Не признав літургії слов’яно-руського обряду, бо В ній згадувався папа, викреслений з грецьких богослужб ще В 1054 році.

Ті всі служби були вже написані живою народною мовою. Про них єпископ Матвій писав, що «Русь має окремий християнський обряд, не зв’язаний ні з римською, ні з візантійською церквами». Така характеристика означає тільки одне: Київська церква дозволила входження народної мови в церкву. По великому рахунку то була революція в християнстві. І Київ знав, що робив, і робив правильно, за буквою й духом Св. Письма. Київ діяв у релігійній площині правильно й логічно. А Константинополь з причин суто мирського характеру все знищив.

Однак Київ ще зробить спробу дати відсіч. У 1167 році великим князем Київської Руси став син проклятого великого князя Мстислав Ізяславович. Він і чути не хотів про грецьких митрополитів і рішуче вимагав митрополита-русича. І тоді Константинополь вирішив, що для нього того вже було занадто. Імператор Еммануїл Комнин організовує знищення Києва та «Руської церкви»-обряду, та ще так ретельно, щоб уже ніколи Візантія не мала з нею клопоту. Була сколочена коаліція руських князів і чорних клобуків – васалів князя Мстислава, на чолі якої встав Андрій Суздальський (іронією долі наречений «Боголюбським»). Грецька дипломатія два роки готувала напад на Київ і ці два роки не було тут митрополита. Поставити ж нового без мощів св. Климента було вже неможливо.

У 1169 році Київ було знищено навалою суздальців у спілці з чорними клобуками. Всі ці події відомі, повторюватися не будемо.

Причини, що спонукали Візантію до таких нищівних по відношенню до Київської церкви й Руси дій лежали, перш за все, в площині політичній. Як слушно зазначив О. Баран: «Імператор візантійський був вікарієм Христа, намісником Христа, отже він не міг поділити цього намісництва, він міг бути лише один. Якщо він мав десь свої впливи, то він хотів бути тим єдиним сюзереном. А академік О. Пріцак підкреслював: «Ярослав хотів мати християнський каганат, причому каган мав бути імператором, рівним візантійському імператору, як це було у візантійській системі». Так, але візантійський цезаропапізм того не допустив. Доля Візантійської імперії та її народу відома. Але відома й доля Грецької церкви з її Константинопольським патріархатом. Під впливом мінливих політичних обставин (елементарного, я б сказала, «шкурного» характеру) вона знищила оригінальну, нову, правильну, геополітично й сакрально потенційно потужну християнську систему з духовним центром у Києві. Пізніше греки допустять створення певного симбіозу православ’я з рештками даної світоглядної системи.

Так постане Київське християнство – явище оригінальне, цікаве. Але плід буде занадто пізнім, недостатньо сильним і зрілим для виконання Києвом тієї місії, яку йому заповідали руські кагани і Київський митрополит Іларіон.

В науці досі чітко не пояснено, чому система Християнського каганату Руського, яка при Ярославі досягла вже апогею свого розвитку, раптом згортається й її заступає патримоніальна система візантійського типу, в якій економічна і державна влада знаходиться в руках чи династії, чи клану тощо, в якій немає місця для станів, які, наприклад, були в Європі на базі феодалізму (і яка існує в Україні й Росії, тільки в різних модифікаціях, і понині, маючи наслідком у свідомості обох народів віртуальний феодалізм, з якого ніяк не вдається вирватись). Виходячи з нами тільки-но викладеного, це стає яснішим.

Слід зазначити також, що відчайдушна боротьба Київської Руси за своє духовне й політичне майбутнє включала й спробу знайти допомогу на Заході. Зробить спробу опертися на рух руського західництва (яке вперше наявно почне себе виявляти ще за часів князя Святополка Окаянного) Ярослав Мудрий. Але як тільки виявиться, що цей рух підтримують поляки і зв’язані з ними іудеї (що виявиться у 1018 році), у Києві буде влаштований єврейський погром (свідчення збереглося у літопису Длугоша). Це є свідоцтвом того, що побоювання перед іудейською небезпекою в Руси в цей час були дуже значними. Ярослав тільки прогаяв марно час на пошук підтримки на Заході. Максимумом, чого князь досяг у церковній площині, було визволення Руської церкви від грецького засилля.

Проте після Ярослава Русь уже переходила від одноосібного правління до федерації, що призвело її врешті-решт до розвалу. Спадщину Ярослава в церковній сфері й доведення до кінця процесу визволення Руської церкви від грецької залежності продовжити об’єктивно стало неможливим (з ідеєю київською корони та імперії явно нічого не виходило, а без того про який же «Новий Єрусалим» з Київським патріархатом могла йти мова?). Руський етнос об’єктивно, вступивши в інерційну фазу етногенези, для якої характерне не бажання воювати, а насолоджуватися плодами культури, яку виростили предки, відчув стомленість і бажання позбутися неспокійних елементів. Так виникло явище, яке О. Бушков назвав «перевиробництвом Рюриковичів», тобто військових і державних спеціалістів. Їх викидають, змушуючи тим самим захищатися, шукаючи собі «місця під сонцем». Так прагнення обивателя до спокою призвело його, навпаки, до постійних хвилювань. Цього можна було б уникнути при певній еластичності законодавства, але того не сталося.

Східна Римська імперія ж у 60 – 70 рр. ХІ ст. була перетворена зовнішніми силами з імперії – найсильнішої держави Близького Сходу в об’єкт нападів іноплемінників та іновірців. Русь не змогла це зробити сама своєчасно, щоб максимально це використати. Орієнтуватися ж на країну, яка вже не могла допомогти навіть самій собі, було не можна. І воювати з нею вже не мало сенсу. Історичний час явно було втрачено.

Подальші події викладемо стисло. Русь, яка спробувала ще реалізувати себе хоча б більш-менш гідно в орієнтації на Захід, зіткнулася з уже знайомою проблемою. Як зазначив Л.Гумільов, «на Заході євреї підтримували імператора, а феодали – папу». Ясно, що симпатії Києва були віддані феодалам, які в ХІ – ХІІ ст. ще не претендували на терени Сходу. Так почалося втягнення Київської Руси у велику європейську боротьбу партій, які пізніше отримали назву Гібеллінів і Гвельфів. Різні руські князі підтримали різні сторони, і Київська Русь розітнулося навпіл.

Етнічна дезінтеграція в Київській Русі в цей час зайшла вже так далеко, що інстинкти натовпу стали сильнішими за норми права і державні перспективи. Врятувати країну могло тільки слово вінчаного на царство законного політичного володаря і авторитетного Київського першоієрарха. Але їх не було. Про те, що сталося, літописці сказали вичерпно, а науковці вже дали цьому інтерпретацію.

Проблема протистояння з іудейською химерою, як відомо, ще проявиться й за часів Володимира Мономаха і закінчиться тільки повною висилкою євреїв з Руської землі без права повернення назад. Цього, власне, й слід було очікувати, адже іншими народами в історії ця проблема вже вирішувалася до цього не раз саме таким чином (Єгипет, Рим, Персія, у ХІІІ столітті це зробить Англія, у XVI столітті – Іспанія). За часів Володимира Мономаха патримоніальна система візантійського типу в Київській Руси закріпиться остаточно вже як тенденція всього суспільного життя. Мономаха вже будуть іменувати царем. Але він був сином грецької принцеси, і тому, природно, запропонував своєму народу програму не війни з Візантією, а союзу з нею.

З того часу до 1200 року Русь, на кордони якої Візантія не посягала, насолоджувалася спокоєм, була «украсно украшена». Здавалося, що так буде відтепер завжди. Але ми процитували твір ХІІІ ст. під назвою «Слово про погибель Руської Землі». Автор його явно знав, що описує «золоту осінь»…

Хоча традиції української державності доби Київської Руси повністю перервалися лише 1471 року після скасування Литвою Великого князівства Київського (dux de Kiev). Але осідок Київського митрополита на цей момент уже тривалий час знаходився в Москві і, відповідно, духовний чинник працював зовсім на інший державний осередок, що й було головною метою спочатку суздальських, а пізніше московських володарів; і стало чи не найголовнішим їх здобутком, а для українства – втратою.

ЛЕКЦІЯ 7