Тема 4. Соціальне партнерство

Основні питання

4.1. Сутність соціального партнерства

4.2.Суб’єкти соціального партнерства

4.3. Соціальне страхування

4.4.Сутність та управління трудовими конфліктами

 

4.1. Сутність соціального партнерства

Як відомо людьми рухають потреби. У ході їх реалізації люди змінюють умови свого існування й самих себе, вступають у взаємодію з іншими суб'єктами. У результаті цього виникає необхідність в узгодженні своїх інтересів з інтересами інших людей для досягнення своїх цілей. Досягти втілення взаємовигідного співробітництва між всіма учасниками взаємодії, максимально повно врахувати й реалізувати інтереси стає можливим за допомогою соціального партнерства.

Соціальне партнерство виникає за умови об'єднання зусиль, можливостей кожної зі сторін заради досягнення цілей і завдань при чіткому розподілі ролей й обов'язків, взаємному контролі. Відносини соціального партнерства встановлюються тоді, коли різні суб'єкти починають співробітничати, усвідомлюючи вигідність такого співробітництва для них самих й інших учасників взаємодії.

Виникнення в 60-70-і роки XX сторіччя в розвинених країнах договірної форми регулювання СТВ стало результатом тривалого економічного й соціально-політичного розвитку й стало можливим завдяки цілому ряду об'єктивних і суб'єктивних умов. Серед них:

1. посилення концентрації й централізації капіталу і як наслідок цього – зміна форм організації праці й характеру взаємин найманих робітників і роботодавців у процесі виробництва;

2. зростання згуртованості робочого й профспілкового руху;

3. активна соціальна політика держави;

4. розвиток демократичних процедур управління суспільством.

З метою більш повного розуміння природи соціального партнерства визначимо етимологію цього поняття. Категорія “ соціальний” означає суспільне, те, що стосується життя людей й їхніх відносин у суспільстві, а “партнер” (від французького “партія”) – учасник спільної діяльності. Отже, значення словосполучення “соціальне партнерство” щодо сфери регулювання СТВ в загальному плані – це спільна діяльність уряду, підприємців і профспілок, що спрямована на узгодження інтересів і рішення проблем, у першу чергу, у соціальній і виробничій діяльності людей.

Предметом соціального партнерства в соціально-трудовій сфері є відносини із приводу:

1) відтворення робочої сили;

2) створення, використання й розвиток системи робочих місць,
 ринку праці, забезпечення гарантій зайнятості населення;

3) захист трудових прав громадян;

4) умови й охорона праці;

5) соціальний захист.

Основні принципи соціального партнерства:

1) рівноправність сторін;

2) повага й врахування інтересів сторін;

3) зацікавленість сторін в участі в договірних відносинах;

4) сприяння держави в зміцненні й розвитку соціального
 партнерства на демократичній основі;

5) дотримання сторонами нормативно-правових актів;

6) повноважність представників сторін;

7) свобода вибору під час обговорення питань, що входять у сферу праці;

8) добровільність прийняття сторонами на себе зобов'язань;

9) обов'язковість виконання колективних договорів, угод;

10) відповідальність сторін за невиконання з їх вини колективних договорів, угод.

Види соціального партнерства представлені на рис. 4.1.

 

Рис. 4.1. Види соціального партнерства

Трипартизм припускає тристороннє співробітництво між роботодавцями, найманими робітниками й державою (в особі уряду або виконавчих органів влади) на національному, регіональному й територіальному рівнях.

Біпартизм припускає двостороннє співробітництво між роботодавцями й найманими робітниками на галузевому рівні й на рівні підприємств.

У практиці функціонування економіки розвинених країн миру склалися наступні моделі соціального партнерства на підприємстві (рис. 4.2).

 

 

 

Рис. 4.2. Моделі соціального партнерства

Американська модель – участь персоналу в управлінні підприємством. Передбачається «участь» як в управлінні, так і у володіння компаніями, на яких працює найманий робітник. Участь здійснюється в різних формах: від створення груп для вирішення проблем до виборів працівників у раду директорів.

Німецька модель соціального партнерства базується на системі національної й корпоративної солідарності, що підкріплена формуванням відповідних фінансових механізмів (наприклад, соціальне страхування). Участь у соціальних фондах носить обов'язковий характер для роботодавця й найманого робітника й регулюється державою. Ця модель побудована на взаємних зобов'язаннях найманих і наймачів, принципі трудової участі, коли краще забезпечений той, хто більше працює, більше заробляє й платить соціальні відрахування. Держава визначає всі основні умови найму персоналу.

Англо-саксонська модель соціального партнерства припускає, що бізнес дбає лише про свої фінансові інтереси, а рішення соціальних проблем працівників базується не на основі законодавства, а відповідно до кодексів компаній і ділових асоціацій. Соціальне партнерство й рішення соціальних проблем персоналу ставиться в залежність від традицій у діловому співтоваристві, етичних принципів роботодавців.

В радянський період у нашій країні діяла патерналістська система СТВ. Вона мала риси всіх перерахованих вище моделей і забезпечувала соціальний захист персоналу (вірніше, всьому населенню) на принципі колективної солідарності, але на низькому рівні для всіх членів суспільства.

Нині у країні йде процес перебудови СТВ на основі ринкових принципів. Поки домінує економічний підхід, коли економічна функція бізнесу домінує над соціальною. У цих умовах спостерігається значна розмаїтість форм і методів соціальної взаємодії найманих робітників і роботодавців на рівні організації.

 

4.2. Суб'єкти соціального партнерства

Систему соціального партнерства в Україні називають "трипартизмом", тому що в регулюванні соціально-трудових відносин беруть участь три сторони.

Суб'єкти соціального партнерства наведені на рис. 4.3.

 

 

 

Рис. 4.3. Суб'єкти соціального партнерства

 

Важливим питанням у системі соціального партнерства є розподіл ролей між соціальними партнерами.

Держава, як правило, бере участь у соціальному партнерстві на національному, регіональному й галузевому рівнях, виконуючи наступні функції.

По-перше, держава – гарант основних прав, які дуже важливі для вільної реалізації прав працівників і підприємців, для ефективного функціонування будь-якої системи СТВ. Як гарант держава організує, координує й регулює СТВ. У границях цієї функції держава розробляє правові основи й організаційні форми соціального партнерства, правила й механізми взаємодії сторін, установлює юридичні рамки, які захищають права профспілок і трудящих і закладають організаційні основи колективних переговорів і вирішення трудових конфліктів.

По-друге, держава як сторона на переговорах й у консультаціях бере участь у соціальному партнерстві з метою розробки й проведення соціальної, економічної й промислової політики.

По-третє, у періоди економічних труднощів з метою недопущення, наприклад, інфляції держава може виконувати функції уговорщика. У таких випадках держава вмовляє роботодавців і профспілки не приймати такі рішення щодо заробітної плати, які вона вважає інфляційними й такими, що підривають конкурентноздатність тих або інших галузей економіки. Якщо вмовляння з боку провідних посадових державних осіб діють недостатньо, уряд може звернутися за допомогою до суспільної думки, щоб підсилити тиск на суб'єктів соціального партнерства. Останнім часом у країнах Західної Європи почастішали випадки застосування з боку держави таких методів, як загроза вживання законодавчих заходів у випадку нездатності соціальних партнерів прийти до згоди.

По-четверте, держава бере на себе функцію арбітра у випадку виникнення трудових конфліктів внаслідок проведення переговорів і тлумачення положень угод і договорів. У багатьох країнах віддають перевагу рішенню трудових конфліктів через примирливі й арбітражні процедури під егідою третьої сторони – держави. У деяких країнах функції арбітра виконують урядові служби примирення, в іншіх – незалежні від уряду органи примирення й посередництва (служба консультацій, примирення й арбітражу у Великобританії, федеральні служби посередництва й примирення в США, Комісія в справах трудових спорів у Японії тощо). Останні користуються більшою довірою з боку соціальних партнерів завдяки нейтральному характеру примирливого механізму.

Зважаючи на те, що внаслідок таких трудових конфліктів, як локаути й страйки, завмирає виробництво й всі три сторони несуть певні економічні втрати, законодавством деяких закордонних країн надане право урядовим структурам втручатися, використовуючи примусовий арбітраж. У таких випадках привселюдно обрана комісія, у яку входять представники обох сторін ринку праці, розробляє обов'язкові угоди між роботодавцями й працівниками, які діють у період між колективними переговорами.

Профспілки є однієї із громадських організацій, які створюються трудящими для захисту своїх соціальних, економічних і професійних прав, для вираження інтересів найманих робітників, для боротьби за соціальну справедливість, з метою створення для людини відповідних умов роботи й життя. Вони мають ряд особливостей:

• це саме масове об'єднання трудящих, доступне для всіх;

• це організація, що своєю метою й інтересами найбільше відповідає інтересам трудящих.

Форма організації профспілок може бути різноманітної. Як правило, критерієм вступу є професія члена профспілки (ливарі, бухгалтери, транспортні працівники тощо). Така організація за професійними ознаками розповсюджена в Данії, Ісландії, Великобританії й інших країнах. На тому самому великому підприємстві працівників можуть представляти десяток профспілок. Іншим критерієм членства може бути галузь економіки (металургія, вугільна промисловість тощо). Такі профспілки характерні для Німеччини, Франції, Італії, Норвегії й Швеції. У цьому випадку на підприємстві функціонує набагато менше профспілок – може бути навіть один для робітників та службовців. Третій варіант, характерний для Японії, Швейцарії й інших країн, відрізняється тим, що кожне підприємство має свою власну профспілку, що істотно позначається на різниці в рівнях заробітної плати на різних підприємствах.

Головна ціль, яку ставлять перед собою профспілки, – підвищення рівня заробітної плати, збереження робочих місць для членів профспілки, участь трудящих у керуванні виробництвом, а також поліпшення умов праці.

Одним з істотних засобів впливу найманих робітників й їхніх профспілок на роботодавців є страйки. Вони бувають одноденні й багатомісячні, кількість людей, які можуть приймати в них участь, коливається від десятків до тисяч. Для забезпечення ефективності проведення страйків профспілки використають різні засоби.

Таким чином, в умовах ринкового господарства вільні й незалежні профспілки є гарантами соціальної справедливості й безпеки. Використання ринкового механізму населенням залежить, головним чином, від того, чи вдається регулювати ринок у рамках закону й політики. Так, наприклад, на ринку праці помітне поліпшення позиції найманих робітників стосовно роботодавців тільки при сильних профспілках. Профспілки є противагою влади підприємців. Але соціальні досягнення й закони, що охороняють права, не приходять автоматично, їх треба завойовувати.

Спілки роботодавців створюються на основі спільних інтересів роботодавців як покупців робочої сили. Маючи свої інтереси в одержанні прибутків, завоюванні ринків збуту тощо, підприємці в системі соціального партнерства бачать можливості проведення погодженої технічної, економічної й соціальної політики, розвитку виробництва без потрясінь і деструктивних конфліктів.

Першою організацією роботодавців в Україні є постійний Союз підприємців Криму (СПК), створений ще в 1989 р. Він об'єднав спочатку приватних бізнесменів і підприємців, а потім до нього приєдналися також промислові підприємства всього регіону. Союз підприємців Криму спочатку зосереджував на забезпеченні кращих умов для проведення приватної підприємницької діяльності, торгівлі й інвестицій, але потім поступово налагодив тісні стосунки із двома регіональними профспілками, із Кримським урядом і з українськими урядовими організаціями, а тепер представляє також і державні підприємства, охоплюючи в такий спосіб більше широке коло роботодавців. СПК – регіональний представник Українського союзу промисловців і підприємців (УСПП).

УСПП був заснований 99 більшими підприємствами в 1989 р. і реорганізований в 1991 р. Зараз він поєднує велику кількість державних і приватних підприємств, асоціації роботодавців і деяких фізичних осіб. Організаційна структура УСПП включає національні, регіональний і галузевий рівні. Основні види діяльності УСПП передбачають: політичні й урядові контакти, фінансово-торговельні операції, підтримку іноземних інвестицій, економічні і юридичні послуги, контакти зі ЗМІ, інформаційно-рекламну діяльність.

Серед інших спілок роботодавців в Україні варто назвати: Спілку орендарів і підприємців України, що претендує на роль єдиного представника приватного сектора, Українську національну асамблею підприємництва й т.п.