Правда, світ, як завжди В історії, виявить відносно Руси свою абсолютну невдячність. І марно йому дорікати за це. Світ є таким, яким він Є.

У 70 – 80 рр. Х ст. Русь виявила для себе, що в неї немає надійних друзів ні на Сході, ні на Заході. В середині країни теж не було спокою: все дніпровське Лівобережжя після смерті князя Святослава було вороже наставлене до київського уряду (і перш за все Сіверська земля з її центром – Черніговом). Конче потрібний був Руси надійний союзник. Оскільки предкам не було на що купувати друзів, їм залишалося тільки шукати зацікавленого у взаєминах спільника, бажано – сильну державу. Як не крути, а в цей час то була тільки Візантія.

Прихильники союзу з Візантією, дружби з печенігами і розповсюдження християнства (грецької моделі) гуртувалися навколо князя Ярополка. Цю партію підтримували кияни; на цей бік схилялися полочани й туровчани. Проти них виступили новгородці, на чолі яких встав молодий Володимир Святославович. Але після вбивства Ярополка Володимир круто міняє напрям своєї політичної орієнтації, через що й був визнаний киянами великим князем.

Одним з найважливіших для нас напрямків його зовнішньої політики став розгром рештків колишньої іудео-Хазарської держави і звільнення Тмутаракані. Після того цей стародавній християнський центр, осідок русів і батьківщина сіверян остаточно закріплюється під владою Києва, ставши резиденцією князя Мстислава Володимировича (988 р.). Але слід мати на увазі, що в другій половині Х ст. у Західній Євразії йшла боротьба не за землі, не за багатства, не за політичну владу, а за душі людей. Ідейні перемоги були набагато дешевшими, безкровнішими й ефективнішими. Адже результат цієї боротьби, як фіксує історія, визначив долю цього величезного геополітичного простору, як мінімум, на півтисячоліття вперед.

  Введення християнства в якості офіційної релігії в Київській Руси.

За часів князя Володимира Святославовича Русь прийняла християнську віру в якості офіційної релігії. Володимир, як засвідчив грецький історик Михаїл Псьолл, ставився до Візантії вороже, хоча й не вів з нею наступальних війн. Він віднайшов свій оригінальний шлях до певної церковної незалежності, зорієнтувавши Русь на тісні контакти не стільки з Константинопольською патріархією, скільки з Болгарською патріархією в Охриді.

Володимир не відкинув і досвід своєї бабусі – великої княгині Ольги, адже взаємних посольств Руси з Римом дослідники в римських джерелах зафіксували дванадцять. І деякі науковці твердять, що як приїзди папських легатів, так і численні посольства Володимира до Риму торкалися не тільки політичних, а й церковних справ, були тісно пов’язані між собою, і можуть бути потрактовані як певне свідчення зусиль Володимира щодо встановлення патріархату. Я також схиляюся до такої думки, тим більш, що обрана Володимиром Святославовичем корсунська модель церковного устрою (отже, ніяк не грецька) разом із прийняттям в Руси культу святого Климента Римського, підтримуваного причтом Богородиці Десятинної, який зв’язував Рим, Корсунь та Київ у єдину лінію поширення християнства, обмежуючи церковно-політичні  впливи Візантії та її монополію на першооснови – ідейну спадщину Стародавнього Риму, створювали для того міцне ідейно-організаційно-політичне підложжя. Така модель церковного устрою, на мою думку, могла зовсім не заперечувати канонічних зв’язків з Болгарським патріархатом, адже в кирило-мефодіївську епоху Корсунь мав статус автокефальної єпархії, й саме дана модель могла слугувати Руси за приклад.

На початку ХІ ст. (1000 – 1001 рр.) князь Володимир уживає певних заходів до свого коронування, що є важливим, оскільки формування і висунення київським великим князем претензії на повноцінну, тобто освячену церквою, політичну незалежність (Київську корону) обов’язково в той чи інший засіб мало бути пов’язано з претензією на незалежність духовну (її вінець – завершений і незалежний церковний устрій). У православ’ї, безумовно, немає королівств (там над усіма Головою є візантійський імператор), але ж у часи Володимира християнство не було ще розділене, тому Київський правитель (Rex) міг змагати до визнання його права на посідання трону в обох традиціях: західній – коронування, як положено європейському володарю, і в східній – боротьба за першість з імператором «Нового Риму».

Проте в науці прийнято вважати, що Володимир не досягає на цьому відтинку успіху. Я не схильна до однозначних висновків щодо такого складного питання. Церкву я тут одразу відсуваю як таку, що її треба розглядати окремо (адже Ольга щось важливого там таки досягла), а ось з самим Володимиром проблема все ж таки була. Очевидно, зіграло таки свою фатальну роль його недостатньо шляхетне походження. То Візантія могла на його незаконнонародженість подивитися крізь пальці, хоча візантійський імператор об’єктивно не міг все одно дозволити коронування, хоча й з інших причин. Але – не Захід, не Рим, який дуже переймався тонкощами династичних прав. Так що, тут проблема, дійсно, існувала, але тільки особисто у Володимира. Його нащадок, посівши законно престол батька, таких проблем не повинен був мати.

У будь-якому разі проявляється, що Володимир Святославович вісь геополітичної орієнтації Руси спрямовував більше на Європу, церкву ж зберігав під своєю опікою незалежною у слов’янському обряді. Український історик з діаспори М. Чубатий в роботі «Історія християнства в Русі-Україні» твердив, що якби даний обряд зберігся, то «слов’янський світ був би по стороні Риму». Не факт, бо Русь змагалась за «свою власну сторону», але саме так могла все розуміти тодішня Візантія. Недопущення незалежного руського церковного першоієрарха, який став би патріархом і конкурентом Константинопольського, просто повинно було стати тільки першим її кроком у справі духовного й політичного підкорення Руси.

І тут Візантія зрозуміла, що допоки буде жити слов’янській кирило-мефодіївський обряд, спокою їй не бачити. Тим головна стратегічна мета Візантії була визначена. Тому не є дивною та обставина, що якщо на політичному напрямку князь Володимир досягав своїми рішучими діями успіхів, то не можна сказати того про стан його справ на напрямку церковному.

В літературі зазначається, що складну й заплутану систему церковних взаємостосунків князь перебороти не зміг. Може бути, але я все ж таки не вважаю церковну політику Володимира такою вже й невдалою. Там треба аналізувати апостольський спадок. Можливо, церква Володимира була такою, що її ніхто й не мав права визнавати чи ні, і Володимир міг знати про це. Звідкілясь же взялися претензії середньовічного Києва на роль «нового Єрусалиму» (а Єрусалим в християнстві вважався взагалі-то Центром Світу). Вся справа полягала в місії апостола Андрія Первозванного – «Скіфія». Якщо місія була довершеною (про що повинні бути джерельні підтвердження – з терену місії й поза нею, а такі підтвердження існують), то така церква є Апостольською й не потребує визнань. Але все треба було ідеологічно обґрунтовувати, тут одної політики було мало. Тим, на нашу думку, й займалася політична й релігійна еліта Київської Руси.

У першій побудованій князем Володимиром у Києві церкві – Десятинній, був приділ святого Климента. Новостворена Київська церква віддавала особливу шану святому Клименту, Римському папі (патріарху), якого називають учнем апостола Павла, і який був підданий мученицькій смерті за часів імператора Траяна та поширення християнства в Херсонесі. Традиція вшанування цього святого тяглася від «слов’янських апостолів» Кирила й Мефодія, бо саме Брати знайшли мощі всіма забутого святого Климента в Херсонесі й зробили все можливе, щоб уславити його серед слов’ян. Важливо, бо св. Климент Римський уважався символом Вселенськості церкви.

З часу привезення Володимиром його мощів до Києва св. Климент став уважатися «захисником і патроном Руси», а його культ активно розвиватися. Тут простежується тенденція в Руси до створення своєї ієрархії святих, що, власне, так і було. Крім того, Київська церква прагнула побудувати й власну систему догматів, обрядів і богослужінь, чим виразно демонструвала свій потяг до самостійного розвитку. Перші літературні пам’ятки – «Повість минулих літ», «Слово про Закон і благодать», «Пам’ять і похвала князю Володимиру», «Сказання про Бориса і Гліба» та ін. – свідчать про те, що Київська Русь рішуче взялася за створення своєї самочинної й самоуправної церкви і прагнула посісти чільне місце в християнському світі. Наша церква приймала грецьких учителів, часто – й митрополитів, але обстоювала свою політичну незалежність і зберігала свої духовні надбання. Ніщо не могло стримати Русь в її прагненні до засвоєння кращих християнських духовних цінностей, роблячи їх національними.

На те, що собою являла Київська церква в її ранній період, існує чимало різних наукових поглядів. Таке явище зумовлено тим, що й досі не існує усталеного розуміння самого процесу запровадження християнства в українських землях. Так, М. Брайчевський, Б. Рибаков та ін. уважали, що за часів перших київських князів Аскольда й Діра Константинополь вислав сюди митрополита, і вже тоді Київська церква стала митрополією в складі Константинопольської патріархії. Ці вчені посилаються на Окружне послання патріарха Фотія (860 р.), в якому записано, що й руси змінили своє «еллінське нечестиве вчення» й прийняли єпископа. Про це пише й Костянтин Багрянородний у біографії свого діда, засновника Македонської династії Василя Македонянина. Наші пізніші літописи коротко пишуть про призначення Фотієм митрополита Михайла чи Леона, але давніші списки літописів про це не свідчать (а треба враховувати, що пізніші тексти вже робилися під цензурою греків-митрополитів, які після 1115 року розпочнуть знищення самобутнього кирило-мефодіївського обряду в Руси, тому корекція під їхнім тиском текстів була цілком можливою – щоб утвердити залежність Київської церкви. Але її явно все ж таки не було).

М. Чубатий же пов’язує повідомлення Фотія й Костянтина Багрянородного з Тмутараканською Руссю, де, мовляв, і було засновано митрополію. Хоча на її терені було ще в 732 р. зафіксовано єпископство Тамарха, яке дуже скоро стало вже митрополією. Отож, знов – не те.

Тож Київська церква, вочевидь, все ж таки була незалежною, самоуправною (автокефальною), однак дата появи в ній митрополичої кафедри (а це важливо, бо церква = митрополія, яка користується правами автокефальної структури) залишається нез’ясованою.

Літописець подає дані, що церкву Руси очолив за часів князя Володимира «піп Анастас», а киян охрещували просто священики, тобто не подає їхніх церковних звань. І це – правда, бо жоден церковний ієрарх не став би хрестити людей у річці, адже це було грубим порушенням канонів, що вже склалися в церкві на той час. Нестор тим дає нам інформацію, яка вповні зрозуміла: показує, що Русь вводила християнство без опіки чи то константинопольського патріарха, чи то римського папи (тобто прямо вказує на її незалежність). Значить, Русь прагнула продовжити започаткований західними слов’янами процес утворення слов’янського варіанту християнства, яке зверталося до первісного християнства. Отже цілком можна твердити, що Володимир вводив в Руси християнство слов’янського кирило-мефодіївського обряду, взявши за зразок корсунську модель церковної організації (Корсунь же в цей час був незалежним церковним центром).

Треба відрізняти корсунське духовенство, яке було поставлене Володимиром на чолі його церкви, від грецького. Воно могло діяти й діяло, безумовно, у своїх інтересах. Адже Анастас і допомагав Володимиру захопити Корсунь (тобто пішов проти інтересів Східної Римської імперії). Ясно, що греки були проти настановлення Володимиром Анастаса на предстоятеля церкви Руси. Але Володимир був людиною рішучою, сміливою. Діяв енергійно, не втрачаючи часу й створюючи незалежну церкву, на яку мусили зважати інші держави. Деякі «житія Володимира» називають Анастаса ієреєм і навіть єпископом. Найдавніші списки літопису не вказують його сан, звуть просто попом, хоча літописець, як церковна людина, повинен був знати, що Анастас мав обіймати сан не нижчій від єпископського. Самостійну й самоуправну церкву за християнськими канонами має очолювати ієрарх не нижче єпископа. Чому таке явище мається в текстах, учені можуть тільки припускати.

Християнська геополітика великих князів Київських.

Справу великого князя Володимира в політичній і церковній площині продовжив син його Ярослав, який, посівши Київський княжий престол у 1019 році й на підставі того, що в Тмутаракані на той час було архієпископство, почав переговори з Візантією про фіксацію в Києві митрополії. Греки торгувалися (їх не влаштовувала фіксація, їм потрібне було встановлення) й досягли того, що в 1037 році до Києва прибув перший митрополит – грек Феопемт. Підпорядкування греками робилося звичайно на засаді концепції про «п’ять патріархатів» (діяла з V ст.), яка, в принципі, як довели ряд видатних знавців історії християнства, до Руси не мала жодного відношення.

Уже цікаво: а чому так? Чому Руська церква вибивалась із загальних схем? Але для Візантії головним у такій справі був аспект політичний і вона за будь-що намагалась втулити в нього Русь. Інакше приборкати останню не було жодної іншої можливості. Грецький митрополит, даний якомусь народу, вважався представником константинопольського патріарха у справах церковних, і візантійського імператора – у справах політичних.

Тим не менш, прикметно, що Київський митрополит отримав права – майже такі, як патріарх окремої церкви, що відмічено найзначнішими українськими дослідниками історії Української церкви. Такий факт, як уважає, зокрема, І. Нагаєвський, був одним із свідчень прагнень руських володарів до здобуття своєму церковному предстоятелю патріарших прав, але Константинополь одразу, замість того, щоб тільки висвячувати обраного руським єпископатом митрополита, почав його призначати. Уже цікаво: а на якій підставі руські володарі взагалі насмілилися висунути такі претензії? Ну, чим вони були краще за інших? ЗНАЧИТЬ, БУЛИ, бо були «rex»-ами проти інших правителів – «dux»-ів, ранг яких був на порядок нижчим. Немає іншого пояснення, як тільки в особливостях титулятури київських князів.

Уся сучасна релігієзнавча література вважає, що син Володимира – великий князь Ярослав Володимирович пішов-таки на встановлення митрополії під патронатом Константинополя. Зв’язки Ярослава з Візантією сумніву не підлягають, але все могло бути зовсім не так просто. Достатньо згадати, що його дії щодо тієї митрополії призвели відразу ж до складного внутрішнього церковно-політичного конфлікту, з-за якого митрополит грек Феопемт ледве врятувався втечею до Візантії, обікравши при тому Св. Софію, та зовнішньополітичного зіткнення з Візантією у 1043 – 1046 рр. Простий конфлікт двох держав, як це зараз пояснюється в літературі? А чому ж тоді в 1046 році в Києві з’являється з винятково догідними умовами грецьке посольство? Джерела мовчать щодо умов, запропонованих греками. Ось – надзвичайно важливий момент! Посольство з поклонами було, але про те, що конкретно греки змушені були визнати, – повна німота у джерелах. Значить, визнали греки щось дуже непросте.

І. Кузич-Березовський, проаналізувавши пропозиції Константинополя, які були запропоновані в 1045 році сербському князю Стефану Войславу, стверджує, що й Ярославу греки могли запропонувати подібні умови. Серед них, як припускає цей учений, головними могли бути такі: