Сприйнятливе населення – третя ланка епідемічного процесу

Сприйнятливість - це видова здатність організму реагувати на проникнення та життєдіяльність у ньому відповідного збудника розвитком інфекційного процесу (Черкаський Б.Л., 2001). Сприйнятливість є обов’язковою умовою виникнення інфекційного процесу, а її прояви завжди залежать від стану макро- та мікроорганізмів. На стан сприйнятливості людини впливають такі чинники як вік, фізичний та емоційний стан організму, доза збудника, його властивості та конкретні умови розвитку епідемічного процесу. Сприйнятливість до інфекційних хвороб підвищується зокрема в ранньому дитячому віці, під час емоційних стресів, фізичного виснаження тощо.

Популяція людей є неоднорідною (гетерогенною) за ступенем сприйнятливості до кожного конкретного збудника, що проявляється виникненням різноманітних форм клінічних проявів хвороби - від стертих, субклінічних до тяжких. Так, гострий гепатит В майже в 50% інфікованих людей має перебіг стертої, безжовтяничної форми, у 1-2% - фульмінантної і лише в 40-50% розвивається характерна жовтянична форма хвороби.

Для оцінки сприйнятливості до інфекційних хвороб використовують індекс контагіозності – кількісний показник готовності організму людини до захворювання при первинному інфікуванні збудником. Цей показник дає можливість оцінити ймовірність захворювання людини після гарантованого зараження. Чим вищий індекс контагіозності, тим менше значення мають індивідуальні особливості людини. Індекс контагіозності виражають десятковими дробами або в процентах. Так, при кору цей показник сягає 1 (100%), тобто майже в 100% осіб, інфікованих вірусом, виникне інфекційний процес із подальшим розвитком імунної відповіді. При паротитній інфекції індекс контагіозності становить 0,5 (50%), при дифтерії - 0,2 (20%), а при поліомієліті – 0,001 (0,03%).

Однак у практичній діяльності найбільше значення має показник, протилежний сприйнятливості, тобто несприйнятливість (резистентність, або імунітет).

Відомі дві основні форми протиінфекційного імунітету: неспецифічний і специфічний. Неспецифічний імунітет захищає людину не тільки від збудників інфекційних хвороб, а й від інших речовин, дозволяє підтримувати гомеостаз організму. Неспецифічна несприятливість обумовлена дією різноманітних факторів: бар’єрною функцією шкіри та слизових оболонок, бактерицидною дією кислого вмісту шлунка, системою комплементу, інтерферонів, лімфокінів та ін.

Специфічний імунітет, спрямований проти конкретних збудників, поділяється на спадковий (видовий) та набутий.

Спадковий імунітет сформувався в процесі філогенезу й забезпечує видову несприйнятливість до конкретних мікроорганізмів (так, відома стійкість людини до чуми великої рогатої худоби, холери птахів та ін.).

Набутий імунітет поділяють на природний і штучний. Природний набутий імунітет виникає після перенесеної інфекційної хвороби, при побутовій імунізації людини невеликими дозами збудника (активний імунітет) або завдяки материнським антитілам, що надходять у організм дитини через плаценту та з материнським молоком (пасивний імунітет). Штучний набутий імунітет утворюється після введення штучних специфічних імунотропних препаратів. Після введення вакцин (ослаблених або вбитих мікроорганізмів, їхніх токсинів) у організмі людини формуються антитіла до збудника, але хвороба не розвивається. Таким чином формується активний імунітет. Вакцини забезпечують тривалий захист від конкретної інфекційної хвороби і використовуються з метою її профілактики.

При введенні препаратів, що містять антитіла (імунні сироватки та імуноглобуліни) створюється пасивний штучний імунітет. Він забезпечує короткочасний захист, тому такі препарати використовують для екстреної профілактики деяких хвороб (сказ, правець) і для лікування деяких інфекційних хвороб (дифтерія, ботулізм тощо).