Класифікація видів та способів суміщення професій.

Ознаки суміщення професій і трудових функцій	Різновидності суміщення
Категорія робітників	Основні робітники, основні і допоміжні робітники, допоміжні робітники
Кількість професій	Просте (одна професія), комбіноване (кілька професій)
Рівень суміщення	Повне, часткове
Стабільність суміщення	Тимчасове, постійне
Складність робіт, що суміщаються	Нижчого розряду, аналогічного розряду, вищого розряду
Порядок суміщення	Послідовне, паралельне (для трудових функцій на машинах, не пов’язаних з оперативною роботою на машинах і обладнанні)

 

Проектування суміщення професій і трудових функцій включає три етапи:

Ø Визначаються основні напрямки суміщення професій і вибираються їх види,

Ø Визначаються склад і обсяг робіт, що мають суміщатися, форми регламентації їх виконання за способами і часом, виробничий профіль і кваліфікація робітників,

Ø Розробляються організаційно-технічні заходи, що забезпечують належну організацію робочих місць, їх обслуговування, раціональний режим і умови праці, розраховують норми праці і розробляють системи оплати праці.

Багатоверстатне обслуговування – це така форма організації праці, при якій один робітник або група робітників (бригада) працюють паралельно на кількох верстатах (агрегатах), виконуючи ручні прийоми на кожному із них у період автоматичної роботи інших верстатів. Можливість багатоверстатного обслуговування ґрунтується на тому, що з підвищенням рівня механізації праці в процесі виробництва продукції частка машинно-автоматичної роботи зростає і значно перевищує частку виконання ручних прийомів.

До машинно-автоматичного часу відносять не весь машинний час, передбачений технічними нормами, а лише той, що не перекривається виконанням ручних робіт і спостереженням за роботою обладнання. Час зайнятості робітника включає час, що витрачається на виконання всіх ручних прийомів, час спостереження за роботою обладнання, а також час на перехід від одного верстата до іншого.

Багатоверстатне обслуговування сприяє ефективному використанню робочого часу за рахунок ліквідації вимушеної бездіяльності робітника в період автоматичної роботи обладнання і обумовлюється наявністю економічних, психофізіологічних і соціальних передумов.

Багатоверстатне обслуговування може бути індивідуальним і колективним, з суміщенням професій і без нього. При індивідуальній формі один верстатник обслуговує два і більше верстати, які працюють одночасно, колективна форма передбачає обслуговування бригадою робітників кількох верстатів, що одночасно працюють.

Кількість верстатів, які може обслуговувати робітник, визначається розрахунковим шляхом і з допомогою графіків багатоверстатного обслуговування.

Графічний спосіб визначення кількості верстатів, які може обслуговувати робітник, передбачає побудову циклограм. Циклограма багатоверстатного обслуговування – це графічне зображення періоду часу виконання всього комплексу допоміжних робіт по групі верстатів, що обслуговуються. Цей час також включає час на перехід робітника від верстату до верстату, час активного спостереження, що характеризують зайнятість робітника-багатоверстатника.

Якщо машинно-вільний час значно більший за час зайнятості, то організовують багатоверстатне обслуговування (працює машина, робітник має можливість перейти до другого верстату і виконувати там роботу).

Машинно-вільний – це час, коли верста працює без робітника. Час спостереження робітника більший, ніж час роботи.

Це форма організації виробничого процесу, при якій робітник може обслужити декілька одиниць обладнання (незалежно від того, яке воно – однотипне, чи ні).

Співвідношення часу зайнятості і машинно-вільного часу може бути наступним: (відображується циклограмою).

1) робітник виконує однакову роботу, або машинно-вільний час кратний часу зайнятості. Машинно-вільний час дає можливість обслуговувати декілька операцій (верстати виконують обробку однієї деталі). Всі умови збігаються.

2) робітник виконує на різному обладнанні різну роботу. Машинно-вільний час кратний тривалості операції. Така робота організовується, коли робота робітника не співвідноситься на загальні результати.

3) робітник виконує різну роботу з різною тривалістю. Простої залежать від того, що треба досягти. Якщо масовий тип виробництва, то хай простоює обладнання. Необхідно досягти, щоб кількість продукції була найбільшою, а кількість людей найменшою, тобто скоротити кількість людей до мінімуму.

4. До функцій, які дійснює держава в умовах ринкової економіки, не належить централізований контроль над мірою праці шляхом установлення норм трудових витрат на міжгалузевому і галузевому рівнях. Уся робота з нормування праці перекладається на рівень підприємств, відповідно, її успіх цілком залежить від традицій, що сформувалися на них, ініціатив і ставлення до цієї проблеми їх керівників. Роль держави у сфері нормування обмежується в основному законодавчим регулюванням, а також тарифним нормуванням, включаючи положення кваліфікаційних довідників, переліків професій (посад), класифікаторів.

Нині необхідно переосмислити мету і завдання нормування, методи й організаційні форми їх здійснення на підприємствах різних форм власності. Навколо цих питань ведеться багато дискусій, але це не означає, що нормування як ідеологія створення та практичного використання наукових основ технологій і механізмів визначення й оцінки людської діяльності вичерпало себе і в умовах ринкової економіки є незатребуваним. Незалежно від прийнятих умов господарювання нормування праці є єдиним інструментом, за допомогою якого можна обґрунтовано визначати необхідну кількість працівників і кількість робочих місць, планувати використання робочого часу, оцінювати досягнутий рівень продуктивності (ефективності) праці робітників та наявних резервів його зростання, забезпечувати адекватність рівня оплати праці кількості та якості виконуваних робіт чи функцій.

Доходи роботодавців від основної діяльності підприємств і заробітна плата найманих працівників прямо залежать від обсягу виробленої і реалізованої продукції, від її ціни і собівартості. Тому й ті, й інші зацікавлені в збільшенні кількості товарів, що постачаються на ринок, розширенні їх асортименту, підвищенні їх привабливості для споживачів як за якістю, так і за ціною. Цього можна домогтися, лише використовуючи механізм нормування праці, спрямований на підвищення результатів праці стосовно витрат, оскільки цим і визначається споконвічна функція нормування як процесу встановлення комплексно обґрунтованих витрат часу на виконання одиниці конкретної роботи.

Витрати праці й інших ресурсів прямо залежать від варіанта технології, становлячи з ним єдине ціле. У виробничій сфері це відображається у практиці розробки операційних технологій з одночасним розрахунком режимів роботи устаткування і норм часу. Тим самим процес визначення і нормування витрат часу, зайнятості устаткування і працівника становить значною мірою інженерне завдання. На виробничих підприємствах до таких завдань належать:

- роботи інженерного характеру – прикладні дослідження і розробки, пов'язані зі створенням і удосконаленням продукції та технології її виробництва;

-роботи інженерно-організаційного характеру – забезпечення раціонального ходу виробничого процесу в просторі і в часі шляхом розробки планування цехів, виробничих ділянок і функціональних служб, оперативного управління їх роботою, контролю і регулювання якості продукції;

-роботи організаційно-економічного і соціального характеру, що вимагають знання виробництва і сучасного менеджменту, – побудова і зміна організаційних структур, робота з персоналом, організація і стимулювання трудової діяльності, маркетинг, матеріально-технічне постачання і збут продукції, бухгалтерський облік і фінансова діяльність.

Нормування праці виконує соціальне завдання, що полягає у створенні сприятливих умов для формування зацікавленого ставлення працівників до проведеної адміністрацією роботи в певній галузі. Йдеться, насамперед, про взаємини між безпосереднім виконавцем певної праці (ним є фахівець – аналітик праці) і працівниками, які її виконують. Психологічно важливо перебороти традиційне сприйняття працівниками однозначно сформованого іміджу нормувальника як працівника, діяльність якого об'єктивно спрямована на обмеження заробітку або на штучне припасування норм під заздалегідь установлений рівень оплати праці. Принципово іншою виявляється роль аналітика праці, що діє на основі принципу невіддільності норм праці від застосовуваних методів роботи. За такого підходу підвищення рівня напруження норм, що ґрунтується на поліпшенні технології й умов праці на робочому місці, підвищує продуктивність праці робітників і рівень їх оплати. Це створює атмосферу ділового співробітництва аналітика праці з робітниками, майстрами, менеджерами й іншими працівниками підприємства.

Особливе значення має проблема індивідуалізації норм праці з метою більш повного використання трудового потенціалу кожного працівника, виходячи з його реальних можливостей і особистої матеріальної зацікавленості, що відповідають можливостям й інтересам підприємства. Нормування на основі встановлення індивідуальних норм застосовувалося в минулому з ініціативи як адміністрації, так і самих працівників під час розподілу завантаження робітників на складальних конвеєрах чи на ділянках серійного виробництва. Однак цей досвід не набув значного поширення, тому що суперечив практиці твердої регламентації, що діяла, розподілом робіт за працівниками, вузьким поділом праці, орієнтацією на середнього працівника, середнім виробітком і слабо відчутними розбіжностями в оплаті праці. Усунення цих протиріч відкриває можливість широкого застосування індивідуальних норм, що відображають не тільки професійні, а й особистісні якості працівника. Водночас індивідуальні норми сприяють забезпеченню соціальної захищеності працівників від надмірної інтенсифікації праці у випадку завищення роботодавцем виробничих завдань. Спираючись на соціально обґрунтовані норми і нормативи, профспілки можуть предметно здійснювати свою головну місію – захищати інтереси працівників, не допускаючи перевантажень, шкідливих для здоров'я, оскільки значення індивідуальних норм буде зростати з розвитком автоматизації виробництва і технології.

Зв’язок між нормуванням і оплатою праці може бути забезпечений встановленням питомої заробітної плати на одну нормо-годину праці визначеного ступеня складності стосовно різних видів діяльності і категорій працівників. Тому нормо-година є єдиним вимірником обсягу роботи, а ціна нормо години – мірою оплати праці.

Отже, варто констатувати безпідставність наявних тверджень про те, що ера нормування з переходом до ринку закінчилася; воно повною мірою зберігає своє організаційне, економічне і соціальне значення там, де з боку роботодавців постійно виявляється зацікавленість у збільшенні обсягу реалізації продукції, що користується попитом, у розрахунку на одного працівника шляхом виявлення і використання резервів підвищення ефективності праці персоналу та стимулювання зростання рівня оплати відповідно до досягнутих результатів.