний принцип степового Каганату, за яким дядько вважався вищим за племінника, явно вже втрачав своє значення.

Щоб припинити ворожнечі, у 1097 році князі своєму з’їзді в Любечі одностайно визнали право успадкування земель, які вони займали на той час. Питання ж про Київ так і залишилося невирішеним. З перемогою принципу спадкового престолонаслідування вотчини над системою старшинства (або ротації) Ярослава Мудрого княжі роди все глибше пускали коріння у своїх батьківських землях. Їхнє майбутнє відтепер було зв’язане з удільними володіннями, а не зі столичним Києвом.

Протягом ХІІ ст. виникло від 10 до 15 таких удільних князівств, найбільшими з яких були Галицько-Волинське, Володимиро-Суздальське, Новгородське, Чернігівське, Смоленське. Кожне князівство мало незалежний політичний, економічний і навіть культурний розвиток. Внаслідок цього Київська Русь перетворилася в єдине ціле з кількома центрами, об’єднаними спільними релігійними й культурними традиціями, династичними узами. Але центри ці були значною мірою самостійними й часто ворогували між собою.

Процес монополізації влади в різних князівствах відбувався неоднаково. До правління Ярослава Мудрого найбільш честолюбивим, талановитим і жорстоким членам династії Рюриковичів удавалося захоплювати Київський стіл і утверджувати своє верховенство над іншими конкурентами. Після реформи князя Ярослава в системі успадкування влади почалася децентралізація. З-за цього великий князь київський врешті-решт став усього лише титулованим главою династично зв’язаного конгломерату князівств, які ще й ворогували між собою. (Тобто в цьому можна побачити крок назад у державотворенні, а саме: повернення до стародавніх традицій конкуренції між вождями різних слов’янських племен і тяжіння до трактування київського князя всього лише, як рrimus inter pares, тобто «першого серед рівних»).

Владу уособлювали: князь, рада бояр (дума) та збори городян (віче). Кожна з цих інституцій була виявом відповідно монархічної, аристократичної й демократичної тенденцій у політичному устрої Київської держави.

За підтримкою князь звертався насамперед до боярської думи – органу, що складався зі старших членів дружини або з місцевої племінної знаті. Пізніше місця в думі дістали й церковні ієрархи. Функції думи ніколи чітко не визначалися, а князь зовсім не був зобов’язаний з нею радитися. Однак, якщо він її намагався ігнорувати, то ризикував позбутися підтримки цього впливового органу, який представляв усю боярську знать. Тому князі, як правило, рахувалися з позицією боярської думи.

Демократичну сторону політичного устрою Київської Руси представляло віче – збори городян. Віча виникли ще до утворення князівств і походили явно від племінних рад східних слов’ян. Віче скликалося князем або городянами, коли виникала потреба порадитись або висловити свою думку. На вічах вирішувалися питання, які стосувалися військових походів, укладення угод, престолонаслідування, розподілу посад у державі, організації війська. Віче могло критикувати або схвалювати дії князя, але воно не могло здійснювати власну політику чи видавати закони.

Проте, коли престол посідав новий князь, віче могло укладати з ним формальну угоду («ряд»), за якою князь зобов’язувався не порушувати традиційно встановлених меж своєї влади щодо віча, а те, у свою чергу, визнавало над собою його владу.

Князювання Ярослава Мудрого вважається апогеєм могутності Київської Руси. Досягненням, з яким найбільше пов’язується зміцнення політичного становища держави, було зведення загальноприйнятих у ті часи законів у «Руську правду» – правовий кодекс усієї країни (кодифікація). В ній існуючі закони не лише систематизувалися, а й удосконалювалися, змінювалися згідно з вимогами часу. Руст мали власні закони і в часи княжіння Олега (а то й раніше), але законодавство, зафіксоване письмово, дійшло до нас тільки з часів Ярослава.

«Руська правда» базувалася на старих звичаях (звичаєве право). Сини Ярослава доповнили її новими законодавчими актами. Один з них мав особливе значення, оскільки забороняв кровну помсту. За вбивство людини родичі вбитого вбивали родичів убивці з покоління в покоління. Треба було покласти цьому край. І це було зроблене. За вбивство відтепер призначався грошовий штраф (див. текст «Руської правди» щодо різних категорій населення Руси). Картина штрафів за вбивство чітко демонструє суспільні щаблі Руси:

– верхній – бояри, тивуни (за їх убивство – найвищий штраф);

– середній – військові, придворні, купці, вільні землевласники;

– нижній – холопи.

Стародавні закони всіх народів були кримінальними, але закони Ярослава визначали й важливі права громадян, зв’язані з успадкуванням. Князь не мав права успадковувати майно бояр і дружинників – якщо вони не мали синів, то власниками майна ставали їхні доньки.

Вершив правосуддя князь, а його подвір’я було місцем суду. Князь, як правило, доручав цю справу тивунам і своїм отрокам. Чиновники, яким довірялося вершити кримінальні справи, називалися «вірниками». Кожен суддя мав помічника або отрока, митника чи писаря. Вони стягували мито з кожної справи.

Більшість селян – смердів була відносно незалежною. Але у ХІІ – ХІІІ ст. з’являються ознаки посилення утисків селянства з боку феодалів. Ці утиски набували різних форм. Вільний селянин мав право звертатися до суду, переїжджати з місця на місце, передавити землю в спадок синам (якщо ж він мав тільки дочок, то князь мав право забрати його землю). Смерди мали платити данину й відбувати військову повинність (допоміжного характеру) під час війни. За вбивство смерда «Руська правда» встановлювала штраф (т. зв. «кровні гроші») усього в 5 гривень, тоді як за вбивство купця чи молодшого дружинника – 40 грн., а старшого дружинника – 80 грн. Це свідчить про виразну соціальну нерівність у суспільстві Руси. Людина вільна, не належна князю, вартувала практично ніщо.

За позику вільна людина могла потрапити в залежність (кабалу) – закупи, рядовичі. Холопи це були раби. Рабство в Руси існувало, але було домашнім, а не виробничим (як це було в античному світі). Головним виробником виступав вільний селянин-общинник (смерд). Цим соціально-економічний лад Руси нагадував т. зв. «азіатський спосіб виробництва», приналежність якого до тієї чи іншої соціально-економічної формації не зміг визначити навіть сам автор теорії формацій Карл Маркс. Холопи (раби) могли самі викупити себе, але їх нерідко відпускали й самі господарі за вірну службу пану.

Слугами князя були дворецький, конюший, стольник, чашник. У віддалені міста та землі князі призначали посадників, що обиралися з членів княжої родини. На периферійних землях волю князя виконував тисяцький місцевого ополчення зі своїми підлеглими. Правосуддя вершив сам князь чи призначені ним судді.

Безперечно, княжа влада відігравала домінуючу роль в управлінській системі княжої Руси, але поєднання в ній військової, судової й адміністративної функцій свідчить про те, що вона ще була досить нерозвиненою.

У фінансування своєї діяльності князі залежали насамперед від кількості зібраної данини. Згодом розвинулася більш складна система оподаткування, яка включала кожне господарство (воно називалося «дим», або «соха»). Важливими джерелами княжих доходів були мито на торгівлю, плата за судочинство й особливо штрафи, оскільки київські закони при визначенні міри покарання за злочин віддавали перевагу грошовим виплатам перед смертною карою.

Прийняття Руссю християнської релігії свідчило про великі зміни в ідеології руського суспільства (про це детальніше в наступній лекції). Християнізація Руси потягла за собою багато важливих наслідків. Це насамперед сприяло зближенню Київської Руси з Європою. Християнська церква також піднесла на високий рівень авторитет княжої влади всередині країни.   

 

 

 

ЛЕКЦІЯ 6