Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Та соц1ал-демократичні організації
●Південноросійський союз робітників ●Поширення марксизму на Україні ● Діяльність марксистських гуртків і груп ● Початок пролетарського етапу визвольного РУХУ № Союзи боротьби за визволення робітничого класу на Україні ● Участь соціал-демократів України у підготовці та проведенні І з'їзду РСДРП Південноросійський союз робітників. Ще в 40-х роках XIX ст. Ф, Енгельс, вивчаючи становище робітників Англії, вказував на важливе значення великих міст для розвитку робітничого руху. Саме таким містом на Україні у другій половині століття була Одеса. Як порт вона була зручним пунктом для доставки в Росію революційної літератури з-за кордону та встановлення зв'язків із революційними центрами Європи. Завдяки цьому передова громадськість Одеси була краще обізнана з діяльністю І Інтернаціоналу порівняно з іншими містами України. Все це сприяло створенню тут першої в Росії робітничої організації. На початку 70-х років з ініціативи передових робітників міста виникло кілька робітничих гуртків, найактивнішим з яких був гурток на машинобудівному заводі Белліно — Фендеріха. Керували ним народники — студенти місцевого Новоросійського університету. Спочатку вони навчали гуртківців арифметики і граматики, а згодом почали знайомити їх з творами О. Герцена, М. Чернишевського, Т. Шевченка. З травня 1873 р. заняття в гуртку набрали революційного характеру. Цьому сприяв революціонер-інтелігент Є. Заславський, який наприкінці 1872 р. приїхав до Одеси, маючи вже певний досвід революційно-демократичної діяльності в Петербурзі. Революційна пропаганда велася й на інших підприємствах. Зокрема, серед робітників ливарного заводу Зедека і фон Валя, на газовому заводі та у залізничних майстернях її вів робітник-революціонер В. Обнорський — також колишній петербуржець. Весною 1874 р., рятуючись від поліцейських переслідувань, Обнорський був змушений виїхати за кордон. Продовжувачем його справи став робітник І. Рибацький. З його ініціативи виникла робітнича організація на чавуноливарному і механічному заводі Гульє — Бланшара, була створена робітнича каса, до якої приєдналися робітники інших підприємств. На початок 1875 р. в Одесі діяло вже кілька робітничих гуртків і постало питання про створення в місті єдиної робітничої організації. Заславський склав «Статут братської каси» одеських робітників, обговорення та прийняття якого стали важливим етапом на шляху створення такої організації. Так виник Південноросійський союз робітників. «Статут братської каси» був одночасно і статутом союзу, і його програмою. Зміст статуту свідчить про значний вплив на нього основних положень програмних документів І Інтернаціоналу — «Тимчасового статуту Міжнародного товариства робітників», написаного К. Марксом, і статуту Міжнародної асоціації робітників Центральної Женевської секції І Інтернаціоналу.
Південноросійський союз робітників був пролетарською організацією з досить чітко визначеною політичною установкою, що робітники можуть досягти визнання своїх прав тільки шляхом насильственного перевороту, який знищить усякі привілеї та зробить працю основою особистого й громадського добробуту. Організація складалась в основному з робітників. 60 активних членів становили її ядро, під впливом якого перебувало близько 200 робітників різних підприємств міста. Поряд із Заславським у керівне ядро союзу входили Ф. Кравченко, І. Рибицький, М. і С. Наддачини, М. Сквері, М. Короленко, С. Лущенко, Д. Ізотов та ін. Члени союзу були знайомі з творами К. Маркса і Ф. Енгельса, читали політико-економічні публікації, що друкували прогресивні журнали «Современник», «Знание», «Отечественные записки». Союз випускав і розповсюджував прокламації, присвячені загальним питанням визвольної боротьби робітничого класу, його члени підтримували зв'язки з передовими робітниками Ростова, Таганрога, Миколаєва, Херсона, Харкова, Керчі та інших міст і сприяли створенню там робітничих організацій. Поряд із пропагандистською роботою союз зробив перший крок до організації страйкової боротьби пролетаріату за поліпшення його економічного становища. Вперше в історії робітничого руху Росії у 1875 р. члени союзу керували страйками на ряді підприємств Одеси. Діяльність Південноросійського союзу робітників тривала недовго— вже у грудні 1875 р. він був розгромлений жандармами. Царський уряд жорстоко розправився з членами організації. 15 чоловік було засуджено на різні строки каторжних робіт, до поселення в Сибіру, тюремного ув'язнення, арештантських рот. Найжорстокіше був покараний керівник союзу Є. Заславський — його засудили до десяти років каторги. Через рік він помер у петербурзькій тюрмі.
Традиції Південноросійського союзу робітників продовжили передові робітники столиці, які 1878 р. створили Північний союз російських робітників під керівництвом В. 06-норського та С Халтуріна. Цей союз проводив революційну роботу до 1880 р., коли і його розгромили царські власті. Обидві самостійні робітничі організації відіграли велику роль у загальноросійському визвольному русі, у визначенні пролетаріатом свого шляху у революційній боротьбі. їх члени, на відміну від народників, висунули на перше місце ідею боротьби за політичні свободи і всіляко пропагували її серед робітничого класу, сприяли формуванню у робітників елементів класової свідомості та інтернаціональної єдності. Поширення марксизму на Україні. З розвитком капіталізму, формуванням промислового пролетаріату, кризою народництва і розгортанням масового робітничого руху на Україні, як і в цілому в Росії, склалися передумови для поширення соціалістичних ідей, насамперед ідей марксизму як революційної ідеології пролетаріату. Твори основоположників марксизму мовою оригіналу почали з'являтися в Росії ще з середини 40-х років, але коло осіб, які могли ознайомитися з ними, було вузьким. У цьому плані велике значення мало видання у квітні 1872 р. в Петербурзі першого тому «Капіталу» К. Маркса російською мовою, перекладеного народниками Г. Лопаті-ним та М. Даніельсоном. Це було також першим його перекладом на іноземну мову. Книгу із захопленням читали революційно настроєна інтелігенція, студентство, передові робітники. Важливу роль у поширенні марксистських ідей відіграли безпосередні контакти окремих діячів суспільно-політичного руху на Україні з К. Марксом і Ф. Енгельсом. Так, у Лондоні з Марксом зустрічалися народники Д. Лизогуб, І. Фесенко, І. Кауфман, М. Зібер та ін. Нагадаємо, що доцент Київського університету М. Зібер почав популяризувати економічне вчення Маркса з університетської кафедри ще в 1870 р., тобто до виходу «Капіталу» російською мовою. Наступного року в Києві вийшла праця Зібера «Теорія цінності й капіталу Д. Рікардо», яка дістала позитивний відгук Маркса. У 1874—1878 рр. на сторінках журналів «Знание» і «Слово» Зібер виступив із низкою статей під загальною назвою «Економічна теорія Маркса» на захист цієї теорії від наскоків реакційної преси. У 1885 р. вийшло нове, доповнене видання книги Зібера під назвою «Давид Рікардо і Карл Маркс в суспільно-економічних дослідженнях», де автор також обстоював теоретичні положення «Капіталу». Оскільки російське видання «Капіталу» було бібліографічною рідкістю, праці Зібера стали своєрідним джерелом вивчення марксизму для цілого покоління революційної молоді. Крім того, у цих працях критикувалися утопічні народницькі теорії, доводились неминучість і прогресивність розвитку капіталізму в Росії. Із матеріалу лекції 25 ми знайомі також із діяльністю С. Подолинського. Він почав вивчати «Капітал» ще студентом Київського університету, слухав реферати Зібера в студентському гуртку, читав його твори. Перебуваючи на початку 70-х років за кордоном, він познайомився з К. Марксом і Ф. Енгельсом, пізніше листувався з ними. Грунтуючись на їхніх працях, Подолинський одним із перших став вивчати розвиток капіталізму на Україні, формування й життя робітничого класу. У своїх творах «Про хліборобство», «Парова машина», «Про багатство і бідність», «Ремесла і фабрики на Україні», виданих за кордоном українською мовою, Подолинський популяризував економічні ідеї марксизму, критикував ілюзії народників щодо селянської общини, звернув увагу на пролетаризацію селянства, зробив спробу з'ясувати причини й характер капіталістичної експлуатації.
Розповсюдженням марксистських праць займалися й інші революціонери-народники. Зокрема, 1883 р. народовольці у Харкові видали російською мовою «Маніфест Комуністичної партії». Проте треба зауважити, що більшість із них вважали марксизм прийнятним тільки для західноєвропейських країн. Популяризацією окремих положень марксизму на західноукраїнських землях займався Іван Франко, перу якого належать такі наукові праці, як «Катехізис економічного соціалізму», «Про гроші й скарби» та ін. Письменник вперше переклав на українську мову 24 розділ першого тому «Капіталу», а також частину праці Ф. Енгельса «Анти-Дюрінг» під назвою «Початок і теорія соціалізму». З 80-х років поширення марксистських ідей в Росії безроздільно стає справою революційної інтелігенції. Першою заявила про свій розрив із народницькою ідеологією і поклала початок марксистському напрямові у громадській думці група колишніх чорнопередільців на чолі з Г. Плехановим — «Визволення праці», до якої входили П. Аксельрод, В. Засулич, Л. Дейч, В. Ігнатов та ін. Не обмежуючись лише виданням найважливіших творів основоположників марксизму, група прагнула застосувати їх головні ідеї до російської дійсності. З цією метою члени групи друкували і розповсюджували свої праці, у яких давався конкретний аналіз соціально-економічних процесів, що відбувалися на той час, критикувалися теорія та практика народництва. Ці видання стали основним джерелом поширення марксизму серед революційної інтелігенції та передових робітників. Спочатку чи не єдиним засобом доставки цієї літератури в Росію були окремі студенти, що навчалися за кордоном. Виїжджаючи на канікули додому, вони привозили з собою заховані в оправи легальних книжок видання групи «Визволення праці» й розповсюджували їх. Ці видання часто переписувались від руки, передруковувалися на гектографі й перевидавалися. Згодом група встановила зв'язки з революційними гуртками різних міст, в тому числі Києва, Одеси, Катеринослава, Харкова, листувалася з ними, діставала від них грошову допомогу. Зокрема, група підтримувала контакти з революційними діячами Східної Галичини І. Франком, М. Павликом та іншими, які одержували нелегальну літературу і розповсюджували її серед галицької інтелігенції та робітників, допомагали таємно переправляти її через Львів у Росію, надсилали за кордон місцеві видання. Завдяки активній позиції Франка та його однодумців Львів став одним із найважливіших пунктів на шляху транспортування марксистської літератури з Женеви в Росію.
Ще раз зазначимо, що діяльність групи «Визволення і праці» значною мірою сприяла утвердженню марксизму як самостійного напряму загальноросійської громадської думки, хоч остання ще не набула тоді органічного зв'язку з робітничим рухом. Діяльність марксистських гуртків і груп. Отже, наприкінці 80-х — на початку 90-х років у Києві, Катеринославі, Одесі, Харкові, Полтаві, Херсоні та інших містах України виникли марксистські гуртки. Складалися вони переважно з революційно настроєної інтелігенції, студентської та учнівської молоді, передових робітників. Одним з перших на початку 1889 р. виник соціал-демократичний гурток у Києві, учасниками якого були близько ЗО робітників в основному залізничних майстерень і друкарень. Але вже у травні внаслідок репресій та арештів він припинив свою діяльність. На початку 90-х років громадсько-політичне життя Києва знову пожвавилось. З особлиг вою силою це проявилося у середовищі учнівської молоді, яка шукала відповіді на злободенні питання суспільного розвитку. «Як гриби після дощу, почали виникати спочатку в університеті, а потім у різноманітних середніх учбових закладах Києва гуртки саморозвитку, вбираючи в себе все краще, що було тоді серед учнівської молоді»,— писав у своїх спогадах учасник київських соціал-демократичних гуртків того часу Л. Федорченко. У цих гуртках починали свій шлях такі видатні революціонери, як А. Луначарський, П. Запорожець, І. Саммер. Двоє останніх пізніше стали активними діячами петербурзького Союзу боротьби за визволення робітничого класу. 1891 р. в Києві виникла Російська соціал-демократична група, яка проіснувала кілька років. її організаторами були студенти Київського університету Я. Ляховський (з осені 1895 р.— член петербурзького Союзу боротьби) і Б. Ейдельман (згодом відомий діяч соціал-демократичного руху, керівник київських соціал-демократичних організацій, київського Союзу боротьби, групи «Рабочей газеты», більшовик). Особливо активізувалася діяльність групи після вступу до неї досвідченого революціонера Ю. Мельникова. На час свого приїзду до Києва Мельников був уже зрілим соціал-демократом, пройшов велику школу революційного підпілля у Харкові, Ростові-на-Дону, двічі відбував ув'язнення.
За ініціативою Мельникова, який незабаром зайняв у Російській соціал-демократичній групі провідне становище, була створена школа-майстерня, яка ввійшла в історію революційного руху Києва під назвою «Лук'янівський клуб». У цьому закладі під керівництвом Мельникова, який володів кількома спеціальностями, робітники навчалися слюсарної і токарної справи, слухали бесіди на політичні теми, читали й обговорювали нелегальну літературу, знайомилися з основними ідеями марксистського вчення. Таким чином, тут готувалися досвідчені пропагандисти, які через два-три місяці йшли працювати на промислові підприємства і здатні були організувати там підпільні робітничі гуртки. Незабаром Російська соціал-демократична група з гуртка марксистів-теоретиків стає активним пропагандистом у середовищі робітників. До неї все більше тяжіють не тільки інтелігентські, а й робітничі гуртки. Серед останніх значну роль відігравав гурток, організований студентом університету Д. Наточаєвим, вихідцем із робітничої сім'ї. Він розгорнув пропагандистську роботу серед робітників залізничного депо, встановив зв'язок з Мельниковим і незабаром став активним учасником Російської соціал-демократичної групи. Встановлення зв'язків із передовими робітниками дозволило марксистам зробити перші кроки поєднання теорії з робітничим рухом. 1894 р. члени марксистських гуртків Києва провели першу маївку в Кадетському гаю, в якій взяли участь переважно робітники залізничних майстерень. Наприкінці 80-х — на початку 90-х років перші марксистські гуртки виникають у Катеринославі. Вони створилися з гуртків самоосвіти соціал-демократів, яких висилали з інших міст за революційну діяльність. Так, на початку 1889 р. до Катеринослава був висланий з Петербурга організатор і керівник однієї з перших соціал-демократичних організацій — Товариства петербурзьких майстрів — П. Точиський. Він налагодив зв'язок з одним із гуртків інтелігентської молоді — сестер Заславських — і значно вплинув на його розвиток у соціал-демократичному напрямі. Активним організатором гуртків у Катеринославі був Г. Лейтейзен (Ліндов). Із гуртками Заславських і Ліндова був зв'язаний студент Московського університету О. Винокуров (уродженець Катеринослава, в майбутньому радянський діяч). У 1892 р. під час канікул він створив у Катеринославі групу, яка вивчала та перекладала на російську мову праці зарубіжних марксистів. Першу революційну школу в цих гуртках пройшли майбутні більшовики М. Весен і Л. Сталь-Заславська. Велику роль у розгортанні соціал-демократичної пропаганди серед робітників Катеринослава відігравав гурток, створений 1894 р. на місцевому Брянському металургійному заводі, до якого входили робітники І. Мазанов, А. Смирнов, М. Єфимов, І. Гудимов та ін. Спочатку гуртком керував Г. Лейтейзен, згодом — вислані сюди з Москви під нагляд поліції досвідчені соціал-демократи О. Винокуров і Г. Мандельштам. Важливою подією у діяльності гуртка було проведення 1895 р. першотравневої сходки, на яку зібралося близько 100 робітників. Перед ними виступили з промовами А. Смирнов та І. Мазанов. Маївка мала велике значення для розвитку класової свідомості й організованості місцевих робітників. Перший соціал-демократичний гурток серед робітників Одеси виник на початку 1890 р. До нього входили робітники-будівельники М. Оводов, І. Хохлов, І. Назаров, І. Гладких та ін. Але цей гурток проіснував недовго — восени того ж року його учасники були заарештовані. Більш систематична пропаганда марксизму в робітничому середовищі Одеси розпочалася в 1892—1893 рр. з утворенням кількох робітничих гуртків. Найбільшим був гурток, організований штурманом І. Калашниковим. Складався він із машиністів, кочегарів і матросів торговельного флоту, котрі, перебуваючи у плаваннях за кордоном, мали можливість привозити звідти марксистську літературу, яка потім розповсюджувалася в місті, вивчалася в гуртках, солдатських казармах, проникала в інші міста України. Соціал-демократичні гуртки діяли також у головних залізничних майстернях, серед будівельних, ремісничих робітників, на Пересипу, Молдаванці та ін. На початок 1894 р. в місті налічувалося близько 10 гуртків, де пропагандистами виступали інтелігенти-марксисти і передові робітники — І. Калашников, С. Волошкевич, Ю. Стеклов, Л. Яковлев, Г. Циперович та ін. Усі гуртки об'єднувалися навколо гуртка Калашникова, поступово формуючись у єдину соціал-демократичну організацію. Одним із центральних питань, що активно дебатували її члени, було питання про характер майбутньої революції та її рушійні сили. Одеські соціал-демократи намагалися створити свою підпільну друкарню, але здійснити це не вдалося. У кінці січня 1894 р. почалися обшуки й арешти, внаслідок яких перша соціал-демократична організація Одеси і створені нею робітничі гуртки майже повністю були розгромлені. Та викорінити передові ідеї було вже неможливо. Незабаром відновився гурток будівельників, улітку 1894 р. утворився пропагандистський гурток учнів ремісничого училища«Труд», наприкінці року — соціал-демократична робітнича група, керівником якої був колишній член Російської соціал-демократичної групи М. Кульчицький. У Харкові марксистські гуртки почали виникати на початку 90-х років. До цього часу тут існували лише робітничі осередки, що були перехідними від народництва до марксизму. 1888 р. в Центральний робітничий гурток міста вступив Ю. Мельников, який спрямував його діяльність на розширення зв'язків із робітниками Ростова-на-Дону, Бєлгорода, Таганрога. Але вже наступного року гурток був розгромлений, а його учасники репресовані. Незважаючи на поголовні арешти, революційна робота в Харкові тривала. На початку 90-х років у місті діяло кілька гуртків, переважно студентських, члени яких в основному займалися питаннями самоосвіти. На їхньому тлі виділявся марксистський гурток, організований студентами ветеринарного інституту І. Борзенком, М. Красильниковим та О. Перепльотчиковим. Вони мали зв'язки з московськими й петербурзькими соціал-демократами, одержували звідти марксистську літературу. Як і в інших містах, харківські марксистські гуртки викривали угодовську політику ліберальних народників. Так, у 1893—1894 рр. вони виступили проти М. Михайловського з двома листами, в яких доводили безпідставність народницьких сподівань на те, що Росія мине капіталістичний шлях розвитку. Оскільки Михайловський відмовився друку* вати ці листи у журналі «Русское богатство», автори видали їх нелегально окремою брошурою. Таким чином, харківські марксисти у першій половині 90-х років займалися головним чином вивченням соціал-демократичної літератури і розповсюдженням її серед інтелігенції та студентів. Питанням пропаганди марксизму серед робітників, керівництва їхньою боротьбою за поліпшення свого становища вони, на відміну від соціал-демократичних організацій Києва, Катеринослава й Одеси, довгий час не приділяли уваги, відкладаючи все це на майбутнє. Марксистські гуртки та соціал-демократичні групи існували і в інших містах України. Так, у Херсоні перший марксистський гурток було створено на початку 1891 р. Його організатором був учень сільськогосподарського училища О. Цюрупа (згодом професіональний революціонер, більшовик-ленінець). Члени гуртка вели пропагандистську роботу серед учнівської молоді. В липні 1893 р. гурток було розгромлено, проте вже наступного року О. Цюрупа утворив новий марксистський осередок, до якого, крім учнів, входили й передові робітники. На початку 1894 р. О. Шліхтер (згодом також професіональний революціонер) створив соціал-демократичний гурток у Полтаві, його діяльність, щоправда, обмежувалась вивченням літератури та полемікою з місцевими народниками і народовольцями. Більш активна робота полтавських соціал-демократів розгорнулась дещо пізніше. Наприкінці 80-х — у першій половині 90-х років гуртки, що займалися розповсюдженням марксистської літератури, діяли в Сумах, Чернігові, Кременчуці, Олександрівську, Ізюмі та інших провінціальних містах і містечках України. Слід зазначити, що загалом перші марксистські гуртки і групи були замкненими, організаційно не зв'язаними між собою, відірваними від робітничого руху. Проте їхня діяльність була необхідним підготовчим етапом на шляху до створення соціал-демократичної робітничої партії в Росії та її організацій на Україні. Початок пролетарського етапу визвольного руху. Після завершення промислового перевороту капіталістична промисловість Росії зробила в 90-х роках XIX ст. величезний крок уперед, досягнувши значного рівня розвитку. Особливо швидкими темпами відбувався цей процес на Україні. Якщо у попередні десятиліття тут створювалися лише передумови розвитку металургійної промисловості (у цій галузі економічного життя Росії продовжував панувати Урал), то у середині 90-х років Україна стала головним центром російської металургії, де діяло 17 великих заводів, які давали більше половини загальноросійської виплавки чавуну. Розвиток металургії, що викликав підвищений попит на залізну й марганцеву руду, а також кам'яне вугілля, сприяв розширенню добувних галузей промисловості. Криворізький залізорудний басейн вийшов на перше місце в Росії з видобутку залізної руди. А Донецький басейн у 1898 р. давав 92,1 % загальноросійського видобутку кам'яного вугілля. Швидке зростання металургійної, металообробної, залізорудної 1 кам'яновугільної промисловості тісно пов'язувалось із будівництвом залізниць. У 90-х роках на Україні було побудовано 2490 км залізничних ліній, тобто у два рази більше, ніж у попередньому десятилітті. Процес промислового піднесення зумовив зростання чисельності пролетаріату України. Великі міста і промислові центри стали місцями зосередження значних мас фабрично-заводських робітників. Це насамперед Катеринослав, Харків, Київ, Одеса, Миколаїв, Маріуполь, Єлисаветград, Олександрівськ, Мелітополь, Юзівка та ін. Промислове піднесення 90-х років супроводжувалось не тільки зростанням чисельності робітничого класу, але й значним пожвавленням робітничого руху. У перших лавах страйкової боротьби виступив пролетаріат Петербурга. Боротьба робітників столиці у 1895 р. і особливо тритижневий страйк ЗО тис. текстильників у травні— червні 1896 р. справили великий вплив на розгортання робітничого руху України. Якщо 1895 р. тут відбулося 15 страйків, у яких взяло участь 1460 робітників, то 1898 р. відбулося вже 54 страйки за участю 46 тис. чоловік. Зокрема, у травні 1896 р. спалахнув великий страйк на металургійному заводі «Нікополь» у Маріуполі. У січні 1897 р. відбулося значне заворушення робітників на чавуноливарному заводі Езау в Катеринославі. Цього ж року страйкували робітники заводу Гретера і Криванека в Києві, паровозобудівного заводу в Харкові, вагонобудівного в Нижньодніпровську. У травні наступного року виступили робітники Олександрівського заводу Брянського товариства в Катеринославі. За поліпшення свого економічного становища боролися робітники металургійних заводів у Кам'янську та Юзівці, трубопрокатного в Катеринославі, чавуноливарного в Луганську та ін. Усього протягом останніх п'яти років століття на Україні відбулося 212 страйків і 14 заворушень, що вдвічі більше, ніж за попередні 15 років. Таким чином, страйкова боротьба робітників ставала все більш масовою та організованою. В ясно і чітко сформульованих вимогах страйкуючих, у їхній твердій наполегливості виявлявся вплив соціал-демократів, їх перші спроби керувати страйковою боротьбою трудящих. Робітничий рух дедалі набирав політичного значення. Все це свідчило про початок нового, а саме пролетарського, етапу загальноросійського визвольного руху. Союзи боротьби за визволення робітничого класу на Україні. На середину 90-х років російські марксисти в основному розв'язали завдання щодо створення соціал-демократичних гуртків і груп, зробили перші кроки в справі розгортання пропаганди соціалізму в робітничих гуртках. Але соціал-демократія ще мало була зв'язана з робітничим рухом. «Відокремлення робітничого руху від соціалізму,— зазначав В. І. Ленін,— викликало слабкість і нерозвиненість і того і другого»'. Наступними завданнями соціал-демократів стали перехід до широкої економічної та політичної агітації в робітничих масах, пробудження у них класової свідомості, перетворення розрізнених виступів робітників у свідому, організовану боротьбу всіх трудящих проти капіталістів і царського самодержавства. В авангарді розв'язання цих завдань виступили петербурзькі соціал-демократи. За ініціативою В. І. Леніна вони вперше організували і керували страйками петербурзьких робітників, об'єднали соціал-демократичні гуртки і групи столиці у загальноміську організацію — Союз боротьби за визволення робітничого класу. Він став справжнім центром соціал-демократичних сил усієї країни, зародком революційної партії в Росії. Під впливом ленінського Союзу боротьби марксистські гуртки і групи в ряді міст також почали об'єднуватися у подібні союзи. На Україні вони виникли в Києві та Катеринославі. У Києві на базі Російської групи соціал-демократів наприкінці 1896 р. утворилась нова соціал-демократична група — «Робітнича справа», керівником якої став Б. Ейдельман (Ю. Мельникова заарештували весною 1896 р. і вислали з Києва). Серед активних членів групи були М. Вигдорчик, А. Поляк, С. Померанець, В. Крижанівська; згодом до неї приєднався П. Тучапський, який у другій половині 90-х років відіграв значну роль в діяльності київських соціал-демократичних організацій. Група «Робітнича справа» розпочала видання газети «Вперед» — першої робітничої газети на Україні. Видавалися також листівки, звернені до робітників. Поширювалися праці В. І. Леніна «Що таке «друзі народу» і як вони воюють проти соціал-демократів?», «Економічний зміст народництва і критика його в книзі п. Струве», «Пояснення закону про штрафи» та ін. У березні 1897 р. дві найбільші марксистські організації Києва — група «Робітнича справа» і група польських соціал-демократів (К. Петрусевич, А. Рабчевський, П. Полонський, М. Урицький, К. Шуляківський та ін.) —об'єдналися в Союз боротьби за визволення робітничого класу. Це була важлива подія, яка справила великий вплив на розвиток соціал-демократичного руху в інших містах України. З перших днів діяльність київського Союзу боротьби ознаменувалася розгортанням широкої економічної та політичної агітації в робітничих масах. Перша прокламація— «Листок до Першого Травня 1897 року» — закликала робітників приєднатися до міжнародного робітничого свята. Після цього прокламації київського Союзу боротьби виходили дуже часто: всього з квітня до кінця 1897 р. було випущено 32 листівки. У них висвітлювались злободенні питання економічного і політичного становища робітників, підкреслювалося, що тільки спільними зусиллями робітників усієї країни можна добитися перемоги. Перехід до масової агітації супроводжувався зростанням участі Союзу боротьби в організації страйкової боротьби робітників. Його члени готували та проводили страйки на заводах Гретера і Криванека, Шиманського, Південноросійському машинобудівному, в залізничних майстернях та ін. Відповідно зростали й ряди організації — від ЗО членів спочатку до близько 150 в кінці 1897 р., більше половини яких були робітники. Київський Союз боротьби надавав допомогу соціал-демократичним організаціям Катеринослава, Одеси, Миколаєва, Харкова та інших міст України. Так, на революційну роботу до Катеринослава був направлений К. Петрусевич, в Одесі працювали Б. Шен і М. Кульчицький, в Миколаєві — І. Єфимов і Ф. Прокоф'єв. «У кожному місті була своя людина, з якою можна було підтримувати конспіративні зв'язки»,— відзначала у своїх спогадах В. Крижанівська. Після поліцейського розгрому влітку 1895 р. відновила свою діяльність соціал-демократична організація в Катеринославі— одному з найбільших центрів робітничого руху на Україні. Наприкінці 1895 р. сюди приїздить відомий партійний діяч, професіональний революціонер ленінської гвардії І. Лалаянц. його зусиллями була організована і почала діяти так звана «Центральна група», навколо якої почали згуртовуватися передові робітники, представники революційної інтелігенції, учнівська молодь. У лютому 1897 р. до Катеринослава приїздить учень і соратник В. І. Леніна, член петербурзького Союзу боротьби І. Бабушкін, висланий з Петербурга за революційну роботу. Протягом короткого часу він організував декілька робітничих гуртків на Брянському металургійному заводі, на заводах Шодуар, цвяховому та інших, а також у залізничних майстернях. У цих гуртках пройшли першу революційну школу Г. Петровський, І. Захаренко, П. Воєводін та інші молоді робітники, що пізніше стали більшовиками. У грудні 1897 р. десять гуртків, очолюваних І. Бабушкіним та І. Лалаянцем, об'єдналися в одну організацію, яку, за прикладом Петербурга і Києва, назвали катеринославським Союзом боротьби за визволення робітничого класу. Це знаменувало остаточний перехід катеринославських соціал-демократів до масової агітації. Особливо широко використовувалися листівки, які поширювалися не тільки в Катеринославі, а й у Донецькому та Криворізькому басейнах. Під впливом київського та катеринославського Союзів боротьби розвивалися соціал-демократичні організації та групи в Одесі, Миколаєві та інших промислових центрах України. Так, соціал-демократи Одеси восени 1896 р. зробили спробу об'єднати місцеві марксистські гуртки. Нова організація — Південноросійський робітничий союз — сформувалася на базі гуртка, створеного робітником М. Котовим у районі Слобідки-Романівки, і об'єднувала літографів, шевців, столярів, ювелірів тощо. У січні 1897 р. вона була розгромлена поліцією. У 1897 р. миколаївська соціал-демократична організація складалась з десятка робітничих гуртків, у яких брало участь понад 200 робітників. Із кінця року вона стала називатися Союзом миколаївських робітників. Видатним діячем союзу був Л. Бронштейн (Троцький), колишній учень реального училища, його мистецтво революційного пропагандиста, оратора й організатора яскраво проявилося уже в ті роки. З числа робітників активними учасниками союзу були А. Бабенко, Р. Короткое, І. Мухін та ін. Союз проводив пропагандистську та агітаційну роботу головним чином серед фабрично-заводських робітників, мав зв'язки з марксистськими гуртками Києва, Харкова, Одеси. При ньому існували каса взаємодопомоги під час страйків, а також друкарня, яка випустила десять листівок і три номери газети «Наше дело». У січні 1898 р. союз був розгромлений, а 28 його активних учасників — заарештовані та засуджені. У другій половині 90-х років соціал-демократичні організації діяли у Харкові, Полтаві, Кременчуку, Єлисаветграді, Херсоні, на Донбасі та Криворіжжі. Більшість із них перебувала на рівні тодішніх вимог робітничого руху, брала участь у масовій економічній і політичній агітації, у страйковій боротьбі робітників. Діяльність київського і катеринославського Союзів боротьби, соціал-демократичних організацій інших міст України — яскраве свідчення процесу з'єднання соціалістичних ідей з робітничим рухом на початку нового, пролетарського етапу визвольного руху в Росії. Участь соціал-демократів України у підготовці та проведенні І з'їзду РСДРП. Між соціал-демократичними союзами, гуртками і групами на Україні, як і в усій Росії, встановилися тісні зв'язки. Але завдання дальшого розвитку революційного руху вимагали більшого — об'єднання місцевих організацій у єдину соціал-демократичну партію. За цих умов на порядку денному стало скликання з'їзду соціал-демократичних організацій для створення такої партії. Ці завдання В. І. Ленін сформулював у написаних ним в ув'язненні працях «Проект програми» та «Пояснення програми соціал-демократичної партії» (1896 р.), які були передані керівниками петербурзького Союзу боротьби разом із вказівкою щодо підготовки з'їзду. Влітку 1896 р. на Україну приїжджала Н. Крупська. У Полтаві вона провела нараду з групою місцевих і київських соціал-демократів, на якій було ухвалено почати підготовку до з'їзду та налагодити видання загальноросійської нелегальної газети. Проте петербурзький Союз боротьби, що дав поштовх підготовці з'їзду, через масові арешти був позбавлений можливості її продовжити. Ця естафета переходить до київських соціал-демократів, зокрема членів групи «Робітнича справа» (Б. Ейдельман, М. Вигдорчик, П. Тучапський, С. Померанець та ін). У січні— лютому 1897 р. представники групи відвідали соціал-демократичні організації Вільно, Петербурга, Москви, Іваново-Вознесенська, запрошуючи їх взяти участь у з'їзді. У березні того ж року соціал-демократами Києва була проведена передз'їздівська нарада, яка вирішила скликати з'їзд наступного року, а також організувати в Києві видання нелегальної загальноросійської «Рабочей газеты». Перший її номер вийшов у серпні, другий — у грудні 1897 р. Київські соціал-демократи виробили й розіслали соціал-демократичним організаціям порядок денний і проекти деяких рішень майбутнього з'їзду. На / з'їзді РСДРП, який відбувся 1—3 березня 1898 р. в Мінську, були представлені: Союзи боротьби (петербурзький— С. Радченко, московський — О. Винновський, київський — П. Тучапський, катеринославський — К. Петрусевич), група «Рабочей газеты» (Б. Ейдельман), київський Робітничий комітет (М. Вигдорчик) і Бунд (Ш. Кац, А. Кремер, А. Мутник). Серед дев'яти делегатів, як бачимо, чотири було від соціал-демократів України. З'їзд одностайно ухвалив об'єднати соціал-демократичні організації Росії в єдину марксистську партію, яку також одностайно вирішено було назвати російською, а не руською, щоб підкреслити її інтернаціональний характер. Без заперечень було схвалено визначення «соціал-демократична партія». Але навколо назви «робітнича» розгорнулася дискусія. Чотири делегати обстоювали її, а п'ять виступили проти, мотивуючи тим, що в партії було ще мало робітників. З'їзд прийняв назву «Російська соціал-демократична партія», лише згодом слово «робітнича» було включене за рішенням ЦК при підготовці Маніфесту РСДРП. Значну увагу з'їзд приділив організаційним питанням. Він обрав Центральний Комітет (С. Радченко, Б. Ейдельман, А. Кремер) і доручив йому підготувати й опублікувати Маніфест РСДРП, оголосив київську «Рабочую газету» офіційним органом партії, визначив функції ЦК і місцевих комітетів, порядок скликання чергових і позачергових з'їздів та ін. Однак було зроблено не все, що має зробити установчий з'їзд при утворенні партії. Не були остаточно сформульовані програма і статут РСДРП. Як єдина централізована організація партія фактично не була створена. У випущеному від імені з'їзду Маніфесті не йшлося про гегемонію робітничого класу, його союзників, про завоювання
|
|||||||||
Последнее изменение этой страницы: 2017-02-10; просмотров: 125; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.223.114.142 (0.045 с.) |